– Нічогенька сума. Навіщо – можна поцікавитися? Житло собі купуєш чи авто?
– Викуповуватиму життя, – буркнув Олег.
– Он як? Поясни, – спокійно попросив дядько Павло.
– Заборгував. Треба віддати, поки не ввімкнули лічильник.
– Олеже, за що можна заборгувати стільки грошей? Кажи як є. Чому я мушу з тебе витягувати кожне слово, як обценьками?!
– Програвся! – скрикнув Олег. – Задоволений? Програвся в автомати! Спершу була менша сума, думав, що відіб’ю. Навіть виграв трохи. А потім... Все! Тепер вони мене вб’ють! Вони погрожують! Ні на вулицю вийти, ні заснути – телефон не змовкає!
– Хто ті “вони”? – закричав і дядько Павло.
– Краще тобі не знати... Мені потрібні гроші. Амен.
– А звідки ми їх маємо взяти?
– Кредит у банку, – швидко відповів Олег, бо вже давно все обміркував. – Я дізнавався. Вам дадуть позику без проблем.
– Ти дізнавався, – гірко посміхнувся дядько Павло. – Молодець! А чому тобі не дадуть?
– Бо я не маю постійної роботи! Ти ж знаєш! – скипів син.
– Оце дожилися: п’ять років платили за твоє навчання в університеті, винаймали тобі квартиру, дали хабар, аби влаштувати на роботу...
– На роботу? – гарячкував Олег. – На тій роботі ще шефу доводилося платити, аби не чіплявся до мене раз по раз!
– То не слід було лінуватися, щоб до тебе не чіплялися, – сердито зауважив батько.
– Не читай мені нотацій, бать! Уже пізно. Більш не маю до кого йти, – в голосі забриніли жалісливі нотки. – Хто у мене є? Ти та мама... У вас і прошу порятунку... Думаєте, мені це легко дається?..
– Павлусю... – схлипнула тітка.
Дядько Павло важко сів на стілець, тітка вмостилася на дивані, Олег стояв, як винуватий школяр. Дядько мовчав, час до часу тер чоло своєю важкою водійською рукою.
Тільки сонячні промені танцювали на стінах, розхитані розлогою вишнею за вікном.
Тільки годинник на шафі рівномірно цокав час.
Тільки поскрипувала дошка під ногою Павла Градового, що зненацька почав притупувати своїм думкам у такт.
– От що, – нарешті обізвався він. – Грошей таких нам взяти ніде. Кредит той доведеться віддавати кілька років. Та що вдієш, коли син наш так і не доріс, не подорослішав? Ми візьмемо половину суми. Друга половина повисне на тобі, Олеже.
– Але я...
– Помовч! – зупинив його батько. – Завтра підеш на роботу. В наш автопарк. За кермом сидиш добре.
– Що? Водієм? Трястися у фурі нашими вбитими дорогами? Я маю економічну освіту!
– Паршивий з тебе економіст, сину! Але якщо трястимешся у фурі, то зможеш узяти кредит...
– Вам що – геть байдуже, що мене можуть убити? – оскаженів Олег. – До вас не дійшло, що це все серйозно?!
– Сину, – заплакала тітка Наталя, – та ми ж для тебе останню сорочку знімемо! Але й ти нас зрозумій – не жити ж нам на хлібі й воді. Хоч ми з батьком і так би годні... Та Яринка...
– Ну, нарешті! Ось ви й згадали про Яринку! – гнівно підняв руки догори Олег. – Вона вам дорожча за рідного сина!
– Не кажи дурниць! – осадив його дядько Павло. – Ти добре знаєш, що вона потребує ліків.
– А чого потребую я – ви в курсі? Га? Чого я потребую? Батьків! У неї загинули, а мої живі, Але я сирота! Ви переймаєтеся Яринкою – ліки, відпочинок, масажі, харчі... Тьху! Вона вам світ заступила!!! Вам байдуже, що вб’ють вашого сина! Поховали молодшого – поховаєте й старшого! Не звикати!
– Ой! – пополотніла тітка Наталя й схопилася за серце.
– Не смій! Що ти верзеш! – ревонув дядько Павло і вліпив синові ляпаса.
З несподіванки Олег заточився. Щоб не впасти, ухопився за кут серванта, відштовхнувся від нього і незграбно упав у крісло під стіною, задерши ноги.
Павло Градовий навис над ним, як скеля, нервово стискаючи кулаки і ледве стримуючись, щоб не відлупцювати негідника.
– Ну, батьку, я тобі цього ніколи не прощу, – прошипів злостиво, намагаючись виборсатися із крісла.
– І я не прощу собі, – переривисто мовив дядько, – треба було батожити тебе ще маленьким. А зараз пізно. Отямишся – приходь. Подумаємо, як допомогти.
– Красно дякую! Вже допомогли! – з плачем вигукнув Олег і, схопившись, вихором вилетів надвір, хряснувши дверима з такою силою, аж шибки задзвеніли.
– Олежику! – вибігла услід тітка Наталя і кинулася до воріт.
Дядько Павло став біля Ярини:
– Ти все чула? Авжеж, чула... Не бери до голови. Нічого. Все вирішиться...
Він сумно посміхнувся дівчині і злегка торкнувся пальцем кінчика її носа, аби вона підняла похилену голову.
Розділ 4
Спільних тем для розмов, як виявилося, не так вже й багато. Хоча Сашко із Саньком піддалися на наполегливе вмовляння Артема й познайомилися з Яриною, однак взаємного зацікавлення бракувало. А без нього яка може бути дружба? Навіть теоретично вона неможлива.
Ця Ярина якась надто тиха, мовчазна, більше слухає, ніж розповідає. І не така гостра на язик, як місцеві дівчата. Та ще її дядько... Як зміряє поглядом з голови до п’ят... Чи з п’ят до голови?.. Та яка вже різниця, якщо після цього і слова не вимовиш, а ноги так і просяться дременути подалі з їхнього подвір’я.
Ні, Ярина не нудна. Має почуття гумору, хоча й не завжди доганяє масні жарти Санька. А в комп’ютері тямить, напевне, більше за вчителя інформатики і погуглити швидко вміє. Хлопці ж намагаються не чіпати комп’ютерних тем: ще бовкнуть щось не так, а дівчина подумає, що вони тупаки. Але вони не тупаки. Просто не мають вільного доступу до комп’ютера, тим більше до інтернету. Санькова мати сказала, що комп’ютер з’явиться в хаті, коли батько кине пиячити і почне заробляти гроші. Ото, коли все куплять, а залишиться тільки комп’ютер, то придбають і його. Отже, ніколи. А Сашко вже й забув, коли у нього з’явився сучасний ноутбук, придбаний за батьківські заробітчанські гроші. Але не цікава хлопцеві всесвітня мережа і віртуальне спілкування не цікаве.
А ось Артемові – цікаве. Та не лише віртуальне спілкування, а й цілком реальне – з Яриною. І дня не мине, щоб він не забіг до Градових. Навіть причину вигадав: покликати Сашка. Бо його вікна, бачте, виходять в садок, де сидить Ярина. На резонне питання, чого не задзвонить Сашкові на мобільний, завжди відповідав однаково – нема грошей на рахунку. Але згодом до таких хитрощів більше вдаватися не довелося. Він почав приходити, щоб допомогти Яринці з навчанням.
Тривале лікування позбавило дівчину можливості вчитися разом із однолітками – і вона щороку складала іспити екстерном, самостійно чи з тіткою вивчаючи різні дисципліни. Яринка була сумлінною ученицею, проте не завжди могла впоратися з усією шкільною програмою систематичне навчання переривалося на місяць-два, коли знову потрапляла до лікарні. І тепер, восени, треба скласти іспити за сьомий клас, аби знову навчатися зі своїми ровесниками. Ось про що точилася розмова кожної зустрічі. На рік старший за Яринку, Артем уголос розмірковував як людина, що на все має свою думку.
– Багато уроків – то така нудота! А числа, градуси та відсотки – взагалі для мене катівня!
Над головами тихо шелестіло яблуневе листя, котре нечастими поривами перебирав вітерець. Городина виросла, тягнучись до сонця, і довкола буяли хащі розквітлої картоплі, уже зав’язувалися огірки й кабачки – і за домовленістю з господарями тому всьому давала раду тітка Наталя.
Коли Сашко не відгукувався з прадідової хати, Артем не засмучувався, а охоче розмовляв з дівчиною. На лавці біля Ярини лежало кілька підручників і стояла миска з пурпуровими порічками, з якої співрозмовники брали китички ягід. Їхні пальці час до часу доторкалися, і тоді обоє відсмикували руки, ніяковіли і змовкали. А потім балакучий Артем першим порушував тишу:
– Найцікавіша мені – історія...
– У-у-у-у-у, – навіть не дослухала Яринка. – Що там цікавого? Доводиться запам’ятовувати стільки дат та імен!
– Ти що? Це цікаво! Думай не про дати й імена, а про те, що хтось когось переміг кмітливістю, а інший – застосував силу... Одного назвали зрадником, як Мазепу, а він же був героєм, гетьманом, що багато зробив для своєї держави. Скільки шкіл побудував, хотів освіти усім дітям, не лише заможним...
– А мене на іспитах питають тільки таке: що відбувалося тоді й тоді? Хто був провідником народного повстання? І я гублюся...
– То я розповідатиму тобі просто про події, а ти коротко записуй. А потім проти кожної поставиш дату... І ім’я... Якщо тобі це, звісно, потрібно.
Ярина ніяково і навіть трішки злякано скосила оком на хлопця:
– Потрібно... тобто – приходь і розповідай.
Зненацька, наче знаменитий легкоатлет на Олімпійських іграх, через паркан перескочив Сашко.
– Мій старий здурів!
Роздратований хлопець одразу ж ступив кілька кроків до лавки, вигріб із миски решту порічок і нахабно всівся поруч з Яриною.
– А що на цей раз? – вдавано поцікавився Артем.
– Та ну його! – відмахнувся Сашко, вкидаючи до рота дрібні ягоди. – Хоче мені вказувати. Яке має право? Гроші мої забирає, а я ж знаю, що батьки передають... А тепер ще й дістає: ледацюга, гультяй, злодій!
– Як забирає? – здивувалася Яринка.
– Складає в панчоху! Чи в банку! Чи під подушку... Чи ще куди – не знаю. Сказав, що це все мені віддасть, але коли розуму наберуся і коли сам почну заробляти... От зараза! Краще підкинув би грошенят!
– Так дід же хоче тобі добра! Зараз ти гроші розтринькаєш, а за кілька років...
– О, ще одна вчителька! – вигукнув Сашко і по-мученицьки закотив очі. – Годі! Дістали своїми повчаннями! Та ну вас усіх...
І одним рухом закинув до рота порічки, задерши голову, мов лелека, що упіймав жабу...
Ярину це розвеселило. Артем не зрозумів, чому вона засміялася, але й собі усміхнувся – не бути ж йому заодно із Сашком!
А той прожував ягоди, ковтнув і, змірявши друзів осудливим поглядом, рушив до хвіртки.
– Зажди, Саш! Ти куди? – гукнув Артем.
– Та смійтеся собі на здоров’я! Мені з вами нічого робити! З кого ще зуби скалити, як не з дурного Сашка? Знайшли собі клоуна!..