мо додому!
І справді, штовхаючи поперед себе колісне крісло із дівчиною, він широким кроком рушив убік вулиці Лісової. Розгублені хлопці лишилися на дорозі.
Олег не обирав рівного шляху – він ніби зумисно вишукував ями і вибоїни, щоб Ярина гойкала й хиталася, а то й підстрибувала у кріслі, щомиті ризикуючи випасти серед вулиці в пилюгу.
Наблизившись до мосту через річку, Олег різко звернув убік, до урвища, й загальмував так небезпечно, ніби мав намір зумисно скинути крісло вниз, а передумав тільки останньої миті.
– Перепочинемо? – вдавано приязно звернувся до дівчинки.
Її лихоманило, немов від пропасниці. Не могла й слова мовити.
Олег присів навпроти Ярини на підмурок мосту. З його настроєм відбувалися дивні зміни.
– У мене серйозні проблеми, – сказав він без передмови, так довірливо, ніби вони найрідніші люди. – Мені потрібні гроші. Великі. Розумієш?
– Я не маю грошей, – розгубилася Ярина.
– Ти не маєш... Звідки їх тобі мати? Тобі такі суми й не снилися. Але їх можуть дати моїм батькам. У банку. Ти нічого в цьому не тямиш та тобі й не треба. Головне, попроси батьків, щоб вони мене врятували!
– Я?
– А хто ж? Ти вкрала їх у мене! Тепер вони думають лише про тебе! Не ти осиротіла – я! – злість іскрами летіла з його очей. – А втім... мені не так погано живеться. Якби не борг... Отож, сестричко, полагодь цю справу. Бо, знаєш, всяке трапляється з людьми...
Дівчина аж дихати перестала.
– Що ти кажеш? – пошепки спитала вона.
– Кажу, що бувають різні прикрі випадки з людьми, – гмикнув Олег. – Я заборгував не якомусь лоху, а серйозним особам. Там жартів не розуміють. Вони, звісно, можуть мене покалічити, і тоді я теж сяду в колісне крісло. І батьки доглядатимуть двох інвалідів. Це як – легко? Та це крайній випадок. Я потрібен їм живий і неушкоджений, щоб віддав борг. Отут головне – на що вони наважаться? Можуть батька перестріти десь в рейсі... Можуть заподіяти лихо мамі... А можуть і тебе викрасти! Уявила? Продадуть як донора на органи... Або зґвалтують – ти вже не маленька... Розумієш, що я кажу?
І він турботливо забрав з Ярининого обличчя пасмо волосся, що вибилося із зачіски.
На небо викотився місяць – і понад річкою посвітлішало. Олег побачив страх в очах дівчини. Вдалося! Тепер треба її дотиснути...
– Я не залякую тебе, сеструню. Але скажу чесно і пальцем не поворухну, щоб тобі зарадити. Ти ж мене розумієш? Я втратив і брата, і батьків. Якби вони загинули, як твої, то менше би боліло. А вони просто полишили мене напризволяще і взялися опікуватися нещасною небогою...
– Ні-ні, вони люблять тебе, – гаряче запевнила Ярина.
– От хай це доведуть! А якщо ні – то хай вирішують, скільки вони готові заплатити за любов до тебе... Затямила?
Ярина кліпнула повіками. Вона боялася Олега й нічого не могла вдіяти. А він тим часом витягував візок на міст...
– Знаєш, мала, я щось тут затримався з тобою, а мені час повертатися до міста. Прощавай!
– Але я сама не дістанусь додому, – благально прошепотіла Ярина.
– Захочеш жити – дістанешся! А тим часом відчуєш, що таке самотність. Може, мізки краще запрацюють і ти знайдеш слова, якими вмовиш моїх батьків? Доброї тобі ночі, сеструню! Щасливої мандрівки!
Олег без поспіху пішов вулицею, навіть не озирнувшись. Ярина не могла й пальцем поворухнути, не те що гукати йому вслід.
“Я тут помру... Під кумкання жаб і дзижчання комарів... Зараз набіжать здичавілі пси і накинуться... А вранці мене знайдуть перехожі, і поліцейський приведе сюди дядька Павла й тітку Наталю... на упізнання... Який жах!”
Ярина знала, коли нападає страх, треба глибоко дихати. Вона вдихнула нічне прохолодне повітря і видихнула його – і ще раз, і ще раз. Руки несамохіть потяглися до очей – витерти сльози. Але очі – сухі, значить, не плакала. А от руки холодні... “В тебе руки – як в жабеняти”, – жартувала тітка Наталя... Ярина провела холодними руками по чолі й відчула, як паніка відступила. Ні, вона житиме, щоб нині повернутися додому, щоб завтра допомогти тітці ліпити вареники, щоб прийняти від дядька миску ягід, щоб побачити Артема.
Колісне крісло поволі покотилося вулицею...
Розділ 6
Половина дороги, чи й більша її частина, залишилася позаду. А може, ні? Може, то стомленим рукам здається, що вони вже досить напрацювалися. Скільки пройшло часу? Година чи більше? Час розтягнувся так, що до нього не підійдеш зі звичними мірками – він безкінечний, як безкінечна дорога, що веде її додому.
Раптом щось блиснуло – ніби велике око якоїсь тварини. Зблиснуло й згасло. І знову шурхотять стомлені колеса, німіють руки, а нічний холод взявся за спину.
Знову блиснуло – і вже не гасло: промінь ліхтарика перебігав вулицею то праворуч, то ліворуч, значить, хтось його тримав у руках. Ось уже видно високу постать. Це чоловік. Чого він вийшов на прогулянку такої пізньої години? Дівчина спинилася. Чого чекати? Може, який п’яниця валандається додому зі свого бенкетування і зараз ще вчепиться до неї з розмовою? Нетверезі любителі поговорити. А чим вона зарадить – сама-самісінька посеред безлюдної вулиці? Та ні! П’яному ліхтарик не потрібен, бо йде дороги не розбирає. Отже, це хтось вийшов у справах, треба зачекати хай підійде ближче, тоді вона заговорить до нього і попросить допомоги.
– Яринко! Матері твоїй ковінька! Ти тут сама? А де ж хлопці? Я їм карки поскручую, безголовим! Просив же їх – не лишати тебе!
– Хлопці не винуваті...
– Ага, не винуваті! Хотіли дотанцювати до ранку! Той паскудник Артем що обіцяв?
– Він не...
Хтось підбіг ззаду, Ярина тільки подумала, що це міг бути Артем.
– О, прибіг! Що, негіднику, згадав обіцянку? Чого ти покинув Ярину? Хто давав слово? Ти?
– Я не...
– Ти не дотримав слова!
– Та що ви, дядьку Павле! Я не лишав Ярину – її забрав брат... він же...
– Який брат?
– Олег. Він приїхав і сказав, що його викликала тітка Наталя, аби він відвіз мене додому, – тихо сказала Ярина.
– Та з якого дива Наталя йому дзвонила? Він тобі так і сказав?
– Ні, так він сказав хлопцям, а мені – інше...
– Що?
– Що йому потрібні гроші. І просив, аби я... аби ви...
– Он воно що, – зітхнув Градовий. – Мерзотник! Я йому все пояснив, запропонував роботу, сказав, як бути... А він так і не вгамувався... Але до чого тут ти?
– Щоб умовила вас...
– Вважай, що тобі це вдалося. Додому!
– Можна, я пройдуся з вами? – спитав Артем.
– Марш додому! – гримнув на нього дядько. – Ти вже нині находився!
Та Артем не відступав:
– Будь ласка...
– Будь ласка, – глянула на дядька і Ярина, – він не винен.
– Не захищай його, – осадив дівчину Градовий. – Винен. Ще й добре винен! Бо його слову повірили. А він?.. Сказав би я тобі зараз по-чоловічому, якби не Ярина. На все життя запам’ятав би, яким має бути чоловік і його тверде слово. Чого ти шкіришся? Тобі смішно? З мене глузуєш?
– Та що ви?! Мені ніколи ніхто не казав нічого подібного – я для всіх був зразковим...
– А-а-а-а... То ти звертайся – я дещо знаю... про зразкових... розкажу на дозвіллі, – відступив дядько Павло.
– Я зрозумів... Мені треба було ні на крок не відходити від Ярини, – визнав Артем. – Більше такого не станеться. Слово даю!
– Твоє слово – що ранковий туман, – відмахнувся дядько, але вже без злості. – Ну, ходімо, коли так просишся.
І вони поволі рушили вулицею. Дядько штовхав колісне крісло, Артем ступав поряд – майже на одній лінії з дівчиною, і поглядав на її суворе стомлене обличчя.
Розмова не клеїлася; на прості питання дядько відповідав “так” і “ні”, а Яринка мовчала. Їй не хотілося порушувати внутрішньої тиші, в якій уже розчинився той прикрий випадок і страх, і небезпека, і безсилля. А зараз Артем біля неї, він не образився на дядькові слова, іде з ними разом, щось питається і поглядає на неї збоку, та вона не така немудра, щоб і самій глянути на нього, бо ж тоді зашаріється, хоч темрява й приховає її схвильованість. Може, це і є те перше кохання, про яке стільки всі розповідають – що воно особливе і незабутнє. Напевно, так. Вона ніколи не забуде нинішнього вечора і цієї ночі, мабуть, не засне, згадуючи все із самого початку, від тієї миті, коли їй запропонували піти разом... “піти”, хоч вона не йшла, а їхала, і Артем тримав колісне крісло міцно, об’їжджав баюри після дощу... а Олег штовхав його просто перед собою, і вона розуміла, що коли впаде, то так і лежатиме в пилюці чи в траві, а він піде геть, не озираючись...
Зненацька сліпуче світло вигулькнуло з-за рогу – на повній швидкості мимо них промчало авто.
– Чи ви сказилися? – вигукнув услід йому Градовий. – Таж могли людей переїхати! Понапиваються!..
– Вони, схоже, від вашого дому від’їхали, – мовив Артем.
– Та ні, до нас такі не їздять.
Яринка й слова не зронила.
Аж ось з воріт обійстя вийшла тітка Наталя.
– Як добре, що ви вже вдома. Усе гаразд?
– Майже, – відповів дядько. – Це не від нас рвонули ті шумахери?
– Ні, до Сашкового дідуся приїздили. Стояли з пів години, а потім – як на пожежу...
– У нього світиться, – примітив Артем. – A Сашко казав, що дід лягає спати разом з курми.
– Заждіть-но, – насторожено сказав дядько. – Треба довідатися, що там – можливо, якась пригода... чи зі здоров’ям....
Поки Градовий обстежував сусідське подвір’я, Ярина в’їхала до свого.
– То як – розважилася трохи? – поцікавилася тітка.
– Трохи, – відповіла Ярина, не вирішивши для себе, чи розповідати про зустріч з Олегом, чи ні. – Я стомилася. Хочу в дім.
– Авжеж, ходімо.
– Ярино, ти... ти вибачила мені? – наздогнав її розгублений голос.
Тітка спинилася й пильно глянула спочатку на Артема, а потім на племінницю: Ярина, насуплена й сердита, дивилася кудись убік.
– Ойойой, що ж це робиться? Ви посварилися?
– Та ні, тітко Наталю, трапилася одна прикрість, – поспішив запевнити Артем, – просто ми... тобто я...