он має бути зовсім поруч.
— Я його не бачив, — сказав Атанагор.
— Сподіваюся, що так і є, — відгукнувся абат. — Відлюдник не має права покидати місце свого відлюдництва, хіба маючи спеціальне звільнення, яке видає уповноважений реґіональний інспектор.
Абат поклонився.
— Це я власною персоною, — сказав він. — Раз, два, три, чотири — мене грамоти учили...
— І читати, і писати, і на конику скакати, — доповнила Бронза, пригадавши катехізис.
— Дякую, — сказав абат. — Тож я зупинився на тому, що Клод Леон має бути десь поблизу. Хочете відвідати його разом зі мною?
— Треба спершу щось перехопити, — сказав Атанагор. — Бронзо, ти нічого не їла. Це нерозумно.
— Я б з’їла сандвіч, — сказала Бронза.
— Абате, чи не хотіли б ви випити «Куантро»[34]?
— «Куантро», може, й те, — промовив абат. — Моя релігія забороняє пити. Якщо ви не проти, я випишу собі звільнення.
— Та на здоров’я, — відказав Атанагор. — Я сходжу за Дюпоном. Вам потрібні папір і ручка?
— У мене є надруковані бланки, — сказав абат. — Цілий блокнот з відривними аркушами. Так я знаю, який у мене рахунок.
Атанагор вийшов і повернув ліворуч. Дюпонова кухня була поруч. Археолог відчинив двері без стуку й зачеркав запальничку. В миготливому світлі він розгледів Дюпонове ліжко й Сальє, що спав на ньому. На його щоках було видно дві висохлі борозни, а ридання, як то кажуть, усе ще розривали йому груди. Атанагор нахилився над ним.
— Де Дюпон? — запитав археолог.
Сальє прокинувся і відразу став ридати. Він невиразно розчув крізь сон Атине запитання.
— Він пішов, — сказав Мартен. — Його тут не було.
— Он воно що, — сказав археолог. — І ви не знаєте, куди він пішов?
— З цією хвойдою Амадісом, які тут можуть бути сумніви, — ридав Сальє. — Він мені за це заплатить.
— Припиніть, Сальє, — суворо сказав Атанагор. — Урешті-решт, ви з Дюпоном не одружені...
— Одружені, — сухо констатував Сальє.
Він більше не плакав.
— Приїхавши сюди, ми разом розбили горщика, як у «Соборі Паризької Богоматері». Вийшло одинадцять черепків. Тобто бути нам одруженими ще шість років.
— Перш за все дарма ви читаєте «Собор Паризької Богоматері», бо це ще та старожитність. А по-друге, ви одружені, якщо вам так хочеться. Крім того, я вже наслухався донесхочу ваших скарг. Перепишете мені лівою першу главу цієї книжки з правого боку на лівий. А тепер кажіть, де «Куантро»?
— В буфеті, — сказав Сальє, заспокоївшись.
— А тепер спіть, — дав команду Атанагор.
Він підійшов до ліжка, заправив Мартенові ковдру і погладив його по волоссю.
— Він, мабуть, просто пішов на закупи.
Сальє схлипнув і нічого не відповів. Здавалося, він трохи заспокоївся.
Археолог відкрив буфет й легко знайшов пляшку «Куантро» поруч з банкою коників у томаті. Він узяв три маленькі келихи витонченої форми, нещодавно знайдені під час вдалих розкопок. Археолог припускав, що кілька тисячоліть тому вони слугували королеві Нефурпітон як ванночки для заспокійливих масок для очей. Він поставив усе на тацю. Потім приготував величезний сандвіч для Бронзи й, поклавши його до решти пригощань, повернувся в намет, несучи тацю.
Абат сидів на ліжку поруч з Бронзою: розщебнувши її блузку, він уважно дивився всередину.
— Ця молода жінка надзвичайно цікава, — сказав він, побачивши Атанагора.
— Справді? — відгукнувся Атанагор. — І чим саме?
— Боже мій, — відповів абат, — так просто і не поясниш, чим саме. Усім разом, мабуть. Але й окремі складові частини, безумовно, теж.
— Ви вже виписали собі звільнення за цей огляд? — запитав Ата.
— На це в мене постійна картка, — відповів абат. — Для моєї професії це потрібно.
Анітрохи не ніяковіючи, Бронза реготала. Вона навіть не защеб-нула своєї сорочки. Атанагор теж не втримався від усмішки. Він поставив тацю на стіл і простягнув сандвіч Бронзі.
— Які крихітні келишки!.. — вигукнув абат. — Навіть шкода витрачати аркушик з мого блокнота заради цього. Tanquam adeo uctuat nec mergitur.[35]
— Et cum spiritu tuo[36], — відгукнулася Бронза.
— Смикни за мотузочку, схопи стовбур, — хором завершили Ата-нагор і абат.
— Власним ім’ям клянуся! — вигукнув церковник. — Це справжня насолода зустріти таких релігійних людей, як ви.
— Наша професія, — пояснив Атанагор, — потребує певних знань. Хоча ми радше невіруючі.
— Ви мене заспокоїли, — сказав Малжан. — Я вже починав відчувати стан завищеного гріха. Минулося. Погляньмо, чи цей «Куан-тро» хапає з першої краплі.
Атанагор відкоркував пляшку й наповнив келихи. Абат піднявся і взяв один. Він подивився, понюхав і випив.
— Гм, — сказав він.
Ще раз простягнув свого келиха.
— Як воно вам? — запитав Атанагор, наливаючи абатові нову порцію.
Абат випив і її й замислився.
— Гидко, — заявив він, — і смердить нафтою.
— У такому разі я переплутав пляшки, — сказав Атанагор. — Там були дві однакові.
— Не вибачайтеся, — відгукнувся абат. — Напій таки цілком стерпний.
— Це якісна нафта, — запевнив археолог.
— Дозволите мені вийти поблювати? — запитав Малжан.
— Прошу... Піду принесу іншу пляшку.
— Покваптеся, — попросив абат. — Найгірше те, що ця гидота мусить знову пройти через мого рота. Та нічого, я заплющу очі.
Він кулею вилетів з намету. Бронза реготала, розтягнувшись на ліжку з закинутими за голову руками. Її чорні очі й міцні зуби на льоту ловили спалахи світла. Атанагор ще вагався, коли почув Мал-жанову гикавку, і його пергаментне обличчя розрівнялося від зморщок і подобрішало.
— Він приємний, — сказав археолог.
— Він ідіот, — заперечила Бронза. — Ви певні, що він кюре? Проте він кумедний. І руки в нього спритні.
— Радий за тебе, — сказав археолог. — Піду по «Куантро». А ти все-таки почекай, поки не побачиш Анжеля.
— Обов’язково, — сказала Бронза.
Абат з’явився на порозі.
— Можна ввійти? — запитав він.
— Звісно, — сказав Атанагор, відійшовши, щоб його пропустити. Потім і сам вийшов, захопивши пляшку нафти.
Абат зайшов і сів на парусиновий стілець.
— Не сідаю біля вас, — став пояснювати він, — бо від мене тхне блювотинням. І в моїх черевиках з пряжками його по самі вінця. Страшенно соромно. Скільки вам років?
— Двадцять, — відповіла Бронза.
— Це надто багато, — сказав абат. — Скажіть три.
— Три.
Малжан знову відрахував три намистини на вервиці зі швидкістю машини для лущення гороху. Атанагор з’явився в наметі, коли абат саме завершив.
— Ага! — скрикнув абат. — От і побачимо, чи цей «Куантро» мене завербує.
— Цього разу зовсім невдало, — не оцінила жарт Бронза.
— Перепрошую, — сказав абат. — Неможливо бути духовно-дотепним невпинним потоком, особливо якщо поміж цим невпинним потоком виливаєш вміст свого шлунка.
— Це точно, — погодилася Бронза.
— Справедливо зауважено, — сказав Атанагор.
— Ну що ж, вип’ємо, — сказав абат, — а потім я піду шукати Клода Леона.
— Можемо скласти вам компанію? — запропонував археолог.
— Але... а спати ви сьогодні вночі не збираєтеся? — запитав абат.
— Ми рідко спимо, — пояснив Атанагор. — Сон — це шалена втрата часу.
— Так і є, — підтримав абат. — Навіть не знаю, навіщо я це запитав, адже я теж ніколи не сплю. Певно, я трохи ображений, бо вважав, що тільки я такий.
Він замислився.
— Я справді образився. Але якось переживу врешті-решт. А дай-те-но мені «Куантро».
— Прошу, — сказав Атанагор.
— О! — сказав абат, вдивляючись у келих на світло ліхтаря. — Непогано.
Він скуштував напій.
— Принаймні це справжній. Проте після нафти і він віддає козлиною сечею.
Він випив решту й шмигнув носом.
— Яка гидота, — резюмував він. — Буде мені урок не виписувати собі порушення на всі боки.
— Хіба не смачно? — здивувався Атанагор.
— Смачно, звісно, — відповів Малжан, — але отримуєш сорок три градуси відразу — й усе на тому. Інша річ дев’яностоп’ятиградусна «Аркебуза»[37] чи добрий спирт для компресів. Коли я був у Сан-Фі-ліп-Дю-Руль, я саме його використовував як вино для меси. Що це були за меси, скажу я вам, вибухові меси.
— Чому ви там не лишилися? — запитала Бронза.
— Бо мене звідти витурили, — сказав абат. — Мене призначили інспектором. А прямо кажучи, мене відсторонили з посади. Отакі справи, не будь я Малжан.
— Зате тепер ви подорожуєте, — сказав Атанагор.
— Так, — погодився абат. — Я страшенно задоволений. Ходімо шукати Клода Леона.
— Ходімо, — погодився Атанагор.
Бронза підвелася. Археолог простягнув руку до ліхтаря й сплющив пломінь, щоб надати йому форми нічника. Потім усі троє вийшли, лишивши намет у пітьмі.
XI
— Ми так довго йдемо, — зауважив Атанагор.
— Ах! — відгукнувся Малжан. — Я не рахував. Я був занурений у медитацію, цілком класичну, во славу Господа й нікчемність людини в пустелі.
— Та, — сказала Бронза, — це не є чимось новим.
— Власне кажучи, — відповів Малжан, — я не мислю в тому ж руслі, що мої колеґи. І це надає шарму моїм медитаціям, а ще особистий підхід. Наприклад, я ввів у них велосипед.
— Навіть не уявляю, як ви це зробили, — сказав Атанагор.
— Непересічно, чи не так? — сказав Малжан. — Я теж спершу дивувався, але тепер у мене це виходить граючись. Достатньо мені подумати про велосипед — і гоп — усе готово.
— Так, як ви пояснили, це здається простим, — сказав Атанагор.
— Так, — сказав абат. — Не довіряйте цьому враженню. Що тепер перед вами?
— Я не бачу, — відповів Атанагор, вирячивши очі.
— Це людина, — сказала Бронза.
— О! Це може бути Леон, — сказав Малжан.
— Я так не думаю, — сказав Атанагор. — Сьогодні вранці там нічого не було.