Осінь в Пекіні — страница 36 из 40

Рошель припинила працювати й підвелася. Він їй не подобався.

— Як я можу вам допомогти? — запитала вона. — Вам погано?

— Не чіпайте мене, — відказав Амадіс. — Мене вдарив один з робітників.

— Може, ляжете?

— Тут нічого не поробиш, — сказав Амадіс. — Фізично. Решта почекає, нічого їй не буде.

Він трішки ворухнувся.

— Я б хотів побачитися з Дюпоном.

— Хто це, Дюпон?

— Археологів кухар.

— Де мені його шукати?

— Він, певно, досі з цим свинтусом Сальє... — пробелькотів Амадіс.

— Не хочете чогось випити? — запропонувала Рошель. — Можу приготувати вам чай з едреантів.

— Ні, — відповів Амадіс. — Нічого не треба.

— Гаразд.

— Дякую, — сказав Амадіс.

— Ох, я це роблю зовсім не для того, щоб вам сподобатися. Я вас зовсім не люблю.

— Знаю, — відказав Амадіс. — Хоча зазвичай вважають, що жінкам подобаються гомосексуали.

— Жінкам, що не люблять чоловіків, — констатувала Рошель, — або жінкам, що схильні до узагальнень.

— Кажуть, що жінки відчувають до них довіру, бо можуть не боятися набридливих залицянь і тому подібного.

— Якщо вони красені, може бути, — підтвердила Рошель. — Проте я зовсім не боюся набридливих залицянь.

— А хто, крім Анни, до вас залицяється?

— Ви нетактовний, — відповіла Рошель.

— Це неважливо, — сказав Амадіс. — Анна й Анжель знову стали для мене звичайними людьми — я їх звільнив.

— Анна до мене не чіпляється, — провадила Рошель. — Я з ним кохаюся. Він до мене торкається. Він мене місить.

— То чіпляється до вас Анжель?

— Так, — відповіла Рошель, — тому що мені це подобається. На вигляд він не такий велетень, як його друг. Крім того, спершу мені сподобався Анна, бо він не такий складний.

— Це Анжель складний? Як на мене, то він ідіот і лінюх. Проте зовні він симпатичніший за Анну.

— Ні, — заперечила Рошель. — Не на мій смак. Хоча загалом він нічого.

— Ви могли б з ним спати?

— Звісно! — підтвердила Рошель. — Тепер уже можу. Він Анни тепер мало чого можна добитися.

— Я вас про це все розпитую, бо для мене ви належите до цілковито чужого мені світу, — пояснив Амадіс. — Я б хотів зрозуміти.

— Це удар, яким вас нагородили, нагадав вам, що ви чоловік? — запитала Рошель.

— Мені тепер дуже боляче, — відгукнувся Амадіс, — тож іронії я не сприймаю.

— Коли ви припините вважати, що всі з вас насміхаються? — сказала Рошель. — Якби ви знали, як це мені байдуже!

— Проїхали, — сказав Амадіс. — Ви кажете, що Анжель до вас чіпляється. Вам це неприємно?

— Ні, — відповіла Рошель. — Він для мене щось на зразок резервного варіанта.

— Але він, певно, ревнує до Анни.

— Звідки ви це взяли?

— Висновую за аналогією, — відповів Амадіс. — Я добре знаю, що хотів би зробити з Сальє.

— Що?

— Вбити його, — сказав Амадіс. — Копняками в живіт. Поки геть не розчавлю його.

— Анжель не такий, як ви. Він не такий пристрасний.

— Помиляєтеся, — заперечив Амадіс. — Він усього цього бажає Анні.

Рошель занепокоєно на нього подивилася.

— Думаєте, нічого доброго з цього не вийде?

— Та ні, — сказав Амадіс, — усе таким чином владнається. Мені-то що з цього? Я це кажу не для того, щоб вас подратувати.

— Ви так говорите, ніби справді знаєте, — сказала Рошель. — Думаю, хочете, щоб я купилася. Але одним загадковим виглядом мене не візьмеш.

— Та немає в мене загадкового вигляду, — відказав Амадіс. — Я страждаю і тому розумію такі речі. О, до речі, як там ваша робота?

— Все готово, — відповіла Рошель.

— Зараз дам вам ще. Беріть блокнота.

— Схоже, ви вже набагато менше страждаєте, — констатувала Рошель.

— Прибув баласт, — повідомив Амадіс. — Треба підготувати пла-тіжки для водіїв вантажівок і запропонувати їм роботу на залізниці.

— Вони відмовляться, — сказала Рошель.

— Починайте занотовувати, — звелів Амадіс. — Можна влаштувати так, що не відмовляться.

Рошель зробила три кроки й взяла свій блокнот і олівець. Поклавши лікті на стіл і обхопивши голову руками, Амадіс зачекав кілька хвилин і почав диктувати.

IV

— Це було першокласне святе діяння, — констатував абат Малжан.

Анна, археолог й абат повільно поверталися.

— Ох, ця негритянка... — казав Анна.

— Святі угодники!..

— Ходімо, ходімо, — закликав археолог.

— Дайте спокій Клодові Леону, — попередив абат. — Він дає їй раду не так і погано.

— Я б не проти простягнути йому руку помочі, — сказав Анна.

— Рука — це не зовсім те, чим він послуговується, — зазначив абат. — Ви не стежили за деталями.

— Ох, це ж треба! — вигукнув Анна. — Поговорімо про щось інше. Я вже йти не можу.

— Згоден. Це справляє враження, — сказав абат. — На щастя, на мені сутана.

— Що потрібно зробити, щоб стати священиком? — запитав Анна.

— Ви самі не знаєте, чого хочете, — відказав Малжан. — То одне вам подавай, то друге. То ви нісенітниці верзете, то маєте цілком розумний вигляд. То чутливий і вразливий, то цілковитий мерзотник, наче торговець худобою, що тільки про те й думає. Перепрошую за вжиті вислови, їм ще далеко до моїх думок.

— Нічого страшного, — заспокоїв його Анна. — Я розумію. Він розреготався й узяв абата під руку. — Малжане, — сказав він, — а ви самець!

— Красно дякую, — відгукнувся Малжан.

— А ви, — продовжував Анна, повертаючись до археолога, — ви — лев. Я щасливий бути знайомим з вами.

— Я старий лев, — відказав Атанагор. — Ваше порівняння було б точнішим, якби ви обрали землерийну тварину.

— Нічого подібного! Ваші розкопки — то самі вигадки. Ви постійно про них говорите, але ніхто їх не бачив, — висловився Анна.

— А ви б хотіли подивитися?

— Звісно! — відгукнувся Анна. — Мене цікавить усе без винятків.

— Вас цікавить усе потроху, — уточнив Малжан.

— Як усіх, — відказав Анна.

— А як же спеціалісти? — зауважив археолог. — Мій скромний приклад, звісно, ні про що не свідчить, але археологія — це все для мене.

— Неправда, — заперечив Анна. — Це лише жанр.

— Зовсім ні! — обурено вигукнув Атанагор.

Анна знову засміявся.

— Я вас запакую в ящик, — сказав він. — Ви ж туди кладете фаянсові горщики, які вам нічого не зробили...

— Замовкніть, поверхова ви людино! — сказав Атанагор.

Він зовсім не гнівався.

— Отож ходімо дивитися на ваші розкопки? — запропонував Анна.

— Ходімо, — підтримав Малжан.

— Ходімо, — погодився археолог.

V

Анжель ішов їм назустріч. Він простував непевними кроками, усе ще розпашілий від Бронзиного тіла. Вона пішла в інший бік, аби приєднатися до Бріса й Бертіля й допомогти їм працювати. Вона знала, що краще не лишатися біля цього збентеженого хлопця, що щойно так делікатно, ніжно, вважаючи, аби не зробити їй боляче, оволодів нею в піщаній улоговині. Вона засміялася й побігла. Її довгі гнучкі ноги злітали над світлим піском, а її тінь танцювала поруч, додаючи їй четвертий вимір.

Наздогнавши решту, Анжель уважно на них поглянув. Він не став вибачатися за те, що їх залишив. Анна теж був там, сильний і веселий, як до Рошель. Отже, з Рошель було покінчено.

До табору Атанагора лишалося зовсім недалеко. Подорожні перемовлялися, а події вже були готові трапитися.

Адже Анжель знав, ким була Бронза, і раптом втратив усе, що Анна мав від Рошель.

VI

— Я спускатимуся першим, — сказав Атанагор. — Будьте обережні. Там унизу купа каміння, яке потрібно запакувати.

Він втиснув своє тіло в жерло колодязя, і його ноги одразу знайшли надійну опору на срібній драбині.

— Прошу! — пропустив Анна Малжана.

— Який безглуздий вид спорту, — сказав Малжан. — Гей, ви там унизу, не дивіться вгору. Так не годиться!

Він підібрав сутану однією рукою й поставив ногу на першу сходинку.

— Ніби нічого, — сказав він. — Я таки спускаюся.

Анна лишився поруч з Анжелем.

— Як думаєш, як глибоко там спускатися? — запитав він.

— Не знаю, — відповів Анжель придушеним голосом. — Глибоко.

Анна нагнувся над проваллям.

— Там нічого не видно. Малжан уже, певно, спустився. Наша черга.

— Ще ні... — з відчаєм сказав Анжель.

— Та так, пора, — відказав Анна.

Він став на коліна над отвором колодязя і вглядався у щільний морок.

— Ні, — повторив Анжель. — Ще ні.

Він говорив тихо зляканим голосом.

— Треба лізти, — сказав Анна. — Ну ж бо! Ти що, перелякався?

— Я не боюся. — пробелькотів Анжель.

Його рука торкнулася до спини друга. Раптом він штовхнув його в порожнечу. Анжелеве чоло було вологе від поту. Кілька хвиль по тому почувся хрускіт і зляканий голос Малжана, що кричав з глибини колодязя.

Коліна в Анжеля тремтіли, а пальці завмерли в нерішучості до того, як він намацав першу перекладину. Ноги привели його вниз, а тіло здавалося холодним, ніби ртуть. Жерло колодязя прорізалося над його головою чорнуватою синню на чорнильному тлі. Під ним слабко вимальовувалося освітлене підземелля, і Анжель прискорив спуск. Він чув, як Малжан монотонним голосом декламує якісь слова. Анжель не дивився вниз.

VII

— Це моя провина, — сказав археолог Малжанові.

— Ні, я теж винен, — сказав абат.

— Треба було дати йому сказати Анжелеві, що Рошель вільна.

— У такому разі, — мовив Малжан, — тут би тепер лежав Анжель.

— Чому потрібно було обирати?

— Тому що потрібно обирати, — констатував Малжан. — Це прикро, але так є.

Аннине тіло зі зламаною шиєю лежало на камінні. На обличчі не було жодного виразу, чоло перетинала велика подряпина, на-півзахована скуйовдженим волоссям. Одна нога була підігнута під рештою тіла.

— Треба забрати його звідси й покласти як належить, — запропонував Малжан.

— Вони побачили, як згори прибули Анжелеві ноги. А потім і його тіло потроху наблизилося до них.

— Я його вбив, — сказав він. — Він мертвий.