— Цілком згоден.
— Відмінний звіт.
— Щось я не вловив. Про що йдеться?
— Та ви чудово знаєте!
— А! Так! Передайте мені ваші листівки.
— Панове, трапилася обставина, стосовно якої неможливо було застосувати ні запобіжних, ні першочергових заходів; ідеться про існування в пустелі на траєкторії осі майбутньої залізниці деякого готелю під назвою «Готель Барріцоне». Наш директор Дюдю пропонує його експропріювати, а потім частково знести за допомогою найбільш відповідних засобів.
— Чи знаєте ви, що таке ірничка?
— Ця ситуація вражає!
— Мені здається, варто схвалити.
— Панове, почнімо голосування підняттям рук.
— Це ні до чого.
— Всі цілком згодні.
— Чудово, Барріцоне потрібно експропріювати.
— Панове, отже, Барріцоне буде експропрійовано. Наш секретар займеться потрібими формальностями. Зважаючи на те, що йдеться про підприємство, що становить суспільний інтерес, немає сумнівів, що потрібні формальності будуть значних масштабів.
— Панове, пропоную влаштувати вітальне голосування на адресу автора звіту, який вам щойно зачитали. Ним є ніхто інший, як наш технічний директор Амадіс Дюдю.
— Панове, думаю, ви будете цілком згодні адресувати Дюдю, як це запропонував наш видатний колеґа Маріон, вітальну ноту.
— Панове, згідно з деякими пунктами звіту поведінка співробітників, підпорядкованих Дюдю, виявилася одіозною. Думаю, буде слушно зменшити їм зарплату на двадцять відсотків.
— А зекономлену суму можна переказати на рахунок пана Дюдю як збільшення виплат на його переїзд.
— Панове, Дюдю, безумовно, відмовиться будь-що прийняти.
— Цілком з вами згоден.
— Тож ще й зекономимо.
— Арланові теж підвищувати не будемо?
— Це зовсім ні до чого. Для цих людей головна винагорода — їхнє чисте сумління.
— Але іншим знизимо, безумовно.
— Панове, усі ці рішення зафіксує секретар у протоколі засідання. Сподіваюся, порядок денний не викликає жодних заперечень?
— Що скажете про цю ситуацію?
— Вона приголомшує!
— Панове, засідання завершено.
IV
Бронза під руку з Атанагором крокували стежкою, що вела до готелю Барріцоне. У підземній ґалереї лишилися Бріс і Бертіль, що не хотіли підніматися на поверхню до того, як повністю розчистять величезну залу, яку відкрили кілька днів тому. Машини рили безперервно, відкриваючи щораз нові коридори й нові зали, що сполучалися між собою підземними вулицями з колонами обабіч. Там відкривалися цінні знахідки: шпильки для волосся, фібули з мила й кованої бронзи, вотивні статуетки з урнами й без, купи горщиків. Атиному молоткові не бракувало роботи. Проте археолог потребував відпочити й розвіятися, тож Бронза пішла з ним.
Вони піднімалися й спускалися пологим пагорбом, а сонце огортало їх золотим сяйвом. Їм було видно фасад готелю й червоні квіти з висоти дюни, звідки також відкривався вид на будівельний майданчик залізниці. Технічні виконавці метушилися навколо величезних стосів рейок і шпал. Серед них Бронза впізнала худенькі фігурки Дідіша й Олив, що бавилися на купі колод. Не зупиняючись, археологи дійшли до бару готелю.
— Привіт, Піпетко, — сказав Атанагор.
— Бон джорно, — привітався Піппо. — Стрижаєте бородетту о шостій годниці щоранковеґо?
— Ні, — відповів Атанагор.
— Хвойда цей ваший Бенедетто!.. — вигукнув Піппо. — Вам не соромно, патроне?
— Ні, — сказав Атанагор. — Справи посуваються?
— Бідуємо, — відказав Піппо. — Бідуємо так, що втрачаємо здоровий глузд. Інша річ, коли я був командиром шеренги землекопів траншей у Спа[38], оце треба було бачити!.. А тут!.. Самі рохки!..
— Хто-хто? — запитала Бронза.
— Рохки. Ну, свині!
— Налий-но нам випити, — попросив Атанагор.
— Я їм таку дипломатичну тяганію розведу, що відправляться вони в мене аж до Вершави, — не вгавав Піппо.
Він проілюстрував цю погрозу відповідним жестом: витягнув вперед праву руку з великим пальцем, притиснутим до долоні. Ата-нагор усміхнувся.
— Дай нам два «Турини».[39]
— Прошу, патроне, — сказав Піппо.
— Що вони вам зробили? — запитала Бронза.
— Ох, — відповів Піппо. — Хочуть висадити мою хатинку в повітря. Усе скінчено. Він мертвий.
Він став співати:
— Завидівши, що шер Ґійом, покине його з дня на день,
Вітторіо заслав його у Рим Відбити милого в Бюлень...
— Гарна пісня, — сказав археолог.
— Віддай їм Тренто і Трієст,
І навіть Третіно увесь.
Скажи, що його милому Вітторіо Усе це не вартує нічого.
У небі ероплан летить.
У ньому Ґабрієль Д’Аннунціо[40] сидить.
Виспівує, неначе пташенятко,
Chi va piano, той va sano[41]...
— Я десь це чув, — сказав археолог.
— Chi va sano va lontano.
Chi va forte va a la morte.
Evviva la liberta[42]!
Бронза аплодувала. Піппо горланив, видобуваючи останнє зі свого посереднього тенора. Почувся глухий стук у стелю.
— Що це? — запитав археолог.
— Е-е-е, це ще одна рохка! — відказав Піппо.
Виглядав він, як завжди, водночас розлючено й радісно. Він продовжив:
— Амаполіс Дюдю. Йому не подобається, коли я співаю.
— Амадіс, — виправила Бронза.
— Амадіс, Амаполіс, Амаду, чи це нам не до одного місця?
— А що це за історія з хатинкою? — запитав Ата.
— Це дипломатичні ходи цього Амаполіса, — відповів Піппо. — Хоче мене екстрадіювати... Дідько, як роззявить пащу, так і сипле словами, рохка! Каже, що для нього це передбачувано.
— Що? Експропріювати тебе? — уточнив Ата.
— Саме таке, — сказав Піппо. — Такий земний присуд.
— Тобі більше не треба буде працювати, — зазначив Ата.
— І що я маю робити під час цих їхніх канікул? — запитав Піппо.
— Випий з нами чарочку, — запропонував Ата.
— Дякую, патроне.
— Це твій готель залізниці заважає? — запитала Бронза.
— Так, — підтвердив Піппо. — Цій їхній клятій залізниці. Будьмо.
— Будьмо, — повторила Бронза, і всі троє спорожнили свої склянки.
— А Анжель вдома? — запитав Ата.
— Здається, він у своїй кімнаті, — відповів Піппо. — Проте я не певен. Просто мені так здається. Він усе креслить і креслить.
Він натиснув на кнопку за барною стійкою.
— Якщо він у себе, то зараз прийде.
— Дякую, — сказав археолог.
— Цей Амаполіс, — підсумував Піппо, — ще та рохка.
І він взявся наспівувати, витираючи склянки.
— Скільки я тобі винен? — запитав археолог, бачачи, що Анжель не спускається.
— Тридцять франків, — сказав Піппо. — Бідуємо.
— Прошу, — сказав археолог. — Підеш з нами подивитися на будівництво? Анжеля, схоже, нема.
— Ех! Я не можу! — відмовився Піппо. — Вони липнуть до мене, як мухи. Якщо я піду, вони все вип’ють.
— У такому разі до побачення, — сказав археолог.
— До побачення, патроне.
Бронза адресувала Піппо чарівну усмішку, і він став белькотати. Вона вийшла вслід за Атою, і вони попрямували до будівництва.
У повітрі стояв аромат квітів і смоли. Безжалісно скошені зелені трави було нагромаджено купами обабіч чогось на зразок дороги, прокладеної ґрейдерами; з жорстких стебел повільно витікали великі склянисті духмяні краплі, що скочувалися на пісок і ґлазу-рувалися жовтими зернятками. Шлях йшов згідно з трасуванням, наміченим машинами за вказівками Амадіса. Атанагор і Бронза з неясним смутком дивилися на купи пружних трав, з несмаком складених обабіч дороги, і на спустошену поверхню гладеньких дюн. Вони піднялися, потім спустилися, знову піднялися й нарешті побачили будівельний майданчик.
Голі по пояс, Карло й Марен, зігнуті під байдужим сонцем, вчепилися двома руками у крупнокаліберні пневматичні молотки. У повітрі лунав глухий тріск моторів і гарчання компресора, що працював на певній відстані. Вони працювали без перепочинку, напівзасліпле-ні потоками викидів піску, що липнув до їхньої вологої шкіри. Одну міру дороги вже вирівняли, і краї траншеї чітко й гостро височіли обабіч. Робітники розрізали дюну й стабілізували її на середньому рівні пустелі, який розрахували Анна й Анжель, ґрунтуючись на попередніх топографічних даних, але цей рівень виявився нижче за поверхню землі, по якій зазвичай ходять. Тому цю частину дороги довелося прокласти по дну котлована, зсипавши пісок купами обабіч.
Атанагор нахмурив брови.
— Мило тут буде!.. — промимрив він.
Бронза нічого не відповіла. Вони підійшли до двох робітників.
— Добрий день, — сказав археолог.
Карло підняв голову. Він був високим блондином з блакитними очима, налитими кров’ю так, що здавалося, ніби вони не бачать співрозмовника.
— Привіт!.. — промимрив він.
— Справа посувається... — оцінила Бронза.
— Твердо, — сказав Карло. — Земля тверда. Мов камінь. Тут лише верхній шар пісок.
— Це неминуче, — пояснив Атанагор. — Тут ніколи не буває вітру, тож пісок кам’яніє.
— А чому ж у такому разі не на поверхні? — запитав Карло.
— У шарах, куди проникає сонячне тепло, — пояснював Атана-гор, — не може відбуватися скам’яніння.
— А! — відгукнувся Карло.
Тепер Марен перестав копати.
— Якщо будемо зупинятися, — сказав він, — цей покидьок Арлан впаде нам на голову.
Карло знову ввімкнув свій пневматичний молоток.
— Ви що, самі мусите це все робити? — запитав Атанагор.
Йому доводилося кричати, щоб перебити пекельний гуркіт молотка. Довгий сталевий бур атакував пісок, здіймаючи ключі синюватого пилу; витривалі руки Карло стискали два горизонтальні руків’я з певним відчаєм.
— Самі. — сказав Марен. — Решта поїхала по баласт.
— Усі три вантажівки? — крикнув Атанагор.
— Так, — відповів у тон Марен.