— Ходімо, — сказав професор Жуйрук.
Вони лишили двері відчиненими.
— Це була модель літака? — запитав Анжель.
— Так, — відповів Жуйрук. — Вона добре літала.
— Аж занадто, — зауважив Анжель.
— Та ні, не занадто. Залишаючи свій медкабінет, я розраховував знайти тут пустелю. Звідки я міг знати, що посеред пустелі є ресторан?
— Це збіг, — сказав Анжель. — Ніхто вас ні в чому не винуватить.
— Ви вважаєте?.. — запитав Жуйрук. — Я вам поясню. Ті, хто ніколи не робив зменшених моделей, вважають, що моделювання — це радше розвага для дітей. Але це не зовсім так. Це не лише розвага. Ви цим ніколи не займалися?
— Ні.
— У такому разі ви не зрозумієте. В моделюванні точно є щось п’янке. Бігти за моделлю, що прямо перед вами повільно злітає, крутиться, трохи тремтячи, навколо вашої голови, така неповоротка і незграбна, але літає... Я думав, що «Пінґ» літатиме швидко, але не щоб аж так. Це все мотор.
Він раптом замовк.
— Я не подумав про інтерна.
— Ще один нещасний випадок? — запитав Анжель.
— Його вкусив мотор, — відповів Жуйрук. — А я дав йому піднімати тіло Піппо. Він зробив це автоматично.
Вони повернули назад.
— Маю піти його полікувати. Почекаєте на мене? Я не баритимуся.
— Чекаю, — погодився Анжель.
Спортивною ходою професор побіг, і Анжель бачив, як він зайшов до готелю.
Блискучі й живі, квіти гепатролів широко відкривалися під жовтою скатертиною світла, що звалилося на пустелю. Анжель сів на пісок. Йому здавалося, що він живе в уповільненому режимі. Він шкодував, що не допоміг інтернові нести Піппо.
З його місця було чутно приглушені удари важких молотів Марена й Карло, що вбивали у масивні шпали скоби з загнутим кінцем для закріплення рейок. Час від часу одна з залізних мас ударялася об сталеву рейку, вибиваючи з неї довгий вібраційний крик, що пронизував груди. Десь ще далі було чутно веселий сміх Дідіш і Олив. Для різноманітності вони шукали ірнички.
Рошель — шльондра. Хоч з якого боку подивися. І груди її... дедалі більше обвисають. Анна їх геть спотворить. Розтягне. Розімне. Вичавить. Лишаться дві половинки шкірки лимона. У неї все ще гарні ноги. Перше, що.
Він зупинився й став думати на 45 градусів лівіше. Не було жодного сенсу в тому, щоб складати обсценні коментарі щодо дівчини, яка, по суті, лише дірка з волоссям навколо і яка. Ще 45 градусів, тому що попередніх виявилося недостатньо. Треба схопити її й зірвати все, що на ній, і вчепитися в її спину нігтями, аби й собі попсувати. Правда, коли Анна випустить її зі своїх рук, там уже й так не буде до чого докладати зусиль. Вона буде вже й так зіпсована, зів’яла: синці під очима, судинна сітка на шкірі, м’язи, що втратили тонус, — покористована, брудна, роздовбана. Дзвін і його повислий язичок. Простір між ними. Більше нічого свіжого. Більше нічого нового. Якби мати її перед Анною. Першого разу. В неї був запах нового. Це могло б трапитися, приміром, після того, як його затягнули до того танцювального клубу. В автівці на зворотному шляху обхопити її випадково за талію. Аварія, вона злякалася б. Вони щойно переїхали Корнеліуса Онта, що валявся тепер на тротуарі. Він щасливий, бо не поїде до Екзопотамії. І щоб побачити, пані та панове, як чоловік цілує жінку, досить повернути голову; чи сісти в потяг саме в цю мить, коли чоловік цілує жінку, адже він весь час її цілує, торкається руками її тіла й шукає на ньому аромат жінки. Але не лише в чоловікові річ. Від цього виникає відчуття неможливого, й досить завершити життя, лежачи на животі на чомусь для спання й пускати слинку, звісивши голову, до кінця своїх днів. Припущення позбавлене сенсу, адже ніякої слини для цього не вистачить. Між іншим, пускати слину з опущеною головою має заспокійливу дію, й люди надто мало часу приділяють цьому. Варто зауважити на їхній захист...
Немає жодного сенсу в тому, щоб складати обсценні коментарі щодо дівчини, яка.
Професор Жуйрук дав легенького стусана Анжелеві по голові. Той здригнувся.
— А інтерн? — запитав він.
— М-м-м... — сказав Жуйрук.
— Що?
— Почекаю до завтрашнього вечора, а тоді відріжу йому руку.
— Аж до такої міри?
— Жити можна й з однією рукою, — сказав Жуйрук.
— Тобто без однієї руки, — уточнив Анжель.
— Так, — погодився Жуйрук. — Якщо розвинути цю тезу, взявши до уваги певні фундаментальні гіпотези, можна навчитися жити навіть і геть без тіла.
— Це неприйнятні гіпотези, — сказав Анжель.
— В будь-якому разі, — додав професор, — хочу вас попередити, що мене скоро кинуть за ґрати.
Анжель звівся. Вони знову віддалялися від готелю.
— Чому?
З внутрішньої лівої кишені професор Жуйрук дістав маленький записник і розгорнув його на останній сторінці. Там двома колонками вишикувалися імена. У лівій було на одне ім’я більше, ніж у правій.
— Дивіться, — сказав професор.
— Це список ваших хворих? — запитав Анжель.
— Так. У лівій колонці ті, кого я вилікував. А праворуч ті, хто помер. Поки ліворуч імен більше, я ходжу на волі.
— Як це?
— Я маю на увазі, що можу вбивати людей у межах кількості тих, кого я вилікував.
— Ви отак просто знічев’я їх вбиваєте?
— Так, звісно. Я щойно вбив Піппо, тож рахунок саме зрівнявся.
— То у вас запас був невеликий!
— Після смерті одного з моїх хворих, — розповідав Жуйрук, — два роки тому в мене трапилася неврастенія, тож я порішив чимало народу. По-дурному вийшло, я навіть цим ніяк не скористався.
— Але ви б могли знову лікувати й жити спокійно, — порадив Анжель.
— Тут ніхто не хворіє, — мовив професор. — Я ж собі хворих не вигадаю. Крім того, я не люблю медицину.
— А інтерн?
— Це теж моя провина. Якщо я його вилікую, мені його не зарахують. Проте якщо він помре...
— Натомість рука не рахується?
— Ох, ні, у жодному разі! — відповів професор. — У всякому разі просто рука — ні!
— Зрозуміло, — сказав Анжель і додав: — Чому ж вас таки посадять?
— Такий закон. Ви мали б знати.
— Знаєте, — провадив Анжель. — Загалом ніхто нічого не знає. Навіть люди, які мали б знати, тобто ті, хто вміє маніпулювати поняттями, їх обробляти і подавати їх так, ніби там є ориґінальна думка, ніколи не поновлюють фонду своїх ідей для мас. Як результат їхній спосіб висловлювання завжди на двадцять років випереджає предмет висловлювання. Внаслідок цього в них неможливо нічого навчитися, бо все в них зводиться до слів.
— Не варто занурюватися у філософські теорії, щоб пояснити мені, що ви не знаєте закону, — сказав професор.
— Безумовно, — погодився Анжель, — але треба ж десь прилаштувати ці рефлексії. Якщо йдеться саме про рефлексії. Як на мене, я схильний вважати їх простими рефлексами здорового індивіда, схильного констатувати.
— Констатувати що?
— Констатувати, об’єктивно й без упереджень.
— Можете додати: без буржуазних упереджень, — зауважив професор. — Так кажуть.
— Охоче, — погодився Анжель. — Отож індивіди, про яких ідеться, так довго й ґрунтовно вивчали форми думки, що ці форми затуляють від них думку як таку. А ткни їх у це носом, вони відразу закриють вам очі черговим зразком форми. Вони збагатили форму як таку численними складниками й вигадливими механічними застосунками й тепер намагаються поставити її на місце думки, фізична природа якої — рефлекторного, емоційного й сенсорного типу — цілком від них вислизає.
— Я нічогісінько не зрозумів, — сказав Жуйрук.
— Це як джаз, — пояснив Анжель. — Транс.
— Починаю здогадуватися, — сказав Жуйрук. — Ви маєте на увазі: так само як лише певні індивіди чутливі до цього, а інші — ні.
— Так, — підтвердив Анжель. — Це дуже цікаво бачити, коли перебуваєш у трансі, як люди продовжують говорити, маніпулюючи формами. Тобто коли відчуваєш думку. Як щось цілком матеріальне.
— Ви дуже туманно висловлюєтеся, — сказав Жуйрук.
— Я і не намагаюся бути зрозумілим, — відказав Анжель. — Страшенно нудно намагатися отак висловити словами щось, що ти ясно відчуваєш. Крім того, мені абсолютно наплювати, поділятимуть інші мою думку чи ні.
— З вами не посперечаєшся, — сказав Жуйрук.
— Думаю, що так — не посперечаєшся, — погодився Анжель. — Але врахуйте як пом’якшувальну обставину той факт, що я це вперше за весь час наважився на щось у цьому жанрі.
— Ви самі не знаєте, чого хочете, — резюмував Жуйрук.
— Коли я відчуваю задоволення в руках і ногах, — пояснював Анжель, — коли я можу бути м’яким і розслабленим, наче мішок з висівками, я знаю, що я маю те, чого хочу, тому що тоді я можу уявити собі, як це мало б бути.
— Ви мене зовсім збили з пантелику, — сказав Жуйрук. — Іманентна, імпліцитна, імперативна загроза, об’єктом якої я наразі є, не є за єством своїм — перепрошую за алітерацію — станом, далеким від нудоти, що межує з комою, в якому перебуває мій кістяк сорокарічного бороданя. Краще б ви поговорили зі мною про щось інше.
— Якщо я говоритиму про щось інше, — сказав Анжель, — я стану говорити про Рошель, і це оберне на попіл будівлю, яку я з такими болісними зусиллями зводив останні кілька хвилин. Бо мені хочеться шпокати Рошель.
— Ну звісно, — нарешті збагнув бодай щось Жуйрук. — Мені теж. Я маю намір зробити це після вас, якщо вам це не здається незручним і якщо поліція лишить мені досить часу.
— Я кохаю Рошель, — сказав Анжель. — Вірогідно, через це я робитиму дурниці. Бо з мене вже майже досить. Моя система надто досконала, щоб коли-небудь бути реалізованою: крім того, це ніяк не передати словами. Тож мені доведеться все втілювати самому, а люди ніяк цьому не сприятимуть. Як наслідок, хоч які б дурниці я творив, це не матиме значення.
— Яка система? — запитав Жуйрук. — Ви мене сьогодні буквально збиваєте з пантелику.
— Моя система розв’язання всіх проблем, — пояснив Анжель. — Я справді знайшов розв’язання для всього. Вони ідеальні й дуже продуктивні, але я єдиний їх знаю і не маю часу ділитися ними з іншими, бо страшенно зайнятий. Я працюю й кохаю Рошель. Розумієте?