Отак сперечаючись, вони наближалися до предмета розмови. Не надто швидко, адже предмет рухався в тому ж напрямку, що й вони.
— Гей!.. — закричав Атанагор.
— Гей!.. — відповів голос.
Предмет зупинився, це був Анжель. Група наздогнала його за кілька хвиль.
— Добрий день, — сказав Атанагор. — Знайомтеся: Бронза і абат Малжан.
— Добрий день, — привітався Анжель.
Він потиснув усім руки.
— Гуляєте? — запитав Малжан. — Ви, я припускаю, медитуєте.
— Ні, — відповів Анжель, — просто йду геть.
— Куди це? — запитав археолог.
— Деінде, — сказав Анжель. — Вони так галасують в готелі.
— Хто? — запитав абат. — Знаєте, мене вирізняє відсутність такту за будь-яких обставин.
— Ох, це я можу вам розповісти, — сказав Анжель. — Це не таємниця. Це Рошель і Анна.
— А-а-а! — відреаґував абат. — Вони там займаються...
— Вона не може цим займатися мовчки, — сказав Анжель. — Це жахливо. А моя кімната поруч. Я не витримав там лишатися.
Бронза підійшла до Анжеля, обвила руками його шию й поцілувала.
— Ходімо, — сказала вона. — Ходімо з нами. Ми йдемо на пошуки Клода Леона. Знаєте, абат Малжан неймовірно кумедний.
Ніч кольору жовтого чорнила прокреслювала тоненькі світлові пучки, що падали від зірок під різними кутами. Анжель намагався роздивитися обличчя молодої жінки.
— Ви дуже мила, — сказав він.
Абат Малжан і Атанагор йшли попереду.
— Ні, — сказала вона. — Я не надто мила. Хочете побачити, яка я?
— Хотів би, — відгукнувся Анжель.
— Зачеркайте вашу запальничку.
— У мене немає запальнички.
— В такому разі торкніться мене руками, — сказала вона, трохи відсунувшись від нього.
Анжель поклав руки на її прямі плечі й став підніматися вгору. Його пальці пробігли по Бронзиних щоках, по її опущених повіках і загубилися в її волоссі.
— Від вас віє дивними парфумами, — сказав він.
— Якими?
— Пустелею.
Він впустив руки вздовж тіла.
— Ви вивчили лише моє обличчя... — запротестувала Бронза.
Анжель нічого не відповів і не рухався. Вона наблизилася до нього й оповила голими руками його шию. Торкнувшись своєю щокою хлопцевої щоки, вона прошепотіла йому у вухо:
— Ви плакали.
— Так, — пробелькотів він, лишаючись нерухомим.
— Не варто плакати через дівчину. Дівчата того не вартують.
— Я плакав не через неї, — відгукнувся Анжель, — а через те, якою вона була, а якою стане тепер.
Здавалося, він прокинувся з тяжкої дрімоти, і його руки обхопили талію молодої жінки.
— Ви дуже мила, — повторив він. — Ходімо доженемо їх.
Вона розімкнула свої обійми й узяла його за руку. Вони побігли по піску дюн, перечіпаючися в темряві, і Бронза сміялася.
Абат Малжан встиг пояснити Атанагорові, як Клода Леона призначили відлюдником.
— Розумієте, — провадив він, — цей хлопець не заслуговував лишатися у в’язниці.
— Безумовно, — сказав Атанагор.
— Чи не так? — сказав Малжан. — Він заслуговував на ґільйотину, але в єпископа довгі руки.
— Тим краще для Леона.
— Зауважте, що відмінність незначна. Бути відлюдником добре, якщо цього хочеш. У будь-якому разі це йому дає кілька років відтермінування.
— Чому? — запитала Бронза, почувши кінець фрази.
— Тому що зазвичай за три-чотири роки відлюдництва, — пояснив абат, — люди втрачають глузд. Тоді вони йдуть, куди ноги несуть, поки не зустрінуть дівчину, яку зґвалтують і вб’ють.
— І так завжди? — вражено запитав Анжель.
— Завжди, — підтвердив Малжан. — Відомий лише один виняток з правила.
— І хто це був? — запитав Атанагор.
— Хороша людина, — сказав Малжан, — істинний святий. Це довга, хоча і до дідька повчальна історія.
— Розкажіть... — звернулася Бронза переконливо-прохальним тоном.
— Ні, — відповів абат. — Це неможливо. Надто довго. Я вам розповім лише кінцівку. Отож він пішов, куди його ноги несли, і перша ж дівчина, яку він зустрів.
— Припиніть, — сказав Атанагор. — Це страшно!..
— Вона його вбила, — закінчив Малжан. — Вона була маніячкою.
— Ох, — зітхнула Бронза, — це жахливо. Бідний хлопець. Як його звали?
— Малжан, — відповів абат. — Ой, ні! Перепрошую. Я думав про інше. Його звали Лавер’є.
— Неймовірно, — зазначив Анжель. — Я знав одного Лавер’є, але з ним не трапилося нічого подібного.
— Отже, це був інший Лавер’є, — відказав абат. — Або ж я брехун.
— Очевидно. — сказав Атанагор.
— Дивіться, он там вогник, — повідомила Бронза.
— Мабуть, ми прийшли, — оголосив Малжан. — Перепрошую, але спершу я маю піти туди сам. Ви підійдете згодом. Такі правила.
— Тут немає кому перевіряти, — сказав Анжель. — Можна і разом піти.
— А моя совість?.. — заперечив Малжан. — Метметеликович, король метеликів.
— ...грався у м’ячик і лоба розбив!.. — хором доспівала решта.
— Гаразд, — сказав Малжан. — Оскільки ви знаєте обряд не гірше за мене, можна піти й утрьох. Чесно кажучи, мені так навіть краще, сам я б нудився.
Він високо підскочив, перекинувся у повітрі й приземлився, на-півприсівши на п’ятках. Сутана розкинулася навколо нього, неначе велика чорна квітка, яку було ледь видно на піску.
— Це частина обряду? — запитав археолог.
— Ні! — відповів абат. — Це вигадка моєї бабусі, коли вона хотіла непомітно попісяти на пляжі. Маю вам сказати, що не вдягнув своїх апостольних штанців. Надто спекотно. У мене є звільнення від цього.
— Певно, важко тягати з собою стільки звільнень, — зазначив Атанагор.
— Я зробив з них мікрофільми, — пояснив Малжан. — Такий рулончик займає геть мало реального об’єму.
Він підвівся.
— Ходімо!
Клод Леон поселився у маленькій, кокетливо облаштованій халупі з білого дерева. Ліжко, складене з каміння, займало кут житлової кімнати — оце й усе умеблювання. Двері вели до кухні. Крізь засклене вікно було видно самого Клода: стоячи на колінах перед ліжком, він медитував, обхопивши голову руками. Абат увійшов.
— Ку-ку! — сказав він.
Відлюдник підняв голову.
— Але ще зарано, — сказав він. — Я встиг дорахувати лише до п’ятдесяти.
— Ви граєтеся в піжмурки, сину мій? — запитав Малжан.
— Так, отче, — відповів Клод Леон. — З Лавандою.
— Он воно що, — відгукнувся абат. — А можна і нам пограти з вами?
— Звісно, — погодився Клод. — Піду скажу Лаванді, вона буде дуже рада.
Він попрямував до кухні. Анжель, Бронза й археолог увійшли до кімнати вслід за абатом.
— Ви не читаєте спеціальних молитов, коли зустрічаєтеся з відлюдником? — здивувалася Бронза.
— О ні, — відповів абат. — Він уже опанував це ремесло! Такі речі лише для непосвячених. Що ж до решти, ми користуємося звичайними правилами.
Леон повернувся з кухні разом з чарівною негритянкою. У неї було овальне обличчя, тонкий прямий ніс, великі блакитні очі й неймовірна копиця рудого волосся. Одягнена вона була в чорний бюстгальтер.
— Це Лаванда, — пояснив Клод Леон. — О, добрий день, — додав він, побачивши трьох інших відвідувачів. — Як ся маєте?
— Мене звуть Атанагор, — відрекомендувався археолог. — Це Ан-жель, а ось Бронза.
— Гратимете в хованки? — запропонував відлюдник.
— Поговорімо серйозно, сину мій, — сказав абат. — Я маю вас проінспектувати й поставити запитання для складання звіту.
— Ми лишимо вас наодинці, — запропонував Атанагор.
— Немає потреби, — відказав Малжан. — Тут справ на п’ять хвилин.
— Сідайте, — сказала Лаванда. — Нехай вони тут собі працюють, а ми підемо до кухні.
Шкіра її була точнісінько така, як волосся у Бронзи, і навпаки. Анжель спробував уявити, як би це було навпаки, і в нього запаморочилася голова.
— Ви навмисно так зробили, — сказав він Бронзі.
— Та ні, — відповіла Бронза, — я її навіть не знала.
— Запевняю вас, — підтвердила Лаванда. — Це збіг.
Вони пішли до кухні, а абат лишився наодинці з Леоном.
— Ну то що? — запитав Малжан.
— Нема чого повідомити, — відповів Леон.
— Вам тут подобається?
— Нормально.
— А як справи з милістю Божою?
— Сходить і йде геть.
— А думки?
— Чорні, — відповів Леон. — Але з Лавандою це можна пробачити. Чорні, але не сумні. Вогняно-чорні.
— Це колір пекла, — зазначив абат.
— Так, — сказав Клод Леон, — але всередині в неї рожевий оксамит.
— Справді?
— Чистісінька правда.
— Щип-щипалочка, хвіст догори — от тобі й галочка.
— Амінь! — відповів відлюдник.
Абат Малжан замислився.
— Усе ніби тут належним чином, — сказав він. — Думаю, з вас вийде гідний відлюдник. Треба причепити табличку. По неділях до вас заходитимуть люди.
— Буду цьому радий, — сказав Клод Леон.
— Ви вже обрали собі священне діяння?
— Що?..
— Вам мали пояснити, — став розповідати абат. — Стояти на колоні, чи бичувати себе п’ять разів на день, чи носити власяницю, чи їсти каміння, чи молитися двадцять чотири години на добу тощо.
— Мені такого не казали, — сказав Клод Леон. — А можна вигадати щось інше? Усе перелічене видається мені не досить святим. Крім того, усе це вже робили до мене.
— Остерігайтеся ориґінальності, сину мій, — застеріг абат.
— Гаразд, отче, — відповів відлюдник.
Він трохи подумав.
— Я міг би мати Лаванду... — запропонував він.
Настала абатова черга інтенсивно замислитися.
— Особисто я не бачу жодних перешкод, — сказав він. — Та чи подумали ви про те, що муситимете це робити щоразу, як будуть приходити відвідувачі.
— Це приємно, — відповів Клод Леон.
— У такому разі домовилися. Рожевий оксамит, справді?
— Справді.
Абат здригнувся, і волосся у нього на шиї стало дибки. Він провів рукою по низу живота.
— Лякає, — сказав він. — Це все, що я маю вам сказати. Віддам розпорядження, щоб Спільнота допомоги відлюдникам доставила вам додатковий пайок консервів.
— О, та мені вистачає! — сказав Клод.
— Вам знадобиться багацько. Матимете чимало відвідувачів. Вони там будують залізницю.