Інспектор підняв руку так, ніби збирався її вдарити, і дівчинка інстинктивно затулила ліктем обличчя. Від цього жесту виступили її маленькі круглі груденята, а інспектор не слабував на зір.
— Спробуймо іншим способом, — запропонував він.
— Ви мені докучаєте, — сказала Олив. — Це був один з інженерів.
Інспектор підійшов ближче.
— Тримай мого велосипеда, — сказав він Дідішеві. — Можеш покататися.
Дідіш подивився на Олив. У неї був зляканий вигляд.
— Облиште її, — сказав він. — Не чіпайте Олив.
Він кинув велосипеда, якого інспектор щойно усунув йому в руки.
— Я не хочу, щоб ви чіпали Олив, — сказав він. — Усі намагаються її поцілувати чи до неї доторкнутися. З мене досить!.. Це моя подружка, і якщо ви будете мені набридати, я зламаю вашого ровера.
— Он ти як, — сказав інспектор. — Теж хочеш до в’язниці?
— Це був професор, — наважився Дідіш. — Ну от я це сказав. А тепер дайте спокій Олив.
— Я дам їй спокій, якщо захочу, — відказав інспектор. — Вона заслуговує потрапити за ґрати.
Він схопив Олив за плечі. Дідіш замахнувся ногою й з усієї сили копнув переднє колесо прямісінько туди, звідки розходяться спиці. Ляснув метал.
— Відпустіть її, — повторив хлопчик. — Або я і вам копняків надаю.
Інспектор відпустив Олив, увесь почервонівши від злості. Він попорпався в кишені й дістав величезний урівнювач.
— Якщо не припиниш, я вистрелю.
— Мені це байдуже, — відказав хлопчик.
Олив кинулася до Дідіша.
— Якщо ви вистрелите в Дідіша, — закричала вона, — я підніму такий шум, що ви вмрете. Відчепіться від нас, старий поліцаю! Забирайтеся звідси з вашим брудним кашкетом! Ви гидкий, і ви до мене не торкнетеся. А якщо спробуєте, я вас укушу.
— От що я зроблю в такому разі, — сказав інспектор. — Я застрелю вас обох, а потім буду тебе лапати, скільки захочу.
— Огидний старий фараон, — сказала Олив. — Ви не виконуєте свого обов’язку. Ваша дружина й ваша донька не будуть вами пишатися. Тепер поліцаї тільки й вміють, що в людей стріляти. Ну, може, ще стареньких і дітей через вулицю переводити! Тут на вас можна покластися! А ще розчавлених маленьких песиків підбирати! Але з усіма вашими урівнювачами й кашкетами ви навіть не можете самі арештувати одного нещасного професора Жуйрука!
Інспектор замислився, поклав урівнювач назад до кишені й відвернувся. Постоявши хвилинку, він підняв велосипед. Переднє колесо більше не крутилося. Воно було геть криве. Він вхопився за кермо й подивився на землю навколо. На піску було чітко видно відбитки коліс професорської машини. Інспектор похитав головою й поглянув на дітей. Здавалося, йому соромно. Наступної миті він рушив у напрямку, де зник Жуйрук.
Олив лишилася з Дідішем. Обоє були дуже налякані. Вони спостерігали, як інспектор віддалявся, видираючись й спускаючись з дюн, усе зменшуючись зі своїм несправним велосипедом, якого він тягнув із собою. Він крокував рівною ходою, не збавляючи швидкості, тримаючи курс прямо посеред колії, яку проклала професорова автівка. Глибоко зітхнувши, він зайшов до чорної зони.
Шматочок червоного скла на крилі велосипеда блиснув востаннє й погас, наче око під ударом кулака.
Олив перша кинулася до готелю. Дідіш побіг слідом, кличучи її, але вона плакала й не звертала уваги. Вони забули коричневого кошика, всередині якого метушилися ірнички. Олив часто перечіпалася, тому що очі її думали про інше.
ХІІІ
Абат Малжан і Анжель чекали під дахом Атанагорового намету. Археолог саме ненадовго їх залишив, відправившись за брунатною дівчиною.
Малжан перший порушив спокій.
— Ви все ще у своєму ідіотському настрої? — запитав він. — Я маю на увазі, у сексуальному плані?
— Ох, ви мали рацію, коли хотіли дати мені копняка. Те, що я хотів зробити, — просто огидно. Я цього справді хотів, адже мені наразі фізично потрібна жінка.
— Час вам добрий! — сказав абат. — От це я розумію. Вам треба лише зайнятися крихіткою, що зараз прийде.
— Я, безумовно, спробую, — сказав Анжель. — Проте в моєму житті була мить, коли я не зміг. Я неодмінно хотів любити першу жінку, з якою пересплю.
— І у вас вийшло?
— Вийшло, — відповів Анжель, — проте я не цілком певен, оскільки в мене вже двічі складалося таке саме враження з тих пір, як я люблю Рошель.
— Яке враження? — перепитав Малжан.
— Враження, що я знаю, — пояснив Анжель, — що певен. Певен у тому, що треба робити. Що знаю, навіщо живу.
— І навіщо? — допитувався Малжан.
— Це те, що в мене не виходить пояснити, — відказав Анжель. — Це неймовірно складно висловити, якщо не звик висловлюватися словами.
— Повернімося на початок, — запропонував Малжан. — Ви мене заплутали, й, слово честі, я втратив нитку. Мені це не притаманно. Чи я вже не Малжан, га? Отже?
— Отже, любив я одну жінку, — почав Анжель. — Для нас обох це було вперше. Тоді в мене вийшло, як я вам уже казав. Тепер я люблю Рошель. Не так давно. А вона... байдужа до мене.
— Не вживайте таких меланхолійних зворотів, — сказав Малжан. — Ви не можете цього знати.
— Вона спить з Анною, — сказав Анжель. — Він її псує. Він її спотворює. Він її руйнує. З її згоди й ненавмисно. Але що це змінює?
— Це багато чого змінює, — сказав Малжан. — Ви ж не злитеся за це на Анну?
— Ні, — відповів Анжель. — Але потроху перестаю його любити. Він надто довго нею користується. А спочатку ще й казав, що йому на неї наплювати.
— Знаю таке, — сказав абат. — А потім вони ще й одружуються з ними.
— Він уже з нею не одружиться. Отже так, вона мене не любить, а я її люблю, але бачу, що їй майже кінець.
— Вона ще нічого. Незважаючи на ваші огидні описи.
— Цього недостатньо. Розумієте, мені не так важливо, що вона була кращою до нашої зустрічі. Натомість досить того, що з тих пір, як я її знаю, я спостерігаю цю деґрадацію, яку не я спричинив.
— Але вона так само зазнала б деґрадації з вами.
— Ні, — заперечив Анжель. — Я не тварюка. Я б відпустив її до того, як зіпсувати. Зробив би це не для себе, а для неї. Аби вона могла знайти ще кого-небудь. У жінок немає нічого іншого, щоб знайти чоловіка, — лише їхні форми.
— Ох, я через вас здохну зі сміху, — сказав абат. — Це воші шукають чоловіків.
— Це не рахується, — зазначив Анжель. — Перепрошую, але коли я кажу «жінка», то маю на увазі красива жінка. Всі решта існують в якомусь геть іншому світі.
— То як ці знаходять собі чоловіків?
— Так, як знаходять прописані лікарями препарати, — сказав Анжель. — Препарати, яким ніколи не роблять реклами, лише рекомендації медиків своїм пацієнтам. І які продаються лише таким чином. Методом «одна баба сказала». Некрасиві жінки виходять заміж лише за тих, хто їх знає. Або тих, кого вони полонили своїм запахом. Або чимось на подобу. Ще, може, який лінюх спокуситься.
— Це жахливо, — сказав абат. — Ви мені відкриваєте такі подробиці, які моє цнотливе життя й довгі медитації не дали мені пізнати. Хочу вам сказати, що священик — то інша річ. Жінки самі вас знаходять, то теоретично вам лишається лише зробити вибір, але всі вони потворні, тож нічого не лишається, як не обирати. Це теж спосіб розв’язання проблеми. Зупиніть мене, бо я сам починаю плутатися.
— Я це все вів до того, — продовжив Анжель, — що гарну жінку потрібно покинути чи відпустити на волю до того, як від неї лишиться нуль без палички. Я завжди дотримувався цього правила поведінки.
— Жінки не завжди погодяться, щоб їх кидали, — зазначив Малжан.
— Погодяться. Тут або ви це робите з її згоди, адже деякі розуміють те, що я вам щойно пояснив, і тоді ви можете провести все життя, їх не втрачаючи. Або ви навмисно жорстоко з нею поводитеся, щоб вона сама вас кинула. Але це сумний спосіб, адже потрібно пам’ятати, що тієї миті, коли ви даєте їй свободу, ви все ще її любите.
— Здогадуюся, що саме так ви визначаєте, що жінка ще не до кінця зіпсована? По тому, що ви її ще любите?
— Так, — сказав Анжель. — Саме в цьому складність. Неможливо лишатися цілком байдужим. Ви їх навмисно кидаєте, ви навіть знаходите їм іншого хлопця. Але саме тоді, коли здається, що все гаразд, ви починаєте ревнувати.
Він замовк. Абат Малжан обхопив голову руками й зморщив чоло в зосереджених роздумах.
— І так триває, поки ви не знайдете собі іншу? — поцікавився він.
— Ні, навіть знайшовши іншу, ви все ще ревнуєте. Але змушені тримати свої ревнощі при собі. Ви не можете ревнувати, оскільки не дійшли до кінця з попередньою жінкою. Завжди є якийсь залишок. Яким ви ніколи не скористаєтеся. От це і є ревнощі. Я маю на увазі, не скористаєтеся, звісно, лише якщо ви порядна людина.
— Радше така людина, як ви, — уточнив абат, не вловивши суті питання.
— Анна тепер саме на шляху до кінця, — сказав Анжель. — Він не зупиниться. Він нічого після себе не залишить. Якщо ми йому не завадимо.
— А якщо завадимо, — запитав абат, — чи достатньо лишиться?
Анжель не відповів. Його обличчя дещо зблідло, і сили вкотре пояснювати те саме вичерпалися. Вони з абатом сиділи на археолого-вому ліжку. Анжель розлігся, підклавши руки під голову, й дивився вгору на щільну й непроникну тканину намету.
— Це вперше в житті, — повідомив абат, — я не наплів жодної дурниці протягом такого значного проміжку часу. Цікаво, що це коїться.
— Не переймайтеся, — заспокоїв його Анжель. — А от і вона.
XIV
— За словами Клода Леона, — пояснював абат Малжан, — негритянка всередині наче рожевий оксамит.
Археолог кивнув у відповідь. Вони з абатом йшли трохи попереду, за ними, обіймаючи Бронзу за талію, крокував Анжель.
— Вам сьогодні набагато краще, ніж минулого разу... — зауважила Бронза.
— Не знаю, — відповів Анжель. — Вірогідно, якщо ви так вважаєте. У мене таке відчуття, ніби от-от щось має трапитися.
Абат Малжан не вгавав:
— Взагалі-то я не допитливий, — сказав він, — але мені б дуже хотілося знати, чи він має рацію.