— Ми ще заледве розпочали, — завважив Атанагор. — Ви надто поспішаєте.
— Перепрошую, вчителю, — сказав Мартен.
— Не страшно. За це ви мені напишете до вечора двісті рядочків.
— Яких саме, учителю?
— Перекладіть грецькою якусь леттриську поезію Ізидора Ізу[23].Виберіть якусь подовшу.
Мартен відштовхнув стілець і вийшов. Він ще насидиться до сьомої вечора, щонайменше, ще й у таку спеку.
Завершивши обід, Атанагор вийшов з намету й знову взявся за молотка. Йому належало закінчити очищувати турецький горщик: хотілося швидше його позбутися, бо особа згаданого Дюдю зацікавила археолога.
Горщик був масштабною посудиною з грубої глини. На дні було намальовано око, напівприховане вапняковими й кремнеземними нашаруваннями. Маленькими точними ударами Атанагор збив закам’янілі уламки, звільняючи райдужку і зіницю. Звільнивши зображення, виявилося, що око доволі красиве, трохи суворе, з кумедно закрученими віями. Атанагор намагався дивитися в інший бік, щоб ухилитися від наполегливого допиту, що читався у виразі його керамічного візаві. Коли очистку горщика було завершено, археолог наповнив його піском, щоб більше не бачити ока, перевернув його догори дриґом, розбив кількома ударами молотка, потім зібрав розкидані уламки. Тож горщик займав мало місця і міг поміститися в ящик стандартної моделі, не зіпсувавши вигляду колекції метра. Саме таку ємність Атанагор витягнув з кишені.
Покінчивши з цим, Атанагор розпрямився й рушив в напрямку, де міг перебувати Амадіс Дюдю. Якщо цей останній виявить симпатію до археолога, це означатиме, що він вартий того, щоб ним цікавитися. Безпомилкове чуття, до якого Атанагор дослухався у своїх вчинках, привело його і тепер до потрібного місця. Амадіс Дюдю справді сидів за столом і телефонував. Під його лівим передпліччям Ата побачив папку паперу для промокання зі слідами напруженої роботи; поруч стояв стос готових до відправки листів, а в смітнику — отримана кореспонденція.
— Ви знаєте, де тут можна пообідати? — помітивши археолога, запитав Амадіс, закриваючи рукою слухавку.
— Ви надто багато працюєте, — відповів Атанагор. — Це сонце скоро притупить ваш мозок.
— Це чудовий край, — запевнив Амадіс. — Тут стільки справ.
— А де ви знайшли письмовий стіл?
— Письмовий стіл завжди можна знайти. Натомість працювати без стола я не можу.
— Ви сюди приїхали на 975-му?
Певно, Амадісів співрозмовник втратив терпіння, бо слухавка стала несамовито звиватися в його руці. Злісно посміхнувшись, Амадіс витягнув з пенала шпильку і всадив її в чорну дірочку. Слухавка напружилася, і він зміг покласти її на гачок.
— Що ви казали? — запитав Амадіс.
— Я питав, чи ви приїхали 975-м?
— Так, це досить зручно. Я ним щодня приїжджаю.
— Я вас тут ніколи не бачив.
— Я не кожного дня їжджу 975-м. Як я казав, тут багато справ. До речі, чи не підкажете, де тут можна пообідати?
— Тут має бути якийсь ресторан, — припустив Атанагор. — Зізнаюся вам, що з часу мого приїзду сюди я цим не цікавився. Я привіз провізію з собою. Урешті-решт, завжди можна порибалити в Гігліоні.
— Як давно ви тут?
— Уже п’ять років, — відповів Атанагор.
— Отже, ви добре знаєте ці краї.
— Непогано. Я здебільшого працюю під землею. Там силурійсько-девонські відклади й інші чудеса. Крім того, мені подобаються деякі ділянки плейстоцену, де я знайшов рештки міста Глюра.
— Ніколи не чув, — сказав Амадіс. — А на поверхні землі що?
— Треба попросити Мартена бути вашим ґідом, — відповів Атанагор. — Це мій фактотум.
— Він педераст? — запитав Амадіс.
— Так, — відповів Атанагор. — Він закоханий у Дюпона.
— Мені байдуже. Тим гірше для Дюпона.
— Ви його засмутите, — сказав Ата. — І він більше не готуватиме для мене.
— Не страшно, якщо тут є ресторан...
— А ви в цьому впевнені?
— Ходімо зі мною, — запропонував Амадіс. — Я вас відведу. Він підвівся, поставив на місце стілець. У жовтому піску було легко поставити його прямо.
— Добре, коли є пісок, — зазначив Амадіс. — Мені подобається ця місцина. А вітру тут ніколи не буває?
— Ніколи, — запевнив Атанагор.
— Якщо ми спустимося вздовж цієї дюни, знайдемо ресторан.
Довгі зелені трави, рідкі й вощені, розмалювали землю ниткоподібними тінями. Ноги двох подорожніх безшумно лишали конічні сліди з ледь закругленими контурами.
— Тут я почуваюся іншою людиною, — сказав Амадіс. — Тут цілюще повітря.
— Немає тут повітря, — заперечив Атанагор.
— Це спрощує справу. До приїзду сюди в мене траплялися миті сором’язливості.
— Здається, у вас це минулося, — зазначив Атанагор. — Скільки вам років?
— Не можу назвати точної цифри, — відповів Амадіс. — Я не пам’ятаю початку. Можу лише повторити те, що мені розповідали інші і в чому я не можу бути певен. Тому краще не буду. В будь-якому разі, я ще молодий.
— Я б вам дав двадцять вісім років, — сказав Атанагор.
— Дякую, — відповів Амадіс. — Але що мені з ними робити? Ви, безумовно, зможете знайти когось іншого, для кого це було б компліментом.
— Нехай так! — відказав Ата.
Він дещо образився.
Дюна крутим схилом спускалася вниз, а інша, так само висока, затуляла охристий горизонт. Менші дюни обабіч збиралися в складки, вимальовуючи перевали й проходи, через які впевнено прямував Амадіс.
— Ми вже досить далеко він мого намету, — констатував Ата.
— Нічого страшного, — відповів Амадіс. — Назад підете по наших слідах.
— Але якщо ми тепер блукаємо навмання?
— Отже, і на зворотному шляху заблукаємо, ось і все.
— Щось це мені не до душі, — сказав Ата.
— Не бійтеся. Я точно знаю, де він. Он погляньте.
За великою дюною Атанагор побачив італійський ресторан, власником якого був Жозеф Барріцоне, якого друзі називали Піппо. Червоні штори весело виділялися на тлі дерев’яних лакованих стін. Зазначмо, що лак був білого кольору. Перед фундаментом зі світлої цегли в полив’яних горщиках невтомно цвіли дикі гепатролі. На вікнах їх теж росло чимало.
— Отут нам буде добре, — сказав Амадіс. — У них мають бути кімнати. Я перенесу сюди мій стіл.
— Ви лишитеся тут? — запитав Ата.
— Тут будуватимуть залізницю, — сказав Амадіс. — Я вже написав про це у свою контору. Мені ця ідея спала на гадку сьогодні вранці.
— Але тут немає пасажирів, — сказав Атанагор.
— А ви вважаєте, що залізничникам потрібні пасажири?
— Ні, — сказав Атанагор. — Певно, що ні.
— Тож залізниця не зношуватиметься, — пояснив Амадіс. — Отже, у розрахунках витрат на експлуатацію ніколи не буде потрібно враховувати амортизацію матеріалу. Уявляєте?
— Але в такому разі це буде просто стаття в балансі кошторису, — зазначив Атанагор.
— Що ви розумієте у справах? — гостро відказав Амадіс.
— Нічого, — сказав Атанагор. — Я археолог.
— Ну то ходімо обідати.
— Я вже обідав.
— У вашому віці, — повчав Амадіс, — ви можете обідати двічі.
Вони підійшли до скляних дверей. Через засклену стіну першого поверху було видно рядочки маленьких охайних столиків і білих шкіряних стільців. Амадіс штовхнув стулку дверей, і дзвіночок нервово затремтів. Праворуч за великою стійкою Жозеф Барріцоне[24],якого називали Піппо, читав заголовки в газеті. На ньому був новісінький білий піджак і чорні штани. Комір він лишив розщебнутим, бо було таки досить спекотно.
— Чи ви голили чистісінько мармизу спозараночку? — запитав він Амадіса.
— Так, — відповів Амадіс.
Якщо не брати до уваги орфографію, він розумів місцеву говірку Ніци.
— Чудово! — відповів Піппо. — Ви пообідати?
— Так. А що у вас є на обід?
— Усе, що є в цьому земному й дипломатичному ресторані, — відповів Піппо зі славетним італійським акцентом.
— Мінестроне?
— Є мінестроне і спаґеті а-ля болоньєзе.
— Аванті! — виголосив Атанагор, щоб підтримати тон бесіди.
Піппо зник у дверях кухні. Амадіс обрав столика біля вікна й сів.
— Я б хотів побачитися з вашим фактотумом, — сказав він, — або з вашим кухарем. Як вам краще.
— Ще встигнеться.
— Нема такої певності, — відповів Амадіс. — У мене гори роботи. Знаєте, скоро тут буде купа народу.
— Мило, — відгукнувся Атанагор. — Оце буде життя. У нас і раути будуть?
— Що ви називаєте раутами?
— Це таке світське зібрання, — пояснив археолог.
— Про що ви говорите! — обурився Амадіс. — Ніби в нас буде час на раути!
— От біда! — сказав Атанагор.
Він раптом відчув розчарування. Знявши окуляри, він плюнув на скельця і став їх протирати.
ІІ
Засідання
До цього списку можна додати сульфат амонію, висушену кров і фекальні добрива.
Консьєрж, як завжди, прийшов перший. Збори Ради правління було призначено на пів на одинадцяту. Йому потрібно було відкрити залу, розставити попільнички перед кожною папкою і розкласти непристойні зображення так, щоб вони були в радників під рукою; побризкати де-не-де дезінфекційним розчином (оскільки численні радники страждали на заразні шкірні хвороби), вирівняти ряди стільців ідеальними паралелями обабіч овального стола. Ледь світало, але консьєрж кульгав, тож мусив розраховувати час заздалегідь. Він був одягнений у старий дженджуристий костюм з темно-зеленої саржі. На його шиї був золотий ланцюжок з ґравійованою табличкою, де за бажання можна було прочитати його ім’я. Він пересувався стрибками, і його паралізована кінцівка виписувала в повітрі спіралі при кожному фраґментарному русі вперед.
Він узяв кривий ключ від комірчини з реманентом і перемістився в куток кімнати, суміжний з місцем засідань, де складали різноманітні потрібні речі. Консьєрж страшенно поспішав. За панеллю відкрилися полиці з кокетливо прикрашеними рожевим папером вензелями, які колись розписав Леонардо да Вінчі. Попільнички громадилися одна на одній у скромному порядку, що був не обов’язковим, але бажаним, бо відповідав суворому духу місця. Непристойні листівки з різними моделями (деякі з них розмальовано кількома кольорами) було розкладено по різних конвертах. Консьєрж більш-менш знав уподобання членів Ради правління. Він усміхнувся краєм ока, поглянувши на маленький невинний конверт на віддалі, в якому зібрав листівки, які подобалися йому особисто. Мимовільний жест натякнув, що він був би не проти розщебнути гульфик, але торкнувшись свого пониклого двигуна, потьмянів зморшкуватим обличчям. Він згадав, яка сьогодні дата і що в такому разі нічого серйозного він не знайде протягом наступних двох днів. У його віці це було не так страшно, але в пам’яті спливали часи, коли він міг це робити до двох разів на тиждень. Ці спогади трохи повернули йому бадьорість, і брудні куточки його рота, що нагадував курячий сфінктер, накреслили щось на зразок усмішки, а в його бляклих очах підморгнуло мерзенне сіре світло.