— Думаю, він необережно перехилився над отвором, — сказав археолог. — Не стійте там.
— Це я... — сказав Анжель.
— Не чіпайте його, — велів Малжан. — Не варто. Це був нещасний випадок.
— Ні, — сказав Анжель.
— Так, — провадив археолог. — Принаймні це ви можете від нього прийняти.
Анжель плакав, і його обличчя палало.
— Почекайте на нас там, — велів Атанагор. — Ідіть вперед коридором.
Він підійшов до Анни. І ніжним жестом пригладив його біляве волосся, поглянувши на жалюгідне побите тіло.
— Він був молодий, — сказав археолог.
— Так, — промимрив Малжан. — Усі вони молоді.
— І всі помирають... — додав Атанагор.
— Не всі. дехто лишається. Ви і я, наприклад.
— Нас зроблено з каменю, — сказав археолог. — Це не рахується.
— Допоможіть мені, — попросив Малжан.
У них ледь вийшло підняти розм’якле тіло, що осідало й волочилося по землі. Ноги в Малжана ковзалися на вологій землі. Врешті-решт Аннине тіло підняли з купи каміння й поклали біля стіни ґалереї.
— Варто було мені відвернутися, — картав себе Атанагор. — Це моя провина.
— Повторюю вам, що ні, — заперечив Малжан. — Тут нічого не можна було вдіяти.
— Це негідно, — сказав Атанагор, — що нам теж довелося докласти до цього руку.
— Нам судилося бути розчарованими в будь-якому разі, — сказав Малжан. — Так склалося, що ми розчаровані, перебуваючи в плоті. Це важко витримати, але минеться і буде легше.
— Для вас минеться, — сказав Атанагор. — Він був гарним.
— Вони всі красиві, — сказав Малжан. — Усі, хто лишився.
— Ви надто черстві, — сказав археолог.
— Священик не може бути м’якосердим, — сказав Малжан.
— Я б хотів його причесати, — сказав археолог. — Маєте гребінця?
— Ні, не маю, — відповів Малжан. — Воно того не варте. Ходімо.
— Я не можу його так залишити.
— Не розкисайте. Він лишається поруч з вами, бо він мертвий, а ви старий. Але він таки мертвий.
— А я старий, але таки живий, — сказав археолог. — І Анжель лишився сам-один.
— Тепер у нього більше не буде товариства, — погодився Малжан.
— Ми лишаємося поруч з ним.
— Ні, — заперечив Мажлан. — Він поїде звідси. І поїде сам. Усе так просто не владнається. Ми ще не дійшли до розв’язки.
— Що ще може трапитися?.. — зітхнув Атанагор втомленим надтріснутим голосом.
— Ще щось трапиться, — сказав Малжан. — Робота в пустелі не минає без наслідків. Тут усе так заплуталося. Це відчувається в усьому.
— Ви звикли до трупів, — мовив Атанагор. — Але не я. Я маю справу лише з муміями.
— Вас не посвячено в таїнство, — сказав Малжан. — Ви можете лише страждати й нічого з того не матимете.
— А ви щось з цього матимете?
— Я? — перепитав Малжан. — Я від цього не страждаю. Ходімо.
VIII
Вони знайшли Анжеля в ґалереї. Очі в нього були сухі.
— Нічого не можна вдіяти? — запитав він Малжана.
— Нічого, — підтвердив Малжан. — Лише попередити інших на зворотному шляху.
— Гаразд, — сказав Анжель. — Я їм скажу. Будемо дивитися на розкопки?
— Звісно ж, — підтвердив Малжан. — Ми ж тут саме для цього.
Атанагор не промовив ні слова, а його зморщене підборіддя тремтіло. Він пройшов між двома співрозмовниками й став на чолі колони. Вони йшли звивистим коридором, що вів углиб забою. Ан-жель уважно розглядав стелю й опори ґалереї і, здавалося, намагався визначити координати підземелля. Вони прибули до головної ґалереї, в іншому кінці якої через рівні проміжки проглядалися світлові точки освітлювальних приладів. Анжель зупинився біля входу.
— Вона там? — запитав він.
Атанагор глянув на нього, не розуміючи.
— Ваша подруга, вона там? — перепитав Анжель.
— Так, — відповів археолог, — працює з Брісом і Бертілем.
— Я не хочу з нею бачитися, — сказав Анжель. — Не можу з нею бачитися. Я вбив Анну.
— Припиніть, — урвав його Малжан. — Якщо ви ще раз повторите цю дурницю, я вами займуся.
— Я вбив його, — наполягав Анжель.
— Ні, — заперечив Малжан. — Ви його штовхнули, а помер він, приземлившись на каміння. Це випадковість.
— Ви єзуїт... — сказав Анжель.
— Здається, я вже казав, що мене виховували евдисти,[51] — спокійно зауважив Малжан. — Якби ви вважали на те, що я кажу, вам уже б не було погано. Щойно здавалося, що ви реаґуєте правильно, і раптом починаєте знову. Попереджаю, що не дам вам нюняти. Еники-беники...
— ...їли вареники, — автоматично продовжили Анжель і археолог.
— Думаю, продовження вам відоме, — сказав Малжан, — тому не наполягатиму. Так само не хочу вас змушувати бачитися з тими трьома в кінці коридору. Я ж не кат.
Атанагор демонстративно кашлянув.
— Саме так, — сказав Малжан, обертаючись до нього. — Я не кат.
— Звісно, ні, — не став заперечувати Атанагор. — Інакше б ваша сутана була червона, а не чорна.
— Вночі не було б жодної різниці, — зауважив Малжан.
— Так само для сліпого, — додав археолог. — Ви ніяк не припините виголошувати трюїзми.
— Який ви надокучливий, — сказав Малжан. — Я ж намагаюся вам обом підняти бойовий дух.
— У вас це добре виходить. У мене вже майже виникло бажання вас вилаяти, — підсумував Атанагор.
— Коли воно у вас остаточно сформується, — відказав Малжан, — отоді я справді доб’юся свого.
Анжель мовчав і дивився в кінець ґалереї, потім розвернувся й втупився в інший її бік.
— Якого напрямку ви дотримуєтеся в розкопках? — запитав він археолога, роблячи зусилля, щоб говорити природно.
— Складно сказати, — відповів археолог. — Десь на дві міри на схід від меридіана...
— А. — сказав Анжель, не рухаючись.
— Пора вирішувати, — спонукав Малжан, — ми йдемо чи ні?
— Мені треба поглянути на розрахунки, — відказав Анжель.
— У чому річ? — запитав археолог.
— Ні в чому, — відповів Анжель. — Маю одне припущення. Не хочу туди йти.
— Гаразд, — сказав Малжан. — У такому разі повертаємося.
Всі зробили півоберта.
— Ви йдете зі мною в готель? — запитав абата Анжель.
— Так, буду вас супроводжувати, — відповів Малжан.
Цього разу археолог ішов останній, і його тінь здавалася крихітною поруч з тінями його супутників.
— Я поспішаю, — сказав Анжель. — Хочу побачитися з Рошель. Хочу їй повідомити.
— Я можу це зробити сам, — запропонував абат.
— Поспішаймо, — сказав Анжель. — Я мушу її побачити. Хочу побачити, яка вона тепер.
— Ходімо швидше, — підтримав його Малжан.
Археолог зупинився.
— Я залишу вас тут, — сказав він.
Анжель зробив кілька кроків назад і став перед Атанагором.
— Хочу вас перепросити, — сказав він. — І подякувати вам.
— За що? — сумно перепитав Атанагор.
— За все. — відповів Анжель.
— Це все моя провина.
— Дякую. — сказав Анжель. — До зустрічі.
— Можливо, — відказав археолог.
— Ходімо, рухайте булками; до побачення, Ато! — закричав Малжан.
— До побачення, абате! — відгукнувся Атанагор.
Зачекавши, поки вони відійдуть подалі й повернуть за ріг ґалереї, він рушив за ними. Анна лежав на самоті біля холодної скелі. Анжель і Малжан проминули коридор і піднялися срібними сходами, коли туди прийшов Атанагор. Він став на коліна поруч з Анною, подивився на нього — голова археолога впала на груди. Він думав про давнє й ніжне, аромат якого вже майже випарувався. Анна або Анжель — чому потрібно було обирати?
IX
Любити розумну жінку до смаку лише педерасту.[52]
Амадіс зайшов до Анжелевої кімнати. Хлопець сидів на ліжку, поруч з ним вибуховою хвилею лежала одна з сорочок професора Жуйру-ка. Амадіс закліпав очима, намагаючись звикнути, але змушений був відвести погляд. Анжель мовчав, він заледве повернув голову на звук дверей і не поворухнувся навіть тоді, коли Амадіс сів на стілець.
— Ви знаєте, де моя секретарка? — запитав Дюдю.
— Ні, — відповів Анжель. — Я не бачив її відучора.
— Вона погано сприйняла новини, — сказав Амадіс. — У мене досі пошта не відправлена. Могли б почекати до сьогодні перед тим, як повідомляти їй, що Анна мертвий.
— Це Малжан їй розповів. Я тут ні до чого.
— Вам слід піти до неї й утішити, сказавши, що вона знайде порятунок у роботі.
— Як ви можете таке казати? — обурився Анжель. — Ви ж чудово знаєте, що це брехня.
— Це ж очевидно, — відказав Амадіс. — Робота — це дійовий засіб, що дає людині змогу відволіктися й тимчасово абстрагуватися від турбот і тягарів буденного життя.
— Немає більше нічого буденного... Ви мені забиваєте баки, — зауважив Анжель. — Ви навіть не можете це вимовити без сміху.
— Я давним-давно розучився сміятися, — сказав Амадіс. — Мені б хотілося, аби Рошель прийшла й забрала листи і щоб 975й приїхав.
— Відправте таксі, — порадив Анжель.
— Уже зроблено, — відказав Амадіс. — Знали б ви, як я чекаю на його повернення.
— Схоже на те, що ви ідіот, — констатував Анжель.
— А зараз ви мені, безумовно, скажете, що я брудний педик?
— Та скільки можна! — вигукнув Анжель.
— Тобто ви не хочете сказати Рошель, що в мене є для неї робота?
— Я не хочу її тепер бачити, — сказав Анжель. — Зрозумійте нарешті! Анна помер лише вчора по обіді.
— Я це чудово знаю, — провадив Амадіс. — Помер, не дочекавшись зарплати. Я б хотів, щоб ви пішли й сказали Рошель, що моя пошта більше не може чекати.
— Я не можу її турбувати.
— Можете, — заперечив Амадіс. — Вона у своїй кімнаті.
— У такому разі чому ви запитували, де вона?
— Щоб ви занепокоїлися, — відповів Амадіс.
— Я чудово знаю, що вона у своїй кімнаті.
— Отже, моя хитрість не спрацювала, — констатував Амадіс. — От і все.
— Гаразд, я схожу за нею, — здався Анжель. — Вона все одно не прийде.