Анна і Рошель саме зачинилися в одній зі своїх кают, і Анжелеві захотілося піти звідти. Проте думати про щось інше було складно. Анна був з ним так само добрий. А найжахливішим було те, що Рошель теж. Але вдвох у каюті вони лишилися не для того, щоб його обговорювати. Вони взагалі не збиралися розмовляти. Не збиралися... А може, й так. Можливо, вони збиралися.
Серце Анжеля закалатало, бо він уявив Рошель без нічого — там внизу, у каюті з Анною. Якби це було не так, вони б не стали зачиняти двері.
Ось уже кілька днів як вона дивиться на Анну так, що Анжелеві стає неприємно. У неї в очах той самий вираз, що в Анни, коли він цілував її в машині: очі затоплені, жахливі, ошалілі, з повіками, що наче мертві квіти з ледь пом’ятими, пористими й напівпрозорими пелюстками.
Вітер співав у крилах чайок і чіплявся за предмети, що виступали за палубу корабля, лишаючи на кожному виступі хвостики туману, наче оперення Евереста. Сонце сліпило очі, відбиваючись в миготливому, подекуди білому морі. Пахло раґу з морської корови й морепродуктів, дозрілих на спеці. Машинні поршні стійко товкли, і корпус корабля регулярно вібрував. Синій димок піднімався через вентиляційні отвори над штахетчастим дахом машинного відділення, і його відразу розсіював вітер. Анжель спостерігав за цим. Морська прогулянка трохи розраджує: тихий шепіт хвиль, густі мазки піни на корпусі корабля, крики й шурхіт крил чайок. Анжель ніби захмелів, і, незважаючи на Анну й Рошель внизу, кров стала бігти легше й заграла в жилах, наче шампанське.
Повітря було світло-жовтим, чистим, блакитно-бірюзовим. Риби так само час від часу стукалися об борти корабля. Анжелеві хотілося б спуститися глянути, чи не лишають вони небезпечних вм’ятин у старій обшивці. Але він відігнав цю думку, у нього перед очима вже навіть не стояло видіння Анни й Рошель, бо вітер смакував чудово, а матова просмолена палуба блищала тріщинами, ніби жилками-нервюрами на примхливих листочках. Анжель пішов на ніс корабля, щоб спертися там на поруччя. Там уже були Олив і Дідіш, звісившись, вони дивилися на дивовижні снопи піни, що, ніби білі вуса, липнула до підборіддя судна — цікаве місце для вусів. Дідіш усе ще обіймав Олив за шию, вітер куйовдив волосся дітей і щось наспівував їм у вуха. Анжель зупинився і сперся біля малих. Помітивши присутність незнайомця, Дідіш кинув на нього недовірливий погляд, що поступово м’якшав. На щоках в Олив Анжель зауважив сліди висохлих сліз; вона трішки схлипнула наостанок, затуливши личко рукавом.
— Ну як? — запитав Анжель. — Вам тут подобається?
— Ні, — відказав Дідіш. — Капітан — старий бик.
— Що він вам зробив? Прогнав з капітанського містка?
— Він хотів зробити боляче Олив, — відповів хлопчик. — Він ущипнув її там.
Олив приклала руку до враженого місця і виразно схлипнула.
— Мені все ще боляче, — сказала вона.
— От старий покидьок, — обурився Анжель.
— Я дав йому гучномовцем по пиці, — зауважив хлопчик.
— Так, — підтвердила Олив. — Це було кумедно.
Вона тихенько захихотіла. Анжель і Дідіш теж засміялися, уявивши капітанову мармизу.
— Якщо він знову візьметься за своє, — сказав Анжель, — кличте мене. Я йому начищу пику.
— Ви — то інша річ, — завважив Дідіш. — Ви — друг.
— Він хотів мене поцілувати, — сказала Олив. — Від нього відгонило червоним вином.
— Ви ж не будете її щипати?.. — раптом стривожився Дідіш. З дорослими треба бути насторожі.
— Не бійся, — сказав Анжель. — Я не буду її щипати й не намагатимуся поцілувати.
— О, — заявила Олив, — я зовсім не проти, щоб ви мене поцілували, але щипатися не треба, це боляче.
— На мою думку, — зазначив Дідіш, — вам зовсім не обов’язково цілувати Олив. Я б і сам міг це зробити...
— То ти ревнуєш, так? — запитав Анжель.
— Зовсім ні.
Дідішеві щоки набули милого пурпурного відтінку, а погляд спрямувався кудись над головою Анжеля. Для цього йому довелося закинути голову під незручним кутом. Анжель засміявся. Він підхопив Олив під пахви, підняв на рівень свого зросту й поцілував в обидві щоки.
— Ось так, — сказав він, ставлячи дівчинку на місце. — Тепер ми справді друзі. Дай п’ять, — запропонував він Дідішеві.
Той неохоче простягнув йому свою брудну долоню, але глянув в обличчя Анжелеві й повеселішав.
— Ви користуєтеся тим, що старші за мене. Але мені це байдуже. Я все-таки поцілував її раніше за вас.
— Вітаю, — сказав Анжель. — Маєш хороший смак. Її дуже приємно цілувати.
— Ви теж прямуєте в Екзопотамію? — запитала Олив.
Їй хотілося змінити тему розмови.
— Так, — відповів Анжель. — Працюватиму там інженером.
— Наші батьки, — з гордістю повідомила Олив, — виконавча бриґада.
— Це вони виконують усю роботу, — доповнив Дідіш. — Вони завжди кажуть, що без них інженери нічого не могли б.
— Мають рацію, — запевнив Анжель.
— А ще є старший бриґадир Арлан, — завершила оповідь Олив.
— Це ще той покидьок, — уточнив Дідіш.
— Буде видно, — сказав Анжель.
— Ви там будете єдиний інженер? — поцікавилася Олив.
Тоді Анжель згадав, що Анна і Рошель були самі в каюті, там унизу. Вітер став холодним. Сонце сховалося, корабель стало сильніше хитати. Крики чайок стали аґресивними.
— Ні... — сказав він з зусиллям. — Є ще мій друг, що туди їде. Він унизу...
— Як його звуть? — запитав Дідіш.
— Анна, — відповів Анжель.
— Кумедно, — зауважив Дідіш. — Гарне ім’я для пса.
— Миле ім’я, — сказала Олив.
— Собаче ім’я, — повторив Дідіш. — Це по-дурному, у чоловіка ім’я пса.
— Так, по-дурному, — погодився Анжель.
— Хочете подивитися на нашого баклана? — запропонувала Олив.
— Ні, — сказав Анжель. — Не варто його будити.
— Ми щось таке сказали, що вас засмутило? — обережно запитала Олив.
— Та ні, — відповів Анжель.
Він поклав руку на волосся Олив, погладив її круглу голову й зітхнув.
Угорі сонце вагалося, повертатися чи ні.
VII
...часом непогано додати трохи води собі у вино.
У двері Амадіса Дюдю стукали вже добрих п’ять хвилин. Амадіс дивився на годинника, підраховуючи, коли прийде кінець його терпцю. За шість хвилин десять секунд він підвівся, стукнувши з усієї сили кулаком по столу.
— Заходьте! — сердито крикнув він.
— Це я, — сказав Атанагор, штовхаючи двері. — Я вам не заважаю?
— Звісно, що так, — сказав Амадіс.
Він зробив над собою неймовірне зусилля, аби заспокоїтися.
— От і прекрасно, — відгукнувся Атанагор, — отже, ви запам’ятаєте мій візит. Чи не бачили ви Дюпона?
— Та ні, не бачив я Дюпона.
— Ой! — сказав Атанагор. — Та не дратуйтеся ви! Тож де він?
— Господи, та скільки ж можна! — не витримав Амадіс. — Хіба з ним сплю я? А не Мартен? От Мартена і запитуйте!
— Добре! Це все, що я хотів з’ясувати, — відповів Ата. — Тобто у вас поки що не вийшло спокусити Дюпона?
— Слухайте, у мене немає ні хвильки вільної. Сьогодні прибувають інженери і обладнання. Завал повний.
— Ви говорите, як Барріцоне, — сказав Атанагор. — Ви, певно, легко підпадаєте під сторонній вплив.
— Та ну вас! — відказав Амадіс. — Ужив на своє нещастя дипломатичний вислів стосовно Барріцоне, щоб тепер мене звинувачували в чужому впливові? Це я піддаюся впливу? Ну й насмішили!
Амадіс став сміятися, але Атанагор усе ще дивився на нього, й це його знову розлютило.
— Замість того, щоб стирчати тут, — сказав Амадіс, — краще б допомогли підготуватися до їхнього приїзду.
— Що треба підготувати? — запитав археолог.
— Підготувати письмові столи. Вони їдуть сюди працювати. Як вони зможуть працювати без столів?
— Я працюю без стола, — сказав Атанагор.
— Це ви працюєте? Ви? Ви що, не розумієте, що без стола й мови не може бути про серйозну роботу?
— Як на мене, я працюю не менше за інших, — сказав Атанагор. — Ви вважаєте, що археологічний молоток легкий? Думаєте, що цілий день ламати горщики, щоб класти їх у стандартні ящики, — це вам жартики? А наглядати за Сальє, лаяти Дюпона, вести журнал і шукати, у якому напрямку копати, — це все дрібниці, так?
— Це несерйозна робота, — не здавався Амадіс Дюдю. — Інша річ писати службові записки і відправляти звіти вчасно! А рити ямки в піску...
— І для чого врешті-решт слугуватимуть усі ці ваші підрахунки? — запитав Атанагор. — Разом з усіма вашими записками і звітами? Побудуєте гидку смердючу іржаву залізницю, що задимить усе навкруги. І це я ще мовчу про те, що вона тут нікому не потрібна. Крім того, прокладає ж залізницю не бюро.
— Нагадую вам, що проект схвалила Рада правління й Урсус де Жанполан[30] особисто, — самовпевнено зазначив Амадіс. — Тож не вам судити про його користь.
— Ви мені мозок виносите, — сказав Атанагор. — По суті, що з вас взяти, ви ж гомосексуал. Не треба мені до вас заходити.
— Ви нічим не ризикуєте, — сказав Амадіс. — Ви надто старий. От Дюпон у самому розквіті сил!
— Досить уже з вашим Дюпоном. То на кого ви сьогодні чекаєте?
— На Анжеля, Анну, Рошель, старшого бриґадира, двох виконавчих працівників з родинами й обладнання. Лікар Жуйрук прибуде власним ходом разом з інтерном. Механік на ім’я Крюк приєднається трохи пізніше. Решту чотирьох виконавчих працівників наймемо на місці, якщо буде потреба. Але я не думаю, що вони нам знадобляться.
— Працівників у вас предостатньо, — сказав Атанагор.
— За потреби, — зазначив Амадіс, — переманю вашу команду, запропонувавши їм більшу платню.
Атанагор поглянув на Амадіса й засміявся.
— Ви такий кумедний з цією своєю залізницею!
— Що в мені такого кумедного? — роздратовано запитав Амадіс.
— Думаєте, ви ось так переманите мою команду?
— Звісно, — відповів Амадіс. — Я їм запропоную премію, більшу за зарплату, а ще соціальні виплати, заводський комітет, кооператив і поліклініку.