Осінь в Пекіні — страница 13 из 40

Квиток, який напередодні купив Анжель, містив характерні цифри. Крім того, знаки, які їй почергово надали п’ять працівників, узгоджувалися з напрямком на вказівниках. Тож Рошель легко знайшла своє купе. Анна прибув хвилиною раніше й саме влаштовував валізу в сітку для баґажу: з його обличчя струменів піт. Його піджак лежав на сидінні, тож Рошель мала нагоду помилуватися Анниними біцепсами крізь смугастий поплін його вовняної сорочки. Він привітався, поцілувавши їй руку, і його очі задоволено засяяли.

— Як чудово! Ви прийшли вчасно!

— Я завжди приходжу вчасно, — сказала Рошель.

— Проте ви не звикли працювати.

— О, — відказала Рошель, — сподіваюся, я звикну нешвидко.

Він став допомагати їй з валізою, адже вона все ще тримала її в руках.

— Перепрошую. Я задивився на вас...

Рошель усміхнулася: таке виправдання їй сподобалося.

— Анно...

— Що?

— Це довга мандрівка?

— Дуже довга. Потрібно буде пересісти на корабель, потім знову на потяг і далі автівкою через пустелю.

— Це чудово, — сказала Рошель.

— Це надчудово.

Вони вмостилися поруч на сидінні.

— Анжель теж уже тут. — сказав Анна.

— А!

— Він пішов купити щось почитати й поїсти.

— Як він може думати про їжу, коли ми тут удвох. — промуркотіла Рошель.

— На нього це діє дещо інакше.

— Він мені подобається, — сказала Рошель, — але він зовсім непоетичний.

— Він трішки у вас закоханий.

— У такому разі він не має думати про їжу.

— Як на мене, то він думає про це не заради себе, — відповів Анна. — А може, і так, але я так не вважаю.

— Я взагалі не можу думати ні про що інше, крім цієї подорожі... з вами.

— Рошель. — сказав Анна.

Він говорив геть тихо.

— Анно.

— Мені б хотілося вас поцілувати.

Рошель нічого не відповіла, але трохи відсторонилася.

— Ви все псуєте, — сказала вона. — Ви такий самий, як усі чоловіки.

— Вам би більше сподобалося, якби я сказав, що ви не справляєте на мене жодного враження?

— Ви непоетичний.

Її тон був розчарованим.

— Неможливо бути поетичним поруч з такою красунею, як ви, — сказав Анна.

— Отже, ви б мали бажання цілуватися з кожною дурепою. Саме так я і думала.

— Не будьте такою, Рошель.

— Якою такою?

— Такою. злюкою.

Вона підсунулася до нього, але не переставала хнюпитися.

— Я не злюка.

— Ви диво.

Рошель страшенно хотілося, щоб Анна її поцілував, але спершу треба було його видресирувати. Не можна дозволяти все, чого їм хочеться. Анна її не чіпав, не хотів підганяти події. Не все відразу. Крім того, вона така чутлива. Дуже ніжна. І така юна. Зворушлива. Не слід цілувати її в губи. Це вульґарно. Приголубити, торкнутися скронь, можливо, очей. Десь біля вуха. А спершу обійняти за талію.

— Я не диво.

Рошель зробила вигляд, що хоче відкинути Аннину руку, яку той саме поклав їй на талію. Її опір був ледь помітний. Якби вона справді цього хотіла, то легко б його відштовхнула.

— Я вам докучаю?..

Вона не хотіла його відштовхувати.

— Ви мені не докучаєте. Ви такий самий, як усі.

— Це неправда.

— І так зрозуміло, що ви збираєтеся робити.

— Зовсім ні, — відказав Анна. — Я не збираюся вас цілувати, якщо ви цього не хочете. Рошель не стала відповідати й опустила очі. Ан-нині вуста були зовсім поруч з її волоссям. Він шепотів їй у вухо. Вона відчувала його віддих, легкий і стриманий. І знову відсунулася.

Анні це не подобалося. Останнього разу, в авто, усе йшло як по маслу... і вона давала себе цілувати. А тут раптом ламається. Не можна ж чавити когось, щоразу як захочеш поцілувати дівчину. Щоб привести її у стан рецептивності, він навмисно наблизився, закинув їй голову й притулив свої губи до рожевої щічки Рошель. Легесенько. Вона трохи попручалася. Зовсім недовго.

— Ні. — промуркотіла вона.

— Я не хотів вам докучати, — ледь чутно видихнув Анна.

Вона трохи повернула голову, підставляючи йому свої губи. Вкусила його, граючись. Такий великий хлопчик. Треба його трохи повчити. Вона почула шум з боку дверей і, не міняючи пози, подивилася в тому напрямку. В коридорі вагона промайнула Анжелева спина. Рошель пестила Аннине волосся.

IV

...Я не буду більше розміщувати таких речей, хіба час від часу,

бо це починає дратувати.

Борис Віан, «Невидані думки»

Професор Жуйрук їхав по дорозі. Їхав в особистому авто, адже відправився він в Екзопотамію власним ходом. Засіб для цього ходу межував з неможливим, кидаючи виклик усім спробам опису. Але хтось підняв рукавичку, і ось що з того вийшло:

Тут було: праворуч попереду — колесо, попереду ліворуч — колесо, ліворуч позаду — колесо, позаду праворуч — колесо, а посередині, у площині, розташованій під кутом 45 градусів до основної площини, заданої центрами трьох коліс (і в якому часом опинялося також і четверте колесо), було п’яте колесо, яке Жуйрук нарік кермом. Під впливом останнього інші чотири часом рухалися злагоджено, що цілком природно.

Всередині між жерстяними й чавунними перетинками можна було б перелічити купу інших різноманітних коліс, але для цього б довелося по лікті вимазатися в мастило.

Наведімо ще такі складники: залізо, тканина, фари, мастило, казенне мастило, радіатор, задній (так би мовити) міст, говіркі поршні, дишла, колінчастий вал, усіляка всячина й інтерн, що сидів біля Жуйрука, читаючи хорошу книжку — «Життя Жюля Ґуффе»[25] Жака Лустало[26] й Ніколя[27]. Дивний винахідливий пристрій, створений на основі коренерізки, щосекунди фіксував швидкість механізму загалом, а Жуйрук стежив за під’єднаною до нього стрілкою.

— Ото ми газуємо, — сказав інтерн, піднімаючи очі. Він відклав книжку й дістав з кишені іншу.

— Так, — підтвердив Жуйрук.

Його жовта сорочка вибухнула радістю в промінні сонця, що світило їм прямісінько в обличчя.

— До вечора будемо на місці, — сказав інтерн, швидко гортаючи свою нову книжку.

— Буде видно... — відповів Жуйрук. — Ми ще далеко. Підступи можуть ще примножитися.

— На що примножуватися? — запитав інтерн.

— Ні на що, — відказав Жуйрук.

— Тож їх не буде, — констатував інтерн, — бо якщо помножити щось на ніщо, завжди вийде ніщо.

— Як ви мені набридли, — відказав Жуйрук. — Де ви це вичитали?

— В оцій книжці, — сказав інтерн.

Це був «Курс арифметики» Браше й Дюмарке. Жуйрук вихопив підручник в інтерна з рук і викинув його за борт. «Арифметика» приземлилася в яму, розбризкавши навколо фонтани осяйних іскор.

— Ну от, — похнюпився інтерн. — Браше і Дюмарке точно помруть. Він став гірко плакати.

— З ними й гірше траплялося, — констатував Жуйрук.

— Вважайте, — заперечив інтерн. — Усі люблять Браше й Дюмарке. Те, що ви робите, це наведення причини. Таке карає закон.

— А колоти стрихнін стільцеві, що нічим перед вами не завинив? — суворо запитав професор. — Це хіба не карає закон?

— Це не був стрихнін, — ридав інтерн. — Це був метиленовий синій.

— Немає різниці, — відповів Жуйрук. — Досить мене дратувати. Вам же гірше буде. Я дуже злопам’ятний.

Він засміявся.

— Це правда, — сказав інтерн.

З його носа текло, і він витирав ніс рукавом.

— Ви гидкий стариган, — сказав він.

— Це навмисно, — відповів Жуйрук. — Щоб помститися. Після того, як померла Хлоя[28].

— О, не думайте більше про це! — порадив інтерн.

— Не можу.

— Чому в такому разі ви й далі носите жовті сорочки?

— Вас це не стосується, — відповів Жуйрук. — П’ятнадцять разів за день товкмачу вам те саме, а ви знову за своє.

— Ненавиджу ваші жовті сорочки, — сказав інтерн. — Дивитися на них цілісінькими днями — збожеволіти можна.

— Я-то на них не дивлюся, — сказав Жуйрук.

— Прекрасно знаю, — відповів інтерн. — А як же я?

— Це мені байдуже, — відказав Жуйрук. — Ви ж підписали контракт, чи не так?

— Це шантаж?

— Та ні. Правду кажучи, ви мені потрібні.

— Але я в медицині повний нуль!

— Це факт, — констатував професор. — Ви повний нуль в медицині. Я б навіть сказав, від вас сама шкода. Але мені потрібен міцний хлопець крутити пропелер на авіамоделях.

— Це нескладно, — сказав інтерн. — Ви могли взяти будь-кого. Мотор зазвичай заводиться з півоберта.

— Ви так вважаєте? Щодо моторів внутрішнього згорання згоден, але я матиму справу також і з каучуковими двигунами. Знаєте, що це таке — завести каучуковий двигун у три тисячі обертів?

Інтерн завовтузився на місці.

— Є різні способи, — сказав він. — Дрилем — взагалі без проблем.

— Дрилем не можна, — попередив професор. — Це зіпсує пропелер.

Інтерн насупився у своєму кутку. Він більше не плакав. Пробурчав щось.

— Що-що? — перепитав Жуйрук.

— Нічого.

— З нічого завжди виходить нічого, — підсумував Жуйрук.

Побачивши, що інтерн повернувся в бік дверцят і вдає, що спить,

Жуйрук засміявся й додав газу, весело наспівуючи.

Сонце повернулося, і його проміння навскіс падало на автівку. Спостерігачеві, розташованому в адекватних умовах, машина могла видатися осяйною точкою на чорному тлі, адже Жуйрук застосовував принципи ультрамікроскопії.

V

Корабель рухався вздовж дамби, набираючи швидкість, щоб вийти з бухти. Він був по вінця набитий обладнанням і людьми для Ек-зопотамії так, що майже торкався дна, коли опинявся між двома хвилями. На його облавку Анна, Рошель і Анжель займали три незручні каюти. Комерційний директор Робер Гунан дю Песло подорожі уник: він мав прибути в Екзопотамію, коли будівництво залізниці буде завершено. Тим часом він отримував зарплату, не міняючи свого місця перебування.