Його мама трималася гідно, навіть пихато: пряма спина, підняте підборіддя, зверхній погляд. Дарма, що поліцейський встав і тепер хоч-не-хоч височів над нею – вона примудрилася і в цій ситуації бути на висоті. Недарма тато повторює, що відтворювати зневагу і грати на нервах – її основне покликання.
Мама Санька проти заслуженої артистки виглядала кумедно: верхня частина її чола, аж до сивуватого волосся, була білісінькою, а все лице засмагло до брунатного кольору. Зрозуміло – жінка майже ніколи не скидає хустинки, пораючись на городі. Вона спершу покрикувала на поліцейського, а потім почала ридма ридати, переходячи до голосіння. Артемові зробилося геть не по собі – йому здалося, що саме так плачуть над покійником, а від голосіння всіх проймає потойбічним холодом.
І лише дід (чи прадід?) Сашка, батьки якого вже кілька років не приїздили із заробітків, вислухавши звинувачення, повчально мовив:
– Нічого! У тюрмі станеш людиною. Он я ж став... в армії.
– Семене Петровичу, тюрма – не армія! – зауважив офіцер громади, та дід лише рукою махнув: мовляв, один біс!
– Гаразд, сідайте, красені, поряд, – втомленим голосом скомандував поліцейський. – І тихо щоб! Зараз запрошу Градових, то щоб ні звуку, ні писку! Ні від кого! –застережно поглянув на хлопців.
...Коли прочинилися двері, Артемові здалося, що навколо нього утворилася якась порожнеча і крізь неї, як крізь товщу води, долинали спотворені звуки. Перед очима попливли кола, і щоб розгледіти людей, від яких тепер залежала його доля, хлопцеві довелося швидко-швидко кліпати повіками та ще й втриматися на стільці, аби не зомліти й не гримнутися на підлогу. То вже зовсім ні до чого!
Подружня пара середнього віку стояла позаду дівчинки... Звичайної такої дівчинки-підлітка: темно-русе волосся, заплетене у дві коси, біло-зелена футболка, джинси, текстильки... Не красуня й не страховисько... Але вона сидить у колісному кріслі, ну, в інвалідському візку! І виглядає такою немічною, що й не зрушила б своїми руками колеса візка, якби її не підштовхнули...
Дівчина полохливо глипнула на присутніх, непевно хитнула головою, вітаючись до всіх одразу, але, не дочекавшись відповіді, опустила очі додолу.
– Ярино, подивися, будь ласка, на цих хлопців і скажи, кого з них ти пізнаєш, – чітко промовив дільничний.
Дівчинка подивилася на підозрюваних – темні вії затремтіли. Її погляд мимохіть ковзнув по обличчях Сашка і Санька і зупинився на Артемові. Це він! Його вона бачила вночі! Злодій!
Хлопець зрозумів – вона впізнала. Захотілося хоч крізь землю провалитися, аби не відчувати ганьби і приниження – тут, при всіх цих людях!
Але він дивився просто їй у вічі, стримуючись, щоб не відвести погляд, а зі скроні покотилася блискуча краплинка поту... Та не витримав, опустив голову, впершись підборіддям в груди.
– Я тут нікого не впізнаю, – ледве прошелестіли слова. – Було темно...
– Що? Ярино, ти не квапся, тебе ніхто не підганяє, придивися добре, – порадив поліціянт, і в його голосі вчувалася недовіра.
– Годі! – схопилася зі стільця заслужена артистка. – Вона сказала, що не впізнає! А ви тиснете на неї, щоб почути те, що вам хочеться.
– Тихо! – гримнув коп на пані Кожедуб. – Ти не помиляєшся, Ярино?
Дівчина кивнула головою і опустила очі.
– Все, відпускайте мою дитину! – отямилася Санькова мати. – Досить його маринувати по буцегарнях! Моду собі взяли... отаку моду... – і погрозливо трясонула в повітрі кулаком.
– Ага, роззувся та й побіжу! Відпустити! – огризнувся поліціянт. – Ваш Санько – Боже янголятко. Гляди – скоро крила виростуть! Те, що Ярина не впізнала, ще не все!
– Та звісно – не все! – підхопила Артемова мати. – Ви притягнете факти за вуха! А я й не здивуюся, що дівчина бачила мого сина – його фото часто публікують в газетах! Він чемпіон України з...
– А я кажу: вкрали – хай сидять! – подав бадьорий голос дід-прадід Сашка. – Нема чого панькатися зі злодюгами! Колись руку відрубували. Упіймали за крадіжку – відтяли руку, упіймали ще раз – відтяли другу. Безруким не накрадешся!
– Ви що – з глузду з'їхали? – вирячилася на діда пані Кожедуб. – То нехай вашому онукові й відрубують, коли вам так хочеться, а мого сина відпускайте додому. А не відпустите – викличу адвоката нашої родини, і ви, шановний, проклянете цей день, коли просто обізвалися до мого Артема.
– Ну-ну! Викликайте! – втомлено кивнув головою офіцер громади. – Хай ваш адвокат засвідчить відбитки пальців, сліди на підлозі, відбиток підошви на грядці під вікном... Були там ці “невинні” хлоп'ята! Були!
– А мій Санько? – пішла в наступ кремезна сільська молодиця. – Що у вас проти нього? Теж сліди? Чуєте, чоловіче добрий, – благально звернулася до Градового, – ну навіщо вам долю дитині калічити? Ви ж його до тюряги, і все – нема в мене більше сина. А що я сама можу? Чоловік п'є – не просихає, а я все тягну на своєму горбі! Може, десь і недогледіла... Та що він такого страшного накоїв – нікого ж не вбив!
– Що ви верзете?! – роздратовано гукнув офіцер громади.
– Ой, а що таке? – заклякла жінка, втямивши, що не те бовкнула.
Санько на материн лемент тільки зуби шкірив.
– От же негідник... Та я тобі як вріжу! – розлючена мати так тріснула сина по спині, аж загуло.
– І руку відрубати – по лікоть! – ніяк не вгамовувався дід-прадід Сашка.
– Мам, ти чого?! Що ти мені тут при людях цирки влаштувала?! – набундючено озвався Санько.
– Зараз розтовкмачу тобі! Цирки! Безтолковщина! Увесь у свого батька-п'яницю! Горе мені з вами! І за що таку муку терпіти?! Один вдома лика не в'яже, а другому передачі в тюрму носи... Нащо так збиткуватися?! О Господи, краще вмерти, ніж до такого дожити!
– Годі! – зненацька гримнув дядько Павло.
Усі змовкли.
– Це не я обікрав ваших хлопців – вони мене обікрали. Хай повернуть гроші. І ті, що розтринькали – теж. Усі гроші. Тоді заберу заяву з поліції! Крапка!
– Заждіть-заждіть, – втрутився поліцейський, доки матері не встигли повірити, що їхнім синам нічого не загрожує. – У заяві ви зазначили... таку кругленьку суму... ось в протоколі...
– Я знаю, скільки було грошей, – зупинив його Павло Градовий. – Сказав же, що вкрали, значить, і те, що потратили.
– Вісімсот гривень вони вранці заплатили за чипси, енергетичні напої, цигарки та інше. Це ж по скільки кілограмів отої гидоти ви купили на кожного? І головне – навіщо? – розвів руками коп.
Хлопцям – як заціпило, ніби й не до них було сказано.
– Вісімсот гривень повернуть згодом. Хай зароблять і повернуть, – наполягав дядько Павло. – Мають місяць часу.
– Де це діти мають заробити гроші, цікаво? – уїдливо кинула Артемова мати.
– Аж знайшли, де вкрасти, хай знайдуть, де заробити, – навіть бровою не повів дядько Павло.
Розділ 2
Уже вкотре за сьогодні над невисоким парканом обійстя, де оселилися Градові, бовваніла чорнява голова зі стильною стрижкою. Це Артем Кожедуб тупцював перед облущеною хвірткою, але ніяк не міг наважитися зайти на подвір’я, аби віддати дядькові Павлові двісті шістдесят шість гривень – його третину від розтриньканих восьми сотень. Насправді хлопцеві й не кортіли ті енергетичні напої, чипси, газованка та ще й сумнівної якості ковбаса, чим і затарилися Санько із Сашком у місцевій крамничці. В його родині панував культ здорової їжі, запроваджений матір’ю, і він зразу знав, що й до рота не візьме нічого з купленого. Але хлопці вирішили саме так витратити частину "халявних" грошей, аби напакувати шлунки рекламованими харчами – он скільки разів за день телевізор закликає смакувати таке, щоби бути крутим! Та який сенс міркувати зараз про цю дрібницю, коли не встояв спробувати справжньої пригоди й небезпеки... Як він міг когось ОБІКРАСТИ? Стати звичайним злодюгою?..
Він спершу так і сказав Санькові й Сашкові, коли вони почали його кликати “погуляти" вночі. А ті почали реготати.
– Мамій! – гикнув Санько. – Тобі все приносять на тарілочці! А ти спробуй сам добути! Може, хоч копійку вже заробив?
– Заробив, – зніяковіло запевнив Артем.
– Де? В театрі? Цим... як його... ну... таке драглисте... о, суфле! – пирснув Санько, аж бризки слини полетіли навсібіч.
Але хлопець тим не переймався, бо хто йому коли що зауважував? Вічно згорблена на городі мати?
– Ні, не суфлером, – спокійно мовив Артем, тамуючи в собі і неприязнь до Санька, і якийсь несподіваний сором за себе, такого пещеного батьками. – На змаганнях з бальних танців є призовий фонд, його ділять між переможцями.
– А, точно, ти ж у нас балерун! – геть сказився Санько.
– От за балеруна зараз в зуби заїду! – зірвався Артем.
– Агов, ви чого?! – став між ними Сашко. – Санько, ти з котушок злетів? А ти теж, Артеме! Хіба не знаєш, що в нашого дружбана мозок буває у відключці?
Та хлопці його не чули – розчервонілі зі злості, вони готові були битися до крові.
– Брейк! – гримнув Сашко. – Якщо ти, Артеме, такий сцикливий, що боїшся з нами йти, то так і скажи. Ніхто тебе туди на мотузці не потягне. Як схочеш... Тут багато що від вдачі залежить. Он Макс Стовпня каже, що треба вродитися з такою “жилкою” – не всяк піде на діло. А як ти тої “жилки” не маєш, то тобі її ніхто не позичить.
– Це ти про злодійську жилку кажеш? – спитав Артем.
– Не важливо, – відмахнувся Сашко. – Важливо те, що ми тобі все розповіли, а ти відмовляєшся з нами йти, отож можеш нас закласти!
– Та ви що, хлопці? Навіщо це мені? Хіба я вас колись закладав?..
– Ні. Але що з того? – Сашко став аж надто діловим. – Або ти з нами – або проти нас.
– Та що ти здрейфив, Артеме? – почав умовляти хлопця й Санько. – Повір: там оселилися не бідні люди! Ти знаєш скільки беруть за такий будинок та ще й на ціле літо? Не тисячу й не дві!
– Звідки знаєш?
– Так вони ж сусіди Сашкового старого! Там всього чотири обійстя – а далі ліс, озеро... Знаєш, як дорого платять за природу? Он до Сашкового діда приїхали крутелики на дорогих машинах і та-а-акі-і-і-і гроші давали за його мазанку!