— Він, певно що, випробував це на собі, — зазначив Атанагор.
Бронза взяла Анжелеву руку у свої міцні пальці.
— Я б хотіла побути з вами певний час, — сказала вона. — Думаю, що після цього ви цілком вилікуєтеся.
— Не думаю, що цього досить, — відказав Анжель. — Ви справді дуже гарна. І це те, що я б залюбки зробив. Нехай це буде першим кроком.
— Ви вважаєте, що мене буде недостатньо?
— Не можу сказати, — провадив Анжель. — Мені треба позбутися нав’язливих думок про Рошель. Але це неможливо, бо я її кохаю. Це і є моєю нав’язливою думкою. Вас би, безумовно, вистачило; але наразі я в такому відчаї, що не можу нічого стверджувати. Після Рошель для мене настане мертвий період, шкода, що ви потрапляєте саме на цей час.
— Я не вимагаю від вас почуттів, — сказала Бронза.
— Вони або виникнуть, або ні, тому не варто на це покладатися. Я маю до цього прийти. Як бачите, з Рошель я ніяк не можу їх опанувати.
— Просто ви докладали замало зусиль.
— У моїй голові все переплуталося, — сказав Анжель. — Я щойно почав розплутувати цей клубок. Думаю, тут дуже зарадив каталітичний вплив пустелі, а в майбутньому я так само покладаюся на жовті сорочки професора Жуйрука.
— Він їх вам залишив?
— Обіцяв залишити.
Анжель поглянув на Малжана й археолога. Вони просувалися великими кроками: абат щось пояснював, жестикулюючи, на вершині дюни, до підніжжя якої Анжель і Бронза тільки-но підійшли. Голови піонерів почали спускатися з іншого боку, а потім і зовсім зникли за дюною. Западини в сухому піску так вабили, що Анжель зітхнув.
Бронза зупинилася й розтягнулася на піску. Все ще тримаючи Анжеля за руку, вона притягнула його до себе. Як завжди, на ній були лише шорти й легка шовкова блузка.
XV
Амадіс закінчував складати листи. Рошель писала з голосу, від цього по кімнаті ходили великі рухливі тіні. Дюдю запалив цигарку й відкинувся на спинку крісла. У правому куті стола ріс стос готової до відправлення кореспонденції, але 975-й не приходив уже кілька днів — отже, пошта прийде з запізненням. Ці перешкоди докучали
Амадісові. Мали прийти розпорядження, треба з ними ознайомити, можливо, замінити Жуйрука, уповноважити розв’язати проблему баласту, спробувати врізати зарплату всьому персоналу, крім Арлана.
Дюдю стрепенувся від того, що вся будівля струснулася від потужного удару. Він поглянув на годинника й усміхнувся. Саме час. Карло й Марен почали зносити готель. Частина будівлі, де розташовано Амадісів кабінет, лишиться, так само як Аннине місце роботи. Лише середину, кімнату Барріцоне, буде зруйновано. Жуйрукове й інтернове приміщення будуть розібрані частково. Кімнати Рошель і Анжеля теж чіпати не будуть. А технічні виконавці як жили, так і житимуть на першому поверсі та в підвалі.
Удари лунали через нерівні проміжки часу, серіями по три, тоді було чутно обвал каміння й штукатурки та дзенькіт шматочків скла по підлозі ресторану.
— Передрукуйте мені все це, — сказав Амадіс, — а потім подивимося, що можна вдіяти з поштою. Треба знайти якесь рішення.
— Гаразд, пане, — відгукнулася Рошель.
Вона поклала свого олівця й відкрила друкарську машинку, що, пригрівшись собі під чохлом, здригнулася від контакту з повітрям. Рошель заспокоїла її жестом руки й приготувала копірки.
Амадіс підвівся, порухав ногами, аби всі частини тіла стали на місце, й вийшов з кімнати. Рошель почула його кроки на сходах. Хвилинку вона подивилася в порожнечу, а потім взялася до роботи.
Велика зала першого поверху потонула у вапняковому пилові. Проти світла Амадіс розгледів силуети технічних виконавців, чиї важкі молоти падали й з видимим зусиллям знову піднімалися.
Затуливши носа, Амадіс вийшов з готелю через протилежні двері. Надворі він побачив Анну, що курив, заклавши руки в кишені.
— Добрий день!.. — сказав Анна, навіть не ворухнувшись.
— А як же ваша робота? — зробив зауваження Амадіс.
— Ви вважаєте, що в цьому шумі можна працювати?
— Питання не в цьому. Вам платять за те, щоб ви сиділи в кабінеті й працювали, а не за те, щоб прогулювалися з руками в кишенях.
— Я не можу працювати в цьому шумі.
— А Анжель?
— Уявлення не маю, де він, — відповів Анна. — Думаю, гуляє десь з археологом і кюре.
— Лише Рошель працює, — констатував Амадіс. — Вам має бути соромно. Крім того, я вам нагадую, що повідомлю Правління про вашу поведінку.
— Рошель виконує механічну роботу. Їй не потрібно думати.
— Коли вам за це платять, потрібно хоча б вдавати, — зазначив Амадіс. — Піднімайтеся у ваш кабінет.
— Ні.
Амадіс шукав, що б на це відповісти, але в Анни був такий дивний вираз обличчя.
— А сам-то ви теж не працюєте, — зауважив Анна.
— Я директор. Я наглядаю за роботою інших і стежу за її виконанням.
— І не подібно! — заперечив Анна. — Всім відомо, хто ви. Педераст.
— Амадіс усміхнувся.
— Можете продовжувати, мене це не ображає.
— У такому разі я не продовжуватиму, — сказав Анна.
— Що на вас найшло? Зазвичай ви ставитеся до мене шанобливіше. І ви, і Анжель, і решта. Що з вами всіма? Ви що, з глузду з’їхали?
— Вам цього не зрозуміти, — відказав Анна. — Нагадую вам, що в нормальному, тобто звичному, стані ви ненормальний. Від цього вам, певно, легшає. Але ми, люди більш-менш нормальні, час від часу потребуємо криз.
— Що ви маєте на увазі під кризами? Те, чим ви зараз займаєтеся?
— Я вам поясню. На мою думку...
Він затнувся.
— Я можу навести лише свою думку. Думаю, що решта. тих, що нормальні, сказали б вам те саме. А може, й ні.
Амадіс схвально кивнув і став виказувати ознаки нетерпіння. Анна сперся об стіну готелю, що все ще тремтів під різкими ударами залізних молотів. Він дивився поверх Амадісової голови й не поспішав з поясненнями.
— У певному сенсі, — мовив він, — у вас жахливо монотонне й нудне існування.
— Чому це?
Амадіс знову всміхнувся.
— Я б радше сказав, що бути педерастом — це ознака оригінальності.
— Нічого такого, — заперечив Анна. — Це по-дурному. Це вас неймовірно обмежує. Стаєте нічим більшим за це. Нормальний чоловік чи нормальна жінка можуть набагато більше, можуть приміряти набагато більше особистостей. Думаю, саме в цьому ви більш обмежені...
— По-вашому, педераст — людина ментально обмежена?
— Так, — підтвердив Анна. — Педераст чи лесбійка, чи будь-хто такого сорту страшенно вузьколобі. Не думаю, що це їхня провина. Але вони здебільшого цим пишаються. Натомість це лише незначний недолік.
— Це, безумовно, соціальний недолік, — сказав Амадіс. — Нас вічно утискають люди, що ведуть нормальний спосіб життя: я маю на увазі тих, хто спить з жінками чи має дітей.
— Дурниці городите, — відгукнувся Анна. — Мені не йшлося про зневагу людей до педерастів чи їхні насмішки над вами. Нормальні люди не почувають зверхності до вас. Це не вони вас утискають, насправді пригнічують вас соціальні рамки життя й особи, чиє існування зводиться до цих рамок. Але це не рахується. Мені вас шкода не тому, що ви об’єднуєтеся між собою навколо своїх примх, неприродності, умовностей і тому подібного. Насправді мені вас шкода саме через вашу обмеженість. Через якусь незначну аномалію функцій залоз чи мозку вам навішують етикетку. Це сумно вже саме по собі. Але далі ще гірше, бо ви примушуєте себе відповідати тому, що на цій етикетці. Аби вона говорила правду. Люди насміхаються над вами, як діти над немічними — не думаючи. Якби вони думали, їм би було вас шкода, хоча ваша вада незначна порівняно, скажімо, зі сліпотою. Урешті-решт, сліпі — це єдині немічні, з яких можна насміхатися, оскільки вони цього не бачать, але саме тому ніхто з них не кепкує.
— Чому в такому разі ви насміхаєтеся наді мною, обзиваючи педерастом?
— Тому що я розійшовся, тому що ви мій начальник і ваші уявлення про роботу мені нестерпні, тож я вдаюся до всіх засобів, навіть до несправедливих.
— Але ви завжди справно працювали, — дивувався Амадіс, — а потім раптом — бац! — і городите нісенітниці без упину.
— Ось це я й називаю бути нормальним, — пояснив Анна. — Могти реагувати, навіть якщо це трапляється після періоду отупіння чи втоми.
— Ви вважаєте себе нормальним, — наполягав Амадіс, — натомість спите до повного отупіння з моєю секретаркою.
— Я вже майже дійшов краю, — зізнався Анна. — Думаю, у нас з нею скоро все закінчиться. Мені хочеться сходити подивитися на негритянку...
Амадіс гидливо здригнувся.
— У вільний від роботи час робіть що хочете, — сказав він. — Але, по-перше, мені про це доповідати не треба. А по-друге, хутко повертайтеся до роботи.
— Ні, — повільно виголосив Анна.
Амадіс насупився й нервово провів рукою по втомленому волоссю.
— Це дивовижно, — провадив Анна, — якщо задуматися, скільки народу працює задарма. Сидить по вісім годин у конторах. І якось витримує там лишатися по вісім годин на день.
— Але ви теж таким донедавна були, — зауважив Амадіс.
— Як ви мені докучаєте цими вказівками на те, що було. Ніби не можна взяти й усвідомити що до чого, навіть якщо до цього був у дупі?
— Не використовуйте таких слів при мені, — попросив Амадіс. — Навіть якщо ви не маєте на увазі особисто мене — утім маю сумнів, що це так, — мені неприємно це чути.
— Я маю вас на увазі лише тією мірою, що ви директор, — сказав Анна. — Тим гірше, якщо мої засоби влучили в іншу ціль. Тепер ви самі бачите, які ви обмежені і як міцно ви приклеїли до себе етикетку. Ви так само обмежені, як добродій, що вступив до політичної партії.
— Негідник ви, — відказав Амадіс. — Крім того, ви мені фізично неприємні. А ще ви нероба.
— Та від нероб у конторах яблуку ніде впасти, — зазначив Анна. — Вони нудяться з самого ранку. Вони нудяться ввечері. А опівдні вони йдуть жерти якусь нелюдську гидоту з силумінових казанків. Після обіду вони її перетравлюють, пробиваючи дірки в папері, пишучи особисті листи, телефонуючи друзям. Час від часу з’являється хтось справді корисний. Той, хто може щось виробляти. Він пише листа, що надходить до відповідної контори. І лист цей діловий. Конторі треба лише відповісти «так» чи «ні», і справу залагоджено. Але так не буває.