— У вас багата уява, — сказав Амадіс. — І поетична, героїчна і все таке душа. Повторюю востаннє: ідіть працювати.
— У принципі на кожну дивну людину припадає один канцелярський щур, така собі людина-паразит. Єдине виправдання існуванню цього паразита — лист, що владнає проблему живої людини. Тож аби продовжити своє існування, паразит тягне з розглядом питання. А жива людина-то цього не знає.
— Досить, — не витримав Амадіс. — Чесне слово, це якісь нісенітниці. Ґарантую, що є люди, які відразу відповідають на листи. Так теж можна працювати. Й бути корисним.
— Якби кожна жива людина, — провадив далі Анна, — підвелася б і пішла по конторах шукати свого особистого паразита й укоротила б йому віку...
— Ви мене страшенно засмучуєте, — сказав Амадіс. — Я мав би вас вигнати й замінити кимось іншим, але, правду кажучи, думаю, що це все через сонце та вашу манію спати з жінкою.
— Тоді б, — не вгавав Анна, — усі контори перетворилися б на труни і кожен крихітний кубик зеленої чи жовтої фарби, кожен шматочок смугастого лінолеуму містив би скелет паразита, а силумі-нові казанки більше б не знадобилися. До побачення. Піду відвідаю відлюдника.
Амадіс Дюдю втратив мову. Він спостерігав, як Анна віддаляється семимильними енергійними кроками, легко вибирається на дюну, граючи добре злагодженими м’язами. Він накреслив примхливу лінію перемежованих слідів, що закінчувалася на м’якій піщаній вершині, а тіло далі продовжувало саме. Ще мить, і він зовсім зник.
Директор Дюдю повернувся й зайшов до готелю. Шум молотів затих. Карло й Марен заходилися розчищати накопичені довкола купи уламків. З першого поверху лунали тріскотіння друкарської машинки й тонкий тембр дзвіночка, що віщував кінець рядка. Їх заглушував металічний скрегіт лопат. На будівельному смітті вже встигли вирости блакитно-зелені гриби.
Пасаж
Професор Жуйрук наразі, безумовно, мертвий. Лише цього досить для чудової картини гонитви. Інспектор, що відправився на його пошуки, вірогідно, протримався довше, оскільки він був молодший і розпалений зустріччю з Олив. Попри все ніхто не може знати, що з ними трапилося по той бік чорної зони. Є місце для непевності, як то кажуть продавці папуг, що вміють розмовляти. Цікаво, що ми поки що так і не були присутні при зляганні відлюдника й негритянки: зважаючи на відносну важливість персонажа Клода Леона на початку, цій затримці немає жодного пояснення. Було б непогано, якби вони нарешті це здійснили перед неупередженими глядачами, адже наслідки цього повторюваного акту мають відобразитися на фізичному стані відлюдника таким чином, що можна буде передбачити з певним ступенем вірогідності, чи він триматиме удар, чи помре від виснаження. Без жодного упередження щодо майбутніх подій, ми, певно, у стані точно визначити, що збирається зробити Анжель. Можна припустити, що погляди й дії його друга Анни (що має псяче ім’я, хоча цей фактор прямо на події не впливає) мають досить значний вплив на Анжеля, якому лишається лише прокинутися остаточно, замість того щоб прокидатися час від часу й рідко до ладу, але, на щастя, завжди в присутності свідка. Закінчення історій решти персонажів, правду кажучи, менш передбачувані: чи то нерегулярне фіксування їхніх подій призводить до невизначеності радіусом у кілька градусів свободи, чи то, незважаючи на докладені зусилля, їхнє існування так і не стало реальним. Можна припустити, що внаслідок відсутності користі їх буде скасовано. Ви, безумовно, звернули увагу на незначну присутність головного персонажа, яким, безумовно, є Рошель, як і ще однієї дійової особи — Deus ex machina,[50] яким можна вважати або кондуктора, або водія 975-го, або шофера жовто-чорного таксі (колір якого дає змогу зрозуміти, що йдеться про приречену автівку). Ці елементи є лише каталізаторами реакції: вони не беруть участі в процесі й ніяк не впливають на фінальну рівновагу.
Третій хід
І
Амадіс спостерігав за діями Карло й Марена. Пробоїна, пророблена в готелі, ще не досягла потрібної висоти. Наразі вона закінчувалася на рівні першого поверху, а далі мала б повністю розрізати будівлю навпіл. Перед тим як продовжити, технічні виконавці розчищали завали. Підперши стіну біля сходів другого поверху, стояв Дюдю. Заклавши руки в кишені, він почухав голову й розмірковував над Анниними словами, вигадуючи, як би обійтися без його послуг. Він вирішив піднятися нагору й поглянути на роботу обох інженерів. Якщо креслення завершено або близько до того, це могла бути слушна мить, аби їх спровадити.
Дюдю пройшовся поглядом по численних мірах уже споруджених шляхів. Піднята на палях, залізниця здавалася іграшковою. Гладенько вирівняний пісок під шпалами чекав на баласт. Накриті брезентом, розібрані вагони й паротяг спочивали на будмайданчику біля стосів рейок і шпал.
Карло зупинився. У нього боліла спина. Він повільно розігнувся і склав долоні на руків’ї своєї лопати, потім зап’ястям витер лоба. Просякнуте потом волосся лисніло, а пил обліпив його вологе тіло. Штани спустилися до стегон, мляво звисаючи великими мішками біля колін. Карло дивився на землю, повільно повертаючи голову то праворуч, то ліворуч. Марен продовжував розчищати завали, і уламки скла брязкали об залізо його лопати. Різким рухом поясниці він відкидав їх на купу сміття позад себе.
— Повертайтеся до роботи, — наказав Карло Амадіс.
— Я втомився, — відказав Карло.
— Вам платять не за те, щоб ви клеїли дурня.
— Я не клею дурня, пане. Я переводжу подих.
— Якщо у вас не вистачає духу, щоб виконати роботу, не треба було за неї братися.
— Я на неї не напрошувався, пане. Я був вимушений її виконувати.
— Ніхто вас не змушував, — заперечив Амадіс. — Ви самі підписали контракт.
— Я втомився, — повторив Карло.
— Я вам наказую повертатися до роботи.
Марен теж припинив працювати.
— Ми не можемо працювати безперервно, наче худоба, — зазначив він.
— Можете, — заперечив Амадіс. — А для того, щоб цього незаперечного правила дотримувалися, існують начальники бриґади.
— Що ще за правило? — запитав Марен.
— Незаперечне.
— Ви з нас по три шкури спускаєте, — сказав Марен.
— Прошу лишатися ввічливим, — зробив зауваження Амадіс.
— Цього разу навіть цей мерзотник Арлан дав нам спокій. Дайте і ви, — закликав Марен.
— Я збираюся нагадати Арланові про дисципліну, — сказав Амадіс.
— Свою роботу ми виконуємо, — зазначив Марен. — А як ми її виконуємо, то наша справа.
— Повторюю востаннє, — пригрозив Амадіс. — Я вам наказую повернутися до роботи.
Карло відпустив руків’я лопати, яку він притримував передпліччями, і поплював на свої сухі руки. Марен кинув лопату.
— Зараз ми вам начистимо пику, — сказав він.
— Не робіть цього, Марене... — пробелькотів Карло.
— Якщо ви до мене торкнетеся, — попередив Амадіс, — я дам здачі.
Марен зробив два кроки в його напрямку, поглянув на нього й присунувся впритул.
— Зараз я начищу вам пику, — сказав він. — Дарма ви до нас причепилися. Бачте, парфумами від вас відгонить. Відразу знати, що педик і зануда.
— Облиште його, Марене, — закликав Карло. — Це ж начальник.
— В пустелі не буває начальників.
— Тут уже не пустеля, — іронічно зауважив Амадіс. — Ви коли-небудь бачили в пустелі залізницю?
Марен замислився.
— Ходімо працювати, Марене, — запропонував Карло.
— Він збиває мене з пантелику своїми фразочками, — сказав Марен. — Станеш його слухати — відразу задурить голову. Сам знаю, що не слід бити йому пику, але думаю, що все одно це зроблю. Інакше він задурить мені голову.
— Урешті-решт, — наважився Карло, — якщо ти наважишся, я можу тобі допомогти.
Амадіс напружився.
— Я вам забороняю мене чіпати, — довів до відома він.
— Якщо ми дамо вам балакати, — сказав Карло, — ви нас точно пошиєте в дурні. Зрозуміло?
— Ви недоумки й скотиняки, — сказав Дюдю. — Беріться за лопати, інакше вам не заплатять.
— Нам це до одного місця, — відгукнувся Марен. — У вас там нагорі купа бабла, а нам ще жодного разу не заплатили. Ми самі візьмемо, що наше.
— Ви ще й крадії, — обурився Амадіс.
Кулак Карло накреслив коротку, жорстку й стрімку траєкторію, і щока в Амадіса хруснула. З його грудей вирвався стогін.
— Заберіть свої слова назад, — скомандував Марен. — Заберіть, інакше ви труп.
— Крадії, — повторив Амадіс. — Не робітники ви, а крадії!
Марен приготувався до нового удару.
— Облиш, — сказав Карло. — Не вдвох же на одного. Давай тепер я.
— Ти надто збуджений, — відказав Марен. — Ти його порішиш.
— Саме так, — підтвердив Карло.
— Я теж злий, — сказав Марен, — але якщо ми його вб’ємо, то він буде у виграші.
— Якби він злякався, було б набагато простіше, — сказав Карло.
— Крадії, — усе повторював Амадіс.
У Карло опустилися руки.
— Ви брудний педик, — сказав він. — Кажіть, що хочете. Що нам зробиться від патякання якогось там педика? У вас уже душа в п’яти втекла.
— Нічого подібного, — заперечив Амадіс.
— Чекайте, я скажу своїй дружині вами зайнятися, — пригрозив Марен.
— Досить, — сказав Амадіс. — Нумо повертайтеся до роботи.
— Який ви мерзотник! — вигукнув Карло.
— Крадії й недоумки, — сказав Амадіс.
Маренова нога копнула його в пах. В Амадіса вирвався приглушений крик, і, зігнувшись навпіл, він упав на землю. Мармиза в нього була геть біла, і дихав він, наче пес після пробіжки.
— Це ти дарма, — сказав Карло. — Я вже геть заспокоївся.
— Ох, та нічого страшного, — завірив Марен. — Я несильно вдарив. Він зможе ходити хвилин за п’ять. Сам напросився.
— Так і є, — погодився Карло. — Маєш рацію.
Вони підібрали свої інструменти.
— Нас звільнять, — сказав Карло.
— Ну і нехай, — відгукнувся його товариш. — Хоч відпочинемо. Малі кажуть, що тут в пустелі повно равликів.