Анжель не відповів.
— Я і так знаю. Вам ніяково. Знаєте, я не маю звички звірятися невідомо кому, але зізнаюся вам, що я цілком усвідомлюю, що ви всі про мене думаєте.
— І що з того? — запитав Анжель.
— А те, що мені начхати, — відповів Амадіс. — Я педераст, і що ви тут вдієте?
— Я нічого й не збираюся вдіювати, — сказав Анжель. — У певному сенсі це навіть краще.
— Через Рошель?
— Так, — підтвердив Анжель, — через Рошель. Мене влаштовує, що ви до неї не залицяєтеся.
— Тому що я спокусливий? — запитав Амадіс.
— Ні, — сказав Анжель. — Ви жахливий, але ви начальник.
— Якось дивно ви її любите, — зазначив Амадіс.
— Я знаю, яка вона. Любов не заважає мені її бачити.
— Як ви можете любити жінку? — запитав Амадіс. Здавалося, він говорить сам до себе. — Це незбагненно! М’які в усіх місцях. І ці їхні вологі складки. Він здригнувся. — Жах.
Анжель розсміявся.
— Власне, — провадив Амадіс, — давайте так. Не попереджайте поки Анну про урізання зарплати. Кажу вам це конфіденційно. Як жінка чоловікові.
— Дякую, — відповів Анжель. — То ви не знаєте, коли привезуть гроші?
— Не знаю. Сам чекаю.
— Гаразд.
Анжель опустив голову, глянув на свої ноги, не побачив у них нічого особливого й знову підняв голову.
— До побачення, — сказав він.
— До побачення, — сказав Амадіс. — Не думайте про Рошель. Анжель вийшов, але відразу повернувся.
— А де вона?
— Я відправив її на зупинку 975-го за пошту.
— Добре, — сказав Анжель.
Він вийшов з кімнати, зачинивши двері.
VI
Чому цей вид інваріантності не піддали традиційному тензорному аналізу?
— Готово! — повідомив інтерн.
— Крутіть! — віддав команду Жуйрук.
Енергійним жестом інтерн запустив ґвинт з міцного дерева. Мотор чхнув, видав гидку відрижку, і ґвинт пішов у зворотний бік. В інтерна вирвався пронизливий крик, і він схопився лівою рукою за праву.
— Отак! — сказав Жуйрук. — Я ж вам казав пильнувати.
— Ім’я Господа! — кричав інтерн. — Ім’я Господа імені Господа дідькового імені! Як же воно жахнуло!
— Покажіть-но.
Інтерн простягнув руку. Ніготь на вказівному пальці був повністю чорний.
— Нічого страшного, — сказав Жуйрук. — Палець на місці. До наступного разу.
— Ой ні.
— Так-так, — відказав Жуйрук. — Тож пильнуйте.
— Але я пильную, — сказав інтерн. — Я ні на хвилинку не втрачаю пильності, це цей ім’я Господа дідькового імені мотор весь час зазіхає на мої лапки. Він мені в печінках сидить!
— Якби ви не зробили те, що ви зробили... — повчально мовив професор.
— Ох, знову цей стілець, скільки можна.
— Гаразд.
Жуйрук відступив, зібрався з силами й запустив інтернові прямісінько в щелепу.
— Ох!.. — простогнав той.
— Рука більше не турбує, чи не так?
— Р-р-р... — відгукнувся інтерн.
Здавалося, він готовий вкусити.
— Крутіть! — наказав Жуйрук.
Інтерн припинив ричати й заплакав.
— О ні! — вигукнув Жуйрук. — Досить! Ви весь час рюмсаєте, і немає цьому ні кінця ні краю! Це вже стає божевіллям. Дайте мені спокій і крутіть ґвинта... На мене ваші сльози більше не діють.
— Але вони ніколи й не діяли, — роздратовано зауважив інтерн.
— Саме так. Не розумію, як у вас вистачає нахабства наполягати.
— Ну гаразд, — здався інтерн. — Більше не наполягаю.
Він попорпався в кишені й видобув відразливого носовика. Жуй-рук втрачав терпець.
— Ви будете працювати чи дідько з вами?
Інтерн висякався й поклав носовичка назад до кишені. Після цього він боязко підійшов до мотора й підготувався запускати ґвинт.
— Давайте! — скомандував Жуйрук.
Ґвинт зробив два оберти, мотор раптом поплювався й запрацював, лаковані лопаті злилися в сірому вихорі.
— Збільшіть тиск, — сказав Жуйрук.
— Так я обпечуся! — запротестував інтерн.
— Ох, який ви... — поступився професор.
— Дякую, — сказав інтерн.
Він поправив маленький важіль.
— Зупиніть мотор! — віддав команду Жуйрук.
Повернувши штифт, інтерн перекрив доступ палива, і мотор завмер, непевно похитуючи своїм ґвинтом.
— Добре, — сказав професор. — А тепер підемо спробуємо на відкритому повітрі.
Інтерн зберігав набурмосений вираз обличчя.
— Давай-но! — закликав Жуйрук. — Побільше завзяття, дідько! Це не похорон.
— Поки ні, — уточнив інтерн, — але скоро до цього дійде.
— Беріть літак і ходімо, — сказав професор.
— Відправимо його у вільний політ чи прив’яжемо?
— У вільний, звісно. Інакше навіщо я приїхав у пустелю?
— Ніде я не почувався менш самотнім, ніж у цій пустелі.
— Припиніть жалітися, — сказав Жуйрук. — Знаєте, тут є гарна дівчина. Шкіра в неї чудернацького кольору, але про форми нічого поганого не скажеш.
— Справді? — зацікавився інтерн.
Здавалося, він ставав чимраз доброзичливішим.
— Звісно, — відгукнувся Жуйрук.
Інтерн підняв розкидані складники літака, які належало зібрати назовні. Професор задоволено оглянув кімнату.
— Хороша в нас тут маленька санчастинка вийшла, — сказав він.
— Так, — погодився практикант. — Для того, чим ми тут займаємося. У цій глушині ніхто не хворіє. Я потроху забуваю все, що знав.
— Так ви будете менш небезпечним, — запевнив Жуйрук.
— Я не небезпечний.
— Не всі стільці поділяють вашу думку.
Інтернове обличчя набуло королівськи-блакитного відтінку, а вени на скронях стали судомно пульсувати.
— Послухайте, — сказав він. — Ще слово про цей стілець, і я...
— Ви що? — глузував Жуйрук.
— Я вб’ю ще одного.
— Та скільки завгодно, — відказав Жуйрук. — Що мені до того? Ну ходімо.
Він вийшов, і його жовта сорочка освітила сходи горища достатньо, щоб не перечепитися на косих сходинках. Натомість інтерн не втратив нагоди звалитися, на щастя для літака, приземлившись на сідниці. Тож внизу він опинився майже одночасно з професором.
— Кмітливо, — сказав той. — Ви не могли скористатися ногами?
Вільною рукою інтерн потер постраждалі сідниці, іншою тримаючи крила й фюзеляж «Пінґа-903».
Вони спустилися до кінця, опинившися врешті на першому поверсі. За стійкою Піппо методично спустошував пляшку «Турина».
— Привіт! — сказав професор.
— Добрий день, патроне, — сказав Піппо.
— Як справи посуваються?
— Амаполіс викидає мене на вулицю.
— Не може бути!
— Він мене екстеріоризує. З великої літери. Направду.
— Він тебе експропріює.
— Ага, він так і казав, — підтвердив Піпетка. — Він мене екстеріоризує.
— Що робитимеш?
— Ех, не знаю я. Мені тепер хіба місце на смітнику лишається. Усе скінчено, складаю лапки.
— Але цей тип ще той ідіот, — сказав Жуйрук.
Інтерн демонстрував ознаки нетерпіння.
— Ми будемо запускати цей літак?
— Підеш з нами, Піпетко? — запропонував Жуйрук.
— Ех, та мені начхати на цей рохкий літак!
— У такому разі до побачення, — сказав Жуйрук.
— До побачення, патроне. Він прекрасний, мов вишня, цей ваш літак.
Жуйрук вийшов, а за ним й інтерн.
— Коли можна буде її побачити? — запитав він.
— Кого?
— Ту красуню.
— Ох, як же ви мені набридли, — сказав Жуйрук. — Ідемо запускати цей літак — і все на тому.
— От дідько, — не витримав інтерн. — Спершу ви мене зваблюєте спокусливими картинками, а потім гоп — і нічого нема. Який ви черствий!
— А ви?
— Я і так знаю, що я такий, — сказав інтерн. — Ми тут уже три тижні. І за весь цей час я цього не робив жодного разу, розумієте!
— Справді? — відказав Жуйрук. — Навіть з дружинами технічних виконавців? Що ж ви робите в санчастині ранками, поки я сплю?
— Я там того... — не завершив інтерн.
Жуйрук поглянув на нього, спершу не розуміючи, а потім розреготався.
— Овва! — вигукнув він. — Отже ви самі собі. Як кумедно!.. От чому у вас поганий настрій!..
— Ви так вважаєте? — трохи збентежено запитав інтерн.
— Звісно. Це дуже шкідливо.
— Отакої! — здивувався інтерн. — Отже, ви ніколи цього не робили, чи не так?
— Сам — ніколи, — відповів Жуйрук.
Інтерн замовк, бо перехоплювало віддих при підйомі на високу дюну. Жуйрук знову розреготався.
— Що таке? — запитав інтерн.
— Нічого. Просто я уявив, який у вас тоді мав бути вираз обличчя.
Він так сміявся, що аж звалився в пісок. З очей йому бризнули великі сльози, а голос здушився у тріумфальне завивання. Інтерн відвернувся з невдоволеним виглядом, поклав додолу складники літака й заходився, ставши на коліна, прилаштовувати їх один до одного. Жуйрук потроху заспокоювався.
— А ви все ж маєте поганий вигляд.
— Ви певні?
Інтерн непокоївся дедалі більше.
— Цілком певен. Знаєте, ви не перший.
— Я думав... — пробелькотів інтерн. Він втупився в крила й кабіну літака. — Тобто ви вважаєте, що інші вже це робили до мене?
— Безумовно.
— Це очікувано, я теж так думав, — сказав інтерн. — Але хіба в таких самих умовах? У пустелі, бо там нема жінок?
— Безсумнівно, — запевнив Жуйрук. — А ви думаєте, що символ святого Симеона Стовпника[43] означає щось інше? Ця його колона? Цей тип весь час переймався своєю колоною? Це ж очевидно! Ви ж студіювали Фройда, я припускаю?
— Та ні, — відповів інтерн. — Він давно застарів, зрозумійте! Тепер хіба розумово відсталі вірять у такі штуки.
— Це одне, — сказав Жуйрук, — а стовп — зовсім інше. Хай там що, а існують репрезентації й трансфери, як кажуть філософи, а також комплекси й витіснення, і онанізм теж — у вашому конкретному випадку.
— Зараз, очевидно, ви мені скажете, що я лише нещасний недоумок.
— Та ні, — сказав Жуйрук. — Ви не надто розумний, ото й усе. Це можна вибачити.