– Зовсім ні, – розгублено запевнила його Ярина. – Ми ж не насміхаємося – просто сміємося. Бо ти смішний, коли гніваєшся...
– А я що кажу: знайшли клоуна й розважаєтеся!
– Та охолонь, – підійшов до нього Артем і легенько вдарив у плече. – Капризуєш, як дівчисько.
– Та ну тебе! – смикнув Сашко плечем, проте вже без образи в голосі. – Старий мене пресує, ви регочете...
– Припини – збив бучу на рівному місці, – не відступав Артем.
– Не глузували ми з тебе, а сміялися, – додала Яринка. – Це не однаково.
– Цікаво – чому ж не однаково? – буркнув Сашко.
– Глузування пекуче, а сміх теплий, – мовила дівчина.
– Багато ти знаєш!
– Знаю. Я знаю, як пече... – відповіла дівчинка і спохмурніла.
– Ну ось, ти її засмутив... – сикнув скрізь зуби Артем. – Кажи, чого прийшов? На діда скаржитися?
– Так ти ж мене гукав! – розгублено подивився Сашко. Я собі подумав, що хочеш домовитися про вечір. Ну, щоб піти в парк. Чи ні?
– А що там у парку? – мляво поцікавилася Ярина.
– Дискотека. Нині ж п’ятниця. У нас щоп’ятниці дискотека, – повторив хлопець.
– A-a-a-a, – протяжно мовила дівчинка і ще більше засмутилася.
Хлопці перезирнулися. Сашкові стало шкода Ярини, а що вже казати про Артема! Цей Сашко – як щось зморозить! Тато любить повторювати, що в домі повішеного не згадують про мотузку. Як можна було сказати про танці дівчині у колісному кріслі?!
– А ти не хочеш піти – тобто поїхати... з нами? – запитав Артем і зразу ж подумав, чи не дурніший він за Сашка, якщо таке пропонує.
– Я? – аж злякалася Ярина. – Ні... Мені не подобаються танці. Мені треба займатися. Ви йдіть собі...
Дівчина вхопила один із підручників і почала його гортати, щоб стриматися від сліз. Танці? Які танці? Ви що – божевільні?
– Зажди, Ярино! Так це все ж у парку! Там необов’язково танцювати – можна просто прогулюватися алеями. Там будуть хлопці й дівчата, познайомишся з ними. Погоджуйся – не пошкодуєш!
Артем так палко промовляв, ніби сам був зацікавлений в тому, щоби Яринка набула друзів. А насправді йому хотілося, щоб ніхто отак не втручався в їхні розмови, як Сашко, щоб кожного дня він сам приходив у садок і сидів біля Ярини, аж поки не вийде дядько Павло чи тітка Наталя і не нагадають, що пора й честь знати...
– Та ні, не вмовляйте, не варто, – ніяково промовила Ярина. – Ви ж бачите, скільки маю роботи. Треба вчитися.
– Встигнеш, до осені є час! А тут йти недалеко – всього три вулиці! – гарячкував Артем.
– Не знаю... я сама не доїду...
– А ми з Сашком? І Санька погукаємо! Він, знаєш, який силач?! Правда ж? – стусонув хлопець друга.
– Аякже! – спохватився Сашко, хоча, на його думку, Артемова ідея була безглуздою.
Ярина мовчала, вагалася. Їй страшенно хотілося потрапити туди, де люди танцюють, але ще більше вона боялася... туди потрапити. Вона жодного разу не була на дискотеці. Тільки чула балачки від кількох своїх подружок: гучно грає музика, блимає світло, хлопці запрошують дівчат до танців, знайомляться, потім домовляються про побачення... І ось її кличуть на дискотеку... Хлопці. Майже так, як розповідали подружки! Невже вони не кепкують? І що казати? Погоджуватися? Страшенно хочеться... Але там, на дискотеці, чи не засміють її незнайомі, мовляв, приперлася в колісному кріслі... Або дивитимуться на неї і жалітимуть: от, бідна, на ноги не стає... Артем із Сашком не печуть жалісливістю – вони просто пропонують допомогу. А чужі люди бувають такими нестерпними, коли хочуть комусь поспівчувати.
– То що? Кажи! – підбадьорював Артем.
– Тітка й дядько можуть не дозволити, – чи то вхопилася за останній аргумент, чи намагалася виправдатися Ярина.
-----------------------------------------------------------------
– Яка ще дискотека? – отетерів дядько Павло. – Ви що – з дуба впали? Ярино, ну в хлопців не вистачає в голові клепки, а ти ж мудра дівчинка! А як тебе там хтось скривдить?
– Замість Ярини відповів Артем:
– Дядьку Павле, ви не переймайтеся. Ми ж будемо поруч і захистимо, коли щось...
– Вони захистять! Збитошники! Це від вас її треба захищати! Герої! Що вона там робитиме, поки ви будете танцювати, цмулити пиво, патякати й смалити цигарки? Сидітиме десь під деревом?
– Ми не смалимо! – обурився Артем.
– Ага, так я і повірив! Ти сам, може, й ні, а оті двоє – як паровози... Не раз бачив, – глипнув Градовий на Сашка й Санька.
Ті мовчали, як стовпи. Кожен думав, що це неповернуті гроші доводять дядька до сказу, тому щось йому заперечувати – тільки собі шкодити.
– Дядьку Павле, але ж я не палю, – озвалася Яринка.
– Цього лиш бракувало – щоб дівчина цигарку цмолила! – гримнув той. – Ярино, ти й справді хочеш на дискотеку?
– Я не знаю... мені цікаво, – знизала плечима Ярина.
– Так мені піти з тобою чи що? Я вже застарий для цього, – спантеличено розвів руки Градовий, не знаючи, як йому вчинити.
– Навіщо вам туди йти? – знову мовив Артем. – Там же для підлітків... А Ярині не забороняйте!
– Ти, хлопче, знаєш одне, а я – зовсім друге – почав відступати дядько Павло. – Навіщо тобі ті танці, Ярино? От морока! А знаєш, спитайся в тітки. Як вона скаже так і буде, – позбувся зайвих клопотів дядько.
– А тітка каже: хай іде! – долинув із кухні жіночий голос.
За мить вийшла й сама тітка, витираючи руки краєм фартуха.
Тільки щоб повернулися не пізніше одинадцятої! Такий мій наказ!
-----------------------------------------------------------------
Виявляється, серце може калатати і завмирати не лише від болю, від тривожного чекання чи недоброго передчуття. Воно ще може солодко терпнути від сподівання на щастя, від ще не знаних чуттів, від того, що можливі такі несподіванки.
Уперше Ярина не прогулюється з тіткою, а прямує на дискотеку, і не сама, а в супроводі трьох хлопців. Вони то по черзі, то разом бралися за ручки колісного крісла і котили його вперед, жваво розмовляючи з дівчиною, та так голосно, що їх могли чути аж за городами.
Вечір стелив подовгуваті тіні, пахтів мокрою пилюгою, скропленою дрібним курячим дощем, дзвенів сюрчанням цикад.
Насправді дорога до парку не була такою близькою, як казав Артем, бо здолати три звивисті вулиці – це значило здолати три довгі-довгі вулиці. Обійстя, де замешкали Градові, стояло край селища, тож коли друзі дісталися до акацієвого парку, непевні сутінки повагом охоплювали простір між деревами.
Молодь юрмилася попід майданчиком, куди закликала до танцю гучна музика. Ніхто не поспішав танцювати, ніби мало статися щось неординарне. Воно й сталося. Гурт із чотирьох осіб привернув до себе увагу. Ні, не весь гурт, а дівчина в колісному кріслі, навколо якої стали хлопці – два місцевих і один приїжджий.
Ярина знітилася, втиснувшись у спинку крісла і вчепившись у поручні мертвою хваткою. Було враження, що її роздивляються, ніби експонат у музеї – але не як живописне полотно, а мовби чудернацьку комаху... Та що казати про дівчину, якщо й хлопці дивно заціпеніли, перестали розмовляти і лиш шукали очима чиєїсь підтримки. Санько навіть відступив на два кроки від візка – певно йому стало соромно такого товариства?
Ярина потилицею відчула їхнє сум’яття. А чого чекала? Сама винна! Чутися залежною від чиєїсь волі – і наважитися на таке? Вони всі здорові, у них сильні засмаглі ноги, вони плавають у річці й ходять в ліс по гриби і ягоди, а зараз прийшли на розвагу – на танці. А що вона? Вона прийшла їм заздрити? Чи себе шкодувати? Невже не могла хоч хвильку подумати і дійти висновку: хворому не місце серед здорових. От дивляться на неї, як на заразну, ніби можуть підхопити невиліковну хворобу... А вона... вона теж могла бути такою ж здоровою і веселою, якби тієї дощової ночі не сталося біди!
Дівчина важко видихнула і хотіла щось промовити, та закашлялася. Ніби слова застрягли в горлі. А вона ж збиралася попросити, щоб її відвезли додому, до тітки й дядька, бо лиш вони ставляться до неї, як до рівної, як до людини, що тимчасово прикута до крісла, але в усьому іншому – така ж, як усі.
– Привіт компанії!
“Цей голос не може належати підліткові”, – мимохіть подумалося Ярині.
– Здоров, Максе! – відказав Сашко, вочевидь зрадівши такому товариству.
– Привіт! – відповіли Санько з Артемом і потисли Максові руку.
– Доброго вечора і вам, дівчино! – чіпко подивився на Ярину.
– Доброго вечора, кахи-кхи, – привіталася і вона.
Максові було років під тридцять – не менше. Що він забув на цій дискотеці? Невже прийшов погуцати серед малоліток?
– Здалеку краще видно майданчик? – чи то спитав, чи то ствердив Макс.
– Та ні, ми просто... – затинаючись, мовив Сашко, бо ніяк ще не міг відійти від оторопіння.
– Ми ще не зорієнтувалися, з якого боку зручніше... – почав Артем.
– Зручніше для вашої супутниці? – уточнив Макс. – А ви з якої вулиці, – запитав у Ярини.
– З Лісової.
– А, це далеченько...
– Максе, а ти теж на танцюльки? – вишкірив зуби Санько.
– Та ні – тут конкурентів багато, – усміхнувся кутиками вуст, а очі були невеселі. – Був неподалік у справах. Гарного вам вечора, – побажав друзям і рушив попід майданчиком і поміж акаціями на бічну алею.
Поява Макса зняла напруження з хлопців. Їх уже так не обходило, хто на них дивиться і що при цьому думає. Вони пожвавилися, почали розмовляти між собою і втягувати в розмову Ярину; з колонок полинула повільна мелодія; гурти, ліниво переступаючи, посунули на танцмайданчик, втративши зацікавлення до дівчини у колісному кріслі та її супроводу.
Але хтось зачаївся за деревами... Зеленувато-карі очі, підведені чіткою чорною лінією на верхніх повіках, пильно стежили за хлопцями.
– А це що за страховисько з Артемом?
Поруч із дівчиною тупцювала її подружка, трохи нижча ростом і скромніше вбрана. Обом років по тринадцять-чотирнадцять.
– Тільки не кажи, що він до неї бігає на побачення, до цієї... – пхинькнула зеленоока красуня. – Таке і в страшному сні не насниться – суперниця!