– Вас до телефону, – сказав Спрячик. – Оглухли ви, чи що?
До грубощів домовика Повелитель уже звик, хоч іноді читав йому нотації й давав побільше роботи.
– Знову накурився зілля?
– А панство бавилося і било шибки!
– Іди до дідька! Завтра вставиш нові. Хто дзвонить?
– Той старий із каналізації, Радіус, чи як там його...
– Фон Стронціус, дурню!
Телефон у Повелителя був шикарний – у вигляді людського черепа. Подарували його на минулорічні уродини. Трубка була у вигляді маслака, а сигналом служив замогильний стогін. Повелитель волів би щось сучасніше і користувався здебільшого щільниковим телефоном, коли дзвонив сам.
– Слухаю, – сказав він.
– Ріка бунтує. Боюсь, що підмокне моя колекція. А тут що чувати?
– Щось витає в повітрі і б'є шибки, – відповів Повелитель. – Тепер уже ні...
– Що будемо робити?
– Спершу думати.
– Треба зустрітися.
– Очевидно, що треба.
– Я саме збирався погуляти на Кропив'яному цвинтарі.
– За півгодини приїду.
– О'кей.
Повелитель поклав слухавку на важіль. Лукаш ще не повернувся. Переодягнувся в джинси і светр, зашнурував кросівки. У мантії без штанів шкідливо ходити по мокрій траві.
Домовик чемно прибирав у салоні. Він вважав миття посуду важливішим за служіння Вищим темним силам. Смерділо паленими книжками, але Спрячик перебував під кайфом, мугикаючи «Єлов сабмарін».
Повелитель прикрив за собою двері кабінету й зійшов униз, до гаража. Лукаш у стайні розпрягав цапів, ласкаво з ними бесідуючи.
– Відвезеш мене на Кропив'яний цвинтар. Машиною. Але спочатку прийми душ.
– Води гарячої немає, – скривився Лукаш. – Я тиждень тому мився.
– Роби, що я казав.
Із Повелителем часто сперечались слуги. Не тому, що він був поблажливим чи добрим. Той, хто збиткується над нижчими від себе, завжди ризикує бути зрадженим. Даючи слугам трохи волі, Повелитель уміло керував ними. У присутності чужих вони ніколи не виявляли неповаги. То була б остання мить у їхньому житті.
Перед тим, як виїхати на чорному «Вольво» за ворота, Повелитель зробив охоронний жест, що оберігав дім від будь-якого вторгнення.
9
Гортензія ледь не плакала:
– Панчохи порвались, косметика випала, ворона втекла...
– А перед тим вимастилась маззю від переломів, – зауважила стара, капаючи собі в чай ром із пляшечки. – Треба було виколоти їй очі.
– Вона й так була скалічена! Ви ж знаєте, мамо, що я не зробила б цього...
– Пропаща ти, доню... Не скигли! На, купиш собі нову косметику... Стара шпурнула на стіл позеленілу монету 1569 року.
– Зараз інші гроші в обігу, мамо! Скільки вам казати?..
– Гроші – завжди гроші, – поважно мовила стара відьма.
А тепер час повернутись до лиса, який з'явився того вечора в парку. Пробігши трохи центральною алеєю, він звернув у хащі, щоб скоротити собі шлях. Так роблять усі лиси. Собак він не боявся, бо умів замовити їм слівце, від якого вони зразу лагіднішали й махали хвостами, кому не обрізали в немовлячому віці. Людям було би за щастя побачити живого лиса на волі, а не в клітці. Зрештою, лис у парку ніколи не викличе такого подиву, як лис у трамваї.
Однак, він волів не потрапляти комусь на очі з іншої причини. Йти було далеченько, а він стомився. Проте не звернув убік на запах води, вирішив потерпіти. Парк переходив у ліс, за яким починалися пагорби, порослі кущами глоду, що саме цвів, шипшиною та терном. Неподалік паслися кози.
Лис прямував до місця, яке називали Медовою горою, а ще раніше – Медовою печерою, входу до якої ніхто вже не міг знайти, окрім невеликих звірят, яким завжди таланить. Лис знав про печеру, хоч і був нетутешній. З гори вилізали великі камені, які кришилися й осипалися від дощів та південного вітру. Саму скалу занесло за тисячі років піском, на якому осідав пил життя, даючи змогу рости траві та кущам, що мають неглибоке коріння. Лис повернувся спиною до призахідного сонця й став гребти землю з підвітряного боку. Власне, гребти було нічого: отвір вміло приховувала купка хмизу. Лис помітив, що отвір розширили, й подумки похвалив Сиволапа. Із-за кущика терну на нього блимнули очі чорного кота-охоронця, але той не подав ні звуку, бо був попереджений про прибульця. Лис зауважив ще двох котів, які пильнували з іншого боку.
Можна було йти, нарешті забувши про пильність. Лис пірнув у нору, ледве стримуючи сльози радості та зворушення. З усім було гаразд. Сьогодні – великий день. Скільки разів навідувався він сюди, сподіваючись, що це відбудеться раніше.
Перші п'ять метрів було тіснувато, а далі прохід розширився, і склепіння піднялося до висоти людського зросту. Нарешті перед лисом з'явилися ковані двері, під якими було випорпано хід для котів-охоронців. З-під дверей пробивалося тремтливе жовтаве світло від живого вогню.
Від хвилювання лис ледве не забув перемінитись на свою справжню подобу. Двері, що їх могла відчинити лише людина, нагадали йому про це. Переміна зайняла три хвилини замість одної, бо він увесь тремтів і не міг спрямувати потік волі туди, де здійснювалось перевтілення, – до серця. Нарешті він постав таким, яким бачили його сьогодні Люцина, кондукторка і трамвай. Інші люди, що бачили його в місті, вважали дивного хлопця за хіпі чи послідовника босоногого Іванова. Коли він вибирався сюди, то вдягнувся в одежу, яка була придатною для будь-якої епохи: мальовничий костюм веселого волоцюги, можливо, казкаря, жонглера, музиканта чи мандрівного писаря. Але насправді він був Марко, син Головного Королівського архіваріуса Теренція. Він здмухнув пилюку з дверей і потягнув ручку у вигляді ящірки на себе...
10
Печера була великою, але сухою і теплою, майже придатною для житла. Багаття весело палахкотіло в невеликій ніші, збоку стояли дзбанки для води і кошик, прикритий білою полотниною. Неподалік зручно розмістився грубий дерев'яний стіл і дві лави. Напівтемрява приховувала інші корисні речі й потаємні закапелки. Колись ця печера належала самітнику Михею. Вечорами той виходив надвір і слухав шепіт листя, бо довкола на багато миль простягались правічні ліси. Упродовж років Михей писав книгу про неспокійний край, у якому війна йшла за війною, пожежа за пожежею, пошесть за пошестю. Старий цурався людей, умів розмовляти з птахами та звірятами, допомагав їм у біді. Закінчивши книгу, він її спалив, хоч, можливо, то була найчесніша і найправдивіша книга на світі. А потім начебто помер, бо тіла його не знайшли, тільки купку попелу від спаленого пергаментного зшитку. Після того минуло стільки часу, що можна було би стоптати дванадцять пар залізних черевиків, блукаючи по світу.
Марків погляд був прикутий до запони, що відгороджувала найзатишніший куток печери. Різкий рух чи вигук могли б зашкодити цілій справі, в якій був порятунок Королівства. Із завмираючим серцем Марко відхилив запону. Гнів і біль охопили його душу...
На купці сіна, засланій рядниною, лежав блідий хлопець, вже не дитина, але ще не дорослий. Довге чорне волосся було дбайливо розчесане. Вбраний він був у скромну сіру одежу вихованця Королівської Академії. Своєї Марко не вберіг. Біля узголів'я хлопця сидів старий кіт Сиволап, головний охоронець сну лицаря Серпня, бо так і досі звали улюбленого і єдиного сина короля Даниїла, якого на Батьківщині вважали загиблим.
– Час надходить, – тихо сказав Марко до кота. – Половина закляття буде знята опівночі. Я прийшов, щоб забрати нашого принца додому. Якби Його Величність мав таку охорону, не сталося б лиха. Ти дозволиш мені посидіти разом із тобою?
Кіт підвівся й позіхнув. Зелені очі його були широко розплющені. Він підійшов до Марка, потерся об ноги. Той нахилився й погладив його.
– Давненько ми не бачились. Я дуже скучив за тобою. І за ним... Тепер ми будемо разом.
Він хотів узяти Сиволапа на руки, але той відсторонився і вийшов.
– Ні-ні, – завернув його Марко, – Я не хочу їсти! Тільки води нап'юся. Повечеряємо утрьох. Мені шматок у горло не полізе, коли він отак лежить, такий блідий... Боже, хай буде все гаразд!..
Марко напився води зі дзбанка.
– Такої смачної води я не зустрічав ніде, хіба в одному місці. Пам'ятаєш липу на узліссі? Скоро ми туди повернемось.
Кіт вдоволено муркнув і почав вмиватися.
– Маєш рацію. Я ще й вмиюся.
Джерельце було тут же, в печері. Тихо дзюркотіло, спадаючи по дощечці до невеликої ямки, викладеної камінцями. На кілочку висів простий білий рушник, але Марко не посмів його чіпати. Витерся полою камізельки.
Коти – найкращі охоронці в світі. Вони вгадують ликі думки, їх не можна підкупити лестощами, і вони захищатимуться до останку. Крутиголовці ненавидять котів. Коли хтось не терпить цих розумних і спритних істот, значить, у нього нечисте сумління.
Час волікся дуже помалу. Та й не було годинника. Можливо, стемніло. Долинав грім. Охорона, напевно, уже змінилась: великий і славний Сиволапів рід. На якусь мить Маркові стало страшно, що принц не прокинеться. Він притулив щоку до теплої голови кота, і той заспокійливо почав мурчати.
Певно, вони задрімали, не витримавши напруження останніх днів. Маркові цього разу довелося важче, ніж за звичайних відвідин, бо просвіт між світами пильно стерегли невідомі сили. Один раз він ледь не потрапив до соляної шахти: отвір старанно притрусили зеленим гіллям. А піщані лійки на останньому відтинку шляху почастішали. Та нічого, добре, що він тут...
Запону Марко відслонив, щоб Серпень, прокинувшись, побачив світло, а не темряву. Більше вони з Сиволапом не могли зробити нічого. Тільки чекати. Марко став частіше кліпати очима, похилився на бік. Він наче кудись плив, закутаний у щось м'яке й тепле. Можливо, так було потрібно, щоб ні Марко, ні кіт не стали свідками зняття закляття. Темна тінь, наче хмара, пропливла над заснулими. Вона не мала форми й чітких обрисів і незабаром зникла, втягнувшись у розколину біля дверей. Вогонь, що був погас, спалахнув рівним чистим полум'ям. Гроза лютувала так, що вода просочилась крізь склепіння і кілька холодних крапель упали на ніс та чоло Серпня. Він розплющив очі, все ще затуманені отрутою, рештки якої не встигли покинути печеру разом із тінню. Але ці очі вже мали в собі життя, на відміну від скутого глибоким сном тіла. Потім до хлопця долинув запах іншого світу, такий дражливий, що він аж легенько чхнув. Відчуття поволі прокидались, але свідомість ще дрімала.