Капітан кидався по нижній палубі, шукаючи рупор, щоб віддавати команди. Той ніяк не давався йому до рук. Якщо корабель, не отримавши нових команд, далі йтиме тим самим курсом, він розіб’ється об Дзиґу — риф, славетний своєю люттю. Капітан нарешті помітив, що прилад сховався за мотком каната, який саме ловив мить, коли чайка підлетить, щоб кинутися на неї. Капітан схопив рупор і важко затупотів уздовж коридору, піднявся сходами, що вели на палубу, а потім на капітанський місток. Вчасно: саме си-ґналізували про Дзиґу.
Великі пінисті хвилі бігли одна за одною. Корабель потроху посувався, проте в протилежному від курсу напрямку, що не сприяло збільшенню швидкості. Прохолодний вітер, просякнутий іхневмо-ном і йодом, кинувся до вушних лабіринтів стернового, створюючи м’який, як спів кулика, звук, близький до ре-дієз.
Екіпаж неквапливо перетравлював суп з ґалетами, які капітан отримував від уряду за спеціальними пільгами. Необачні риби билися головою об корпус корабля, глухі удари інтриґували деяких пасажирів, особливо тих, що подорожували морем вперше, як Дідіш і Олив. Олив була донькою Марена, а Дідіш — сином Карло. Марен і Карло були двома виконавчими працівниками, який найняла Компанія. У них були й інші діти, поки що заховані по закутках корабля, бо їм було що там розглядати — у кораблі і на них самих. Виконавчих працівників відправили в супроводі старшого бриґадира Арлана[29].Того ще покидька.
Форштевень підминав хвилі, як товкачик — пюре: торгове призначення судна не передбачало великої швидкості. Проте корабель все одно справляв враження на душі глядачів своєю елеґантністю: морська вода солона, а сіль усе очищує. Як їм і належить, чайки верещали без упину й гралися у квача навколо ґрот-щогли. Пізніше вони вишикувалися на четвертій реї — згори ліворуч, аби спостерігати за бакланом, що збирався здійснити пробний політ на спині.
У цей час Дідіш демонстрував Олив, як він ходить на руках. Таке видовище збентежило баклана: він хотів піднятися, але переплутав напрямок і з розмаху врізався у підлогу капітанського містка. Пролунав різкий шум. Біль примушував його мружитися, тож він заплющив очі. З дзьоба струменіла кров. Капітан обернувся і, знизавши плечима, дав йому свою брудну хусточку.
Олив бачила падіння баклана. Вона підбігла, щоб запитати, чи можна взяти його в руки. Дідіш усе ще ходив на голові. Він погукав Олив глянути на черговий трюк, але її вже не було поруч. Дідіш став на ноги й показово вилаявся: це було доволі грубо, але пропорційно. Після цього він пішов за Олив, але особливо не поспішав, бо жінки завжди все перебільшують. Через кожні два кроки він стукав об поруччя своєю брудною долонею, створюючи металевий резонанс зі звуком вібрації. Завдяки цьому йому спало на думку щось заспівати.
Капітан полюбляв, коли приходили його потурбувати на капітанському містку, тому що боявся скелі попереду, а ще тому, що розмовляти з капітаном на службі було суворо заборонено. Він усміхнувся Олив, оцінивши її стрункі ноги, пряме світле волосся, тісний светр і два молоді горбочки під ним, якими немовля Ісус обдарував дівчинку три місяці тому. Саме цієї миті корабель підходив до Дзиґи, і капітан підніс до рота рупор, щоб віддати накази. Йому хотілося справити враження на Олив і Дідіша, чиї маківки з’явилися над залізними сходами. Він став голосно кричати. Олив не розібрала ні слова, а в баклана й без цього страшенно боліла голова.
Капітан опустив свій рупор і з задоволеною усмішкою повернувся до дітей.
— Кого ви кличете, пане? — запитала Олив.
— Називай мене «капітан», — відповів капітан.
— Але кого ви кличете? — повторила Олив.
— Того, хто зазнав корабельної катастрофи, — пояснив капітан. — Є такий на Дзизі.
— А що таке Дзиґа, капітане? — запитав Дідіш.
— Це величезна скеля, — пояснив капітан.
— Він там завжди? — запитала Олив.
— Хто? — перепитав капітан.
— Той, хто зазнав корабельної катастрофи, — пояснив Дідіш.
— Звісно, — сказав капітан.
— Чому? — запитала Олив.
— Бо дурень, — сказав капітан. — А ще тому, що підбирати його було б надто небезпечно.
— Він кусається? — запитав Дідіш.
— Ні, — відповів капітан. — Він заразний.
— Що з ним?
— Невідомо, — сказав капітан.
Він знову підніс рупор до губ і так загорланив, що морські мушки попадали в радіусі кабельтова від судна.
Олив і Дідіш сперлися на поруччя капітанського містка. Вони спостерігали за величезними медузами, що швидко закручували вири навколо власної осі, в яких губилися необачні риби. Цей спосіб винайшли австралійські медузи, що наводили жах на все узбережжя.
Капітан відклав рупор і насолоджувався, спостерігаючи, як вітер розподіляє волосся Олив рівним білим проділом на круглій голівці. Час від часу спідниця Олив злітала до стегон і тріпотіла, огортаючи ноги. Засмучений тим, що на нього не звертають уваги, баклан жалісливо застогнав. Олив згадала, навіщо прийшла на місток, і повернулася до пораненого птаха.
— Капітане, — звернулася вона, — можна я його заберу?
— Звісно, — відповів капітан. — Якщо не боїшся, що він тебе вкусить.
— Але птахи не кусаються, — заперечила Олив.
— Ха-ха-ха! — сказав капітан. — А це непростий птах!
— А що ж це таке? — запитав Дідіш.
— Не знаю, — відповів капітан. — І це доводить, що це незвичайний птах, бо звичайних я всіх знаю: є сорока, фанфарушка, і клюз, і ґратка, і пшеничка, і яструбок, і амілекін, і бетарда, і кантропа, і зе-ленюшка пляжна, окохід і кокутка. Це якщо не згадувати чайок та простих курок, яких латиною називають «cocotta depilantus».
— Овва!.. — пробелькотів Дідіш. — Ви стільки всього знаєте, капітане.
— Це те, чого я навчився, — сказав капітан.
Олив усе одно взяла баклана на руки й колисала, розповідаючи йому, аби втішити, байки. Він задоволено зарився у власне пір’я і муркотів, як тапір.
— Бачите, капітане, — сказала дівчинка, — він дуже ласкавий.
— У такому разі це яструбок, — сказав капітан. — Яструбки — чарівні пташки. Так сказано в телефонному довіднику.
Бакланові це полестило, тож він вклав свою голову в ґраційну й вишукану позу. Олив його попестила.
— Коли ми припливемо, капітане? — запитав Дідіш, який любив пташок, але не надто.
— Ще далеко, — відповів капітан. — У нас ще великий шмат дороги попереду. А ви двоє куди прямуєте?
— У Екзопотамію, — сказав Дідіш.
— Овва! — зацінив капітан. — У такому разі додам обертів.
Так він і зробив, і Дідіш йому подякував.
— Ваші батьки на борту? — запитав капітан.
— Так, — відповіла Олив. — Карло — це Дідішів тато, а Марен — мій тато. Мені тринадцять років, а Дідішеві тринадцять з половиною.
— Он воно що! — сказав капітан.
— Наші тати будуватимуть залізницю для самих себе.
— А ми туди просто їдемо.
— Везунчики, — сказав капітан. — Якби я міг, то поїхав би з вами. Мені остогид цей корабель.
— Хіба не класно бути капітаном?
— Та де там! — відказав капітан. — Те саме, що працювати начальником бриґади.
— Арлан — ще той покидьок, — запевнив Дідіш.
— Дограєшся, — застерегла Олив. — Не можна так казати.
— Нічого страшного, — заспокоїв капітан. — Я нікому не скажу. Тут усі свої хлопці.
Він погладив Олив по сідницях. Їй полестило, що її зарахували до своїх хлопців, тож вона сприйняла капітанів жест як знак дружби, поширений між самцями. Обличчя в капітана почервоніло.
— То їдьмо з нами, капітане, — запропонував Дідіш. — Вони точно будуть вам раді.
— Так, — підтримала Олив, — це буде весело. Ви нам розповідатимете історії про пригоди піратів, і ми будемо грати в абордаж.
— Чудова думка! — сказав капітан. — А ти певна, що досить сильна для цього?
— О, я зумію! — сказала Олив. — Помацайте мої м’язи!
Капітан притягнув її до себе й помасажував плечі.
— Згодиться, — схвалив.
Говорив він через силу.
— Але ж вона дівчинка, — сказав Дідіш. — Вона не може битися.
— З чого видно, що це дівчинка? — запитав капітан. — Часом не через оці дві маленькі штучки?
— Які штучки? — запитав Дідіш.
— Та оці... — відповів капітан і торкнувся Олив, щоб показати.
— Не такі вже вони й маленькі, — зазначила Олив.
Відклавши баклана, вона випнула груди, аби було краще видно.
— Так, справді, — пробелькотів капітан. — Не такі вже й маленькі.
Він жестом покликав її до себе.
— Якщо будеш кожного ранку за них тягти, — сказав він, понизивши голос, — вони стануть ще більшими.
— Як? — перепитала Олив.
Дідішу не подобалося, що капітан став багряним і що на його лобі випнулися вени. Знітившись, він відвів погляд.
— Ось так. — сказав капітан.
Дідіш почув, що Олив стала плакати, бо капітан її вщипнув. Вона відбивалася, але він її тримав і робив боляче. Тоді Дідіш схопив рупор і з усієї сили дав капітанові в мармизу. Той відпустив Олив, лаючись.
— Забирайтеся звідси, малі бешкетники!.. — гримнув він.
На його обличчі було видно слід на тому місці, куди влучив Дідіш. По щоках Олив котилися великі сльози; вона трималася за груди в тому місці, де її вщипнув капітан. Олив спустилася по залізній драбині. Дідіш попрямував за нею. Він був злий, розлючений і роздратований, хоча сам не розумів чому. Проте мав відчуття, що його пошили в дурні. Капітан дав копняка бакланові, той пролетів над головами в дітей і впав на палубу. Олив присіла й підібрала пташку.
Дівчинка все ще плакала. Дідіш обійняв її за шию, іншою рукою відкинув її жовте волосся, що прилипло до мокрого обличчя, і поцілував так ніжно, як тільки міг, у щічку. Олив перестала плакати, поглянула на Дідіша й опустила очі. Вона притискала до себе баклана, а Дідіш пригортав її.
VI
Анжель піднявся на палубу. Корабель вийшов у відкрите море. Вітер гуляв по ньому вглиб і вшир, утворюючи хрест — явище цілком нормальне, адже володіння папи починалися паплизу.