Рошель припинила працювати й підвелася. Він їй не подобався.
— Як я можу вам допомогти? — запитала вона. — Вам погано?
— Не чіпайте мене, — відказав Амадіс. — Мене вдарив один з робітників.
— Може, ляжете?
— Тут нічого не поробиш, — сказав Амадіс. — Фізично. Решта почекає, нічого їй не буде.
Він трішки ворухнувся.
— Я б хотів побачитися з Дюпоном.
— Хто це, Дюпон?
— Археологів кухар.
— Де мені його шукати?
— Він, певно, досі з цим свинтусом Сальє... — пробелькотів Амадіс.
— Не хочете чогось випити? — запропонувала Рошель. — Можу приготувати вам чай з едреантів.
— Ні, — відповів Амадіс. — Нічого не треба.
— Гаразд.
— Дякую, — сказав Амадіс.
— Ох, я це роблю зовсім не для того, щоб вам сподобатися. Я вас зовсім не люблю.
— Знаю, — відказав Амадіс. — Хоча зазвичай вважають, що жінкам подобаються гомосексуали.
— Жінкам, що не люблять чоловіків, — констатувала Рошель, — або жінкам, що схильні до узагальнень.
— Кажуть, що жінки відчувають до них довіру, бо можуть не боятися набридливих залицянь і тому подібного.
— Якщо вони красені, може бути, — підтвердила Рошель. — Проте я зовсім не боюся набридливих залицянь.
— А хто, крім Анни, до вас залицяється?
— Ви нетактовний, — відповіла Рошель.
— Це неважливо, — сказав Амадіс. — Анна й Анжель знову стали для мене звичайними людьми — я їх звільнив.
— Анна до мене не чіпляється, — провадила Рошель. — Я з ним кохаюся. Він до мене торкається. Він мене місить.
— То чіпляється до вас Анжель?
— Так, — відповіла Рошель, — тому що мені це подобається. На вигляд він не такий велетень, як його друг. Крім того, спершу мені сподобався Анна, бо він не такий складний.
— Це Анжель складний? Як на мене, то він ідіот і лінюх. Проте зовні він симпатичніший за Анну.
— Ні, — заперечила Рошель. — Не на мій смак. Хоча загалом він нічого.
— Ви могли б з ним спати?
— Звісно! — підтвердила Рошель. — Тепер уже можу. Він Анни тепер мало чого можна добитися.
— Я вас про це все розпитую, бо для мене ви належите до цілковито чужого мені світу, — пояснив Амадіс. — Я б хотів зрозуміти.
— Це удар, яким вас нагородили, нагадав вам, що ви чоловік? — запитала Рошель.
— Мені тепер дуже боляче, — відгукнувся Амадіс, — тож іронії я не сприймаю.
— Коли ви припините вважати, що всі з вас насміхаються? — сказала Рошель. — Якби ви знали, як це мені байдуже!
— Проїхали, — сказав Амадіс. — Ви кажете, що Анжель до вас чіпляється. Вам це неприємно?
— Ні, — відповіла Рошель. — Він для мене щось на зразок резервного варіанта.
— Але він, певно, ревнує до Анни.
— Звідки ви це взяли?
— Висновую за аналогією, — відповів Амадіс. — Я добре знаю, що хотів би зробити з Сальє.
— Що?
— Вбити його, — сказав Амадіс. — Копняками в живіт. Поки геть не розчавлю його.
— Анжель не такий, як ви. Він не такий пристрасний.
— Помиляєтеся, — заперечив Амадіс. — Він усього цього бажає Анні.
Рошель занепокоєно на нього подивилася.
— Думаєте, нічого доброго з цього не вийде?
— Та ні, — сказав Амадіс, — усе таким чином владнається. Мені-то що з цього? Я це кажу не для того, щоб вас подратувати.
— Ви так говорите, ніби справді знаєте, — сказала Рошель. — Думаю, хочете, щоб я купилася. Але одним загадковим виглядом мене не візьмеш.
— Та немає в мене загадкового вигляду, — відказав Амадіс. — Я страждаю і тому розумію такі речі. О, до речі, як там ваша робота?
— Все готово, — відповіла Рошель.
— Зараз дам вам ще. Беріть блокнота.
— Схоже, ви вже набагато менше страждаєте, — констатувала Рошель.
— Прибув баласт, — повідомив Амадіс. — Треба підготувати пла-тіжки для водіїв вантажівок і запропонувати їм роботу на залізниці.
— Вони відмовляться, — сказала Рошель.
— Починайте занотовувати, — звелів Амадіс. — Можна влаштувати так, що не відмовляться.
Рошель зробила три кроки й взяла свій блокнот і олівець. Поклавши лікті на стіл і обхопивши голову руками, Амадіс зачекав кілька хвилин і почав диктувати.
IV
— Це було першокласне святе діяння, — констатував абат Малжан.
Анна, археолог й абат повільно поверталися.
— Ох, ця негритянка... — казав Анна.
— Святі угодники!..
— Ходімо, ходімо, — закликав археолог.
— Дайте спокій Клодові Леону, — попередив абат. — Він дає їй раду не так і погано.
— Я б не проти простягнути йому руку помочі, — сказав Анна.
— Рука — це не зовсім те, чим він послуговується, — зазначив абат. — Ви не стежили за деталями.
— Ох, це ж треба! — вигукнув Анна. — Поговорімо про щось інше. Я вже йти не можу.
— Згоден. Це справляє враження, — сказав абат. — На щастя, на мені сутана.
— Що потрібно зробити, щоб стати священиком? — запитав Анна.
— Ви самі не знаєте, чого хочете, — відказав Малжан. — То одне вам подавай, то друге. То ви нісенітниці верзете, то маєте цілком розумний вигляд. То чутливий і вразливий, то цілковитий мерзотник, наче торговець худобою, що тільки про те й думає. Перепрошую за вжиті вислови, їм ще далеко до моїх думок.
— Нічого страшного, — заспокоїв його Анна. — Я розумію. Він розреготався й узяв абата під руку. — Малжане, — сказав він, — а ви самець!
— Красно дякую, — відгукнувся Малжан.
— А ви, — продовжував Анна, повертаючись до археолога, — ви — лев. Я щасливий бути знайомим з вами.
— Я старий лев, — відказав Атанагор. — Ваше порівняння було б точнішим, якби ви обрали землерийну тварину.
— Нічого подібного! Ваші розкопки — то самі вигадки. Ви постійно про них говорите, але ніхто їх не бачив, — висловився Анна.
— А ви б хотіли подивитися?
— Звісно! — відгукнувся Анна. — Мене цікавить усе без винятків.
— Вас цікавить усе потроху, — уточнив Малжан.
— Як усіх, — відказав Анна.
— А як же спеціалісти? — зауважив археолог. — Мій скромний приклад, звісно, ні про що не свідчить, але археологія — це все для мене.
— Неправда, — заперечив Анна. — Це лише жанр.
— Зовсім ні! — обурено вигукнув Атанагор.
Анна знову засміявся.
— Я вас запакую в ящик, — сказав він. — Ви ж туди кладете фаянсові горщики, які вам нічого не зробили...
— Замовкніть, поверхова ви людино! — сказав Атанагор.
Він зовсім не гнівався.
— Отож ходімо дивитися на ваші розкопки? — запропонував Анна.
— Ходімо, — підтримав Малжан.
— Ходімо, — погодився археолог.
V
Анжель ішов їм назустріч. Він простував непевними кроками, усе ще розпашілий від Бронзиного тіла. Вона пішла в інший бік, аби приєднатися до Бріса й Бертіля й допомогти їм працювати. Вона знала, що краще не лишатися біля цього збентеженого хлопця, що щойно так делікатно, ніжно, вважаючи, аби не зробити їй боляче, оволодів нею в піщаній улоговині. Вона засміялася й побігла. Її довгі гнучкі ноги злітали над світлим піском, а її тінь танцювала поруч, додаючи їй четвертий вимір.
Наздогнавши решту, Анжель уважно на них поглянув. Він не став вибачатися за те, що їх залишив. Анна теж був там, сильний і веселий, як до Рошель. Отже, з Рошель було покінчено.
До табору Атанагора лишалося зовсім недалеко. Подорожні перемовлялися, а події вже були готові трапитися.
Адже Анжель знав, ким була Бронза, і раптом втратив усе, що Анна мав від Рошель.
VI
— Я спускатимуся першим, — сказав Атанагор. — Будьте обережні. Там унизу купа каміння, яке потрібно запакувати.
Він втиснув своє тіло в жерло колодязя, і його ноги одразу знайшли надійну опору на срібній драбині.
— Прошу! — пропустив Анна Малжана.
— Який безглуздий вид спорту, — сказав Малжан. — Гей, ви там унизу, не дивіться вгору. Так не годиться!
Він підібрав сутану однією рукою й поставив ногу на першу сходинку.
— Ніби нічого, — сказав він. — Я таки спускаюся.
Анна лишився поруч з Анжелем.
— Як думаєш, як глибоко там спускатися? — запитав він.
— Не знаю, — відповів Анжель придушеним голосом. — Глибоко.
Анна нагнувся над проваллям.
— Там нічого не видно. Малжан уже, певно, спустився. Наша черга.
— Ще ні... — з відчаєм сказав Анжель.
— Та так, пора, — відказав Анна.
Він став на коліна над отвором колодязя і вглядався у щільний морок.
— Ні, — повторив Анжель. — Ще ні.
Він говорив тихо зляканим голосом.
— Треба лізти, — сказав Анна. — Ну ж бо! Ти що, перелякався?
— Я не боюся. — пробелькотів Анжель.
Його рука торкнулася до спини друга. Раптом він штовхнув його в порожнечу. Анжелеве чоло було вологе від поту. Кілька хвиль по тому почувся хрускіт і зляканий голос Малжана, що кричав з глибини колодязя.
Коліна в Анжеля тремтіли, а пальці завмерли в нерішучості до того, як він намацав першу перекладину. Ноги привели його вниз, а тіло здавалося холодним, ніби ртуть. Жерло колодязя прорізалося над його головою чорнуватою синню на чорнильному тлі. Під ним слабко вимальовувалося освітлене підземелля, і Анжель прискорив спуск. Він чув, як Малжан монотонним голосом декламує якісь слова. Анжель не дивився вниз.
VII
— Це моя провина, — сказав археолог Малжанові.
— Ні, я теж винен, — сказав абат.
— Треба було дати йому сказати Анжелеві, що Рошель вільна.
— У такому разі, — мовив Малжан, — тут би тепер лежав Анжель.
— Чому потрібно було обирати?
— Тому що потрібно обирати, — констатував Малжан. — Це прикро, але так є.
Аннине тіло зі зламаною шиєю лежало на камінні. На обличчі не було жодного виразу, чоло перетинала велика подряпина, на-півзахована скуйовдженим волоссям. Одна нога була підігнута під рештою тіла.
— Треба забрати його звідси й покласти як належить, — запропонував Малжан.
— Вони побачили, як згори прибули Анжелеві ноги. А потім і його тіло потроху наблизилося до них.
— Я його вбив, — сказав він. — Він мертвий.