Розділ 1
Дощ за вікном періщив так, ніби в небі прорвало міський водогін. Важкі рясні краплі стукотіли по бляшаному підвіконню, і здавалося, що то не дощ, а невидимий барабанщик серед глупої ночі вистукує тривожний дріб, як то буває перед небезпечним трюком циркових чи вуличних акторів. Проте навіть крізь це нахабне стукотіння Ярина почула, як щось зашурхотіло в сусідній кімнаті. А потім – стишені кроки, зраджені скрипінням старої підлоги... І хтось пошепки перемовився кількома словами. Та звуки дощової ночі наповнили собою цілий світ і темну кімнату дівчини.
"Може, здалося спросоння?" – подумала вона. Потяглася рукою до нічника, що стояв біля ліжка.
Але в сусідній кімнаті вже яскраво спалахнула люстра.
– Втікаймо! – гукнув хтось, вже не криючись.
Від важкого гупання ніг ніби здригнувся весь будинок. Дзенькнуло розбите скло – втікали через вікно. Щось грузько гепнуло знадвору під стіною і розчинилося в нічній зливі.
Все відбулося так швидко – Ярина лише встигла, зойкнувши, вхопити у груди повітря... а видихнути вже не змогла. У смужці світла – всього в кількох кроках від її ліжка закляк переляканий хлопець. Мокрий, як хлющ, заскочений на гарячому, він безпорадно витріщився на неї, ніби побачив не дівчину, а дядька з автоматом.
А ось і дядько!
У штанях, натягнутих нашвидку, з голим торсом, дядько Павло загрозливо тримав у правиці кухонний молоток для відбивання м'яса.
Побачивши ошалілого чоловіка, хлопець заскочив у сусідню кімнату, а з неї плигнув через нешироке підвіконня у розкислу грядку...
– Ти ціла?
Дядько Павло хотів було кинутися навздогін, але спинився, оцінивши мізерні шанси наздогнати злодюжок серед ночі у незнайомому селищі.
– Так, нарешті видихнула Ярина. – А хто це був?
– Дідько їх знає! Шпана місцева. Треба подивитися, чи нічого не вкрали.
– Ой-ой! – це вже тітка Наталя зазирнула до кімнати. – А я так міцно заснула, навіть нічогісінько не втямила. Чого, думаю, Павлусь схопився, мов на пожежу? Ти нічого не чула?
Дівчинка непевно кивнула головою – чула – не чула... Раптові дрижаки пройняли її до самих кінчиків пальців: може, від пережитого страху, може, від вологого холоду, що проникав у дім крізь розбите вікно.
– А трясця твоїй... – вилаявся крізь зуби дядько Павло. – Гроші, негідники, поцупили! Всю готівку! Голо-пусто...
Розлючений, він широкими кроками влетів до невеличкої кімнати, одразу заповнивши собою весь простір – аж тісно стало. Тітка й племінниця вражено завмерли на ліжку. Усвідомлення, що їх пограбували ось так нахабно, коли вони всі були в домі, якось не вкладалося в голові.
– Що ж тепер буде? – невпевнено спиталася тітка Наталя.
– Нічого не буде, – буркнув дядько. – Жити тепер немає на що... От лихо!
– Може, якось... – тітчин голос затремтів.
– Та не "якось", Наталю! – роздратовано кинув чоловік. – Обдерли нас, як липку! Шукай вітра в полі! Навколо ж самі чужі! Кого запідозриш, як і сусідів не знаєш! Та й приїжджих вистачає... Зажди-но, – отямився він. — Ярина одного таки роздивилася. Упізнає!
-----------------------------------------------------------------
– Знайдемо! – напустив на себе поважності спітнілий офіцер громади. – У райвідділок доповімо. Типовий випадок. Загалом, можна сказати, дурниця...
– Наші гроші – дурниця? – невдоволено підняв брову дядько Павло. – Злодії серед ночі залізли в дім – а вам дурниця?
– Павлусю, – м'яко вгамовувала його тітка, багатозначно позираючи.
– Гм, – вовтузився на стільці дядько. – Hy-ну...
– А кого бачила ваша племінниця? – капітан подивився на Ярину. – Кажи!
– Я не впевнена... – почала дівчина. – Мені здається, це був хлопець. Тобто – не дорослий. Але я не встигла добре розгледіти. Темно ж...
– Погано, – голосно зітхнув поліцейський. – Та що вдієш? Доведеться викликати на очну ставку Стовпню.
– Але ж це може бути небезпечно! – сполошилася тітка Наталя. – Ви ж казали, що він вийшов з ув'язнення! А від такого вашого... тільки кривди й чекай! Яринка ж... ви самі бачите...
– Стовпня – не наш, – суворо мовив офіцер громади. – Очна ставка відбуватиметься в присутності представника правоохоронних органів – мене. І вашій племінниці нічого не загрожуватиме.
– То ви так кажете! – аж махнула на нього рукою тітка Наталя. – А він наступної ночі вже з ножем до нас залізе!..
– Ви б менше дивились фільмів про бандитів! – гмикнув поліціянт.
– До чого тут фільми? Нас насправді вночі пограбували!
– Ось що, шановні Градові! – зупинив суперечку офіцер громади. – Я ще попитаюся сусідів – може, хтось щось бачив чи чув. Нікуди злодій не сховається: селище маленьке, всі одне одного знають... Як то кажуть – мов на долоні. Не панікуйте!
Поліцейський рішуче зібрав папери, склав їх до папки і підвівся з-за столу.
Дядько Павло і тітка Наталя й собі квапливо встали, наче теж були готові вийти з будинка, котрого винайняли на три літні місяці і лише вчора до нього заселилися. Це ж треба наразитися на таку гризоту?! А всі запевняли, що селище тихе, багато дачників, які приїздять або на все літо, або на вихідні. Мовляв, так гарно навколо – і ліс, і річка, і повітря чисте, і свіжі овочі-фрукти-ягоди – все піде на користь Яринці. І що тепер?! Були б Градові людьми заможними... А для них зарплата й відпускні – усе їхнє багатство. Дядько Павло – водій-далекобійник, тітка – вчителька молодших класів. Не розкошують. Та й будиночок винайняли лиш тому, що його власники знали загиблих Яринчиних батьків і знизили оренду...
Того ж дня о п'ятнадцятій годині Градових запросили до кабінету дільничного в старостаті. Кабінету... То була звичайна кімната зі старими меблями, заґратованими вікнами та пожухлим вазоном на шафі. Запрошені виглядали дещо пригніченими: ніби змирилися з тим, що вкрадених грошей не повернуть, а проблем від якогось Стовпні отримають цілий міх.
Градових посадили біля столу.
– Одразу мушу вас заспокоїти – ми підозрювали Стовпню, та він не причетний до грабунку, – немов прочитавши думки потерпілих, промовив дільничний.
– Дякувати Богу! – з полегшенням зітхнула тітка Наталя.
– Так, все значно простіше, аніж ми передбачали вранці, – підтвердив дільничний. – Двоє місцевих хлопчисьок підмовили приїжджого однолітка зазнати нічних пригод. На вашій дачі й окошилося! Вони вже з досвітку скупили мало не половину крамнички, а от звідки взяли гроші – не можуть пояснити. Отож така справа: за нашими сільськими вже давно виправна колонія плаче, а міський, як то кажуть, потрапив під негативний вплив. Тепер разом вигрібатимуть...
– То вони витратили всі вкрадені гроші? – поцікавився дядько Павло.
– Всі – не всі... вісімсот гривень...
– Ну, це хороший знак – хоч щось лишилося, – втішив себе дядько.
– Так це ж тільки в крамниці, – нагадав дільничний. – Може, їх ще десь носило?
– Тоді питайтеся! – буркнув Градовий, бо вже втрачав сподівання на швидке закінчення цієї пригоди.
– І спитаємо. Спершу ваша племінниця має упізнати бодай когось одного із них. Ви перейдіть в інший кабінет і заждіть – я покличу. Усі підозрювані разом із батьками викликані на половину четвертої. Як тільки вони сюди прий...
Поліцейський не встиг більше нічого сказати, бо двері з гуркотом розчинилися навстіж. На порозі постала розкішна пані у літньому капелюсі з широкими крисами, в гарній сукні й на височезних підборах, аж надто непристосованих до вулиць і вуличок, запилюжених в спеку і заболочених у дощ.
– Поясніть мені, що все це означає?! – гримнула вона, не вдаючись до етикетних вітань.
– Хто ви і що маєте на увазі? – насупив брови правоохоронець.
– Я – мама Артема Кожедуба. На якій підставі моєму синові наказано прибути до цієї... контори? – зумисне добирала найменш образливе слівце, але зневажливим поглядом пройшлася по кабінету.
– А ви проходьте, сідайте, – не піддався вигукам офіцер громади і показав на вільний стілець під стіною.
– Дякую, не в гості до вас прийшла! – пирхнула пані.
– Авжеж, чаю вам не пропонуватиму, – спокійно сказав поліцейський. – Але сісти доведеться, якщо ви зацікавлені з'ясувати, в яку халепу вскочив ваш син.
– Ви погрожуєте? – підняла вона витончені чорні брови.
– Я просто пропоную вам стілець.
Жінка неохоче переступила поріг і сіла на краєчок стільця, ніби боялася забруднитися.
– Я викликав вашого сина тому, що він підозрюється у пограбуванні.
– Що? – заверещала пані. – Чи ви дурману об'їлися? Мій син – у пограбуванні? Навіщо йому грабувати? Він має все! Ми з чоловіком даємо йому кишенькові гроші! Ми забезпечена родина!
Вона глузливо скривила пухкі губи, підведені прозорою помадою персикового відтінку і звела очі до стелі.
– І все ж ваш Артем і ще двоє місцевих підлітків цієї ночі скоїли грабіжницькі дії в будинку ось цих людей, потерпілих, – коп повів рукою до спантеличених Градових.
Забезпечена пані зміряла поглядом з голови до п'ят скромно вдягнену тітку Наталю, дядька Павла з його водійськими згрубілими руками, а по Ярині лиш презирливо ковзнула оком.
– Ви знаєте, хто я? – виклично спитала пані офіцера громади. – Я – заслужена артистка України, прима обласного драматичного театру. Мій чоловік головний режисер, лауреат державної премії. Ми шановані люди. Свого єдиного сина виховуємо добре, він зростає в інтелігентній родині, спілкується з відомими людьми. Гадаєте, хлопчик – чемпіон України з бальних танців – піде серед ночі грабувати якихось... вибачте, – вдавано ввічливо кивнула в бік потерпілих. – Грабувати оцих людей?
– А я не ворожка, щоб гадати, – не поступався поліцейський. – З'ясуємо!
...Артем Кожедуб розтис вологі з хвилювання пальці і, побачивши, як вони зрадливо тремтять, знову зчепив у замок. Кабінет офіцера громади наповнився людьми. Усі чекали остаточного рішення. Артем аж прилип до спинки стільця і не підводив голови, щоб не бачити всіх отих людей, які мають його за грабіжника. А хіба він не грабіжник? Двоє його друзяк, схоже, нічим таким не переймалися. Певно, звикли тут бувати. Але як опинився тут він? Де був його розум, коли поперся вночі з тими дурнями?! Приспічило лізти в чужу хату... а чого ще ступив у сусідню кімнату – аби потрапити на очі тій дівчині?