– Ага, так він показав їм ковезкою[1] на двері ще й обматюкав навздогін! – невдоволено насупився Сашко. – Вони й квартиру обіцяли купити в місті, і доплатити, так старий вперся, як осел, і не зрушиш з місця. Здурів на старість – та й усе...
– Та не збідніють ті дачники – вони й не помітять! А нам – гуманітарна допомога, – облизав губи Санько. – Ми навчені все робити шито-крито. Не бійся – комар носа не підточить…
–... Утретє питаю, ти пройшов у справі чи винюхуєш, що тут ще можна поцупити? – гучний і не надто приязний чоловічий голос отямив Артема.
Дядько Павло стояв на порозі з рушником на плечах – він тільки-но облив плечі зі шланга, що лежав на зеленому спориші, і збирався зайти до будинку. Його не розчулив підліток з розгубленим обличчям, який зазирав через паркан.
– Я ось... Візьміть, будь ласка...
Артем струснув головою, ніби зі сну, рішуче відчинив хвіртку і ступив на подвір’я. Він простяг дядькові Павлові зігнуті навпіл купюри.
– Що, вже встиг заробити? – не без кепкування спитав дядько.
– Ні. Це мама дала, – чесно визнав Артем.
– Мама? Хіба це вона орудувала вночі? Тобі не соромно брати в неї гроші, щоб заплатити за свій вчинок? – дядько Павло пронизав Артема осудливим поглядом.
Хлопець лиш плечима знизав – сказати нічого не міг. Тільки нервово сіпнув рукою, в якій досі тримав ті кляті дві сотні шістдесят шість гривень. І вони пекли пальці, ніби нагадували про розплату за ганебний вчинок.
Дядько, не приховуючи зневаги, узяв гроші. Артем полегшено зітхнув, промимрив слова вибачення і чимшвидше рушив геть. Та зненацька став перед самою хвірткою, невпевнено озирнувся на суворого чоловіка, ніби зважуючись на якесь прохання.
– Пробачте, а я можу поговорити з вашою донькою?
– Із ким? – гаркнув дядько Павло.
– Ну, з дівчиною... вашою донькою... у візку... – затинаючись, промовив хлопець.
– Про що, хотілося б мені знати, вона розмовлятиме зі злодієм? – сказав, мовби дав ляпаса.
Артем зніяковів, опустив голову і відчув, як з ганьби по обличчю сипонув жар. Ноги самі винесли його зі споришевого килимка на вуличну пилюгу. Тікати звідси! Сховатися від цього сердитого чоловіка!
– Зажди! – зм’як дядько Павло. – Ярина там, у садку. Обійди попід верандою...
Хлопець прослизнув повз чоловіка, навіть подих затамував, ніби чекав від нього чергової порції ганьби. По-дурному якось вийшло. Та нехай. Артем і сам не сподівався, що отак просто піде до Ярини. Її звуть Яриною. Ага, так дівчину називав і поліцейський, але хіба йому було до того, щоб запам’ятовувати чиєсь ім’я? А тепер.... З чого почати? Що він їй скаже?
...Ярина сиділа на широкій лаві під крислатою яблунею. Дівчина читала. Поряд стояло порожнє колісне крісло. Воно, здавалося, належало комусь іншому, хто випадково залишив його у цьому саду – настільки чужим був дівчині незграбний засіб для пересування. Артема аж кольнула ця разюча несправедливість.
Почувши кроки, Ярина підняла очі від розгорнутої книги і... – Артема накрило хвилею ясного світла. Він став як укопаний.
Упізнавши в хлопцеві того із нічних “гостей”, кого вона бачила напевне, дівчина полохливо озирнулася за дядьком чи тіткою. Але неподалік не було нікого. Що таке? Їй зараз доведеться вислуховувати від нього якісь пояснення?
Хлопець, ніби вагаючись, знову ступив кілька кроків – він ішов стежкою поміж городиною, Ярина так стривожилася, мовби перед смертельною небезпекою. В горлі ніби грудка стала й не давала зітхнути.
Де ж це всі поділися? Хоч би тітка Наталя визирнула у вікно... Чи хай би дядько Павло приніс жменьку полуниць з грядки. Може, гукнути на допомогу?..
Але Артем уже підійшов зовсім близько і посміхнувся:
– Привіт!
– Привіт! – промовила, ніби відбилося відлуння. – Ти, напевне, до дядька Павла? – затуркотіла квапливими словами. – Він десь на подвір’ї. Або зайшов у будинок. Там його знайдеш. Він вдома. Може, зараз і сюди прийде... Чи гукнути? То я...
– Та ми вже бачилися, – тихо сказав хлопець, переступаючи з ноги на ногу. – Тільки я думав, що це твій тато.
– Хто – дядько Павло? Ні, дядько Павло мені дядько, – заплуталася дівчина в словах.
– Та тепер знаю...
– Авжеж...
І обоє змовкли. Ярина дивилася в книгу, ніби зараз для неї не було нічого цікавішого. Артем стовбичив на стежці. Що тут скажеш, якщо перед тобою людина занурилася в читання? Знічев’я почав колупати носком кросівка міні-терикон свіжої землі, що вирив роботящий кріт. Зніяковілість додавала підліткам неспокою.
– Отже, якщо ти з дядьком бачився, значить, прийшов до мене?
Ярина так і не підняла голови, і Артемові здалося, що вона просто почала вголос читати. Та ні – вона його питається! Навіть зиркнула з-під розтріпаної гривки.
– Взагалі так, до тебе...
– То сідай.
Артем слухняно, наче школяр на уроці, примостився на лавці. Тепер їхні очі опинилися майже на одному рівні, і Ярині не треба було поглядати на хлопця знизу вгору. Вона дивилася прямо, без остраху, приховуючи властиву їй сором’язливість.
– Я хотів тобі подякувати, – почав першим Артем.
– За що?
– Ти не вказала на мене... не упізнала там... у кабінеті поліцейського.
– А... Так... Проте це не такий вже й благородний вчинок.
– Хіба?
– Я злякалася, що ти помстишся. Про бандитів стільки різних страхіть розповідають. От я й промовчала...
– І ось зараз мене злякалася?
– Злякалася... Я ж не знала, що ти... що тебе не слід боятися.
– Не слід, – усміхнувся Артем. – Хіба я бандит?
– Я вже чула, що ти чемпіон з танців.
– Так.
– А навіщо поліз красти?
Це непокоїло Ярину з тієї миті, відколи побачила Артема в кабінеті офіцера громади. Саме Артема, бо Сашко із Саньком, вочевидь, можуть і не таке накоїти, а ось він не скидався на злочинця...
– Сам не зчувся... Набридло вислуховувати насмішки... Хотів довести, що не боягуз...
– А тобі було страшно? – спитала Ярина, і голос її затремтів.
– Ще й як! Особливо, коли тебе побачив! І зрозумів, що ти на мене дивишся!
– Нічого собі! То я така страшнюча? Як жах на крилах ночі? – Ярині вже стало весело.
– Я тоді й себе налякався би, побачивши в дзеркалі! – усміхнувся Артем. – І в бабая повірив би, в що завгодно!
– А як я настрашилася – ти не уявляєш! – сміючись, сказала дівчинка.
– Мене?
– Тебе! Розплющую очі – а на мене хтось дивиться! За вікном злива... У сусідній кімнаті – шурхіт... А в моїй – хтось чужий!!! Жах!
– Жах! – погодився Артем. — Ото нагнали страху!
– Атож!!!
– Ти тут надовго? На все літо?
– Так. Дядько винайняв цей дім. А ти?
– У нас тут дача. Вже друге літо. Ми із мамою та ще батько приїздить, коли має час. А так він більше в місті. То ти мене вибачиш, що тебе налякав? – уже без сміху спитав Артем.
Ярина теж стала серйозною і глянула йому в очі.
– Вибачаю. А ти мене? Я ж теж тебе... налякала...
– Звісно, вибачаю. То ми друзі? – він простяг дівчині правицю.
– Угу, – злегка потиснула її Яринка, ніяковіючи з усього того, що відбувається.
Тепер вони сиділи мовчки і вслухалися – кожен в самого себе...
-----------------------------------------------------------------
...Тієї ночі йшов дощ. Мокрий асфальт світився, відбиваючи вогні фар, колеса автівки по-особливому шурхотіли й чвякали, мовби під ними не було твердого покриття, а сама вода. Щітки “двірників” ледве встигали змітати воду з вітрового скла, а вона лилася так, ніби хтось зумисне її виплескував зі дзбана.
– Може, станемо й перечекаємо зливу? – спитала молода жінка на передньому сидінні.
– Та ми вже в’їжджаємо в місто, – відповів чоловік за кермом.
Ще двоє пасажирів – діти, дівчинка й хлопець. Вони мовчки сиділи позаду і лиш спостерігали за зустрічними вогнями, які час до часу освітлювали салон і навіть сліпили очі.
І раптом автівку розвернуло на дорозі. Хаотичні спалахи світла, скреготіння металу, зойки потерпілих.
Троє загиблих на місці, тяжко травмована дівчинка. Поки її виходжували у лікарнях, вона звикала до того, що осиротіла. Опіку над нею взяв татів брат – дядько Павло з дружиною. Це їхній син – Ілля – не вижив у тій аварії...
А Ярина вижила, та що це було за життя? Від операції до операції, і ніхто не обіцяв, що вона колись встане на ноги. Коли у медичну карту вписували її діагноз і визначали ступінь інвалідності, дівчинка ледве стримувалася, щоб не заплакати, Стримувалася, бо дядькові й тітці було нелегко...
За три роки біль стишився, та не забувся. “Живі повинні жити”, – казала їй санітарка в реанімації. І Яринка їй повірила.
Найпершим випробуванням для дівчинки стала прогулянка після лікарні. В осінньому парку – жовто й мокро. Тітка Наталя штовхає поперед себе колісне крісло з блідою немічною Яриною. Вона хоч і їде, та все одно стомлюється від свіжого повітря, від безсилля, від поглядів перехожих. Ось дві жінки привіталися з тіткою, промовили кілька фраз і пішли собі далі. Ніби й далеченько вже були, як підступний порив вітру приніс їхні голоси.
– То Бог за гріхи карає, – мовив осудливий голос.
– Та які вже там гріхи?! – відповів жалісливий.
– Значить, були! – наполягав осудливий.
А потім – знову шелестіння і гомінкі голоси дітей, що бігали алеями жовтого мокрого парку, наздоганяючи метких хвостатих білок.
Того року, призвичаївшись до лікарняних палат, Ярина дуже подорослішала і майже ніколи не плакала, хоч довелося витримувати нелюдський біль. Але повернувшись із прогулянки, не могла стриматися. Такої гіркоти на серці без плачу не вгамувати. Приїхала “швидка”, лікар вколов заспокійливе, після чого дівчина заснула. Та, згадуючи той випадок у парку, ніяк не могла позбутися думки, що своїм каліцтвом спокутує чиїсь гріхи, що той трагічний випадок – помста, яка прийшла в родину з нічною аварією, що її – Ярину – за щось покарано...
З того часу їй снилися авто на слизькому асфальті, сліпучі вогні, скреготіння металу і вчувався мамин голос, а інколи – татів. Після тих снів дівчина два-три дні не вставала з ліжка – така була немічна. Та життя тривало, і вона збирала сили для руху: щоб сісти в ліжку, щоб спертися руками на поручні колісного крісла, щоб крутнути колеса і поїхати хоча б із кімнати в кімнату.