— Так, десь так, — погодився Атанагор. — Йому не пощастило.
— Ох, — сказав абат, — у світі кожного дня люди вбивають людей. Я не розумію, чому він відмовився від місця відлюдника. Релігію для того й вигадали, аби прилаштовувати злочинців. У чому ж річ?
— Ви правильно зробили, що йому запропонували, — зауважив археолог, — але він надто чесний, щоб прийняти таку пропозицію.
— От голова дубова, — дивувався абат. — Ніхто не просив його бути чесним. Що він тепер робитиме?
— Хто його знає. — промимрив Атанагор.
— Він поїде звідси, — сказав Анжель. — Він не хоче, щоб його арештували. Втече звідси й заб’ється в якусь брудну діру.
— Поговорімо про щось інше, — запропонував археолог.
— Слушна думка, — схвалив абат Малжан.
Анжель нічого не сказав. Усі троє ішли далі мовчки. Час від часу вони наступали на равликів, тоді жовтий пісок здіймався в повітря. Їхні тіні слідували за ними, вертикальні й крихітні. Їх можна було помітити, розставивши ноги. За дивним збігом обставин тінь абата була на місці тіні археолога.
ХІІ
Луїза: — Так.
Професор Жуйрук кинув ортоскопічний погляд навколо. Здавалося, усе в порядку. Інтернове тіло на операційному столі продовжувало лопатися й сходило бульбашками — єдина річ, яку лишалося прибрати. В кутку стояв великий оцинкований бак. Жуйрук підкотив до нього операційний стіл, скальпелем розсік ремені й перекинув тіло в резервуар. Він повернувся до етажерки з бутлями й пляшками, узяв дві й вилив їхній вміст на труп, що розкладався. Потім відчинив вікно й пішов геть.
Опинившись у своїй кімнаті, він поміняв сорочку, причесався перед дзеркалом, перевірив, як там борідка, і начистив черевики. Він відчинив шафу, намацав стос жовтих сорочок, обережно його взяв і переніс до Анжелевої кімнати. Потім, не повертаючись, не обертаючись, одне слово, без хвилювання, він спустився сходами вниз. І вийшов через чорний вхід. Там на нього чекала його автівка.
Анна працював у своїй кімнаті, а директор Дюдю диктував Рошель листи. Почувши гуркіт мотора, усі троє підскочили й виглянули з вікон. Проте джерело шуму було з іншого боку. Заінтриґовані, вони спустилися. Проте Анна відразу піднявся назад, боячись, що Амадіс докорятиме йому за те, що він покинув роботу в робочий час. Перед тим, як назавжди поїхати геть, професор Жуйрук зробив коло. Через гуркіт шестерень він не зміг розчути, що йому кричав Амадіс. Тому обмежився помахом руки й на максимальній швидкості подолав першу дюну. Спритні колеса танцювали на піску, розкидаючи в усі боки фонтани пилу. Проти світла вони здавалися ґраційними піщаними веселками, і професор Жуйрук з насолодою всотував усю цю поліхромію.
На верхів’ї дюни він ледве уник зіткнення зі спітнілим велосипедистом, одягнутим у формену бавовняну куртку тютюнового кольору й важкі, підбиті цвяхами черевики, над халявами яких виглядали шкарпетки з сірої вовни. Ансамбль велосипедиста доповнював кашкет. Це був інспектор, уповноважений арештувати Жуйрука.
Порівнявшись з велосипедистом, Жуйрук привітав його дружнім жестом, потім скотився схилом униз.
Він дивився на довколишній пейзаж, ніби спеціально створений для випробування авіамоделей, і, здавалося, відчув у руках несамовите тремтіння «Пінґа-903» тієї миті, коли той виривався з його обіймів на єдиний у своїй кар’єрі успішний політ.
«Пінґ» зруйновано, Барріцоне й інтерн тепер саме розкладаються, а він, Жуйрук, тікав з-під носа в інспектора, що прибув його арештувати, тому що в його маленькому записничку в правій колонці було на одне ім’я більше або ж у лівій колонці одного імені не вистачало.
Він намагався об’їжджати пучки блискучої трави, аби не руйнувати гармонію чистих кривих ліній пустелі — без тіней, адже сонце тут вічно стояло вертикально, хоча й ледь гріло, мляве й м’яке. Навіть на цій швидкості вітру майже не відчувалося, і, за винятком шуму мотора, він їхав у цілковитій тиші. Підйом, спуск. Йому подобалося форсувати дюни навскоси. Капризно наближалася чорна зона: то різко, то повільно й непомітно, залежно від напрямку, який професор задавав своєму пересувному механізмові. Він на хвильку заплющив очі. Ось уже майже вона. Останньої миті він повернув кермо на чверть оберту й віддалився від чорної зони по великій кривій, синусоїда якої точно повторювала вигин його думки.
Професорів погляд зачепився за два маленькі силуети, і він упізнав Олив і Дідіш. Вони бавилися в якусь гру, присівши на піску. Жуйрук прискорився й різко зупинився прямісінько біля них. Він вийшов з авто.
— Добрий день... — сказав він. — У що ви граєтеся?
— Ми полюємо на ірничок... — відповіла Олив. — У нас є вже мільйон.
— Мільйон двісті дванадцять, — уточнив Дідіш.
— Чудово! — схвалив професор. — Ви не хворієте?
— Ні, — сказала Олив.
— Не дуже, — підтвердив Дідіш.
— Що з тобою? — запитав Жуйрук.
— Дідіш проковтнув ірничку.
— От розтелепа, — сказав професор. — Вони, певно, гидкі на смак. Навіщо ти це зробив?
— Просто так, — відповів Дідіш. — Щоб побачити, що буде. Не така це вже й гидота.
— Геть здурів, — констатувала Олив. — Я більше не хочу за нього заміж.
— Маєш рацію. — схвалив професор. — А то раптом він і тебе примусить їсти ірнички, так?
Він погладив дівчинку по білявій голівці. Її волосся вигоріло на сонці прядками, а шкіра блищала гарною засмагою. Присівши над кошиком з ірничками, діти дивилися на професора з нетерпінням.
— Попрощаєтеся зі мною? — запропонував Жуйрук.
— Ви їдете? — запитала Олив. — А куди?
— Не знаю, — відповів професор. — Можна тебе поцілувати?
— Тільки без дурниць, добре? — попередив хлопчик.
Жуйрук розреготався.
— Ти що, боїшся? Оскільки вона передумала виходити за тебе заміж, то може поїхати зі мною?
— Що ви таке надумали! — запротестувала Олив. — Ви надто старий.
— Їй подобається інший тип. Той, у якого псяче ім’я.
— Та де там! — запротестувала Олив. — Які дурниці ти говориш. Типа, в якого псяче ім’я, звуть Анною.
— А тобі більше подобається Анжель? — запитав Жуйрук.
Олив зашарілася й потупилася.
— Вона дурепа, — заявив Дідіш. — Він також занадто старий. А вона чомусь вважає, що він буде панькатися з такою малечею, як вона...
— Та ти ж не набагато старший за неї, — сказав професор.
— Я старший на цілих шість місяців, — гордо заявив Дідіш.
— Он воно що. — сказав Жуйрук. — У такому разі. — він нахилився й поцілував Олив. Потім поцілував Дідіша, якого це трохи здивувало.
— До побачення, лікарю, — сказала Олив.
Професор Жуйрук сів за кермо. Дідіш підвівся й став розглядати механізм.
— А дозволите мені трішки покермувати? — попросив він.
— Іншим разом, — сказав Жуйрук.
— Куди ви їдете? — запитала Олив.
— Туди. — відповів Жуйрук, указуючи в бік тьмяної зони.
— Овва! — сказав хлопчик. — Батько сказав, що дасть мені різок, якщо бодай крок зроблю в той бік!
— І мій теж! — підтвердила Олив.
— То ви ні разу не намагалися туди потрапити? — запитав професор.
— Ну, вам-то ми можемо розповісти. Намагалися, але нічого там не побачили.
— Як ви звідти вибралися?
— Олив туди не заходила. Вона тримала мене за край одягу.
— Дивіться мені, більше такого не робіть! — застеріг професор.
— Там нема нічого цікавого, — сказала Олив. — Нічогісінько не видно. Чекайте, хто це там їде?
Дідіш придивився.
— Схоже на велосипедиста.
— Я поїхав, — сказав Жуйрук. — Прощавайте, діти.
Він ще раз поцілував Олив. Вона завжди дозволяла це робити, якщо цілували її ніжно. Мотор автівки застогнав на високій ноті, і Жуйрук різко натиснув на педаль газу. Біля підніжжя дюни авто фиркнуло й подолало її одним махом. Цього разу Жуйрук не став міняти напрямку. Упевненою рукою він тримав кермо, а ногою витискав педаль газу. Йому здавалося, що він несеться прямісінько на стіну. Чорна зона збільшувалася, захоплюючи все поле його зору. Раптом автівка зникла посеред важкого мороку. В тому місці, де вона розчинилася, ніби утворилася невелика вм’ятина, що потроху затягувалася. Як відновлює форму ґума, так і непроникна стіна поволі знову ставала гладенькою й ідеально рівною. Лише подвійна борозна на піску свідчила про те, що тут щойно проїхав професор Жуйрук.
Велосипедист зіскочив на землю за кілька метрів від двох дітей, що стежили за його наближенням. Він підійшов, ведучи велосипед за кермо. Колеса вгрузали в пісок по самий обід, шліфуючи нікельовані деталі до сліпучого блиску.
— Добрий день, діти, — сказав інспектор.
— Добрий день, пане, — відповів Дідіш.
Олив підійшла ближче до хлопчика. Їй не подобався велосипедистів кашкет.
— Чи не бачили ви чоловіка на ім’я Жуйрук?
— Так, — відповів хлопчик.
Олив стукнула його ліктем.
— Але сьогодні ми його не бачили, — сказала вона.
Дідіш відкрив було рота, але Олив не дала йому продовжити.
— Він поїхав учора, щоб сісти на автобус.
— Ти мені тут казочки розповідаєш, — сказав інспектор. — З вами щойно був чоловік на машині.
— Це був молочар, — сказала Олив.
— Хочеш потрапити у в’язницю за брехню? — запитав інспектор.
— Я не хочу з вами говорити, — відказала Олив. — І нічого я не брешу.
— То хто це все-таки був? — запитав інспектор Дідіша. — Скажи, і я тобі позичу мого ровера.
Дідіш подивився на Олив, потім на велосипед. Олив виглядала невдоволеною, натомість велосипед дивовижно блищав.
— Це був... — почав було він.
— Це був один з інженерів, — сказала Олив. — Той, у кого псяче ім’я.
— Он воно як? — сказав інспектор. — Той, у кого псяче ім’я, справді?
Він підійшов до Олив, зробивши грізний вираз обличчя.
— Я щойно бачив його в готелі, того, у кого псяче ім’я, маленька негіднице!
— Неправда! Це був він! — затялася Олив.