Осінь в Пекіні — страница 37 из 40

— Думаю, він необережно перехилився над отвором, — сказав археолог. — Не стійте там.

— Це я... — сказав Анжель.

— Не чіпайте його, — велів Малжан. — Не варто. Це був нещасний випадок.

— Ні, — сказав Анжель.

— Так, — провадив археолог. — Принаймні це ви можете від нього прийняти.

Анжель плакав, і його обличчя палало.

— Почекайте на нас там, — велів Атанагор. — Ідіть вперед коридором.

Він підійшов до Анни. І ніжним жестом пригладив його біляве волосся, поглянувши на жалюгідне побите тіло.

— Він був молодий, — сказав археолог.

— Так, — промимрив Малжан. — Усі вони молоді.

— І всі помирають... — додав Атанагор.

— Не всі. дехто лишається. Ви і я, наприклад.

— Нас зроблено з каменю, — сказав археолог. — Це не рахується.

— Допоможіть мені, — попросив Малжан.

У них ледь вийшло підняти розм’якле тіло, що осідало й волочилося по землі. Ноги в Малжана ковзалися на вологій землі. Врешті-решт Аннине тіло підняли з купи каміння й поклали біля стіни ґалереї.

— Варто було мені відвернутися, — картав себе Атанагор. — Це моя провина.

— Повторюю вам, що ні, — заперечив Малжан. — Тут нічого не можна було вдіяти.

— Це негідно, — сказав Атанагор, — що нам теж довелося докласти до цього руку.

— Нам судилося бути розчарованими в будь-якому разі, — сказав Малжан. — Так склалося, що ми розчаровані, перебуваючи в плоті. Це важко витримати, але минеться і буде легше.

— Для вас минеться, — сказав Атанагор. — Він був гарним.

— Вони всі красиві, — сказав Малжан. — Усі, хто лишився.

— Ви надто черстві, — сказав археолог.

— Священик не може бути м’якосердим, — сказав Малжан.

— Я б хотів його причесати, — сказав археолог. — Маєте гребінця?

— Ні, не маю, — відповів Малжан. — Воно того не варте. Ходімо.

— Я не можу його так залишити.

— Не розкисайте. Він лишається поруч з вами, бо він мертвий, а ви старий. Але він таки мертвий.

— А я старий, але таки живий, — сказав археолог. — І Анжель лишився сам-один.

— Тепер у нього більше не буде товариства, — погодився Малжан.

— Ми лишаємося поруч з ним.

— Ні, — заперечив Мажлан. — Він поїде звідси. І поїде сам. Усе так просто не владнається. Ми ще не дійшли до розв’язки.

— Що ще може трапитися?.. — зітхнув Атанагор втомленим надтріснутим голосом.

— Ще щось трапиться, — сказав Малжан. — Робота в пустелі не минає без наслідків. Тут усе так заплуталося. Це відчувається в усьому.

— Ви звикли до трупів, — мовив Атанагор. — Але не я. Я маю справу лише з муміями.

— Вас не посвячено в таїнство, — сказав Малжан. — Ви можете лише страждати й нічого з того не матимете.

— А ви щось з цього матимете?

— Я? — перепитав Малжан. — Я від цього не страждаю. Ходімо.

VIII

Вони знайшли Анжеля в ґалереї. Очі в нього були сухі.

— Нічого не можна вдіяти? — запитав він Малжана.

— Нічого, — підтвердив Малжан. — Лише попередити інших на зворотному шляху.

— Гаразд, — сказав Анжель. — Я їм скажу. Будемо дивитися на розкопки?

— Звісно ж, — підтвердив Малжан. — Ми ж тут саме для цього.

Атанагор не промовив ні слова, а його зморщене підборіддя тремтіло. Він пройшов між двома співрозмовниками й став на чолі колони. Вони йшли звивистим коридором, що вів углиб забою. Ан-жель уважно розглядав стелю й опори ґалереї і, здавалося, намагався визначити координати підземелля. Вони прибули до головної ґалереї, в іншому кінці якої через рівні проміжки проглядалися світлові точки освітлювальних приладів. Анжель зупинився біля входу.

— Вона там? — запитав він.

Атанагор глянув на нього, не розуміючи.

— Ваша подруга, вона там? — перепитав Анжель.

— Так, — відповів археолог, — працює з Брісом і Бертілем.

— Я не хочу з нею бачитися, — сказав Анжель. — Не можу з нею бачитися. Я вбив Анну.

— Припиніть, — урвав його Малжан. — Якщо ви ще раз повторите цю дурницю, я вами займуся.

— Я вбив його, — наполягав Анжель.

— Ні, — заперечив Малжан. — Ви його штовхнули, а помер він, приземлившись на каміння. Це випадковість.

— Ви єзуїт... — сказав Анжель.

— Здається, я вже казав, що мене виховували евдисти,[51] — спокійно зауважив Малжан. — Якби ви вважали на те, що я кажу, вам уже б не було погано. Щойно здавалося, що ви реаґуєте правильно, і раптом починаєте знову. Попереджаю, що не дам вам нюняти. Еники-беники...

— ...їли вареники, — автоматично продовжили Анжель і археолог.

— Думаю, продовження вам відоме, — сказав Малжан, — тому не наполягатиму. Так само не хочу вас змушувати бачитися з тими трьома в кінці коридору. Я ж не кат.

Атанагор демонстративно кашлянув.

— Саме так, — сказав Малжан, обертаючись до нього. — Я не кат.

— Звісно, ні, — не став заперечувати Атанагор. — Інакше б ваша сутана була червона, а не чорна.

— Вночі не було б жодної різниці, — зауважив Малжан.

— Так само для сліпого, — додав археолог. — Ви ніяк не припините виголошувати трюїзми.

— Який ви надокучливий, — сказав Малжан. — Я ж намагаюся вам обом підняти бойовий дух.

— У вас це добре виходить. У мене вже майже виникло бажання вас вилаяти, — підсумував Атанагор.

— Коли воно у вас остаточно сформується, — відказав Малжан, — отоді я справді доб’юся свого.

Анжель мовчав і дивився в кінець ґалереї, потім розвернувся й втупився в інший її бік.

— Якого напрямку ви дотримуєтеся в розкопках? — запитав він археолога, роблячи зусилля, щоб говорити природно.

— Складно сказати, — відповів археолог. — Десь на дві міри на схід від меридіана...

— А. — сказав Анжель, не рухаючись.

— Пора вирішувати, — спонукав Малжан, — ми йдемо чи ні?

— Мені треба поглянути на розрахунки, — відказав Анжель.

— У чому річ? — запитав археолог.

— Ні в чому, — відповів Анжель. — Маю одне припущення. Не хочу туди йти.

— Гаразд, — сказав Малжан. — У такому разі повертаємося.

Всі зробили півоберта.

— Ви йдете зі мною в готель? — запитав абата Анжель.

— Так, буду вас супроводжувати, — відповів Малжан.

Цього разу археолог ішов останній, і його тінь здавалася крихітною поруч з тінями його супутників.

— Я поспішаю, — сказав Анжель. — Хочу побачитися з Рошель. Хочу їй повідомити.

— Я можу це зробити сам, — запропонував абат.

— Поспішаймо, — сказав Анжель. — Я мушу її побачити. Хочу побачити, яка вона тепер.

— Ходімо швидше, — підтримав його Малжан.

Археолог зупинився.

— Я залишу вас тут, — сказав він.

Анжель зробив кілька кроків назад і став перед Атанагором.

— Хочу вас перепросити, — сказав він. — І подякувати вам.

— За що? — сумно перепитав Атанагор.

— За все. — відповів Анжель.

— Це все моя провина.

— Дякую. — сказав Анжель. — До зустрічі.

— Можливо, — відказав археолог.

— Ходімо, рухайте булками; до побачення, Ато! — закричав Малжан.

— До побачення, абате! — відгукнувся Атанагор.

Зачекавши, поки вони відійдуть подалі й повернуть за ріг ґалереї, він рушив за ними. Анна лежав на самоті біля холодної скелі. Анжель і Малжан проминули коридор і піднялися срібними сходами, коли туди прийшов Атанагор. Він став на коліна поруч з Анною, подивився на нього — голова археолога впала на груди. Він думав про давнє й ніжне, аромат якого вже майже випарувався. Анна або Анжель — чому потрібно було обирати?

IX

Любити розумну жінку до смаку лише педерасту.[52]

Бодлер «Спалахи»

Амадіс зайшов до Анжелевої кімнати. Хлопець сидів на ліжку, поруч з ним вибуховою хвилею лежала одна з сорочок професора Жуйру-ка. Амадіс закліпав очима, намагаючись звикнути, але змушений був відвести погляд. Анжель мовчав, він заледве повернув голову на звук дверей і не поворухнувся навіть тоді, коли Амадіс сів на стілець.

— Ви знаєте, де моя секретарка? — запитав Дюдю.

— Ні, — відповів Анжель. — Я не бачив її відучора.

— Вона погано сприйняла новини, — сказав Амадіс. — У мене досі пошта не відправлена. Могли б почекати до сьогодні перед тим, як повідомляти їй, що Анна мертвий.

— Це Малжан їй розповів. Я тут ні до чого.

— Вам слід піти до неї й утішити, сказавши, що вона знайде порятунок у роботі.

— Як ви можете таке казати? — обурився Анжель. — Ви ж чудово знаєте, що це брехня.

— Це ж очевидно, — відказав Амадіс. — Робота — це дійовий засіб, що дає людині змогу відволіктися й тимчасово абстрагуватися від турбот і тягарів буденного життя.

— Немає більше нічого буденного... Ви мені забиваєте баки, — зауважив Анжель. — Ви навіть не можете це вимовити без сміху.

— Я давним-давно розучився сміятися, — сказав Амадіс. — Мені б хотілося, аби Рошель прийшла й забрала листи і щоб 975й приїхав.

— Відправте таксі, — порадив Анжель.

— Уже зроблено, — відказав Амадіс. — Знали б ви, як я чекаю на його повернення.

— Схоже на те, що ви ідіот, — констатував Анжель.

— А зараз ви мені, безумовно, скажете, що я брудний педик?

— Та скільки можна! — вигукнув Анжель.

— Тобто ви не хочете сказати Рошель, що в мене є для неї робота?

— Я не хочу її тепер бачити, — сказав Анжель. — Зрозумійте нарешті! Анна помер лише вчора по обіді.

— Я це чудово знаю, — провадив Амадіс. — Помер, не дочекавшись зарплати. Я б хотів, щоб ви пішли й сказали Рошель, що моя пошта більше не може чекати.

— Я не можу її турбувати.

— Можете, — заперечив Амадіс. — Вона у своїй кімнаті.

— У такому разі чому ви запитували, де вона?

— Щоб ви занепокоїлися, — відповів Амадіс.

— Я чудово знаю, що вона у своїй кімнаті.

— Отже, моя хитрість не спрацювала, — констатував Амадіс. — От і все.

— Гаразд, я схожу за нею, — здався Анжель. — Вона все одно не прийде.