Тим часом інтерн прилаштував крила до фюзеляжу й зі смаком припасовував хвостове оперення. Він зупинився на мить, аби обміркувати Жуйрукові слова.
— Але ви? — запитав він. — Як ви це робите?
— Як я роблю що?
— Я не знаю.
— Це дуже туманне запитання, — сказав Жуйрук. — Я б навіть сказав, таке туманне, що межує з нетактовністю.
— Я не хотів вас образити, — запевнив інтерн.
— Ох, та це я знаю. Але у вас дар лізти не у свої справи.
— Мені було краще там, — сказав інтерн.
— Мені теж, — сказав Жуйрук.
— У мене хандра.
— Минеться. Це все пісок.
— Це не пісок. Мені не вистачає медсестер, інтернів, хворих.
— І стільців, чи не так? — в’їдливо додав Жуйрук.
Інтерн похитав головою, і вираз гіркоти плямами виступив на його обличчі.
— Ви все моє життя цим мені докорятимете?
— Це довго не триватиме, — відказав Жуйрук. — До старості ви не доживете. У вас надто шкідливі звички.
Інтерн завагався, відкрив був рота, але закрив, так нічого й не промовивши. Він узявся смикати циліндр і мотор. Жуйрук побачив, що інтерн підскочив і подивився на свою руку так само, як півгодини тому: велика діра кровила на його долоні. Він повернувся до Жуйрука. Він не плакав, але зблід, а губи його позеленіли.
— Він мене вкусив... — пробелькотів він.
— Що ще ви йому такого зробили? — запитав Жуйрук.
— Та нічого. — відповів інтерн і поставив літака на пісок. — Боляче.
— Покажіть, що там у вас.
Він простягнув руку.
— Дайте мені вашу хусточку, — сказав Жуйрук.
Інтерн подав свою огидну ганчірку, і Жуйрук сяк-так перев’язав йому руку, демонструючи ознаки підкресленої відрази.
— Ну як?
— Нічого, — сказав інтерн.
— Я сам його запущу, — сказав професор.
Він підібрав літак і спритно запустив мотор.
— Обхопіть мене за талію!.. — крикнув він інтернові, перекриваючи шум мотора.
Інтерн схопив його обома руками. Професор відреґулював вхідний клапан, і ґвинт закрутився так швидко, що краї лопатей стали забарвлюватися у тьмяно-червоний колір. Інтерн учепився в Жуй-рука, що хитався від лютого вихору, який підняла модель.
— Запускаю, — повідомив Жуйрук.
«Пінґ-903» вирвався, наче куля, й за кілька секунд зник з виду. Вражений студент послабив хватку й плюхнувся на землю. Він сидів, втупившись порожнім поглядом у точку, де щойно зник літак. Жуйрук шморгнув носом.
— Мені рука болить, — сказав інтерн.
— Розмотайте цю ганчірку, — звелів професор.
На долоні зяяла рана, навколо якої здіймалися зеленаві окрайці. У червоно-чорному центрі вже пінилися маленькі швидкі бульбашки.
— Овва!.. — вигукнув Жуйрук, схопивши інтерна за руку. — Негайно йдіть обробіть!..
Звівшись на м’які ноги, інтерн рушив чвалом. Так вони двоє бігли до готелю Барріцоне.
— А літак? — запитав інтерн.
— Схоже на те, що він працює, — відповів Жуйрук.
— Він повернеться?
— Думаю, так. Я його на це налаштував.
— Він дуже швидко літає...
— Так.
— Як він зупиниться?
— Не знаю. — відповів Жуйрук. — Я геть про це не подумав.
— Це все цей пісок. — сказав інтерн.
Вони почули різкий звук, і щось просвистіло в метрі над їхніми головами; потім трапилося щось на зразок вибуху й у віконному склі першого поверху прорізалася чітка дірка у формі «Пінґа». Зсередини чулося, як падають одна за одною пляшки й розбиваються об землю.
— Я вперед, — сказав Жуйрук.
Інтерн зупинився й провів поглядом чорний силует професора, що кулею збігав з пагорба. Яскраво-жовтий комір миготів над його старомодним рединґотом. Він відчинив двері й зник у готелі. Інтерн глянув на свою руку й рушив далі важкими непевними кроками.
VII
Анжель сподівався знайти Рошель і супроводити її до Амадісово-го кабінету. Він поспішав через дюни, швидко крокуючи на підйомах і збігаючи великими кроками на спусках. Його ноги заглиблювалися далеко в пісок з м’яким приглушеним шумом. Часом він наступав на пучок трав і чув хрускіт жорстких стебел і запах свіжої смоли.
Зупинка 975-го була розташована на відстані двох вимірів від готелю. Анжелевою ходою це були дрібниці. Він побачив на вершині дюни
Рошель, що поверталася. Він саме був у западині. Він хотів побігти, щоб піднятися на пагорб, але не зміг, тож вони перетнулися на півдорозі.
— Добрий день! — сказала Рошель.
— А я за вами.
— Анна працює?
— Думаю, так.
Настала мовчанка. Невдалий початок. На щастя, Рошель підвернула ногу й взяла за руку Анжеля, щоб урівноважити свою ходу.
— Не дуже-то зручно ходити по дюнах, — зауважив Анжель.
— Так, особливо на підборах.
— Ви завжди виходите на підборах?
— Ох, я не часто виходжу. Здебільшого я лишаюся в готелі з Анною.
— Ви дуже його любите? — запитав Анжель.
— Так, — відповіла Рошель. — Він неймовірний чистюля, чудово збудований і дуже здоровий. Я страшенно люблю спати з ним.
— Але інтелектуально... — не завершив Анжель.
Він намагався не думати про слова Рошель. Вона засміялася.
— Інтелектуально я отримую те, чого хочу. Коли закінчую працювати з Дюдю, мені не хочеться провадити інтелектуальні розмови!..
— Він ідіот.
— В будь-якому разі свою справу він знає, — сказала Рошель. — Запевняю вас, що стосовно роботи вчити його не треба.
— Негідник він.
— Він дуже милий з жінками.
— Він огидний.
— Ви думаєте лише про фізичний бік.
— Неправда. — відказав Анжель. — З вами — так.
— Ну скільки можна, — сказала Рошель. — Мені подобається з вами розмовляти. Мені подобається спати з Анною. І мені подобається працювати з Дюдю. Але я не можу навіть уявити, щоб я спала з вами. Це мені здається непристойним.
— Чому? — запитав Анжель.
— Ви надаєте цьому надто багато ваги.
— Ні, я надаю цьому ваги з вами.
— Не кажіть такого. Мені. це неприємно. і навіть трохи відразливо.
— Але я вас люблю, — сказав Анжель.
— Ну так, ви мене любите, звісно. Мені це приємно. Я вас теж люблю так, як любила б брата. Я вам це вже казала. Але я не можу з вами спати.
— Чому?
Вона коротко розсміялася.
— Після Анни, — сказала вона, — у мене є лише одне бажання — виспатися.
Анжель не відповів. Тягнути її було важко, адже її туфлі заважали йти. Він поглянув на її профіль. На ній був тонкий плетений светр, через який проступали верхівки її грудей, трохи ослаблих, але все ще звабливих. У неї була вульґарна лінія підборіддя, яку Анжель любив більше за будь-що на світі.
— Що вас примушує робити Амадіс?
— Він диктує мені листи й звіти. У нього завжди вистачає роботи для мене. Замітки про баласт, про технічних виконавців, про археолога, про що завгодно.
— Мені б не хотілося, щоб ви... — затнувся Анжель.
— Щоб я що?
— Нічого. Якщо Анна звідси поїде, ви поїдете з ним?
— Чому ви хочете, щоб Анна поїхав? Будівництво ще не скоро завершиться.
— Ох, — відповів Анжель. — Я не хочу, щоб Анна їхав. Але якщо він більше вас не любитиме?
Вона засміялася.
— Ви б так не казали, якби бачили.
— Я не хочу цього бачити, — мовив Анжель.
— Звісно, — сказала Рошель. — Це було б гидко. Ми не завжди чемно поводимося.
— Мовчіть! — попросив Анжель.
— Ви мене втомили. Ви завжди сумний. Це нестерпно нудно.
— Але я вас кохаю!.. — наголосив Анжель.
— Ну так. Ось це нестерпно нудно. Коли я набридну Анні, я дам вам знак. — Вона знову засміялася. — Ви ще довго в парубках ходитимете!..
Анжель не відповів. Вони підходили до готелю. Раптом почувся пронизливий свист і гуркіт вибуху.
— Що це? — розгублено запитала Рошель.
— Не знаю, — відповів Анжель.
Вони зупинилися й стали прислухатися. Навколо була лише всеосяжна велична тиша. Потім почувся непевний брязкіт скла.
— Щось трапилося... — сказав Анжель. — Ходімо швидше!..
Це був чудовий привід, щоб міцніше її обійняти.
— Лишіть мене. — сказала Рошель. — Ідіть подивіться, що там. Я вас лише затримую.
Анжель зітхнув і пішов, не обертаючись. Рошель обережно посувалася на своїх надто високих підборах. Стало чутно шум голосів.
Він побачив у заскленій стіні дірку з чіткими контурами. Земля була всипана шматочками скла. У залі метушилися люди. Анжель штовхнув двері й зайшов. Усередині були Амадіс, інтерн, Анна й лікар Жуйрук. Перед стійкою лежало тіло Жозефа Барріцоне. Йому бракувало верхньої половини голови.
Анжель підняв очі й побачив на протилежній до скляного фасаду стіні застряглий по саме шасі в цегляному муруванні «Пінґ-903». На його верхній лівій частині була маківка Піпетки, що повільно сповзала на загострений край крила й плюхнулася на підлогу з глухим ударом, пом’якшеним Піпетковим чорним кучерявим волоссям.
— Що тут трапилося? — запитав Анжель.
— Це все літак, — пояснив інтерн.
— Я саме збирався повідомити йому, що завтра ввечері технічні виконавці почнуть розчленовувати готель. Були заходи, які потрібно було втілити. Слухайте, ну це просто нестерпно!
Здавалося, він звертався до Жуйрука, а той нервово смикав свою борідку.
— Треба його перенести, — сказав Анна. — Допоможіть мені.
Він взяв тіло під пахви, а інтерн взявся за ноги. Задкуючи, Анна прямував до сходів. Він повільно піднімався, намагаючись тримати якомога далі від себе криваву голову Піппо. Інертне й податливе тіло провисало в їхніх руках, майже зачіпаючи сходи. Інтерн дуже страждав від болю в руці.
Амадіс оглянув залу. Він подивився на лікаря Жуйрука. Подивився на Анжеля. Нечутно наблизившись, Рошель зайшла до кімнати.
— А! — сказав Амадіс. — Нарешті ви тут. Була пошта?
— Так, — відповіла Рошель. — Що тут трапилося?
— Нічого, — відказав Амадіс. — Нещасний випадок. Ходімо. Маю надиктувати вам термінові листи. Решту вам пояснять потім.
Він швидко закрокував до сходів. Рошель пішла за ним. Анжель не відривав погляду, поки її було видно, потім перевів очі на чорну пляму під стійкою. Одне з білих шкіряних крісел було забризкане хаотичними краплями в довільному порядку.