– Де я? Хто я? – самими губами прошепотів лицар Серпень.
І його почули.
11
Незважаючи на те, що гроза могла ще повернутись, коло Медової печери було людно, або краще сказати – кітно. Король котів скликав на опівнічне віче охоронців, і сотні лицарів непомітними стежками, прикриваючись плащем темряви, збирались до підніжжя гори. Якщо й були між ними якісь ранги, то лише через особисті заслуги, а не за героїчні діяння предків, бо коти не надають жодної ваги породі, тобто привабливій зовнішності, що так цінується в їхньому племені людьми. Дощ був дуже неприємний для котячого хутра, тому лицарі поховалися під лопухами, у кущах, щілинах, очікуючи виходу Короля. Ліхтарик міг би вихопити з темряви то вушко, то кінчик хвоста, око зелене чи жовте, але жоден кіт із обережності не виставив би себе цілого, і не те, що не нявкнув, а й навіть би не муркнув. Здавалося, тут не знайдеш навіть одного кота, а насправді їх було коло Медової печери аж три сотні. Дехто, щоб потрапити сюди вчасно, вирушив ще по обіді з дому. Усі коти мають дім, але не кожен має господаря, про якого б піклувався.
Лицар, що спав у Медовій печері спасенним чи заклятим сном, для багатьох котів був саме тим господарем, про якого вони могли піклуватись, і це додавало їм мужності в нелегкому, хоча й вільному, житті. На штандарті Лицаря був зображений кіт. Цей факт належав до історії, яка усно передавалася з уст в уста кожному поколінню котів міста. І не один кіт мріяв дожити до того дня, коли Лицар прокинеться і визволить Королівство від крутиголовців. Творцем і натхненником цієї історії був Головний охоронець і товариш Лицаря кіт Сиволап. Довге чатування біля ложа ні живого, ні мертвого господаря допомогло йому відшукати цю ідею, яка надала сенсу існуванню і підтримувала надію. Готуючи майбутнє військо, Сиволап знав: у людей Королівства відібрали душу, і вони стали такі слабкі, що вже самотужки не зуміють визволитись з-під гніту Імперії крутиголовців.
Тим часом у печері Марко допоміг сісти королівському синові на його убогій постелі. Лише після ковтка цілющого вина з королівського винограднику Серпень відчув, як руки и ноги помалу теплішають і оживають. Він бачив усе, наче в тумані, й погано розумів, про що йдеться, проспавши так довго в світі, у якому ніколи не бував раніше. Йому здавалось, що він проспав лише мить. Навіть не пам'ятав, як заснув. Марко не знав, як про це розповісти, а також про все інше. Це слід було зробити обережно, поступово, але й не гаючи часу. Марко мусив сказати сам, бо Сиволап не розмовляв по-їхньому.
Поки дуже ще кволий Серпень мовчав, роззираючись у печері, яку бачив уперше, кіт тулився до нього не як король, а як лагідний домашній котик, що скучив за господарем. А Марко мучився, які слова підшукати, як розповісти, що вони зараз далеко від дому, у зовсім іншому світі, звідки їм треба повернутися до Королівства, від якого залишилася тільки назва, і єдине означення, яке можна застосувати до колись благословенного краю – проклятий і нещасливий. Правда, сказана одразу, могла б убити принца. Але й брехні він не пробачив би.
Хто, як не Марко, знав найкраще давнього товариша. Вони народились одного дня, росли, наче рідні брати, як колись їхні батьки Теренцій і Даниїл. Вони ніколи не сварились, як не сварились їхні тати. Згодом Серпень мав стати королем, а Марко архіваріусом. До цього їм належало набратись досвіду, щоб було легше керувати Королівством. Після закінчення Академії, що знаходилась на відстані тридцяти миль від замку, який називався Королівський Осідок, хлопцям належало ще кілька років помандрувати, навчитися різних ремесел, тобто пізнати світ поза книгами. Але тепер усе змінилось: несправедливо, незрозуміло, жорстоко. Добрий, знайомий з дитинства світ з'їхав з глузду. Замість цього Марко сказав якомога безтурботніше:
– Нарешті наш сонько прокинувся!
– Хіба я довго спав? – здивувався Серпень. – Котра година?
– Час всілякої нечисті, яка не любить сонця, – двозначно відповів Марко. – Але світанок уже близько.
Хлопець скривився:
– Чого це тобі забаглося будити мене опівночі? Що, власне, сталося?
Він пробував підвестися, але заточився і ледь не впав.
– Королівство у небезпеці, – сказав Сиволап затремтівши.
– Ти розмовляєш?!
Кіт трохи збентежено відповів:
– Пора би вже й заговорити по-вашому.
Очі в Серпня сяяли:
– Це просто чудово! Говори, говори ще!
Марко кашлянув.
– Знаю, знаю, – буркнув кіт. – Не все одразу. Мушу сказати тобі, господарю, і тобі, Марку, що я прожив уже досить довго, аби заговорити до вас. Мова друзів заслуговує на те, щоб коти нею розмовляли. Якби було не так, я б мовчав, як мертва миша.
– Дякую, Сиволапчику...
– Це потрібно ще й для справи. Найменша дрібниця може допомогти їй, або зашкодити.
– Та ти справжній філософ – вигукнув Марко. – Він же й на лекціях із нами сидів, пам'ятаєш, Серпню?
– Еге ж, і втікав через вікно, коли заманеться!
– Коли було нецікаво, – виправив кіт. – Ви теж могли так робити.
– Ти що, Сиволапе?! Майбутній король і майбутній архіваріус? Коли нам було нудно, ми сиділи за партою і бавились у «розбійницьку дорогу».
«Слава Богу! – зрадів Марко. – Він це пам'ятає»
Щоки юного лицаря, у якому півгодини тому ледве жевріло життя, зарожевіли, голос зміцнів.
– А це що за розбійницьке кубло?
– Медова печера, господарю, – трохи образився кіт. – Колись у ній жив славний чоловік Михей. Годував бджіл і писав книгу...
– Вибач... А що з ним сталося?
– Мабуть, подався в інший світ. Ти ж знаєш, що їх багато. Ми теж у іншому світі й мусимо пильнуватись.
– Чекай, чекай! Я щось не розумію...
– Сиволап має на увазі, що ми не в Королівстві. Ми сховали тебе в Медовій печері, бо це найбезпечніше місце, – пояснив Марко.
– А що, власне, сталося?
– Та так, нічого страшного...
Марко звівся на ноги, щоб набрати більше повітря.
– Ти куди?
– Гадаю, час підкріпитися. Я цілий день нічого не їв. Вхопив кілька суниць по дорозі. Нема куди квапитись. Дещо сам згадаєш, а решту ми з Сиволапом розповімо. Лише не підганяй, добре? На голодний шлунок усе видається не справжнім...
– З вашого дозволу, – сказав кіт, – я спершу хотів би вийти до свого народу й повідомити про радісну подію, яка, гадаю, змінить світ на краще. Мої громадяни, здебільшого, щирі й прості...
– Твої громадяни, Сиволапе? – здивувався ще раз Серпень.
– Слово «піддані» їм би не сподобалося. Це – наче слуги. Я тепер – Король котів.
І помилувавшись ефектом від цього повідомлення, Сиволап поважно вийшов через дірку під дверима.
– Марку, – озвався принц, – кажи, як усе є. Найважливіше. Де я і хто я, я вже знаю. Але не розумію, чому я тут. Що з Королем? А з Королівством?
– Дай я зберу спочатку на стіл.
– Я тобі допоможу.
– Ти ще слабкий. Коли хочеш знати, тебе отруїли, і як би не хист помічника королівського лікаря, Антося, ти заснув би навічно.
– А що з Фабіяном?
– Королівський лікар і чародій зрадив нас усіх. По-людськи його можна зрозуміти: крутиголовці викрали його дочку. То він і зламався. Але ні, зрада завжди є зрадою. Нині в Королівстві знайдеться дуже мало людей, стійких супроти неї. Виходити з печери тобі не можна. Я ще не знаю, як ми звідси виберемося, але мусимо вибратись. Як казав славний король Олімпій III, складних рішень завжди багато, а просте – тільки одне, і найліпше обрати його...
12
Небо розчистилось, і де-не-де блимали зірки. Кропив’яний цвинтар був для опирів та відьмаків останнім романтичним місцем. Добрий кавалок його уже відрізали будівельники для приміських котеджів, і на цьому, правда, справа скінчилась. У віллах, що поглинули силу-силенну грошей, мешканцям не було життя. Армія екзорцистів і ясновидців не могла б дати собі раду з тутешніми привидами, котрі оголосили живим справжню війну, що не припинялася ні вдень, ні вночі. Ті люди, котрі ні в що святе не вірили, вважаючи єдиним богом гроші, і відзначались особливим цинізмом, зазнавали поважних нервових розладів. Привиди сідали разом із ними в авто, переслідували в офісах і тероризували на світських вечірках. Навіть агенти крутиголовців, що перебували в місті у справах, не витримували і переселялись подалі. Слуги темних сил, тобто опирі, відьмаки, довгомуди та інші, не нападали на них, однак привиди, власне, лише тіні, видимі й невидимі, не залежали ні від кого. Вони боронили Кропив'яний цвинтар, бо їм не було куди подітись. По кілька сот років вони тримались цього місця, черпаючи силу у власних нещастях. І непрощенні злочинці, і невідомщені жертви тримались разом та знали один про одного усе.
Для опирів та відьом Кропив'яний цвинтар був радше парком, місцем збору зілля, а довгомуди вперто шукали там скарби. Пліснявці та слинявці на літо оселялись у вогких прохолодних склепах. Привиди не любили довгомудів, бо ті брали чуже, але врешті домовились між собою, що довгомуди крастимуть і повертатимуть майно небіжчиків. Люди давно сюди не заходили, і цвинтар заріс кропивою та бузиною, а троянди переродились у шипшину. Поміж високими деревами проходила алея, на якій без сонця ніщо, крім моху, не могло прорости. Він вкривав плити темно-зеленим килимом.
Особливо впертих власників прицвинтарних котеджів, які ще не втекли, легко впізнавали в місті по пляшечках із свяченою водою, вервицях і крутих амулетах, привезених із острова Гаїті, де процвітає магія різних ґатунків. Проте ніщо не допомагало.
Тим часом, завжди існує просте рішення, як любив казати король Олімпій III, і саме тому його ніхто не помічає. Не треба боятись. Досить тихо сказати кілька слів – і зникнуть привиди, а відьми, опирі та вовкулаки втратять силу. Цих слів навчила Люцину бабуся, яка знала, що світ не може тебе скривдити, доки ти від нього не відвертаєшся. Важко сказати, чи ще хтось у місті знав ці слова. Можливо, і знав, але не вірив у їхню силу.