Атанагор засмучено похитав сивою головою. Така злість співрозмовника зрівняла його з землею, і Амадісові, якщо можна так висловитися, здалося, що археолог здимів. Зусилля акомодації очей — і той знову з’явився в його незайманому полі зору.
— Нічого у вас не вийде, — сказав Атанагор. — Вони не божевільні.
— От побачите, — запевнив Амадіс.
— Вони в мене працюють за так.
— На одну причину більше.
— Вони люблять археологію.
— Полюблять будівництво залізниці.
— Урешті-решт, — сказав Атанагор, — скажіть прямо, ви закінчили Школу політичних наук?
— Так, — відповів Амадіс.
Атанагор помовчав кілька хвилин.
— І все-таки у вас схильності, — сказав він. — Однією Школою таке не пояснити.
— Не знаю, на що ви натякаєте, але мені це байдуже. Хочете піти зі мною? Вони прибувають за двадцять хвилин.
— Я з вами, — сказав Атанагор.
— А часом не знаєте, Дюпон буде вдома сьогодні ввечері?
— Ох! — утомлено сказав Атанагор. — Дайте мені спокій з вашим Дюпоном!
Амадіс промимрив щось, підводячись. Його письмовий стіл тепер було розташовано на другому поверсі ресторану Барріцоне. З вікна було видно дюни й рідкі зелені трави, до яких чіплялися маленькі жовті равлики й пісочні світлячки, що переливалися всіма кольорами веселки.
— Ходімо, — сказав Амадіс Атанагорові й зухвало перший пройшов у двері.
— Йду за вами, — сказав археолог. — А ви були менше схожі на директора, коли чекали на 975-й...
Амадіс Дюдю зашарівся. Вони саме спускалися сирими мало освітленими сходами, тож рум’янець Дюдю вихопив з мороку блискучі мідні об’єкти.
— Звідки ви про це знаєте?
— Я археолог, — сказав Атанагор. — Мені відкриті всі таємниці минулого.
— Ви археолог, не сперечаюся, — погодився Амадіс, — але ж не провидець.
— Не сперечайтеся зі мною, — сказав Ата. — Ви погано вихований хлопчисько. Я хочу допомогти вам зустріти ваш персонал, але ви погано виховані... Тут уже нічого не зробиш, коли ви погано, але все ж виховані. Ось така незручність.
Вони спустилися вниз й перетнули коридор. У залі ресторану Піппо за стійкою все ще читав газету, похитуючи головою й бормочучи щось своєю говіркою.
— Привіт, Піпетко, — привітався Амадіс.
— Добрий день, — сказав Атанагор.
— Бон джорно, — відгукнувся Піппо.
Амадіс і Атанагор вийшли на подвір’я перед готелем. Було сухо й спекотно, вітер пульсував над жовтими дюнами. Чоловіки попрямували до найвищої з них — високого піщаного пагорба, увінчаного зеленими чубчиками. Звідти відкривався вид за небокрай.
— З якого боку вони прибудуть? — запитав Амадіс.
— Та звідки завгодно, — сказав археолог. — Тут легко заблукати.
Він розглядався навкруги, повертаючись навколо своєї осі, і завмер, коли його вісь симетрії збіглася з лінією полюсів.
— Вони прибудуть звідти, — сказав він, указуючи на північ.
— Звідки-звідки? — запитав Дюдю.
— Баньки протріть, — сказав Ата, скориставшись арґо археологів.
— Бачу, — сказав Амадіс. — Але там лише одна автівка. Це, певно, професор Жуйрук.
Поки що було видно лише блискучу зелену цятку, а за нею хмару піску.
— Рівно у призначений час, — сказав Амадіс.
— Це не має жодного значення, — сказав Атанагор.
— А як же табельник?
— Невже його теж привезуть разом з обладнанням?
— Звісно, — відповів Амадіс. — А поки його немає, я сам фіксуватиму час приходу на роботу.
Атанагор з подивом втупився поглядом у співрозмовника.
— Що у вас за нутро таке? — запитав він.
— Напхане різною гидотою, як у всіх, — констатував Амадіс і відвернувся.
— .тельбухи й гній. А он і решта! — оголосив він.
— Підемо їм назустріч? — запропонував Атанагор.
— Не вийде, — сказав Амадіс. — Вони прибувають з різних боків.
— Можна розділитися.
— Ще чого! Щоб ви їм наговорили різних нісенітниць? Урешті-решт, у мене вказівки: я маю їх зустріти особисто.
— Нехай так, — сказав Атанагор. — Добре, дайте мені спокій, пішов я звідси.
Збитий з пантелику, Амадіс вріс у землю: його ноги почало затягувати, бо під поверховим шаром піску був інший, значно глевкіший. Він спустився з дюни й попрямував назустріч своєму загонові.
Тим часом автівка професора Жуйрука неслася на всіх парах поміж пустот і повнот. Зігнутий у три погибелі нудотою, інтерн ховав обличчя у вологу серветку й украй непристойно гикав. Жуйрук не давав себе зламати таким дрібницям, тож весело наспівував аме-рикоську пісеньку під назвою «Show[31] Me the Way to Go Home», що цілком пасувала до обставин як словами, так і нотами. Підкоривши крутий пагорб, він віртуозно перейшов до «Takin’ a Chance for Love» Вернона Дюка[32], а інтерн заходився стогнати так жалісливо, що міг би розчулити навіть торговця протиградовими ракетами. На спуску Жуйрук піддав газу, й інтерн замовк, адже не міг стогнати і блювати одночасно — невиправна вада буржуазної освіти.
З останнім риком мотора й завершальним хрипом інтерна Жуй-рук нарешті зупинив машину перед Амадісом, що гнівним поглядом проводжав археолога, який ішов назустріч каравану.
— Добрий день, — привітався Жуйрук.
— Добрий день, — відповів Амадіс.
— Бр-ру-у-а-а!.. — сказав інтерн.
— Ви вчасно, — констатував Амадіс.
— Зовсім ні, — заперечив Жуйрук. — Я завчасно. До речі, а чому ви не носите жовтих сорочок?
— Бо вони жахливі, — сказав Амадіс.
— Так, — погодився Жуйрук, — визнаю, що з вашим землистим тоном обличчя це було б катастрофою. Лише красиві чоловіки можуть собі таке дозволити.
— Ви вважаєте себе красивим чоловіком?
— Перш за все ви могли б до мене звертатися згідно з моїм ступенем, — сказав Жуйрук. — Я професор Жуйрук, а не абихто.
— Це другорядне питання, — сказав Амадіс. — У будь-якому разі я вважаю, що Дюпон набагато красивіший за вас.
— Професоре, — доповнив Жуйрук.
— Професоре, — повторив Амадіс.
— Або лікарю, — сказав Жуйрук. — На ваш вибір. Ви, я припускаю, педераст?
— Хіба не можна любити чоловіків і не бути педерастом? — запитав Амадіс. — Які ви всі зануди!
— Ви невихований грубіян, — сказав Жуйрук. — Яке щастя, що я не ваш підлеглий.
— Але ви мій підлеглий.
— Професоре, — сказав Жуйрук.
— Професоре, — повторив Амадіс.
— Ні, — заперечив Жуйрук.
— Що ні? — перепитав Амадіс. — Я кажу те, що ви мені кажете казати, а ви мені потому кажете не казати те, що я сказав.
— Ні, я не ваш підлеглий, — уточнив Жуйрук.
— Так.
— Так, професоре, — сказав Жуйрук, і Амадіс повторив за ним.
— У мене контракт, — повідомив Жуйрук. — Я не маю начальника. Ба більше, це я віддаю накази, коли йдеться про гігієну.
— Мене не попередили, лікарю, — сказав Амадіс, амадізуючись.
— От нарешті ви стали догідливим, — сказав професор.
Амадіс провів рукою по чолу. Ставало спекотно. Професор Жуйрук наблизився до автівки.
— Ідіть-но допоможіть мені, — скомандував він.
— Я не можу, професоре, — відповів Амадіс. — Археолог залишив мене тут стояти, як укопаний, я не можу розкопатися.
— Які дурниці, — сказав професор. — Це ж лише мовний зворот.
— Ви вважаєте? — занепокоєно запитав Амадіс.
— Пфу! — сказав професор, різко видихнувши Амадісові прямісінько в ніс.
Той злякався і став рятуватися втечею.
— От бачите! — закричав йому навздогін Жуйрук.
Амадіс повернувся з ознаками отруєння газом.
— Я можу якось вам допомогти, професоре? — запропонував він.
— О, а ви стали поступливішим, — зазначив Жуйрук. — Ловіть ось це.
Він кинув до рук Дюдю величезний ящик. Той його зловив, похитнувся і впустив собі на праву ногу. Наступної миті він правдоподібно зі-мітував професорові стильного фламандського фламінґо на одній нозі.
— Добре, — сказав Жуйрук, сідаючи за кермо. — А тепер спустіть цей ящик до готелю. Там і зустрінемося.
Він розворушив інтерна, що саме задрімав.
— Гей! Ви!.. уже приїхали!
— Ох!.. — блаженно зітхнув інтерн.
Наступної миті автомобіль спустився з дюни, наче смерч, і інтерн знову вткнувся у свою гидку серветку. Амадіс поглянув услід автівці, потім — на ящик і, кульгаючи, став прилаштовувати його собі на плечі. На жаль, спина в нього була кругла.
VIII
Дрібними кроками, відповідними до черевиків з гострими носаками, яким бежевий верх з драпу надавав гідного застарілого вигляду, Атанагор очолював караван. Його короткі коричнево-сірі штани лишали свободу руху його кістлявим колінам. Сорочка кольору хакі, вилиняла внаслідок неправильного поводження, випросталася з-за пояса. І щоб довершити образ — колоніальна каска, що лишилася висіти в наметі. Він її ніколи не носив. Атанагор думав про те, який нахаба цей Амадіс і що цей хлопчисько заслуговує на урок, і не на один, та й того було б замало. Він дивився на землю, як це притаманно археологам: не можна пропускати жодної дрібниці, адже знахідка часто є результатом випадку, що бродить собі звично біля самісіньких ніг, як про це свідчать письмена монаха Ортопомпа. Останній жив у десятому сторіччі в монастирі бороданів, де він був за старшого, бо єдиний володів мистецтвом каліграфії. Атанагор пригадував день, коли Сальє прийшов доповісти йому про присутність у їхньому краї пана Амадіса Дюдю. Слабкий відблиск надії тоді загорівся в його мозку (якщо це там відбувається) й підживлювався завдяки знахідці ресторану. Остання розмова з Амадісом повернула археолога в початковий стан затухання.
Тепер караван струсить трохи пилюку Екзопотамії. Ще одна зміна, можливо, з’являться приємні люди. Атанагорові було страшенно складно розмірковувати, адже в пустелі ця здатність швидко зникає. Тому його думки набували шаблонної форми виразу — слабкого світла надії, а здебільшого — відповідної простоти.
Отож, наглядаючи за випадком під ногами, поглинутий думками про монаха Ортопомпа й майбутні зміни, Атанагор помітив фраґмент каменя, наполовину засипаного піском. Та половина, що на поверхні, віщувала продовження, у чому археолог переконався, ставши на коліна й спробувавши відкопати камінь, але кінця-краю йому було не видно. Тоді він струснув гладенький ґраніт ударом молотка й тієї ж миті при