ітринах, то зашарівся і відвернувся в інший бік.
Його не дивувало, що водій їде без зупинок: вранці о цій порі ніхто вже не їде на роботу. Кондуктор заснув і сповз на підлогу, силкуючись вмоститися зручніше. Амадіс відчував, як піддається зухвалій дрімоті, що проникала в нього, наче спустошлива отрута. Він підібгав витягнуті вперед ноги й поклав їх на сидіння навпроти. Дерева сяяли на сонці, вітрини теж; їхнє свіже листя терлося об дах автобуса, створюючи такий самий шум, як водорості по корпусу маленького човна. Безупинна автобусна хитавиця заколисувала Амадіса. Він констатував, як проїхав свою контору, але це його вже ніскілечки не турбувало, і він поринув у забуття.
Коли Амадіс прокинувся, автобус усе ще їхав. На вулиці смеркалося, і він поглянув на дорогу. Обабіч тягнулися канали з сірою водою, в яких він упізнав Національний вантажний порт, і занурився на якийсь час у споглядання. Він запитував себе, чи вистачить йому на сплату проїзду. Тож обернувся й зиркнув на кондуктора. Стурбований широкоформатним еротичним сном, той метлявся в різні боки і врешті-решт згорнувся спіраллю навколо легкого нікельованого поруччя, що підпирало стелю. Проте він далі собі спав. Амадіс подумав, що робота кондуктора, певно, виснажлива, і встав, щоб розім’яти ноги. Він припустив, що автобус так жодного разу й не зупинявся, оскільки інших пасажирів у салоні не з’явилося, — стільки місця, що є душі де розгулятися. Амадіс пройшовся вперед, потім повернувся. Спускаючись, він зачепив сходинку, і шум розбудив кондуктора. Той раптом став на коліна, несамовито крутячи ручку свого приладу, прицілюючись і примовляючи «та-та-та».
Амадіс ляснув його по плечу, тієї ж миті кондуктор вистрілив впритул, тож довелося показати зведений вгору палець. На щастя, це була гра. Чоловік протер очі і звівся на ноги.
— Куди ми прямуємо? — запитав Амадіс.
Кондуктор на ім’я Дені знизав плечима.
— Ніхто цього не може знати, — відповів він. — За кермом водій 21.239, він божевільний.
— І що з того? — запитав Амадіс.
— А те з того, що ніколи не знаєш, чим рейс із ним закінчиться. Зазвичай ніхто не сідає в цей автобус. До речі, а ви-то як тут опинилися?
— Як усі, — сказав Амадіс.
— Зрозуміло, — мовив кондуктор. — Я тут був задрімав вранці.
— Тобто ви мене не бачили? — запитав Амадіс.
— Нудно з цим водієм, — вів далі кондуктор, — хоч що б йому казали, він не тямить. Ідіот він, інакше не скажеш.
— Мені його шкода, — промовив Амадіс. — Це катастрофа.
— Безумовно, — відказав кондуктор. — Цей чоловік міг би рибу ловити, а що він робить натомість?
— Водить автобус, — констатував Амадіс.
— Саме так! — сказав кондуктор. — А ви шурупаєте.
— А що його довело до божевілля?
— Не знаю. Мені вічно трапляються божевільні водії. Вам це здається кумедним?
— Та де там!
— Це Компанія, — сказав кондуктор. — Урешті, в Компанії всі несповна розуму.
— Але ви тримаєтеся, — сказав Амадіс.
— Я — то інша річ, — пояснив кондуктор. — Розумієте, я не божевільний.
Він так розреготався, що ледь памороки не забило. Амадіс трохи занепокоївся, коли той став кататися по підлозі й набув фіолетового відтінку, а потім побілів і напружився. Дюдю швидко заспокоївся, побачивши, що це суцільна облуда: кондуктор йому підморгував. Це здавалося дуже милим на спотворених конвульсіями рисах обличчя. За кілька хвилин кондуктор підвівся.
— Я ще той жартівник, — сказав він.
— Це мене не дивує, — відповів Амадіс.
— Бувають і сумні жартівники, але це не про мене. Уявіть, як би мені було без цього з таким-от водієм!..
— Яка це дорога?
Кондуктор недовірливо глянув на Амадіса.
— Хіба ви не впізнали? Це Національний вантажний порт. Ми на нього через два рази на третій звертаємо.
— Куди ми так приїдемо?
— Так я ж вам кажу, — занервував кондуктор. — Я чемний з вами, патякаю, забавляю, а ви хочете мене купити.
— Але я аж ніяк не намагаюся вас купити, — відповів Амадіс.
— По-перше, — заперечив кондуктор, — якби ви справді не впізнали дороги, то відразу б у мене запитали, де ми. Ipso facto.[2]
Амадіс нічого не сказав, а кондуктор провадив далі.
— По-друге, якщо вже ви її впізнали, то знаєте, куди вона веде...
І по-третє, у вас немає квитка.
Він старанно розреготався. Амадісові стало незатишно: у нього й справді не було квитка.
— Ви ж їх продаєте, — сказав він.
— Перепрошую, — відповів кондуктор, — але я їх продаю лише на нормальних маршрутах. Хвилинку.
— Що ж робити? — запитав Амадіс.
— Та нічого.
— Але мені потрібен квиток.
— Заплатите пізніше, — відповів кондуктор. — Може, він нас скине в канал, га? Тож притримайте свої грошенята.
Амадіс не став наполягати й спробував змінити тему розмови.
— Як вважаєте, чому ця дорога називається Національним вантажним портом?
Він завагався, вимовляючи назву вулиці, аби не розлютити кондуктора дражливим сюжетом. Той сумним поглядом втупився у свої ноги, руки впали вздовж тіла, і він не став їх піднімати.
— То ви не знаєте? — наполягав Амадіс.
— Вас роздратує моя відповідь, — промимрив кондуктор.
— У жодному разі, — спонукав його Амадіс.
— Ну що ж! Отже, я нічогісінько про це не знаю. Нічогісінько. Бо ніхто вам не скаже, чи можна цією дорогою доїхати хоч до якогось порту.
— Де вона проходить?
— Погляньте, — відповів кондуктор.
Амадіс побачив у вікні великий стовп з емальованою табличкою, на якій білими літерами було чітко виведено слово «Екзопотамія» зі стрілкою й показниками мір[3].
— То ми їдемо туди? — запитав він. — Туди можна доїхати по суші?
— Звісно, — відповів кондуктор. — Треба лише зробити коло й не дрейфити.
— Чому?
— Бо нам перепаде після повернення. Це не ви за бензин платите, чи не так?
— Як на вашу думку, з якою швидкістю ми їдемо?
— Ох, завтра вранці будемо на місці.
Близько п’ятої ранку Амадісові спало на думку прокинутися, на тому він і порішив. Завдяки цьому він констатував, що страшенно незручно влаштувався і його спина добряче болить. У роті було в’язко, як буває, коли не почистиш зуби. Він підвівся, зробив кілька рухів, щоб надати своїм членам правильного положення, і зайнявся своїм інтимним туалетом, намагаючись не потрапляти в поле зору кондуктора. Той спав собі між двома сидіннями, снив, крутячи свою музичну скриньку. Надворі був ясний день.
Мереживні шини співали, котячись по бруківці, ніби нюрнберзькі[4] дзиґи в радіоприймачах. Мотор незмінно гудів, певний у тому, що у встановлений час отримає свою порцію риби. Аби якось розважитися, Амадіс зайнявся стрибками в довжину: внаслідок останнього стрибка він приземлився прямісінько на живіт контролера, зрикошетивши з такою силою, що дах автобуса вигнувся під тиском голови Дюдю. Він м’яко приземлився верхи на підлокітник, високо задерши одну ногу на сидіння, а другу простягнувши вздовж проходу. Цієї миті він побачив за вікном нову табличку — «Екзопотамія» і цифру «два». Амадіс рушив до дзвінка й натиснув кнопку один раз, але утримував її довго. Автобус пригальмував й зупинився на узбіччі. Кондуктор підвівся й ліниво попрямував до свого місця, ліворуч позаду біля мотузки; біль у животі збив його пиху. Амадіс невимушено перебіг салон і легко зіскочив з підніжки автобуса, опинившись ніс до носа з водієм, що саме вийшов з кабіни й підійшов поглянути, що тут коїться. Він різко окликнув Амадіса:
— Нарешті хтось вирішив подзвонити! І року не минуло!
— Так, відповів Амадіс, — намотали кілометраж.
— Що за чорт! — обурився кондуктор. — Щоразу як сідаю за кермо 975-го, ніхто не дзвонить. Зазвичай так і повертаюся, не зробивши жодної зупинки. І це робота називається?
Контролер підморгнув з-за спини водія і постукав собі по лобі, вказуючи на марність дискусії.
— Може, пасажири забувають, — припустив Амадіс, оскільки співрозмовник чекав на відповідь.
Кондуктор усміхнувся.
— Самі знаєте, що це не так. От ви ж подзвонили. Найбільша неприємність... Він нахилився в бік Амадіса. Кондуктор відчув себе зайвим і спокійно відійшов. — ...це оцей кондуктор, — пояснив водій.
— Овва, — сказав Амадіс.
— Він недолюблює пасажирів і навмисно так влаштовує, щоб ми відправлялися без них і щоб ніхто не дзвонив. Це я точно знаю.
— Це правда, — погодився Амадіс.
— Розумієте, він божевільний, — пояснив водій.
— Он воно що. — промимрив Амадіс. — Мені він теж видався дивним.
— Вони всі несповна розуму в Компанії.
— Це мене не дивує!
— Але о-ось де вони в мене! — сказав водій. — У краю сліпців одноокий — король. Маєте ножа?
— Лише складаного.
— Позичте.
Амадіс дав йому ножа, водій відкрив найбільше лезо і з силою увігнав його собі в око. Потім він повернувся. Він дуже мучився й страшенно кричав. Амадіс перелякався й кинувся тікати, притискаючи лікті до тулуба й піднімаючи якомога вище коліна: за жодних обставин не варто нехтувати нагодою поліпшити свою фізичну форму. Проминувши кілька кущів чагарника scrub spinifex, він озирнувся. Водій склав ножа й засунув його до кишені. З місця, де стояв Амадіс, було видно, що кров уже не тече. Око було вдало проопероване, і на ньому тепер була чорна пов’язка. Крізь вікна автобуса Амадіс бачив, як кондуктор ходив туди-сюди по салону, а потім глянув на годинник. Водій сів за кермо. Трохи зачекавши, кондуктор удруге перевірив годинник і кілька разів смикнув за мотузку. Його колеґа зрозумів, що посадку закінчено, і важка машина рушила під шум, що поволі наростав. Амадіс спостерігав, як з-під корпусу з’явилися іскри, потім шум став зменшуватися, стихати і врешті зовсім зник. Тієї ж миті автобус зник з очей. Дюдю дістався Екзопотамії, не витративши на проїзд жодного квитка. Він рушив, аби не затримуватися, адже кондуктор міг схаменутись, а гроші хотілося приберегти.