Жив Мортіус неподалік від Погулянки, того самого парку. Надворі було дуже темно. Люди, втомлені гримавицею та блискавками, позасинали, дихаючи посвіжілим повітрям. Мортіус зачув запах м'яти біля порожньої трамвайної зупинки. Для нього це аж ніяк не асоціювалось із засіданням Клубу книголюбів, куди так пишно виїхали дві відьми з вулиці Кульбабової. Одного разу він пробував дізнатися трохи більше про це збіговисько темних сил, вилізши на дерево. Бо то таки дивна річ – любити книги, не читаючи їх. Ніхто з членів клубу не вмів читати.
Мортіус ледве тоді не загинув. Гілка під ним зламалася, по саду кружляв у ритуальному танці вовкулака. Йому приспічило перетворитись на вовка якраз під час засідання Клубу. Звісно, бідолаху негайно відпустили. Вовки з людей – і більші, і сильніші, бо в першому своєму, людському втіленні регулярно харчуються, та й звикли дбати про здоров'я. Серед вовкулак Мортіусу зустрічався навіть професор університету, спеціаліст із міжнародного права, котрий мусив узгоджувати закордонні відрядження з фазами місяця. Бо що було б, якби професору припекло перекинутися на вовка десь у літаку чи під час доповіді на конференції? Мортіус навчився з одного погляду розпізнавати вовкулак. Була в їхніх очах якась нелюдська туга, аж ставало шкода. Однак зустрічатися з ними, коли вони у вовчій подобі, – зась. Недосвідчені вовкулаки при зустрічі з людиною починали вити, а тоді вже кидались на неї. Мортіуса якраз це і врятувало: поки вовк вив, задерши морду до місяця, він встиг скочити в підвал, де зберігалось паливо, і просидів там до ранку під порожньою балією.
Отже, він не знав ні Статуту клубу, ні його правил, ні того, чим займалися на засіданнях. Але завжди хотів знати. Чим більша таємниця, тим вона дражливіша.
Стежки Погулянки Мортіус знав від дитинства. Ліхтарик у його праці був річчю зайвою і навіть небезпечною. Гулі, синці, подряпини належали до неминучих професійних травм, і тому він стійко витримував біль, як і образи, лайку, стусани некультурних громадян міста. Усе це терпілося задля Колобка – тигра Іллі.
Зрештою, у нічній прогулянці безлюдним парком було щось романтичне. Думки, які з'являлися за такої оказії в голові, Мортіус записував на диктофон. Доріжка, посипана битою цеглою, вела вниз, і за зруйнованим дитячим майданчиком ділилась на кілька витоптаних різними істотами стежечок у траві, такій буйній і соковитій наприкінці травня...
Мортіусове чуття завжди вело його безпомильно.
6
А тим часом у будинку з двома вежами (насправді то були високі цегляні комини), розпочиналось те, що не давало спокійно жити репортерові «Посейбічних і потойбічних новин».
...У салоні, перед каміном з чорного мармуру зібрався справжній бомонд нечистої сили. Дехто був у костюмах із краватками, дехто в старовинних мантіях, ще хтось у вибляклому рам'ї... Щодо останніх, то так вдягалися ті, хто почувався незручно в будь-якому одязі, наприклад, довгомуди вищого рангу, найбільш активні члени Клубу книголюбів. Прості довгомудики, як Лукаш, ходили без одягу, геть оброслі довгою рудою шерстю. Якби не їхні величезні носи, їх можна було б вважати представниками родини приматів.
Відьми вдягались згідно традиції – щось чорне, здебільшого довгі та короткі вечірні сукні. Цього сезону модним було носити амулети на ланцюжку, сплетеному з власного волосся. Кілька найстарших відьом вбрались у безформні балахони з каптурами, що спадали до очей.
Відьмаки, тобто відьми чоловічого роду, до чорних штанів вдягали пістряві сорочки, що розмаїттям барв нагадували квітковий ринок. Вовкулаки та інші перевертні (щуролаки, жаболаки та інші) неохоче допускались до Клубу, бо кілька років тому один вовкулака загриз молоденьку відьмочку, яка вночі поверталась із засідання. Слинявці належали до окремого відділу. Завдяки їм багато книжок залишались непрочитаними і опинялись на смітнику. Вони орендували в пліснявців частину книгосховища публічної бібліотеки, що не ремонтувалось уже п'ятдесят сім років.
Звичайні люди теж могли отримати членство в Клубі. Серед них є й такі, які ніколи не прочитали і не купили жодної книжки, стійко протистояли навіть детективам та казкам. Врешті, вони бачили фільми та мультфільми за цими книжками і могли вільно себе почувати навіть у освіченому товаристві. Такі були для Клубу справжньою знахідкою.
Засідання Клубу мало розпочинатися. Довгомудик Лукаш, від якого тхнуло цапом і м'ятою, підкотив до каміна крісло з високою спинкою, а Гортензія допомогла сісти в нього старенькій матері. Товариство розсідалося де кому хотілось, але так тільки здавалося на перший погляд. Кожен знав своє місце, бо серед відьом та опирів бувають більш досвідчені та менш досвідчені. У людей частенько все навпаки. Місця в першому ряду належать тим, хто має владу і гроші, а чи мудрі вони, чи дурні, не важливо. Зате пихи в них дуже багато.
Між членами Клубу не було чвар. Зради тут не боялися: усе золото світу не переважило б помсти за розкриття таємниці. Помста темних сил настільки жахлива, що не піддається жодному виміру.
Чекали на Повелителя. Щоб надати урочистості зібранню, він приходив останнім. Повелитель зовні скидався на вчителя географії, який ніколи не подорожував: замучений, худий. Якби не його всюдисущі очі. Він мав дуже приязні стосунки з крутиголовцями, і в його жилах текла дещиця їхньої крові. Однак, коли Повелитель з'являвся серед звичайних людей, ті не звертали на нього уваги. Та горе тому, хто насмілився б обрахувати його на ринку, чи зайняти місце в кіно!..
Повелитель швидкою ходою перетнув салон, вітаючи кивком голови товариство, і наблизився до старої відьми:
– Вітаю шановну пані Олівію! Сподіваюсь, подорож сюди не втомила вас?
– Моя дочка... – буркнула стара, зморщивши носа, і Гортензія в найдальшому куточку салону почала шкребти землю у вазонку з могильною кропивою.
– Вітаю чарівну панну Гортензію! – ласкаво мовив Повелитель. Сьогодні препоганий вечір, чи не так?
– Так, – ледь чутно писнула Гортензія.
– Препоганий вечір, препоганий! – загуділо товариство.
– Нехай так буде надалі!
– Нехай буде!
– Ну, що ж, бачу, всі зібралися... Тільки наш шановний чаклун Сілентіус, напевно, знову програв костюм у карти і посоромився прийти.
– Повелитель усе знає! – захоплено вигукнула Матримонія, спеціаліст зі шлюбів.
– Ну, не все... Наприклад, я не знаю, що в цій червоній книжечці, яку пані так ніжно тулить до себе.
– Я. Повелителю, – поважно розтягуючи слова, мовила Матримонія, – позичила її у начальника автоінспекції. У нього десять таких книжечок. Тепер буде дев'ять...
Усі заплескали в долоні.
– Ну, що ж, подивимось....
Повелитель галантно взяв із рук Матримонії книжку і поніс її до головного, по суті, єдиного експерта – старої відьми, що зручно витягла ноги перед каміном, у якому вже розпалив вогонь Лукаш. Посеред німої тиші вона витягла з кишені чоловічого картатого носовика, гучно висякалась і понюхала книжку. Усі зацікавлено повитягували шиї.
– Кримінальний роман, Матримоніє! Можеш повернути назад.
– Я думала, щось класичне, – розчарувалась Матримонія.
– Класики завжди виглядають новенькими, а цю читали за сніданком. Яєчня і канапки з ковбасою.
– Ох, як мені прикро! – вигукнула Матримонія.
– Згідно Статуту, той, хто принесе для експертизи шість нешкідливих книжок підряд, буде виключений із Клубу на рік.
Двоє довгомудів внесли брудну шматяну торбу, напхану книжками.
– Бібліотечні! – сказав старший із них.
Вкрадені в бібліотеці книжки вважались найпрестижнішою здобиччю.
– Давайте сюди! – наказала стара.
Вона неквапливо понюхала першу.
– Це часом не з пункту прийому макулатури? Щось дуже пліснявою тхне...
– То вони набрались у нас вдома стухлості.
Довгомуди жили, здебільшого, по підвалах, де можна було влаштувати цілий склад вкрадених речей. Продавали вони їх лише, щоб звільнити місце для нової здобичі. Із десяти книжок вісім виявились чогось вартими.
Стара довго гладила два томи «Дон Кіхота» Сервантеса в гарних шкіряних палітурках із золотим тисненням, ніжно промовляючи:
– Іще на дві менше... Рідкісне, дуже рідкісне видання... – і з силою, гідною подиву, шурнула обидві книги у вогонь.
– Браво! – сказав Повелитель, і всі заплескали.
А старший довгомуд подав відьмі кочергу, аби грубі сторінки швидше горіли. У полум'ї, побільшеному закляттям, книги перегортались востаннє. Сторінки з текстом спочатку руділи, а потім чорніли, але навіть на чорноті ще деякий час проступали літери. Не в одного читача, який відмовляє собі в усьому, щоб купити омріяну книжку, заболіло б серце від такого видовища!
– Мадам дуже перебірлива, – говорив один респектабельний опир іншому, що шанобливо наставив вуха. – Вона охоче спалює шедеври світової літератури, які й так тримають вдома задля краси, а тим часом є книжки набагато шкідливіші...
Він не зміг уточнити, які саме, і вдав, що біля каміна відбувається щось цікаве. Насправді там ставало просто гарячіше. Після Сервантеса до вогню потрапило ще багато книг. Волосся в старої геть розпатлалось, лице вимазалось сажею; ніс її натхненно працював, безпомильно визначаючи усе, що могло облагородити, а отже, зіпсувати людський рід. Стара відьма була дуже шанованим експертом, вона могла б підготувати собі наступника, але то була б лише її бліда копія. Тільки в момент смерті відьмак чи відьма здатні віддати свою силу, і тільки тому, хто візьме їх за руку. Це не буде щось випадкове: за таких обставин кожен знаходиться на місці, визначеному йому долею. Втім, старій відьмі усе ще було цікаво жити, бурмочучи під ніс прокляття. Вона залюбки пустила б червоного півня до сусідської бібліотеки, якби не бабуся Люцини. Небіжка оточила квартиру невидимим бар'єром, через який не могло проникнути зло, доки самі мешканці залишатимуться вірними добру.
Коли старій потрапляла під ніс книжка з чорної чи білої магії, його наче пір'їнкою лоскотало. Вона добре знала, що правдивих книжок про те, як стати чаклуном, не існує. Така книга ніколи не дозволить написати себе на папері. Магію не можна передати словами, як не можна побачити вітер, а тільки його дію. Ці книжечки вона палила з особливою втіхою. Вони нібито слугували темним справам, а насправді лише збивали талановитих чаклунів із пуття. Жодна відьма не принесл