— Прийде.
— Вона любила Анну.
— Вона б і з вами переспала. Вона сама мені про це сказала. Вчора.
— Ви негідник, — сказав Анжель.
Амадіс не став відповідати. Здавалося, йому цілком байдуже.
— Вона б переспала зі мною, якби Анна досі був живий, — сказав Анжель.
— Та ні. Навіть тепер.
— Ви негідник, — повторив Анжель. — І брудний педераст.
— Ну от ви й вимовили це загальне слово. Отже, ви підете до неї. Загальне підштовхує до часткового.
— Так, піду.
Він підвівся, і пружини ліжка тихо зітхнули.
— Її ліжко не скрипить, — сказав Амадіс.
— Годі... — промимрив Анжель.
— Я вам це заборгував.
— Годі. Вас неможливо витримати. Забирайтеся звідси.
— Он воно як, — сказав Амадіс. — Сьогодні ви знаєте, чого хочете?
— Анна помер.
— То від чого це вас звільняє?
— Від мене. Я прокидаюся.
— Та ні, — заперечив Амадіс. — Ви чудово знаєте, що зараз ви підете й покінчите з життям самогубством.
— Я думав про це, — сказав Анжель.
— Спершу підіть приведіть Рошель.
— Йду по неї.
— Можете не поспішати, — сказав Амадіс. — Якщо захочете її втішити. чи ще щось. Але не надто її втомлюйте. У мене тут купа пошти накопичилася.
Анжель, не дивлячись, пройшов повз Амадіса. Директор лишився сидіти на стільці, чекаючи, поки зачиняться двері.
Тепер один кінець коридору готелю вів прямісінько в порожнечу. Перед тим, як іти до Рошель, Анжель підійшов до краю. Між двома розчленованими половинками готелю блищав залізничний шлях; коридор продовжувався з другого боку, ведучи до решти кімнат. Поміж рейками та шпалами сіре чисте каміння баласту спалахувало на світлі своїм слюдяним вістрям. Дорога губилася на горизонті з обох боків від фасадів, а невидиме Анжелеві нагромадження шпал і рейок майже зникло зі свого місця.
Двоє водіїв вантажівок завершували збирати вагони й локомотив, що вже стояли на рейках. Шепіт шківа маленького мотора підйомника додавав варіацію на тему, задану ритмом котушки мазутного двигуна, що приводив його в рух.
Анжель повернувся. Минувши двоє дверей, він зупинився перед третіми й постукав. Голос Рошель запропонував йому ввійти. Її кімнату було вмебльовано, як і решту, — просто й скупо. Рошель лежала на ліжку, одягнена була в ту саму сукню, що й вчора, а постіль не було розстелено.
— Це я... — сказав Анжель.
— Рошель сіла й подивилася на нього. Її очі поблякли на загостреному обличчі.
— Як це трапилося? — запитала вона.
— Я не міг зустрітися з вами вчора, — сказав Анжель. — Думав, що Малжан вам розповів.
— Він упав у колодязь, — сказала Рошель. — Ви не змогли його втримати, тому що він дуже важкий. Я знаю, який він важкий. Як таке могло трапитися з Анною?
— Це моя провина, — сказав Анжель.
— Та ні. Ви недостатньо сильний, аби його втримати.
— Я вас неймовірно любив, — сказав Анжель.
— Я знаю, — відгукнулася Рошель. — Ви досі мене дуже любите.
— Саме тому він упав, — сказав Анжель. — Мені здається. Аби я міг вас любити.
— Надто пізно, — мовила Рошель з нотками кокетування.
— Раніше так само було запізно.
— Тоді чому він упав?
— Він не міг упасти, — відповів Анжель. — Тільки не Анна.
— Ох, це був нещасний випадок, — сказала Рошель.
— Ви не спали?
— Я думала, що не варто спати, — сказала вона, — адже до смерті слід виявляти повагу.
— Але потім ви все ж заснули. — продовжив Анжель.
— Так, абат Малжан дав мені мікстуру, і я її прийняла.
— Вона простягла йому повний флакон. Я прийняла п’ять крапель. І спала дуже добре.
— Вам пощастило, — сказав Анжель.
— Коли люди помирають, сльозами цьому не зарадиш, — провадила Рошель. — Знаєте, мені дуже важко.
— Мені теж, — сказав Анжель. — Не знаю, як нам після такого жити.
— Ви вважаєте, що це недобре?
— Не знаю, — сказав Анжель. — Він поглянув на флакон. — Якби ви прийняли половину цієї пляшечки, — сказав він, — ви б уже не прокинулися.
— Я бачила чудові сни, — розповідала Рошель. — Там було два чоловіки, що були закохані в мене й змагалися за моє серце. Це було прекрасно. Дуже романтично.
— Зрозуміло, — сказав Анжель.
— Може, ще не надто пізно, — сказала Рошель.
— Ви бачили Анну вві сні?
— Ні!.. — збентежилася Рошель. — Не говоріть зі мною про нього, мені це неприємно. Не хочу про це думати.
— Він був красенем, — сказав Анжель.
Рошель занепокоєно подивилася на нього.
— Чому ви мені таке говорите? Мені було спокійно, а ви мене лякаєте й бентежите. Ви мені не подобаєтеся, коли ви такий. Ви завжди сумний. Не варто думати про те, що трапилося.
— Ви можете примусити себе не думати?
— Будь-хто може себе примусити, — сказала Рошель. — Я жива. І ви теж.
— Мені соромно жити... — сказав Анжель.
— Скажіть, — запитала Рошель, — ви мене справді аж так любите?
— Справді, — відповів Анжель, — аж так.
— До мене скоро прийде розрада, — сказала Рошель. — Я не здатна довго думати про щось сумне. Звісно, я часто згадуватиму про Анну.
— Частіше, ніж про мене, — додав Анжель.
— Ох! Який ви нецікавий, — сказала Рошель. — Ми з вами залишаємося живими врешті-решт!
Вона потягнулася.
— Амадіс хоче, аби ви прийшли по пошту, — сказав Анжель, гірко усміхнувшись.
— Мені не хочеться, — відказала вона. — У мене все притуплено через ці краплі. Думаю, краще піду спати.
Анжель підвівся.
— Можете залишитися, — сказала вона. — Мені це не заважатиме. Самі подумайте! Після всього, що трапилося, церемонії ні до чого...
Вона стала розщібати сукню.
— Я боявся, аби ви не перевищили дозу, — сказав Анжель.
Він все ще тримав у руках пляшечку.
— Таке скажете! Абат Малжан мене попередив не приймати більше ніж п’ять крапель.
— Знаєте, що буде, якщо перевищити дозу? — запитав Анжель.
— Спатимете дуже довго, — відповіла Рошель. — Це небезпечно. Можна навіть померти. Так чинити не варто.
Анжель подивився на неї. Вона зняла сукню. Її сформоване пишне тіло пружно здіймалося, але в тендітних місцях було позначене зморщечками й заломами, непомітними з першого погляду. Її ледь опалі груди натягали легку тканину бюстгальтера, а на її м’ясистих стегнах проступали звивисті блакитнаві судинки. Зустрівшись очима з хлопцем, вона усміхнено потупилася й швиденько пірнула під ковдру.
— Сідайте поруч, — запропонувала вона.
— Якщо кожен з нас вип’є половину пляшечки. — пробелькотів Анжель. — Він сів біля неї і продовжив:
— Для нас це теж був би вихід.
— Вихід з чого? — не зрозуміла Рошель. — Життя чудове.
— Ви кохали Анну.
— Ну так, — відповіла Рошель. — Не починайте. Хіба ви не бачите, що робите мені боляче, говорячи про це?
— Я вже не витримую цю пустелю, де всі гинуть.
Вона поклала голову на подушку.
— Не всі.
— Усі. Жуйрук, Піппо, інтерн, Анна, інспектор. і ми з вами.
— Ми з вами — ні, — заперечила Рошель. — Ми живі.
— Як у романах, померти поруч... — провадив Анжель, — один біля одного.
— У ніжних обіймах, — доповнила Рошель. — Мила картинка, чи не так? Я теж це читала.
— Ось так, один за одним, — сказав Анжель.
— Це в романах, — зауважила Рошель. — У житті так не буває.
— А було б добре. — промовив Анжель.
Вона замислилася, схрестивши руки під головою.
— Це було б, як у кіно, — сказала вона. — Вважаєте, що можливо померти ось так?
— Можливо, що й ні, — відповів Анжель. — На жаль.
— Це було б, як у фільмі, що я дивилася, — сказала Рошель. — Вони помирали від кохання один біля одного. А ви могли б померти від кохання до мене?
— Думаю, раніше міг би, — відповів Анжель.
— Справді могли б? Це ж треба.
— Не думаю, що з цим щось вийде, — сказав Анжель, відкорковуючи флакон.
— Ні? Ми лише заснемо?
— Вірогідно.
— А якщо спробувати? — запропонувала Рошель. — Було б так добре зараз заснути. Мені б хотілося знову побачити той сон.
— Існують наркотики, — розповідав Анжель, — від яких ви постійно бачитимете такі сни.
— Справді? — перепитала Рошель. — Може, і цей наркотик з таких?
— Вірогідно, — відповів Анжель.
— Мені хочеться. — мовила Рошель. — Я б хотіла знову побачити той сон. Але я не можу спати сама.
Вона ковзнула по ньому пильним поглядом. Він сидів, понуривши голову, і дивився на флакон.
— Випиймо, кожен потроху? — запропонувала вона.
— Це теж вихід, — повторив Анжель.
— Кумедно, — зазначила Рошель, сідаючи. — Люблю такі речі. Бути трішки напідпитку чи прийняти наркотик й не тямити достоту, що робиш.
— Думаю, Малжан перебільшує, — сказав Анжель. — Якщо кожен з нас вип’є по півпляшечки, побачимо неймовірні сни.
— То ви залишитеся зі мною? — запитала Рошель.
— Але... так не робиться... — пробелькотів Анжель.
Вона засміялася.
— Який ви дурник. Ну хто сюди зайде?
— На вас чекає Амадіс.
— Ох. — відказала Рошель. — Після всього пережитого я тепер не працюватиму. Давайте флакон.
— Вважайте, — попередив Анжель, — усе пити небезпечно.
— Ми поділимося! — констатувала Рошель.
Вона взяла з рук Анжеля флакон і піднесла його до губ. На мить завмерла перед тим, як випити.
— То ви лишаєтеся зі мною? — перепитала вона.
— Так. — підтвердив Анжель.
Він був білий, мов крейда. Рошель випила половину пляшечки й віддала її Анжелеві.
— Яка гидота, — сказала вона. — Ваша черга.
Анжель поглянув на флакон у своїй руці. Він не зводив очей з Рошель.
— Що з вами? — запитала вона. — Вам зле?
— Я думаю про Анну. — відповів він.
— Ох! Знову за рибу гроші!
Запанувала тиша.
— Пийте, — сказала вона. — І йдіть до мене. Тут добре.
— Хвилинку, — відказав Анжель.
— Чи довго чекати, поки заснеш? — запитала Рошель.
— Ні, не надто довго, — відповів Анжель дуже тихо.
— Ходіть до мене, — покликала Рошель. — Візьміть мене в обійми. Він сів у головах ліжка й просунув руку під спину молодій жінці, що з зусиллям підвелася.