У нього була каштанова волохата шевелюра, шерсть на грудях і обличчя спустошеної дитини. Його погляд відірвався від археолога й зупинився на молодій жінці.
— Це хто? — запитав він археолога, знову вимкнувши молоток.
— Мене звуть Бронза, — сказала вона, протягуючи йому руку. — Ми робимо ту саму роботу, що й ви, але під землею.
Марен усміхнувся й обережно потиснув енергійні пальці своєю сухою потрісканою долонею.
— Привіт, — сказав він.
Карло став рити далі. Марен з жалем поглянув на Бронзу.
— Нам не можна зупинятися через Арлана. Якби не це, пішли б випити по чарочці.
— А твоя дружина?.. — скрикнув Карло.
Бронза розреготалася.
— Вона така ревнива?
— Та ні, — відповів Марен, — вона чудово знає, що в мене серйозні наміри...
— А в тебе б інакше й не вийшло, — зазначив Карло. — Не надто багато вибору в цьому краї.
— Побачимося в неділю, — пообіцяла Бронза.
— Після меси, — додав, жартуючи, Марен.
— Тут не ходять до меси.
— Тут є відлюдник, — сказав Атанагор. — Теоретично, по неділях відлюдника будуть відвідувати.
— Хто таке сказав? — запротестував Марен. — Я б краще випив з цією крихіткою.
— Абат прийде вам усе пояснити, — сказав археолог.
— От дідько, — відгукнувся Марен, — я не люблю священиків.
— А що тобі ще робити? — зазначив Карло. — Будеш гуляти з дружиною й малими?
— Я теж не люблю священиків, — сказав Атанагор, — але цей не такий, як інші.
— Нехай так, — сказав Марен, — але він все одно в сутані.
— Він такий веселун, — сказала Бронза.
— Такі найнебезпечніші.
— Рухайся, Марене, — нагадав Карло, — а то цей покидьок Арлан впаде нам на голову.
— Ну то поїхали. — пробелькотів інший.
Пневматичні молотки знову взялися за свою брутальну перкусію, а пісок знову зафонтанував у повітря.
— До побачення, хлопці, — сказав Атанагор. — Випийте по келишку в Барріцоне й запишіть на мій рахунок.
Він пішов геть. Бронза помахала рукою Карло й Марену.
— До неділі! — сказав Марен.
— Заткни пельку! — прикрикнув Карло. — Ця дівчина не про твою честь!
— От старий бовдур, — сказав Марен.
— Та ні, — заперечив Карло, — він ще добрий молодець.
— Ну то молодцюватий старий бовдур, — сказав Марен. — Такі теж бувають.
— Терпцю на тебе не наберешся, — сказав Карло.
Він витер піт з обличчя зворотним боком руки.
Вони легко натискали на важкі маси. Компактні блоки відокремлювалися і обвалювалися перед ними, а пісок обпалював горло. Вуха робітників давно призвичаїлися до одноманітного гуркоту молотків, так що вони могли тихо перемовлятися й чути один одного. Зазвичай вони розмовляли під час роботи, щоб полегшити прикрощі праці, якій не було кінця. Тож Карло став мріяти вголос:
— Коли закінчимо...
— Ми не закінчимо.
— Пустеля колись закінчиться.
— Буде інша робота.
— Матимемо право трохи розслабитися.
— Зможемо перестати працювати.
— Нам дадуть спокій.
— Буде земля, вода, дерева й красуня.
— Припинити рити.
— Ми ніколи не закінчимо.
— Покидьок цей Арлан.
— Він нічого не робить, а заробляє більше.
— Ніколи нам такого не дочекатися.
— Може, і пустеля ніколи не закінчується.
Їхні витривалі пальці стискали руків’я, кров пересихала в їхніх жилах, а голоси більше неможливо було розчути: вони перетворилися на шепіт, стриманий стогін, заглушений гуркотом молотків; стогін танцював, дзижчав навколо спітнілих облич, виходячи з їхніх обпечених вуст. Під щільною тканиною їхньої засмаглої шкіри грали округлі вузлуваті горби м’язів, рухаючись, наче скоординовані звірі.
Очі Карло були напіврозплющені: у руках віддавалися всі рухи сталевого бура, тож він керував ним наосліп, інстинктивно.
За їхніми спинами відкривалася широка тінь виритого рову з грубо розрівняним дном, вони ж заглиблювалися чимраз далі в надра скам’янілої дюни. Коли їхні голови порівнялися з новою зарубкою, на одній з віддалених дюн промайнули два крихітні силуети археолога й помаранчевої дівчини. Потім за спинами в робітників відокремилися й завалилися підточені брили. Скоро доведеться зупинити роботи, щоб вибрати неймовірні нагромадження відкритого ґрунту; вантажівки ще не повернулися. Ритмічні удари сталевого поршня по стрижневі бура й свист повітря, що виходило назовні, відбивалися від стін котлована з нестерпною силою, проте ні Марен, ні Карло цього більше не слухали. Перед їхніми очима стелилися свіжі зелені простори, а в травах на них чекали голі міцні дівчата.
V
Амадіс Дюдю перечитав щойно отримане повідомлення зі штампом Головного штабу й за підписом двох членів Правління включно з президентом. Очі Дюдю зупинялися на певних словах, смакуючи, наче ґурман, а сам він уже почав складати в голові фрази, щоб вразити аудиторію. Треба буде зібрати всіх у великій залі готелю Барріцоне: що швидше, то краще. В будь-якому разі бажано після роботи. І заздалегідь перевірити, чи є в Барріцоне естрада. Додаток до листа стосувався самого Барріцоне і його готелю. Усі заходи втілюються швидко, коли ними опікується потужна організація. Плани залізниці було практично завершено, а баласту все ще не було. Водіїв вантажівок шукали безперестанку; час від часу від них приходили звістки, а іноді один з них зненацька з’являвся разом зі своєю вантажівкою й майже відразу зникав. Амадіс був дещо роздратований цією історією з баластом, але дорога все одно будувалася: на певній відстані від землі, на палях. Карло й Марен нічого не робили. На щастя, Арлан умів витиснути з них максимум: удвох у них виходило класти тридцять метрів дороги на день. Ще сорок вісім годин — і вони почнуть розрізати готель навпіл.
У двері постукали.
— Заходьте! — сухо кинув Амадіс.
— Бон джорно, — сказав Піпетка, заходячи.
— Добрий день, Барріцоне, — сказав Амадіс. — Маєте до мене розмову?
— Сі, — сказав Піппо. — Що це вони наробили, ці кляті залізничники, проклавши її прямісінько перед моїм готелем? Якого вона мені там здалася?
— Міністр саме підписав декрет про експропріацію стосовно вас, — сказав Амадіс. — Я збирався вам про це повідомити сьогодні ввечері.
— Це все дипломатичні історії й великі літери, — відказав Піппо. — Коли вони приберуть це все?
— Нам доведеться знести ваш готель, щоб посеред нього пройшла залізниця, — сказав Амадіс. — Я саме мав вас поінформувати.
— Що? — здивувався Піппо. — Зруйнувати знаменитий готель Барріцоне? А як же ті, що, скуштуваши мої спаґеті а-ля Болоньєзе, лишилися з Піпеткою на все життя?
— Шкода, — сказав Амадіс, — але декрет підписано. Вважайте, що готель реквізовано на користь держави.
— А як же я? — не вгавав Піппо. — Що мені тепер тут робити? Хіба знову стати бриґадиром копачів траншей, га?
— Ви отримаєте відшкодування, — сказав Амадіс. — Не відразу, звісно.
— Рохки! — пробелькотів Піппо.
Він повернувся спиною до Амадіса й вийшов, не зачинивши дверей. Амадіс нагадав про це:
— Зачиніть двері!
— А це більше не мої двері, — розлючено кинув Піпетка. — Самі зачиняйте!
І він пішов геть, бурмочучи лайки з південним резонансом. Амадіс подумав, що потрібно було реквізувати Піппо разом з його готелем, але це потребувало надто складної процедури, а формальності забрали б надто багато часу. Він встав, обійшов свій кабінет і зіштовхнувся ніс до носа з Анжелем, що зайшов без стуку й мав на те причину.
— Добрий день, пане, — сказав Анжель.
— Добрий день, — кинув Амадіс, не протягуючи йому руки.
Він завершив свій обхід і сів на місце.
— Зачиніть за собою двері, будь ласка, — сказав він. — Хочете зі мною поговорити?
— Так, — відповів Анжель. — Коли нам заплатять?
— Чому такий поспіх?
— Мені потрібні гроші, а зарплату мали видати три дні тому.
— Ви усвідомлюєте, що ми в пустелі?
— Ні, — заперечив Анжель. — У справжній пустелі немає залізниці.
— Це софізм, — виснував Амадіс.
— Хай так, — сказав Анжель. — 975-й приходить часто.
— Так, — погодився Амадіс, — але ж не можна довірити пересилку грошей божевільному водієві.
— Зате кондуктор не божевільний.
— Я з ним їздив, — сказав Амадіс. — Запевняю вас, що він ненормальний.
— Довго чекати? — запитав Анжель.
— Ви милий хлопець, — сказав Амадіс. — Маю на увазі, суто зовні. У вас... доволі приємна шкіра. Крім того, я вам розповім дещо, про що б ви мали дізнатися лише цього вечора.
— Чому ввечері, якщо ви мені розповісте зараз? — запитав Анжель.
— Я вам скажу, якщо ви будете справді милим хлопцем. Підійдіть ближче.
— Я вам не раджу до мене торкатися, — попередив Анжель.
— Подивіться на нього! Заводиться з півоберта! — вигукнув Амадіс. — Не будьте таким впертюхом.
— Це мені нічого не говорить.
— Ви молодий. У вас ще є час змінитися.
— Ви скажете те, що збиралися, чи мені йти? — запитав Анжель.
— Ну гаразд. Вам зменшили зарплату на двадцять відсотків.
— Кому вам?
— Вам, Анні, технічним виконавцям і Рошель. Усім, крім Арлана.
— Ну й покидьок цей Арлан! — промимрив Анжель.
— Якби ви виявили готовність піти мені назустріч, — сказав Ама-діс, — я б міг цьому зарадити.
— Але я і так йду вам назустріч, — сказав Анжель. — Я завершив свою роботу на три дні раніше за строк, який ви встановили, і я майже завершив розрахунки складників головного вокзалу.
— Я не наполягаю на тому, що маю на увазі під готовністю йти назустріч, — зазначив Амадіс. — Можете звернутися за поясненнями до Дюпона.
— Хто такий Дюпон?
— Археологів кухар, — сказав Амадіс. — Милий хлопець цей Дюпон, але ще та шльондра!
— А! Розумію, про кого ви.
— Ні, — заперечив Амадіс. — Ви плутаєте з Сальє. Сальє огидний.
— Проте... — сказав Анжель.
— Та ні. Сальє справді гидкий. Проте він був одружений.
— Зрозуміло.
— Ви заледве мене витримуєте, чи не так? — запитав Амадіс.