– Яку?
– Запроси на завтрашню вечерю Германа Гессе. Він зараз у мене вдома. Це втікач з Імперії. Я хочу, щоб Її величність почула, що роблять люди Королівства в Імперії.
– Так довго чекати! – вигукнув Серпень.
– Це дуже важливий свідок. Йому може загрожувати небезпека, якщо я приведу його просто до палацу. А так це буде приватна зустріч, на якій будемо всі ми.
– А Марко буде? Я хотіла його запросити.
– Марко вважається членом нашої родини. Він просто не любить ходити на ці офіційні вечері. Але завтра буде.
– Чудово! – вигукнув Марко. – Отже, ти завтра, Люцино, скажеш церемоніймейстеру, що вирішила запросити пана Германа Гессе, мого приятеля. Так?
– Угу, – кивнула дівчина. – А що ми ще можемо зробити для людей з Королівства? Піти їх шукати? Супер!
– Чудова ідея! – іронічно посміхнувся Серпень. – Цілком у дусі Серединного світу.
Люцина образилась:
– А що ти маєш проти Серединного світу? Я прожила там усе життя і, як бачиш, нічого зі мною не трапилось. І ми з мамою й далі там би жили, якби не трапилось нещастя з татом і тобою.
– Із деяких вірогідних джерел мені стало відомо, що і в Серединному світі є люди з Королівства. Їм теж загрожує небезпека.
– Думаєш, мама нас відпустить? – спитав Серпень. – Ти вже не просто Люцина, а принцеса Люцина. Якщо ми зникнемо, це завдасть шкоди Королівству й створить додаткові проблеми. Імперії це буде вигідно. Ти ж, Марку, це розумієш, правда?
– Мені здається, що ти забув попросити вибачення в сестри, – похмуро відказав той.
– А це за що?
– За Серединний світ. Люцина там народилась і виросла. Там був її рідний дім. До речі, Серединний світ дуже гарний, хоч і страшенно занедбаний.
– Я не серджуся! – махнула рукою Люцина. – Серпень же його не бачив. Краще про справу. Хто він, цей Герман Гессе? Дуже старий?
– Та ні, років під тридцять.
– А що він робить у тебе?
– Думаю, пише роман. Задля цього він переплив Межову ріку.
– Роман? То він ще й письменник? Клас! А про що цей роман?
– Звідки я знаю? – злукавив Марко, бо вважав, що тільки Герман має право говорити про свій роман. – Отже, домовились? Я йду додому спати.
– А що ти пропонуєш? – спитав Серпень. – Що ти про це думаєш?
– Ми вже не діти, щоб накликати біду на свою голову. Все залежатиме від обставин. Наразі, від Серединного світу не надходило ніяких заяв.
У Сиволапа зблиснули зелені очі:
– Війна буває непомітною. І чим вона непомітніша, тим страшніша. Сину мій, сьогодні вночі ти вирушиш до Серединного світу. Я дам тобі охорону.
– Слухаю, Ваша величносте! – відрапортував Фелікс і вже було напружився, щоб стрибнути надвір, але Сиволап його зупинив:
– Воїнів візьми собі розважливих і сірої масті. Втручайтесь при крайній потребі. Більше слухайте, спостерігайте. Щойно місяць почне наростати, щоб були тут.
– Бачиш, – сказала Люцина братові, коли вони залишились самі, – як треба діяти. Вчіться у котів, Ваша майбутня величносте!
– Я переживаю за тебе. Не дівчаче це діло – воювати з крутиголовцями.
– Еге ж, моя справа сидіти на вежі й махати білою хусточкою! Ти що, маєш мене за ідіотку?
– Знаєш, – примружився Серпень, – чим більше я тебе пізнаю, тим страшніше мені стає за Королівство. Чого тільки була варта ваша поїздка на автомобілі з тиграми. Шкода, що мене з вами не було...
– Так, ми непогано розважились. І не залучити Мортіуса тепер було б великою помилкою.
Потім, опинившись у своїй кімнаті, Люцина залізла з ногами на крісло й зробила те, що колись вчила її мама: ворожити по книжках. Найкраще для цього пасувала «Енциклопедія Королівства». Зважаючи на те, що вона була майже дорослою і до того ж принцесою, книжкові гноми її вже не щипали, а просто чемно відмовляли. Втім, цього разу вони чомусь не з’явились. Люцина сказала навмання:
– Триста тридцять дев’ята сторінка, третій рядок згори!
І ось що вона там прочитала:
«Світ стане досконалим аж тоді, коли держави не розділятимуть кордони.»
Не можна сказати, що ці слова її влаштовували в даній ситуації, бо ж Люцина мало що тямила в політиці, однак вона думала над ними, доки не заснула. І це сталося доволі швидко.
...Королева Олімпія давно вже не ворожила на книжках. У неї не було на це часу. Але тепер, коли довкола неї тихо посопувала світла літня ніч і до кімнати котились хвилі матіолових пахощів, вона згадала цю милу забаву й розгорнула «Енциклопедію Королівства» на 267-й сторінці, другому рядку знизу й прочитала:
«Хто не слухає власного серця, може потім не знайти його в собі.»
Вона зітхнула, ще раз перечитала лист від діда Пилипка й сіла писати відповідь, таку саму коротку, як ця липнева ніч. Але що вона там писала, не можна було прочитати по обличчю. Риси її обличчя залишались такі самі тверді, як під час зустрічі з імператорським послом. Втім, так і не дописавши листа, вона його зіжмакала і вкинула у кошик для паперу. Чомусь згадала про Старих, котрі давно не обзивались, але були готові втрутитись, як тільки вона вчинить щось на власний розсуд. Звісно, це її дратувало, особливо зараз, коли від Імперії семимильними кроками наближалась загроза. Вони не погодяться з її планом, яким би він не був. Але хіба вона винна, що так мало прожила в Королівстві? І так міцно зрослася з ним, що Серединний світ здається їй чужим.
Олімпія пішла до спальні й відгорнула ковдру. На подушці вона побачила шоколадну цукерку. Коли вони з Люциною жили у Львові, то на великі свята купували сто грамів найдорожчих і найсмачніших цукерок «Спартак». Лице її розпогодилось і стало таким самим, як колись у Серединному світі, що приніс їм з дочкою стільки смутку й водночас радості.
– Завтра я знатиму, що робити далі, – сказала собі королева й з’їла цукерку.
Найкраща її подруга загинула багато років тому, і їй не було навіть кому пожалітись. Єдиними її друзями залишались книжки. Особливо ті, що вона возила по великих і малих містах, берегла від дощу й намагалася віддати в добрі руки. Якби вона мала зараз хоча б одну з цих книжок... то розгорнула б, наприклад, «Втечу звірів» і прочитала таке:
«— Я хотів би спитати, чи хтось не турбував вас минулої ночі?
– Тобто, чи не бачили ви Єдинорога? – втрутилась Доня, бо не любила довгих церемоній.
– Єдиноріг – білий, а я – чорна, – відповіла Ворона».
12
Тієї ночі Мортіус, як завжди солодко спав, але його розбудив дзенькіт розбитого скла. Він підхопився, а Соня з переляку сховала голову під подушку, подумавши, що це знову банда на мотоциклах приїхала нищити книжки.
– Що це в біса таке?! – вигукнув Мортіус, побачивши за розбитим вікном Тигрисикову фізіономію. Але мовив так, для годиться, бо що б не робив Тигрисик, він не міг на нього сердитись. – Ти що, знову намагався спіймати світлячка?
– Ні, таточку, я намагався тебе розбудити.
– Господи, – зітхнула Соня, — хіба не можна було знайти іншого способу?
Тигрисик волів промовчати.
Мортіус підійшов до розбитого вікна й зіщулився від холоду.
– Ти вже не такий малий. Треба було постукати в двері. Гадаю, вони б витримали. Ну, що там сталося?
– Ясько і Мацько. Вони хочуть вас бачити. Скоро півні закукурікають, тож покваптеся.
«Еге, – втішився Мортіус. – Чуло моє серце, що щось назріває!»
Ясько і Мацько глибоко шанували Мортіуса, бо той придумав, як звільнити їх від прокляття господаря цього замку. Тепер вони могли подорожувати по всіх світах, надолужуючи втрачене. Оскільки, як усім привидам їм було важко матеріалізуватись, і голосу вони не мали, то Мортіус задля приємності спілкування зробив спіритичну дошку, на якій півколом були написані літери й цифри, а порухати одноразовою пластиковою скляночкою привиди могли. Мортіус навіть міг би взяти в них інтерв’ю, але тепер Ясько і Мацько були йому наче родичі, та й він охолов до репортерської діяльності. Він раніше спеціалізувався на готичних репортажах для газети «Поцейбічні і потойбічні новини».
Одягаючи халат поверх нічної сорочки, Соня сказала урочисто:
– Мені завжди сняться віщі сни.
– Де наша спіритична дошка?
– В кабінеті.
– А де наші гості?
– Чекають у кабінеті, – повідомив Тигрисик. – У них якась дуже важлива справа.
Те, що довідались Мортіус з Сонею від привидів, було справді дуже важливим, бо ж хіба він не сказав: «До зустрічі у Львові!»? Коли з першим криком півня Ясько й Мацько дематеріалізувались, Соня подивилася в очі Мортіусу так, що його серце затремтіло наче спіймана пташка.
– А ти певна, що тобі туди можна? – спитав він.
– У нас із тобою одна душа на двох! – відповіла Соня й кинулась йому на шию.
Мортіус хитнувся, але вистояв. Він згадав, яку нечувану відвагу виявила його майбутня дружина під час врятування Королівства, і більше не вагався.
– Треба подумати, що нам взяти з собою.
– Мене, – нагадав Тигрисик.
– Це небезпечно для тебе. А що як тебе візьмуть у заручники?
– Дурниці! – заявила Соня. – Я видеру очі кожному, хто насмілиться до нього наблизитись. Я вже не така, як була. Мені тепер нічого не страшно!
– Бо я з тобою, – широко всміхнувся Мортіус.
13
Не думав – не гадав дід Пилипко, що він така поважна персона, на яку полюватимуть, ніби на дичину. Як у старі добрі часи... Не те, щоб він шкодував за ними, але молодість – таки гарний час, і він провів його надзвичайно бурхливо. Шкода, що ні друзів, ні ворогів не залишилось. Повернувшись із закладу під назвою «Зелений гай», він вирішив нікуди не пхати носа і брати приклад зі своєї черепахи Зосі, котра не переймалася ні політикою, ні чемпіонатом з футболу, ні відсутністю гарячої води в літній період і позирала на світ мудрими карими очима. Але такими вже були дід Пилипко з Мортіусом, вважаючи нудьгу більшим лихом, ніж бандитська куля чи вовкулачі зуби.
Вдома дід Пилипко перекусив і увімкнув телевізор, бо ж треба знати, що відбувається в Серединному світі (так він називав його, маючи тепер стосунок до Королівства). І як на ловця звір біжить, так на старого наскочив диктор львівського телебачення: