Якогось надвечір’я фон Стронціус прокинувся від того, що йому засвербіло в носі. Він чхнув і, не встигнувши розплющити очі, почув:
– Доброго здоров’ячка!
Фон Стронціус підхопився й сів у труні. Йому не вдалося це зробити нечутно, бо розсохла труна заскрипіла, і його кістки також. А то жартівнику був би таки кінець. Ніхто не насмілювався переступати поріг опирового помешкання. Навіть на поверхні землі, в затишному котеджі поруч Кропив’яного цвинтаря.
– Спокійно! – мовив незнайомець, спритно ухиляючись від Стронцієвих зубів, і показав свої блискучі молоді опирські зуби.
– Перепрошую, – бовкнув старий, пасуючи перед нахабством і силою. – У чім справа? Що ви тут робите?
– Встановлюю Вампірнет.
– Ну, і як? – іронічно всміхнувся фон Стронціус. – Виходить?
Хто-хто, а він знав, що після капітального ремонту Тосик навідріз відмовлявся підключатися до Вампірнету. І Тосик був дорожчий для нього, ніж та штука. Старий остаточно прокинувся й розлютився не на жарт:
– Хто тебе просив лізти до мого комп’ютера?!
– Ваші боси. Учора прибули. Аж із самої Імперії. Будуть наводити порядок. А щодо вас була окрема вказівка, і я не піду звідси, доки не переконаю цей довбаний комп’ютер інсталювати те, що я приніс. Або я розтрощу його до дідька на друзки!
– Тільки спробуй! – просичав фон Стронціус.
– Заткнись, старий! Не вознікай! Подивіться лишень, що ця залізяка витворяє, ніхто не повірить! Повний капець!
Молодик відступив, і фон Стронціус побачив оранжевий напис на моніторі:
Краще смерть, ніж вампірнет!!!
– Блін! Та я завтра за сто баксів притягну сюди новісінький процесор. Тільки бабки наперед, старий, окей?
Фон Стронціус пошукав очима стілець-підступець, але той десь сховався.
– Не треба мені нового. Я до цього звик, – глухо мовив опир.
– Ваша справа, але я мушу підключити Вампірнет.
– А мене хтось питав?
– Повелитель не питає, а наказує. Ну, то як, компусику, будемо підключатись?
– Пішов ти! – видав Тосик.
– Ox! – скривився опир-програміст. – Погано вихований комп! І хто ж це його навчив такого? Значить так, пацани, нема часу з вами базарити. Або Вампірнет, або...
Він провів рукою по шиї. У Тосика її не було, а щодо Стронціуса, то опирі не бояться таких жестів. Однак, цей жест він не сприйняв буквально.
– А що я можу зробити? – прикинувся дурником найдосвідченіший у Львові опир. – Я нічого не маю проти Вампірнету. Тосик не хоче. Це його право. Я ж можу піти в комп’ютерний клуб, коли припече. Там, напевно, є Вампірнет, еге ж?
Програміст зітхнув і покрутив пальцем біля скроні:
– Дедушка, ти шо, не понімаєш? Хіба можна пускати будь-кого у Вампірнет?! І що значить, комп не хоче? Крім прав, у нього є обов’язки. Не думав я, що доведеться вдаватися до цього, хоча мене й попереджали, що в тебе дах поїхав...
Програміст вийняв з кишені скляночку.
– Екстракт часнику. Вмерти не вмреш, але серцевий напад може трапитися.
Він відкрутив пляшечку і понюхав, скривившись:
– Клас! Купив на чорному ринку.
У повітрі Стронцієвого помешкання запахло часником. Старий опир кинувся до дверей, але клятий програміст заступив йому дорогу і тицьнув пляшечку під ніс. І без того блідий, фон Стронціус аж посинів і почав задихатись:
– Пусти!
Ні, колись було по-іншому. Опир ніколи не виступав проти опира з такою зброєю. Як зіпсувався світ! Де той клятий стілець? Але стілець-підступець заховався за штору і тремтів від безсилої люті: на ногах програміст мав міцні армійські черевики. Стронціусу ставало дедалі гірше. Він захитався і почав сповзати на підлогу. Очі його благально дивилися на комп’ютер.
Тосик мав вибрати, і коли хтось після цього скаже, що комп’ютери – це лише машини, той останній йолоп. Тосик здобувся на писк, і на моніторі з’явився напис:
Чорт з тобою, вилупку! Давай вампірнет!
Отаке діялося того вечора в помешканні фон Стронціуса, і то лише був початок великої темної справи. Старий знову став потрібний, і мусив поновити всі контакти зі світом опирів. У глибині душі він був навіть цьому трохи радий. А щодо Тосикових прав та почуттів... Коли йшлося про власне життя, фон Стронціус не вагався.
6
Як бачимо, в Серединному світі, Королівстві та Імперії щось назрівало. І це ніяк не могло оминути Граничний світ. Мортіуса почали згадувати щонайменше в двох світах одночасно, тому дивно, що йому досі не гикалося. Колишній репортер «Поцейбічних і потойбічних новин», ні про що не здогадуючись, облаштовував джунглі для Тигрисика, випросивши у переліток саджанці терну й шипшини без колючок. А дикого винограду росло попід мурами Замку вдосталь. Ні Мортіус, ні Тигрисик не мали жодного уявлення про те, які на вигляд справжні джунглі, але це не так важливо. Добре мати якусь цікаву справу і, навтішавшись нею досхочу, шукати собі іншу.
Увечері, коли вони сіли за стіл на подвір’ї Замку, провівши поглядом кажана, Соня замислено мовила:
– Інтуїція мені підказує, що має щось трапитись. І сон приснився...
– Розкажи! – попросив Тигрисик.
– Еге ж, давай! – підтримав його Мортіус.
– Мені приснились Ясько з Мацьком. Вони кликали мене за собою. Отуди!
Соня показала на глухий кут, де росло три старі акації.
Мортіус зіщулився й подумав, що це місце в темряві має доволі зловісний вигляд.
– Це особливе місце, – зітхнула Соня. – Там у мого батька колись викрали рукопис однієї книжки.
– «Енциклопедії Королівства»?
– Ні, то був роман чи повість про людей, які понад усе в житті любили книжки. Мій батько отримав його від когось, не знаю кого. Для зберігання. Йшлося там начебто про книгоношу...
– Дивне слово «книгоноша». Той, хто носить книжки. Але будь-хто може носити книжки! Ну, сонечко, розповідай далі!
– Це темна історія. Трагічна! Мало що не кривава. Хтось підстеріг мого батька на шляху до бібліотеки й відібрав рукопис. Тато встиг прочитати лише назву. Його вдарили по голові...
– А то не могли бути місцеві люди?
– Навряд. Мого тата шанували.
– А якби їм добре заплатили?
Соня розсердилась:
– То у вас, у Серединному світі, за гроші вбивають людей!
– Чому тільки в нас?
Тигрисик дуже не любив, коли в його присутності хтось сварився, і одним помахом хвоста перекинув цукерничку на землю.
– Тигрисику! – докірливо зойкнула Соня, бо то була їхня єдина цукерничка.
– Я не хотів, – буркнув тигр. – До речі, в Королівстві мене ледь не втопили крутиголовці. Я думаю, що на твого батька, Соню, напали саме вони. Видно, їм кортіло першим прочитати ту книжку.
– Або віднести її до Клубу книголюбів, – сказав Мортіус. – Цікаво, чи він ще є у Львові?
Він замріяно подивився кудись на захід, куди вже сховалося велике червоне сонце. А потім подивився на Тигрисика. Звісно, той піде з ним навіть до Антарктиди, втім, там безпечніше, ніж у великому місті. Потім Мортіус подивився на схід, де було зовсім темно, і подумав, що давно не отримував звісток від Онися та Люцини. Він вірив у інтуїцію дружини. Коли життя стає одноманітним, тоді починають згущуватися хмари. Мортіус відмахнувся від обох вечірніх краєвидів, а тоді спитав по суті, як у детективі:
– Навіщо було відбирати рукопис? Не думаю, що для того, аби загорнути в нього масло.
І одразу згадав свого інформатора, діда Пилипка, нехай і йому гикнеться в Серединному світі. Якщо має щось статися, то воно зачепить усі світи. Невідомо, як це відбувається, але думки не знають кордонів.
Соня знизала плечима:
– Хіба я знаю? Може, в книжці було щось важливе.
– А тираж? Варто поцікавитися, чи в бібліотеках Королівства є щось про книгонош. Я завтра ж туди вирушу.
Мортіус схопився й забігав довкола столу, доки Тигрисику не набридла ця метушня і він не буцнув таточка головою в груди. Мортіус упав на землю і захихотів, бо тигрові вуса лоскотали йому підборіддя.
– Здається, то був рукопис, – мовила Соня. – Який він зовні, знають лише Ясько й Мацько. Вони були єдиними свідками. Тому й приснилися мені сьогодні. Не переймайся цим, золотко, то просто сон. Я боялася розпитувати про це батька. Він був дуже чесною людиною й ніколи не губив книжок. Тому й помер через те з горя. Знаєш, книжки змінюють світ, коли в них вірять. Так завжди казав мій батько.
– Звісно, змінюють. Люди вірили навіть тому, що я писав у газеті. Тільки писав я там дурниці і заради грошей. Досі соромно. Як ти гадаєш, сонечко, багатьох людей ти вже навчила читати? А то я б випустив газету і помістив би в ній оголошення, чи не знає хтось про цей рукопис.
– Дорослі не хочуть учитися. Їм би лише до Королівства. Якби королева Олімпія видала такий указ, що до Королівства можуть приїжджати освічені люди, вони б швидко навчились. А так навіщо? Але вона вважає, що це порушення прав людини. Якби я була королевою, то діяла б рішучіше. І не дозволяла б, щоб мої укази не виконувались без згоди Старих!
Очі в Соні гнівно заблищали. Вона теж зірвалась і забігала довкола столу. Довелося Тигрисику її зупинити. Він лизнув Соні щоку й пробурмотів розчулено:
– Я вас так люблю! А де наші полуниці з вершками?
7
Була десята година вечора, коли потяг прибув до столиці. Герман куняв на лаві в цей історичний для нього момент і довго не міг пробуркатися, протираючи заспані очі. А, може, просто боявся вийти на перон, де його, ймовірно, затримали б як небезпечну особу. Тепер Марко зрозумів, що є незвичайним у цьому чоловікові. Він посміхався не так, як люди з Королівства. У нього не було посмішки всередині. Добре, що в темряві, при світлі ліхтарів це не впадало в очі. Видно було, що в столиці нещодавно пройшла дуже сильна гроза, навіть буря. Всюди блищали калюжі, а земля була всіяна зламаним гілляччям і зірваним листям.
– Ми принесли з собою негоду, – пожартував Марко, хоч обидва пасажири розуміли, що винуватець бурі був один.
Герман подивився на темне глибоке небо, звідки віяло запахом невидимих хмар.