– Ти що, Карино, вона ж не ходить! Хіба можна бодай подумати про побачення з такою?..
– Зате він до неї бігає! І питалася ж у Санька, чи Артем з кимось зустрічається, так він пальцем покрутив біля скроні – ото і вся відповідь.
– Може, він не знає? – сказала подружка.
– Не знає – і стоять разом?
– Так Артем не з нею...
– Чого ж вчепився у ручки колісного крісла?
Дівчатка замовкли і дивилися, як до друзів, що пересунулися ближче до майданчика, підійшли підлітки і почали знайомитися з Яриною. О, вона усміхається і відповідає! Тисне руки! Ну ось, заступили спинами і її, й Артема. А Сашко кинувся до найближчого генделика – за пивом чи за слабоалкоголкою? Вечір починається!
– Ну, що ж! – мовила Карина, вперши руки в боки. – Треба й нам іти знайомитися. Переваг у неї – нуль. Шансів, що Артем на неї поведеться – стільки ж. То ж хай для мене ці канікули стануть незабутніми!
Карина підморгнула оком, як героїня телесеріалу, що задумала когось упіймати в пастку.
– Що ти кажеш? Що ти зробиш? – стривожилася подруга.
– Нічого особливого – заприязнюся з нею якомога швидше!
Розділ 5
Стрункі довгі ноги з-під коротенької спіднички, руде густе волосся, зачесане і зібране на маківці, як кінський хвіст; прозора кофтинка, під якою спідня білизна зі стразами... Ні, Карина не для танцмайданчика просто неба у селищі з назвою Вербки. Та що поробиш, коли у батьків пунктик на екоканікулах для донечки? Якби ж і самі в такий спосіб відпочивали – але ж ні! Сидять, як пришиті, у своїх офісах, а її щоліта спроваджують на заслання до родичів. Одне лиш тішило: красунчик Артем Кожедуб також відпочиває у Вербках, вже друге літо. Це була потаємна мрія Карини – заприятелювати з ним. Та минулого літа не вдалося, зате цього вона піде у наступ. Торік вона ще була дитиною, а зараз – вродлива дівчина... чи, може, жінка? У цьому слові вона прочитувала не один зміст.... Жінка – це магнетизм, який приваблює чоловіків, краса й довершеність і, звісно, відчуття зрілості. Дівчинка колись здивувалася, почувши, як цілком дорослі жінки, що мали своїх дітей, полюбляли називати одна одну “дівчатами". Невже їм так кортіло повернутися в ті часи, коли вони були юними, немудрими й незайманими? А от вона хоче нинішнього літа подорослішати – щоб зазнати ТОГО, що має засвідчити її привабливість. Хай нікому не заманеться стати їй поперек дороги!
...Ярина заспокоїлася і майже перестала комплексувати, що сидить у кріслі... Тобто – що в колісному кріслі приїхала на дискотеку. Підійшли друзі Сашка й Санька, познайомилися, почали розпитувати, де вона замешкала, чи подобається у Вербках. Вони не зважали на її недугу, розповідали про лісові пригоди, як налякалися звичайного їжака, коли ходили по гриби... Або як один дачник назбирав поганок і переконував, що то їстівні “сморчки” – то його тепер інакше не називають, як Сморчок. А далі хлопців повело на футбольні новини, і Ярина не особливо дослухалася про трансфер іноземного гравця, зате Артем гаряче дискутував про його спортивні досягнення. Тоді й підійшла струнка дівчина, несподівано яскрава навіть у тому світлі, що заплуталося між гілками дерев.
– Оце маю брата! Цурається мене – певно соромиться! – вигукнула вона, сплеснувши долонями. – Домовлялись йти на дискотеку разом! Так він утік! Чи може, забув?
– Про що забув? – вирячився Санько.
Карина спинилася біля них.
– Та не переймайся! – поблажливо махнула рукою. – Привіт усім! Можна мені теж до вас, бо я нещодавно приїхала, ще не освоїлася. А брат на це не зважає.
– Хто не освоївся? Хто не зважає? – Санько ніяк не міг втямити, що верзе його ніскільки не сором’язлива сестра. – Відколи ти потребуєш моєї допомоги?
– Та годі прикидатися, – усміхнулася Карина і зразу ж перемкнула свою увагу на дівчину в колісному кріслі, – познайомимося?
Вона простягла Ярині пещену руку в кільцях кількох браслетів:
– Карина.
– Ярина.
– Яке гарне ім’я! То це про тебе мені розповідав Санько?
– Про що я тобі розповідав? – сполошився отетерілий хлопець.
– Все! Мовчу-мовчу! Чужих секретів не виказую. Ти ж просив...
Карина по-акторські приклала до усміхнених вуст палець, ніготь на якому мав сріблястий колір.
– Та яких секретів? Що ти мелеш? – роздратовано вигукнув Санько.
– Оці недоумкуваті хлопці, правда ж? – ігноруючи Санькове невдоволення, засміялася Карина і далі промовляла лише до своєї нової знайомої. – Їм ніколи не зрозуміти нас, дівчат, ніби спілкуємося різними мовами. Ти так не вважаєш?
Ярина, заскочена тим, що про неї хтось комусь щось казав, лише знизала плечима. Та її співрозмовниця й не чекала відповіді – і вела собі далі:
– А я не бачила тебе раніше... Ти вперше відпочиваєш у Вербках? Тут гарно, правда ж? Тільки розваг бракує... А тобі як – подобається?
– Ну.... Так... – невиразно відповіла Ярина одразу на всі питання.
– Ой, ледь не забула! – мовила Карина й підвищила голос. – Завтра запрошую всіх відсвяткувати мій день народження! Ура! Мені тринадцять! О п’ятій вечора зустрічаємося... повідомлю додатково, куди маєте прийти.
– Хіба в тебе не восени день народження? – засумнівався Санько.
– А хіба завтра не осінь? – захихотіла Kaрина. – Ярино, ти ж прийдеш?
– Я теж запрошена?
– Запрошую усіх! – вигукнула Карина. – Тринадцять років – такий вік! Чарівний! Отож, потусимо досхочу! Домовилися?
– Звісно! Чудово! Прийдемо! – почулися вигуки. – Будемо тусити!
Подивований Санько кумедно підняв вигорілі на сонці брови, ніби намагався пригадати, коли ж насправді слід святкувати Каринин день народження? Але зрозумів, що це нікого не цікавить – всі хочуть тусні, тому вилаявся собі під ніс і подався услід за Сашком, який рвонув на танцмайданчик – запальна мелодія змушувала всіх вигинати стегна й ритмічно рухати руками...
– Артеме, ходімо!
Карина безцеремонно схопила хлопця за руку і, нетерпляче підтанцьовуючи, потягла за собою. Артем опирався, він стояв на місці й дивився на Ярину. Дівчина різко зиркнула на нього.
– Ой, ти що, забороняєш йому танцювати? – аж зайшлася сміхом Карина. – Я чогось не знаю про ваші стосунки?
– Які ще стосунки? – зніяковів хлопець.
– Нічого я не забороняю. Чого б це? Танцюйте! – гордо мовила Ярина, сама від себе не чекаючи такого спокою.
– То пішли! Швидше! – смикнула Артема Карина.
Мить – і вони вже серед натовпу. Тільки й видно рудого хвоста і темну голову з модною стрижкою. Вони танцюють, вони обоє люблять танцювати. А вона, Ярина, не може й порухати ногами. Що їй лишається? Сидіти й спостерігати? Але це боляче... боляче і прикро... і принизливо... і гірко. Вона ніколи не стане на свої покалічені ноги, усі в рубцях і швах, ніколи не одягне короткої спіднички. Навіщо було йти на дискотеку? Щоб відчути себе обабіч життя? Щоб відчути себе інвалідом?! Додому! Швидше! Нікого не бачити і не чути цієї музики! Хай не думають, що приволокли її сюди на посміховисько – вона нікого не потребує! Вона сама впорається!
Ярина рвучко крутнула велике колесо крісла, аби виїхати на втоптану доріжку. Менші коліщата не надто слухалися і викручувалися вбік, але й вони піддалися її слабкій силі. Ось вже й асфальтована вулиця – вперед!
Серце гупало так, ніби хтось палицею бив у порожню діжку. Пекло в очах, як від цибулі чи перцю. Вона знала, що тільки сльози полегшать гіркоту, але вона не має права плакати при людях. Ще почнуть випитувати, а що вона скаже? Плаче, бо він... танцює... з нею?! Додому, швидше додому! Хай німіють руки, але вона докрутить ці колеса до Лісової! Додому!
На небі не було жодної зірки. Поодинокі ліхтарі освітлювали, як вовк за горою, проте навіть в такій темряві дівчина впізнала чоловічу постать.
– Олег... – злякано видихнула вона.
– Привіт, мала! – нещиро вигукнув двоюрідний брат. – Ти вже по дискотеках вештаєшся? Здивувала. А послухати моїх батьків, то ти мало не при смерті!...
– Я не при смерті, – пробубоніла Ярина.
– Бачу-бачу. Що – предки спровадили тебе з дому, аби хоч трохи відпочити від тягаря? Авжеж, ти достатньо намозолила їм очі.
– Я не... я вже додому.
– Додому? Все, у моїх батьків закінчився перепочинок?
Ярина похилила голову й мовчала.
– А може, ми зараз з тобою потанцюємо? – не вгавав Олег. – Є ж такі танці – на колісних кріслах чи у кріслах! Спробуймо!
Він з такою силою крутнув кріслом, що Ярина ледве не випала з нього. Але втрималася за поручні. А Олег вже розкручував крісло в другий бік – аж їй голова запаморочилася й на якусь мить повисла, ніби дівчина зомліла. Та на цьому “танці” не закінчилися – брат перекинув крісло назад, аж передні коліщата повисли в повітрі.
– Гей, ти! Відійди від дівчини!
Артем, Сашко, Санько та ще двоє хлопців підбігли до Олега.
– А це хто такі? – здивувався той, повертаючи колісне крісло з переляканою Яриною у звичне положення.
– Ярино, ти неушкоджена? – стривожено запитав Артем.
– Шмаркачу, яке тобі до того діло? Забирайся! – гаркнув Олег і вдарив хлопця в плече.
Артем відважно кинувся на кривдника, але той був сильніший і досвідченіший в бійках, тому легко відкинув його від себе.
– Вгамуйтеся! – гримнув Олег. – Це моя сестра. Мала, скажи їм, якщо не хочеш, щоб я ненароком позносив голови твоїм шмаркатим захисникам.
Дівчина, стримуючи сльози, кивнула. Підлітки не рушили з місця.
– А зараз бігом на свої танцюльки! – наказав Олег. – Сестра повертається додому. Зі мною, – наголосив він.
– Але ми обіцяли тітці Наталі, – обізвався Сашко.
– Тітка Наталя вам не довіряє! – зневажливо мовив Олег. – Чого б це вона телефонувала мені й просила терміново приїхати і забрати сестру додому? Все, хлоп’ята, ви вільні! Ніхто не потребує ваших послуг. Гайда на дискотеку!
– Ярино, це правда? – допитувався Артем.
У темряві він не міг роздивитися її обличчя. Але головою вона кивнула. І ні пари з вуст.
– Скажи малятам на добраніч, – єхидно порадив Олег, нахилившись над нею. – Ми йде