– А, тепер зрозуміло – ми-ви-тобто ти. Ясно, як Божий день, – пожартувала тітка. – Іди вже. Дякую, що провів Ярину додому.
– Наталю! – гукнув дядько з сусіднього двору! – Викликай “швидку”! Там Семен Петрович весь в крові!
-----------------------------------------------------------------
... “Швидка” стояла під ворітьми. Господар присадкуватої хатини вийшов услід за лікарями до хвіртки, опираючись на палицю. Забинтована голова паморочилася, але дід тримався на ногах, хоч і прикульгував.
– Ви, Петровичу, лягайте в ліжко, з цим не жартують, – радив стурбований Павло Градовий. – Не поїхали в лікарню, то хоч вдома побережіть себе.
– Ta, – хвацько махнув рукою кістлявий дід Семен, – яка там хвороба мене вхопить, хіба що сира земля!
– А чого маєте туди квапитися, заждіть, – стримано відказав Градовий.
Навколо було тихо. У лункій тиші сільської літньої ночі дзвеніли комарі й тонко вигравали на своїх скрипочках коники-стрибунці. А за крайніми хатами, звідки брався нещільний туман, пирхали на випасі стриножені коні. З недалекого лісу гукнули пугачі.
Яринка сиділа непорушно – Артем теж стояв занімівши. Тітка з дядьком вмовляли Петровича повернутися до хати, а той упирався:
– Дайте мені надихатися... Встигну належатися!
– То вони хоч сказали, чого хочуть? – спитав дядько Павло.
– Хе-хе, хату мою хочуть! І вже давно!
– А навіщо їм ваша хата? – здивувалася тітка.
– Вона їм без потреби – зразу розвалять. А от місце яке і земля! Біля самого лісу. Тут такі палаци можна звести! І продати або здавати в оренду! Гроші будуть, грубі гроші.
– А маєте документи на землю?
– Маю. І добре сховав. А вони мені підсовують якісь папірці – підпишіть, підпишіть, золоті гори обіцяють... Знаю я їх!
– То ви нічого не підписували?
– Ні, трясця їхній матері! Умру – не підпишу! А вони, такі упирі, уже давно в хаті нишпорять... Розплодилося ледарів – усе хочуть задарма. І людину їм убити – що муху. Та що далеко ходити – в хаті свого маю...
– Не кажіть такого на правнука, – мовила тітка Наталя.
– А хіба я знаю: може, це він підіслав тих бандитів?! І вони все в хаті перерили чи документи шукали, чи гроші... Батьки передають цьому негіднику, а от він сам хоч копійку десь заробив? І де він був, коли мене вбивали?!
– Він на дискотеці, – сказав Артем.
Дід Семен поглянув на хлопця, навіть очі протер, і рушив до нього, вимахуючи кістлявими руками:
– А, то ти його дружок? Що, прибіг побачити, чи не врізав дід дуба? Сашко тебе підіслав?
Хлопець оторопів.
– Та не верзіть дурниць, Петровичу! – сказала тітка Наталя і взяла його за худенькі плечі. – Отямтеся! Тут немає ворогів! Артем прийшов разом з Яриною – вони всі були на дискотеці, і Сашко там ще витанцьовує. Чи ви й нас із Павлом в чомусь підозрюєте? Ми тут лиш на літо, нам нічого чужого не потрібно!
Дід стих і взявся за голову.
– Паморочиться... то й верзу... та ні – ви добрі люди...
– Тепер усім подякували – і розійшлися! Пора спати! Доброї ночі! – категорично заявив дядько Павло.
– На добраніч, Ярино! На добраніч, тітко Наталю! – тихо попрощався Артем.
На добраніч, хлопче! Іди вже додому! – відповіла за обох тітка.
-----------------------------------------------------------------
Із самого ранку дядько Павло переконував Сашкового прадіда заявити офіцеру громади про нічний візит вимагачів, але той уперся – нікого не хоче знати, нікому не буде нічого казати, хай діється Божа воля.
– Він так і сказав: це мій клопіт! – переповів ранкову бесіду дядько Павло. – Ото вже дід!
– Життя його добре навчило, – сказала тітка Наталя, ставлячи перед ним яєчню. – Правнука й того підозрює... Недовірливий.
– Може, й правильно робить. Чужа душа – темний ліс.
– Та їж уже, бо схолоне.
– Слухай, Олег більше не приходив?
– Ні. А чого ти питаєш?
– Та так. Позику ж треба оформляти.
– Я дзвонила йому, але не бере слухавки, – смутно сказала тітка. – Ти щось знаєш, чого я не знаю?
– Ні, просто спитав. Ти ще раз задзвони і скажи, хай мене знайде. Треба ж щось вирішувати з роботою.
– Ой, Павлусю, – втішилася тітка Наталя. – Дякувати Богу! Бо я місця собі не знаходжу, все думаю про нього, бідолашного...
– Та не такий він бідолашний, – заперечив чоловік, – вже ж дорослий!
– Матері навіть дорослі діти – малі...
Тітка ковтнула сльози й усміхнулася, щоб не стривожити чоловіка.
...Вона рано постаріла – підкосила безглузда загибель Іллі. Тоді, коли вони забрали до себе Ярину, Олег поводився відчужено, замкнувся в собі. Його не чіпали, нічого не розпитували, бо знали – дуже любив молодшого брата. А тепер... тепер як його переконати, що він така ж їхня дитина, за яку болить батьківське серце. І що вдіяти? Розповісти дружині про його вчорашній негідний вчинок? Завдати такого болю, який уже пережив сам? Ні, треба вирішувати все удвох із сином. Позика перекриє частину боргу, а на другу хай заробляє сам. Бідна Ярина – як вона все те витримала? Ще нині її не бачив...
Думки набігали і непокоїли, яєчня видавалася несмачною, та дядько Павло встав з-за столу усміхнений:
– Дякую за сніданок!
І, обійнявши дружину за плечі, поцілував у скроню.
...Ярина прокинулася рано, коли за вікном тільки посіріло. Швидкий сон, що зморив її вночі, ледве голова торкнулася подушки, тривав недовго. Що його прогнало? Задушливе повітря в кімнаті чи важкі роздуми? Дівчина лежала, дивилася в стелю і згадувала вчорашній день, що виникав перед очима кадрами якогось фільму, знятого в реальному режимі: вони виходять з воріт, дорога до парку, гурти молоді, музика, Карина, Артем, Олег, дід Семен... І скрізь вона присутня, та в жодному випадку не була самостійною – весь час потребувала чиєїсь руки... допомоги. Чи буде колись така мить, що вона все вирішуватиме сама, без чужого втручання – куди йти і що робити. Глухий кут…
Розділ 7
– Мене звати Карина. Будьмо знайомі, – по-дорослому повела себе дівчина, що зайшла на веранду. – А ви Яринина мама?
– Ні, я її тітка Наталя.
– О! Тітка!
– Ярина не має батьків – вони загинули три роки тому.
– Ой, пробачте, я не знала, мені ніхто не сказав... А ми тільки вчора познайомилися – на дискотеці. Тепер буду обачнішою. Ви ж розумієте – це як сіль на рану.
– Дякую, що ти така приязна, – всміхнулася тітка Наталя. – То ти до Ярини? Але вона кепсько почувається, перевтомилася – не хоче виходити з кімнати.
– Як прикро! Я хотіла запросити її на день народження...
– Коли?
– Сьогодні! Взагалі, я всіх запросила вчора, але пообіцяла сказати пізніше, куди прийти. Шукала приміщення. Я живу в Кіндратюків, у Санька, ви ж його знаєте. Його мама – мені тітка.
– Так-так, хто ж не знає Санька?!
– У нього тато... ну, випиває... навіть не випиває, а п'є, – по-змовницьки стишила голос Карина. – То хіба там потусуєшся? Розумієте? От я й домовилася із бібліотекаркою. Всіх обдзвонила, а Яринчиного телефона вчора не записала. Прийшла сама, щоб нагадати їй...
– Я б і не подумала, що можна винайняти бібліотеку як бенкетну залу, – осудливо мовила тітка. – Там же книги!
– Так ніхто й не винаймає, – винувато опустила очі Карина, – я попросила бібліотекарку, подарувала їй коробку цукерок і пообіцяла, що ми не рухатимемо стелажі, що будемо тільки в читальному залі. Ми ж без алкоголю!
– Мудре рішення, – погодилася тітка. – Якщо Яринка захоче, – хай іде.
– Ой, я мрію з нею заприятелювати, – з янгольським виразом обличчя промовила Карина, – мені здається, що в нас багато спільного. А я зазвичай не помиляюся в людях – це в мене від мами.
– Яринці й справді потрібні подруги, – погодилась тітка. – Вона здебільшого мовчить, а ти щебечеш: вам мало би бути цікаво удвох.
Карина мило посміхнулася і закліпала віями – сьогодні на них не було туші. Дівчина хотіла з’явитися на Лісовій скромною, бо знала, що доведеться спілкуватися зі старшими, а ті завжди консервативні. Тактика слухняної дівчинки спрацювала безвідмовно: скромне платтячко, волосся, заплетене “колоском”, без косметики й біжутеpiї – все свідчило, що дівчинку виховували на суворих засадах.
Так і подумала Наталя Градова, перейнявшись до Карини цілковитою довірою та ще й вирішивши, що Ярині корисне спілкування з дівчатами-ровесницями. Бо ті сашки-саньки-артеми не такі вже й надійні.
– Іди сама з нею поговори, – відчинила тітка двері до Ярининої кімнати.
Звідти почулося:
– Я здорова, у мене нічого не болить, просто хочу побути на самоті – навіщо викликати лікарку, тьотю?!
– А як ти здогадалася, що я хочу бути лікаркою? – грайливо защебетала гостя.
Яринка стрепенулася. Такий знайомий голос! Вона його чула... чула вчора! Але дівчина, що стоїть перед нею... Та ні, це Карина, просто вчора вона була розмальована, як кінозірка, а нині – звичайна. Зразу й не впізнати.
– Це ти, Карино? В чому річ?
– Вибач, що я так, з самого ранку. Але я прийшла запросити тебе.
– Куди?
– Ех ти, забудько! Учора ми ж про це говорили – у мене день народження!
– Так, – мляво погодилася Ярина. – Вітаю!
– Дякую! То ти прийдеш?
– Не знаю.
– Ну, приходь! Ми будемо в бібліотеці! Хто хоче – хай читає книги, а решта буде їсти торт і веселитися... Хіба що ковток шампанського...
– Але ж ти казала – без алкоголю! – зауважила тітка Наталя.
– Пляшка шампанського на десять-п’ятнадцять гостей – це не алкоголь, – навіть не засоромилася Карина. – Це так – для годиться.
– Чи не ранувато вам починати з шампанського?
– Ой, тітонько, ми – це вже інше покоління: швидше дорослішаємо. Батьки мені дозволили.
– Дозволили – то дозволили, але Яринка без цього може обійтися.
– Так ніхто й не примушуватиме, запевняю!
– Ви тут все без мене вирішуєте, – озвалася Ярина, – а я нікуди не планую йти, тому мене ніхто не споїть.
– Чому? Як прикро, – розчаровано мовила Карина і сіла на стілець.