— А за якими орієнтирами вона проходить?
— Ох. — відповів археолог. — Складно сказати. Подивимося.
Він замислився.
— Вона проходить десь недалеко від готелю.
— А мумій ви знайшли?
— Ми їх їмо щоразу, як сідаємо за стіл. Нам смакує. Їх, у принципі, непогано приготовано, але частенько забагато спецій.
— Я якось куштував мумій. У Долині царів,[48] — розповідав абат. — Це там фірмова страва.
— Вони їх там виготовляють. А наші автентичні.
— Ненавиджу м’ясо мумій, — сказав абат. — Здається, навіть ваша нафта мені краще смакує.
Він відпустив руку Атанагора.
— Перепрошую, одну хвилинку.
Археолог побачив, як абат узяв розбіг і здійснив подвійне сальто в повітрі. Він приземлився на руки й рушив колесом. Сутана майоріла навколо нього, липла до ніг, обрисовуючи шишки на масивних литках. Зробивши з дюжину обертів, він зупинився в стійці на руках і раптом став на ноги.
— Мене виростили евдисти, — пояснив абат археологові. — Виховання в них суворе, але корисне для душі й тіла.
— Я шкодую, що не обрав релігійну кар’єру, — сказав Атанагор. — Дивлячись на вас, я починаю усвідомлювати, що втратив.
— Ви й так досягли успіху, — відказав абат.
— Відкрити курсову лінію у моєму віці... — мовив археолог. — Це надто пізно.
— Нею скористається молоде покоління.
— Безсумнівно.
З височини, на яку вони саме видерлися, відкрився вид на готель Барріцоне. Прямісінько перед ним, блискуча й нова, сяяла піднята на палях залізниця. Обабіч здіймалися два великі піщані насипи, а край дороги губився за однією з дюн. Технічні виконавці закінчували вбивати у шпали останні скоби; кожному ударові молотка передував спалах на металі, після якого було чутно удар.
— Вони збираються розрізати готель!.. — вигукнув Малжан.
— Так. розрахунки засвідчили, що це потрібно.
— Яка дурниця! — сказав абат. — У цьому краї не так багато готелів.
— Я те саме подумав, — сказав археолог, — але це ідея Дюдю.
— Я б міг легко вигадати гру слів з ім’ям Дюдю, — сказав абат, — але склалося б враження, що вибір його імені не випадковий. З моєї позиції можу сказати, що це не той випадок.
Вони замовкли, бо шум став нестерпним. Жовто-чорне таксі трохи пересунули, аби пропустити дорогу. Гепатролі досі квітли з таким самим надміром. Над пласким дахом готелю, як завжди, піднімалися брижі. А пісок лишався піском, тобто жовтим, розсипчастим і привабливим. Що ж до сонця, воно сяяло без змін, а за будівлею ховалася від погляду двох чоловіків межова зона чорноти й холоду, що мертвотною матовістю простягалася від краю до краю, допоки видно оку.
Карло й Марен перестали стукати, спершу щоб дати пройти абатові й Атанагору, а потім тому, що на сьогодні роботу було зроблено. Перед тим як продовжувати, потрібно було знести частину готелю, але спершу винести звідти тіло Барріцоне.
Опустивши свої важкі молоти, робітники повільно покрокували до складених стосами рейок і шпал, аби тим часом підготувати монтаж наступної секції. Профілі ґраційних підйомних механізмів з тонкої сталі вирисовувалися на тлі купи матеріалів, розрізаючи небо на прокреслені трикутники чорноти.
Робітники видерлися на насип, допомагаючи собі руками, бо схил був крутий, і спустившись з протилежного боку, зникли з поля зору абата і його супутника.
Останні зайшли до головної зали готелю, і Атанагор зачинив за собою скляні двері. Всередині було спекотно; запах медикаментів спускався зі сходів, накопичувався на рівні підлоги, забиваючись у доступні закутки й закапелки. У кімнаті не було ні душі.
Вони підняли голови й почули кроки на горішньому поверсі. Абат попрямував до сходів і піднявся, археолог пішов за ним. Від тамтешнього запаху нудило. Атанагор намагався не дихати. Вони опинилися в коридорі другого поверху й пішли на голос, що привів їх до кімнати, де лежало тіло. Вони постукали, і їм дозволили ввійти.
Те, що залишилося від Барріцоне, помістили у великий ящик, що якраз підійшов за розміром, адже нещасний випадок трохи вкоротив італійця. Решта черепа прикривала йому обличчя, закриваючи обличчя купою чорного кучерявого волосся. У кімнаті був Анжель, що розмовляв сам до себе й замовк, побачивши сторонніх.
— Добрий день! — сказав абат. — Як справи?
— Так-сяк... — відповів Анжель, тиснучи руку археологові.
— Мені здалося, ви розмовляли, — зауважив абат.
— Я боюся, що він знудиться, — відповів Анжель. — Намагаюся щось йому розповідати. Не думаю, що він мене чує, але від цього йому має бути спокійніше. Це був славний чолов’яга.
— Гидкий з ним трапився інцидент, — сказав Атанагор. — Бентежна історія.
— Так, — погодився Анжель. — Професор Жуйрук теж так вважає. Він спалив свою модель літака.
— От дідько! — вигукнув абат. — А я сподівався побачити її в дії.
— Це доволі страшне видовище, — сказав Анжель. — У всякому разі так здавалося.
— Чому так?
— Тому що нічого не видно. Вона надто швидко літає. Лише шум чутно.
— А де професор? — запитав Атанагор.
— Нагорі, — відповів Анжель. — Він чекає, коли за ним прийдуть.
— Чому прийдуть?
— Його список хворих зрівнявся, — пояснив Анжель. — І він боїться, що інтерн теж не видряпається. Зараз він, певно, саме відрізає йому руку.
— Теж через авіамодель? — запитав Малжан.
— Мотор вкусив інтерна за руку, — розповів Анжель. — У рану відразу потрапила інфекція. Тож тепер руку треба відтяти.
— Так не піде, — підсумував абат. — Б’юся об заклад, що ніхто з вас ще не ходив до відлюдника.
— Так і є, — зізнався Анжель.
— Як ви збираєтеся жити в таких умовах? — дивувався абат. — Вам пропонують першокласне святе діяння, що справді може втішити, а ніхто не ходить це побачити...
— Ми невіруючі, — сказав Анжель. — Особисто я думаю лише про Рошель.
— Вона гидка, — резюмував абат. — І коли ви могли б укласти в ліжко Атанагорову подружку!.. Ви просто огидні з вашою в’ялою жіночкою.
Археолог дивився у вікно й не брав участі в розмові.
— Мені так кортить переспати з Рошель, — сказав Анжель. — Я люблю її з такою силою, наполегливістю і відчаєм. Може, вас це смішить, але так воно є.
— Та їй на вас начхати! — не витримав абат. — Халепа й дідько! Якби я був на вашому місці!..
— Я з задоволенням поцілую Бронзу, — сказав Анжель, — і візьму її в обійми, але це не зробить мене менш нещасним.
— Ох, мені через вас погано! — сказав абат. — Сходіть до відлюдника, в ім’я святої трубки!.. Це вас змусить змінити думку!..
— Я хочу Рошель, — торочив Анжель. — Їй пора бути моєю. Вона чимраз більше псується. Її руки набули форми тіла мого друга, її очі більше нічого не виражають, підборіддя обвисло, а волосся стало жирним. Вона в’яла, це правда. Вона в’яла, як підгнилий плід, з запахом гарячої плоті, як у підгнилого плоду. І все одно вона мене вабить.
— Не треба займатися літературщиною, — сказав Малжан. — Підгнилий плід — це огидно. Він розчавлений і глевкий.
— Це просто дуже зрілий фрукт. — сказав Анжель. — Він більше ніж дозрілий. З одного боку, так навіть краще.
— Це розмірковування не для вашого віку.
— Віку не існує. Мені більше подобалося, якою вона була раніше. Але тепер я бачу це інакше.
— Та розплющте ж очі! — закликав абат.
— Я розплющую очі й бачу, як щоранку вона виходить з Анни-ної кімнати. Ще вся така відкрита, така волога, така гаряча й липка. І мені цього хочеться. Хочеться розпростерти її на собі, вона має бути податливою, як мастика.
— Нудотна картина, — сказав абат. — Содом і Гоморра — квіточки порівняно з цим. Ви великий грішник.
— Вона, певно, пахне, як водорості, що варяться під сонцем на мілководді, — провадив Анжель, — і вже починають розкладатися. Робити це з нею має бути так, як бути з кобилицею: у ній просторо, купа закутків і тхне потом та немитим тілом. Я б хотів, щоб вона не милася протягом місяця і кожного дня спала з Анною раз на добу, щоб її аж нудило від того. І тоді я б узяв її на виході. Ще повну по вінця.
— Досить! — увірвав його Малжан. — Ви брудний збоченець.
Анжель поглянув на Малжана.
— Ви не розумієте, — сказав він. — Ви нічого не зрозуміли. Вона пропаща.
— Безумовно, це я розумію! — відказав абат.
— Так, у цьому сенсі теж, — додав Анжель. — Для мене все скінчено.
— Якби я міг надавати вам копняків, — сказав Малжан, — усе склалося б інакше.
Археолог повернувся до них.
— Ходімо з нами, Анжелю, — запропонував він. — Ходімо до відлюдника. Захопимо з собою Бронзу й підемо разом. Вам треба розвіятися й не можна більше лишатися поруч з Піпеткою. Тут усе скінчено, але не для вас.
Анжель провів рукою по чолі й, здавалося, трохи заспокоївся.
— Я охоче піду з вами, — сказав він, — але треба взяти з нами лікаря.
— Сходимо за ним разом, — погодився абат. — Скільки сходинок треба пройти до горища?
— Шістнадцять, — повідомив Анжель.
— Це занадто, — сказав Малжан. — Трьох було б досить. Ну хай буде чотири.
Він дістав з кишені свою вервицю.
— Мені треба розкриватися за моє запізнення, — сказав він. — Перепрошую. Я вас наздожену.
Х
Коли ви показуєте застільні фокуси, безглуздо користуватися великими грифельними дошками.
Анжель зайшов перший. У медпункті були лише інтерн, що лежав, витягнувшись на операційному столі, і лікар Жуйрук у білому халаті хірурга-ветеринара, що саме стерилізував скальпель над блакитним полум’ям спиртівки перед тим, як занурити його в пляшку з азотною кислотою. На електроконфорці стояла квадратна нікельована ванночка, до половини наповнена водою, в якій кип’ятилися блискучі інструменти. Над скляною колбою з червоною рідиною клубочи-лася невгамовна пара. Інтерн лежав з заплющеними очима зовсім голий і тремтів. Його було прив’язано до столу міцними ременями, що глибоко врізалися в його тіло, ослаблене ледарс