На зупинці 975-го вже стояло п’ятеро людей, усі вони сіли до першого автобуса, що саме підійшов, а от Дюдю контролер не пропустив, хоча той показав йому папірець, перевірка якого довела б, що він мав бути шостим пасажиром. Проте в автобусі було лише п’ять вільних місць, про що, силкуючись рушити, той і повідомив, пукнувши чотири рази. Врешті, він потихеньку від’їхав, тягнучи свій зад по землі й висікаючи на горбистій бруківці снопи іскор. Деякі водії (зазвичай ті, що їхали позаду) підсовували під корму автобуса кремінь для запальничок, аби помилуватись ефектом.
Наступний 975-й зупинився прямісінько перед носом в Амадіса. Повний-повнісінький автобус важко дихав. Звідти вийшли огрядна пані й заступ з тістечком, який ніс крихітний, ледь живий пан. Ама-діс Дюдю вхопився за поруччя й простягнув квитка, але контролер вдарив його компостером по пальцях.
— Відпустіть автобус! — наказав він.
— Але ж три людини вийшло! — запротестував Амадіс.
— Це були понаднормові, — довірливим тоном повідомив кондуктор і відразливо підморгнув.
— Це неправда! — заперечив Амадіс.
— Нічого такого! — відказав працівник транспорту й високо підскочив, щоб дістати до сиґнального шнура, на якому він напівпід-тягнувся, показавши Амадісові свій зад. Водій рушив, відчувши скорочення доточеної до його вуха рожевої вервечки.
Амадіс поглянув на годинника і видихнув «У-у-ух!», щоб стрілки злякалися й пішли у зворотному напрямку, проте лише секундна стрілка закрутилася назад; решта незворушно торували свій шлях. Дюдю стояв посеред вулиці й дивився услід 975-му, коли прийшов третій, давши йому бампером по сідницях. Амадіс упав, і водій під’їхав, зупинивши автобус прямісінько над ним, відкрив кран з гарячою водою і став поливати Амадісову шию. Тим часом двоє осіб, що стояли в черзі за ним, зайшли в салон. Коли Дюдю звівся на ноги, 975-й зник. Його шия палала, і душив гнів: тепер-то він точно запізниться. Тим часом підійшли ще чотири людини і, натиснувши на важіль автомата, взяли талони. П’ятий новоприбулий, молодий здоровань, отримав ще й струмінь одеколону, який Компанія надавала бонусом кожному сотому пасажирові. Волаючи не своїм голосом, здоровань кинувся навтьоки, адже, що не кажи, отримати порцію чистого спирту в око — це таки дуже боляче. 975-й, що саме прямував у зворотний бік, поблажливо його переїхав, поклавши кінець стражданням нещасного і явивши світу, що той нещодавно їв полуниці.
Цієї миті під’їхав четвертий автобус з кількома вільними місцями. Жінка, що стояла в черзі значно далі за Амадіса, подала контролеру свій талон, і той голосно повідомив:
— Мільйон п’ятсот шість тисяч дев’ятсот третій!
Амадіс наблизився:
— У мене дев’ятисотий!
— Чудово, — відказав контролер, — а де перший і другий?
— У мене четвертий, — сказав якийсь пан.
— У нас п’ятий і шостий, — відгукнулися дві інші особи.
Щойно Амадіс встиг зайти в автобус, як тверда контролерова рука схопила його за комір.
— Ви його підібрали з землі, чи не так? Ану вилазьте!
— Так! Ми це бачили! — загорланили в черзі. — Він його під автобусом знайшов.
Кондуктор роздув груди і скинув Амадіса з платформи, пронизавши його ліве плече зневажливим поглядом. Амадіс заплигав на місці від болю. Чотири особи влізли в автобус, і він відчалив, зіщулившись, бо йому було трохи соромно.
П’ятий автобус пройшов повз переповненим, а його пасажири повисолоплювали язики, дражнячи Амадіса й решту тих, хто чекав на зупинці. Навіть кондуктор плюнув у його бік, однак не врахував швидкості і плювок так і не долетів до землі. Амадіс спробував його відбити на льоту щиглем, але промахнувся. Він аж спітнів від злості, ніде правди діти: усе, що трапилося, довело його до жахливого стану. Пропустивши шостий і сьомий автобуси, він вирішив іти пішки, плануючи сісти на наступній зупинці, де зазвичай виходило більше народу.
Він рушив, навмисно йдучи там, де не годиться, щоб усі навколо бачили, що він розлючений. Йому лишалося пройти метрів з чотириста, коли наступні й майже порожні 975-ті його перегнали. Коли він нарешті досяг зеленої ятки, що за десять метрів від зупинки, прямо перед ним з воріт випірнули шестеро молодих кюре й десятеро школярів з хоругвами й різнокольоровими стрічками та розпочали атаку. Вони оточили зупинку, а кюре виставили на вогневу позицію два проскуромети, щоб відбити в перехожих бажання чекати на 975-й. Амадіс Дюдю намагався пригадати пароль, проте стільки років збігло після студіювання катехізису, що він не міг дібрати потрібного слова. Тож він спробував наблизитися, задкуючи, і отримав у спину зібганою проскуркою: удар був такої сили, що Дюдю забило памороки й він зайшовся кашлем. Кюре реготали й метушилися навколо проскурометів, що безупинно випльовували свої снаряди. Під’їхало два автобуси, і діти зайняли майже всі вільні місця. Ще був шанс влізти у другий автобус, але один з кюре зупинився на східцях і не дав Дюдю піднятися. Коли ж він повернувся, щоб взяти новий посадковий талон, на зупинці чекало вже шість осіб. Зневірившись, він кинувся з усіх ніг до наступної зупинки. Далеко попереду замайорів хвіст 975-го зі снопами іскор. Раптом Амадіс притиснувся до землі, бо кюре спрямовував проскуромет у його бік. Дюдю почув, як над його головою зі звуком палаючого шовку пролетіла проскурка й закотилася у стічну канаву.
Амадіс підвівся, він був замурзаний по самісіньку маківку. Він завагався, чи варто йти на роботу в такому вигляді, але що на це скаже табельник на прохідній? Зсудомило кравецький м’яз, і він спробував увігнати шпильку в щоку, аби зняти біль: на дозвіллі він почитував праці з акупунктури доктора Ботіна Де Муранта[1]. На жаль, він поцілив в іншу точку й тим вилікував себе від нефриту литки, який ще не підчепив і тепер не скоро підчепить.
Коли він дійшов до наступної зупинки, там теж був натовп, що ворожою стіною оточував автомат з талонами.
Амадіс Дюдю тримався на поважній відстані, скориставшись хвилинкою спокою, щоб спробувати все розкласти по поличках: З одного боку, якщо він пройде ще одну зупинку, то сенсу сідати в автобус уже не буде, бо він і так запізниться настільки, що... З другого боку, якщо піде назад, то знову перестріне кюре. А ще йому таки хотілося проїхатися на автобусі.
Амадіс голосно розреготався, бо, аби не підганяти події, він зумисне уникнув логічного висновку й вирушив у напрямку наступної зупинки ще хвацькішою ходою, щоб було видно, що його гнів лише зріс.
Коли він майже дійшов до стовпа зупинки, де ніхто не чекав на автобус, 975-й хрюкнув йому в самісіньке вухо. Дюдю підняв руку, але запізно — водій його не помітив і промчав повз металеву вивіску зупинки, весело натиснувши на педаль газу.
— От дідько! — сказав Амадіс Дюдю.
— Саме так, — підтвердив пан, що якраз підійшов.
— Складно повірити, що оце вони ненавмисно! — далі вів обурений Амадіс.
— Справді? — відказав чоловік. — Думаєте, вони навмисно?
— Переконаний! — відповів Амадіс.
— До глибини душі? — перепитав пан.
— Щиро вірю.
— І готові заприсягтися?
— Щоб я здох! — сказав Амадіс. — Це і коневі ясно! Так, я б у цьому заприсягнувся. Чорт його забирай!
— То заприсягаєтеся? — запитав пан.
— Заприсягаюся! — відповів Дюдю і плюнув у долоню, яку йому підніс до губ пан.
— Негідник! — заревів той. — Ви обмовляєте водія 975-го автобуса! Я складу на вас протокол.
— Ах так? — сказав Амадіс. Жовч аж вихлюпувалася йому під ноги.
— Я давав присягу, — констатував пан і повернув кашкет козирком уперед. Це був інспектор 975-го маршруту.
Амадіс зиркнув праворуч, потім ліворуч і, зачувши характерний шум, кинувся вперед, щоб заскочити в черговий 975-й, що саме підповзав. Та заскочив він так невдало, що, проломивши наскрізь задній майданчик, увігнався у бруківку на кілька дециметрів. Він ледь устиг нагнути голову — наступної мілісекунди над ним пронісся круп автобуса. Інспектор витягнув Дюдю з ями й примусив-таки сплатити штраф: за цей час він проґавив ще два автобуси. Помітивши це, Амадіс кинувся вперед до наступної зупинки. Це може здатися дивним, проте саме так усе й було. Дюдю безперешкодно добіг до зупинки, але раптом збагнув, що до його контори лишилося лише триста метрів. Сідати в автобус задля цього...
Тож він перетнув вулицю й попрямував тротуаром у зворотному напрямку — до місця, де сідати в автобус був сенс.
Доволі швидко він повернувся до відправної точки свого ранкового маршруту й вирішив іти далі, оскільки він погано знав цю частину шляху. Йому здавалося, що в цьому районі міста є об’єкти для захопливих спостережень. Він не забував своєї безпосередньої мети — сісти в автобус, але хотів обернути собі на користь злісні перепони, що поставали на його шляху з самого ранку. Маршрут 975-го пролягав уздовж майже всієї вулиці, поволі відкриваючи погляду Амадіса чимраз цікавіші речі. Гнів ніяк не затихав. Аби знизити артеріальний тиск, що наближався до критичної позначки, він рахував дерева, щоразу збиваючись. Вистукуючи по лівому стегну ритми модних військових маршів у темпі своєї ходи, він помітив велику площу, оточену пристаркуватими середньовічними будинками, — тут була кінцева 975-го. Збадьорившись, Амадіс злетів сходами платформи з легкістю маятника. Працівник обрізав трос, що утримував машину, і Дюдю відчув, як автобус рушив.
Озирнувшись, він помітив, що край троса ляснув працівника по обличчю: клапоть його носа відлетів, тріпочучи, наче крильця кліща.
Мотор реґулярно мурчав, адже йому щойно згодували цілу тарілку кісток карликового сомика. Вмостившись, Амадіс насолоджувався тим, що цілий автобус належав тільки йому. На майданчику кондуктор машинально крутив в руках компостер. Він саме під’єднав його до музичної скриньки, мелодія якої заколисувала Амадіса. Той чув шурхіт каркаса, коли зад автобуса шкріб по бруківці, а тріскіт іскор, які він при цьому висікав, супроводжував цю монотонну музику. Одна за одною крамнички грали блискучими барвами. Амадісові подобалося ловити власне відображення у великих дзеркалах вітрин, але коли він помітив, що завдяки своєму вигідному положенню воно норовить затулити речі у в