— Овва! — сказав Клод Леон.
Він був блідий, але явно дуже радий.
— Сподіваюся, вони часто приходитимуть...
— Повторюю, ви мене лякаєте, — сказав абат Малжан. — Хоча я стійкий. Зайчик-зайчик-побігайчик...
— .виніс хліба нам окрайчик, — закінчив відлюдник.
— Приєднаймося до решти, — запропонував Малжан. — Отже, стосовно вашого святого діяння ми домовилися. Я зроблю звіт щодо цього.
— Дякую, — сказав Клод.
Пасаж
Без жодного сумніву, Амадіс Дюдю — жахливий тип. Він усіх діймає, тож можливо, що посеред оповіді його приберуть, просто тому що він недобросовісний, зверхній, нахабний і претензійний. Крім того, ще й гомосексуал. Наразі майже всі персонажі на місці, внаслідок чого відбуватимуться різноманітні події. Перш за все, будівництво залізниці, яке виявиться ще тим шматком роботи, тому що забули завезти баласт. А він важливий, і його неможливо замінити мушлями маленьких жовтих равликів, хоча таке ніхто й не пропонував. Наразі вони монтуватимуть рейки до шпал у висячому положенні, чекатимуть, а потім навантажать нагору баласт, коли той прибуде. А й справді, таким макаром теж можна прокладати дороги. Проте я не мав на увазі цю історію з баластом, коли анонсував, що розповім про каміння пустелі. Це був, безумовно, спосіб символічної подачі матеріалу, хоч незграбний і малоінтелектуальний, але саме по собі зрозуміло, що атмосфера пустелі у тривалій перспективі справляє доволі гнітючий вплив, зокрема й через сонце з чорними смугами. Насамкінець повідомлю, що мав з’явитися ще один другорядний персонаж: Альфредо Жабес, що знається на авіамоделюванні. Але тепер надто пізно. Човен Крюка потоне, і все вже закінчиться, коли він прибуде. Тож про нього я розповім лише в наступному пасажі або геть не стану розповідати.
Другий хід
І
У холодному безвітряному повітрі збиралася гроза. Зелені трави звично стирчали, і невтомне сонце полірувало їхні гострі кінці. Втомлені гепатролі напівзакрилися; Жозеф Барріцоне опустив фіранки у своєму ресторані, над дахом якого наростали передгрозові вібрації. Перед входом чекало жовто-чорне таксі з піднятим прапорцем. Вантажівки саме відправилися по баласт. Інженери працювали у своїх кімнатах, а технічні виконавці почали підпилювати кінці рейок, які ще не було підрізано на кутомір; повітря дзвеніло від мелодійного скреготу нових напилків. З вікна Анжель бачив Олив і Дідіша, що, взявшись за руки й прихопивши коричневого кошика, ішли збирати ірнички. Поруч з Анжелем на креслярській дошці сохнуло чорнило. В сусідній кімнаті Анна робив підрахунки, трохи далі Амадіс диктував Рошель листи, поки внизу в барі цей покидьок Арлан пив чарочку, чекаючи на повернення Марена й Карло, щоб влаштувати їм прочуханку. Над головою Анжель чув, як резонують кроки професора Жуйрука, що влаштував на горищі зразкову поліклініку. Оскільки хворих не було, він збирав на операційному столі моделі літаків. Час від часу було чутно, як він стрибає з радості, а часом вибухи його голосу вдарялися об стелю, коли він сварив інтерна, після чого деякий час чулося гудіння його плаксивого тембру.
Анжель знову схилився над планшетом. Якщо виходити з даних Амадіса Дюдю, то немає жодних сумнівів. Він похитав головою і відклав рейсфедер. Потягнувся й втомлено почимчикував до дверей.
— Можна зайти?
Це був Анжелів голос. Анна підняв голову й сказав «так».
— Привіт, старий.
— Вітаю, — сказав Анжель. — Посувається?
— Так, — відповів Анна. — Майже закінчив.
— Тут одна прикрість виходить.
— Яка?
— Доведеться експропріювати Барріцоне.
— Серйозно? — сказав Анна. — Це точно?
— Цілком. Я двічі перевіряв.
Анна став вивчати підрахунки й креслення.
— Маєш рацію, — сказав він. — Дорога проходитиме якраз посередині готелю.
— Що будемо робити? — запитав Анжель. — Треба відвести її вбік.
— Амадіс не захоче.
— Запитаємо його?
— Звичайно, — погодився Анна.
Він розправив своє масивне тіло й відштовхнув стілець.
— Це ще те занудство, — сказав він.
— Точно, — підтвердив Анжель.
Анна вийшов. Зачинивши двері, Анжель пішов за ним. Анна зупинився перед Амадісовими дверима, за якими було чутно голоси й сухі залпи друкарської машинки. Він постукав двічі.
— Заходьте! — крикнув Амадіс.
Машинка зупинилася. Анна й Анжель увійшли, і останній зачинив за собою двері.
— У чому річ? — запитав Амадіс. — Не люблю, коли мене турбують.
— Так діло не піде, — сказав Анна. — Згідно з вашими даними дорога має розрізати готель.
— Який готель?
— Оцей. Готель Барріцоне.
— Ну і нехай, — сказав Амадіс. — Що такого? Ми його експропріюємо.
— А не можна прокласти дорогу збоку?
— Ви не при своєму глузді, друже мій, — сказав Амадіс. — По-перше, навіщо Барріцоне облаштувався посеред пустелі, навіть не спитавши, чи це нікому не заважатиме?
— Він нікому й не заважав, — зазначив Анжель.
— Ви чудово бачите, що так, — заперечив Амадіс. — Панове, вам платять за те, щоб ви робили підрахунки й креслення. Робота готова?
— У процесі, — сказав Анна.
— Якщо робота не закінчена, то йдіть і доробляйте. Я зв’яжуся з Правлінням з вашого питання. Утім немає сумніву, що розроблений план має лишитися незмінним.
Він повернувся до Рошель.
— Продовжмо, панно.
Анжель подивився на Рошель. У тьмяному світлі опущених фіранок її обличчя було ніжне і правильне, але втома трохи відбилася на очах. Вона усміхнулася Анні. Двоє хлопців вийшли з Амадісового кабінету.
— І що далі? — запитав Анжель.
— Далі ми продовжуємо, — сказав Анна, знизавши плечима. — За великим рахунком що це змінює?
— Та нічого, — промимрив Анжель.
Йому хотілося увірватися в кабінет до Амадіса, вбити його й поцілувати Рошель. Підлога в коридорі була складена з неструганих дощок, що трохи пахли мийними засобами, а зі стиків сипався жовтий пісок. В іншому кінці коридору легенький потік повітря куйовдив важку гілку гепатроля перед вікном. Анжеля знову охопило таке саме відчуття, як у вечір відвідин Клода Леона, — відчуття, ніби він прокидається.
— Як мені все це остогидло, — сказав він. — Ходімо прогуляємося.
— Як це?
— Облиш свої підрахунки. Ходи гуляти.
— Треба все ж їх завершити, — сказав Анна.
— Закінчимо потім.
— Я вимотаний, — сказав Анна.
— Сам винен.
Анна поблажливо усміхнувся.
— Це моя провина, — сказав він, — але не лише моя. У мене є співучасниця.
— Не треба було брати її з собою, — сказав Анжель.
— Тоді б я був менш сонним.
— Ніхто не примушує тебе спати з нею щовечора.
— Їй це подобається, — зазначив Анна.
Анжель завагався перед тим, як промовити:
— Їй би це сподобалося з ким завгодно.
— Я так не думаю, — відповів Анна.
Він замислився на хвильку й заговорив без самовдоволення.
— Я волів би, аби вона цим займалася потроху з усіма й щоб мені не було до того діла. Але вона хоче це робити лише зі мною. Крім того, мені б поки що було до того діло.
— Чому ти з нею не одружишся?
— Ох, — зітхнув Анна, — тому що настане час, коли мені таки стане байдуже. Я чекаю на цей час.
— А якщо він не настане?
— Міг би не настати, — сказав Анна, — якби вона була моєю першою жінкою. Але все завжди відбувається в порядку спадання. Першу ти любиш палко протягом, скажімо, двох років. А потім раптом усвідомлюєш, що вона більше не справляє на тебе того ж враження, що раніше.
— Чому? — запитав Анжель. — Якщо ти її любиш.
— Запевняю тебе, — сказав Анна, — так воно і є. Це може тривати понад два роки чи менше, якщо ти зробив поганий вибір. Отже, ти помічаєш, що друга справляє на тебе таке ж враження, як раніше справляла перша. Але цього разу це не триває більше року. І так далі. Зазначу, що ти все ще можеш бачитися з першою, любити й спати з нею, але це вже не те саме. Це стає чимось на зразок рефлексу.
— Нецікава ця твоя річ, — сказав Анжель. — Не думаю, що я такий, як ти.
— Ти тут нічого не вдієш, — сказав Анна. — Ми всі такі. По суті, ми не потребуємо якоїсь однієї певної жінки.
— Фізично — можливо, — відказав Анжель.
— Ні, не лише фізично, — зауважив Анна. — Навіть інтелектуально незамінних жінок немає. Вони надто примітивні.
Анжель нічого не відповів. Вони стояли посеред коридору, Анна обперся об лиштву свого кабінету. Анжель на нього подивився. Голосно видихнув, а потім заговорив:
— І це ти так кажеш, Анно... Це ти таке говориш?..
— Так, я знаю, — сказав Анна.
— Якби мені дали Рошель, — промовив Анжель. — Якби вона мене любила, я б ніколи не потребував любові іншої жінки.
— Потребував би. За два, три чи чотири роки. Якщо до цієї миті вона б так само тебе любила, ти сам би влаштував так, щоб усе змінити.
— Навіщо?
— Щоб вона тебе більше не любила.
— Я не такий, як ти, — сказав Анжель.
— У жінок нема уяви, — резюмував Анна. — Вони переконані, що їх самих достатньо, щоб заповнити життя. А у світі ще так багато іншого.
— Ні, — заперечив Анжель. — Я теж так казав до того, як познайомився з Рошель.
— Нічого не змінилося. Це не перестало бути правдою через те, що ти познайомився з Рошель. У світі стільки всього. Хоча б ось ця гостра зелена трава. Торкнутися цієї трави й розчавити між пальцями мушлю жовтого равлика. Розлягтися на цьому сухому гарячому піску й дивитися на коричневі блискучі зернятка, з яких складається цей пісок, і відчувати їх між пальцями. Дивитися на голу рейку, блакитну й холодну, з якої видобувається чистий звук. Бачити, як пара виходить з вентиляційної труби або... я навіть не знаю, що ще...
— Це ти так кажеш, Анно...
— Або ось це сонце з його чорними зонами. Хтозна, що там за ними. Чи літаки професора Жуйрука, чи хмара. А ще можна порпатися в землі й знаходити всіляку всячину. Чи слухати музику.
Анжель заплющив очі.
— Віддай мені Рошель, — благав він. — Ти її не любиш.