Осінь в Пекіні — страница 39 из 40

— Я не можу поворушити ногами, — сказала вона, — але це не боляче. Навіть приємно.

— Ви любили Анну? — запитав Анжель.

— Так, любила. І вас люблю, — вона злегка поворухнулася. — Я важка.

— Ні.

— Я любила Анну... але не надто, — пробелькотіла вона. — Яка я дурна.

— Ви не дурна, — пробелькотів Анжель так само тихо, як вона.

— Досить дурна. Ви скоро будете пити?

— Скоро вип’ю.

— Тримайте мене. — закінчила вона на одному подиху.

Її голова впала на груди Анжелеві. Згори йому було видно її тонке тьмяне волосся й світлу шкіру поміж важкими прядками. Поставивши флакон, який він досі тримав у лівій руці, він узяв молоду жінку за підборіддя. Він підняв її голову й забрав руку. Помалу голова впала назад.

Він із зусиллям звільнив руку з-під тіла Рошель і поклав її на ліжко. Її очі були заплющені.

Він поглянув у вікно, перед яким безшумно махала оранжевими квітами гілка гепатролю, розкидаючи по кімнаті сонячні плями.

Анжель взяв коричневу пляшечку і став біля ліжка. Він дивився на тіло Рошель, обличчя сповнене жаху, відчуваючи в правій руці зусилля, якого доклав, аби підняти її на ліжко. Зусилля, якого доклав, аби зіштовхнути Анну в порожнечу.

Він не чув, як зайшов абат Малжан, але піддався тискові пальців, що взяли його за плече й спрямували в коридор.

X

Вони спустилися по рештках сходів. Анжель досі тримав маленький коричневий флакон. Малжан мовчки йшов попереду. Аромат червоних квітів заповнював отвір між двома половинами готелю. Остання сходинка тепер упиралася в рейки, і вони один за одним стали перечіпатися, крокуючи по гострому камінні. Анжель намагався йти по шпалах, бо їхня гладенька поверхня була зручніша для ходи. Потім Малжан зіскочив з залізничного полотна на пісок дюн, Анжель попрямував за ним. Він бачив усе навколо всією своєю головою, а не лише очима: він потроху прокидався. Він відчував, як заціпеніння зосереджується всередині, готове вивільнитися, щойно хтось проб’є оболонку. Малжан неодмінно це зробить. Тоді він вип’є решту маленької пляшечки.

— Що ви збираєтеся робити? — запитав Малжан.

— Зараз ви мені поясните... — відповів Анжель.

— Це ви маєте з’ясувати самі, — заперечив Малжан. — Коли знайдете відповідь, я охоче її підтверджу, але знайти її ви маєте сам.

— Я не можу її знайти, не прокинувшись, — зазначив Анжель. — Тепер я сплю. Як Рошель.

— Щойно хтось помирає, як у вас виникає непереборна потреба філософствувати, — резюмував Малжан.

— Це природно, зважаючи на те, що я причетний до цих смертей.

— Ви вважаєте, що ви до них причетний?

— Звісно, — відповів Анжель.

— Ви можете когось убити, а прокинутися не можете.

— Це не те саме. Я їх убив уві сні.

— Зовсім ні! — заперечив Малжан. — Ви неправильно формулюєте. Вони померли, аби ви прокинулися.

— Знаю, — відказав Анжель. — Я розумію. Мушу випити решту пляшечки. Але тепер я спокійний.

Малжан зупинився, повернувся до Анжеля й увіп’явся поглядом йому межи очі.

— Що ви сказали?

— Що я вип’ю решту, — повторив Анжель. — Я любив Анну й Рошель, і вони померли.

Малжан подивився на свою праву руку, кілька разів стиснув і розтиснув кулак, потім засукав рукава й мовив:

— Обережно!

Тут Анжель побачив чорну масу, що прямувала йому прямісінько в ніс. Він похитнувся й осів на пісок. Голова дзвеніла чисто, неначе срібний дзвін. З носа струменіла кров.

— Дідько! — прогугнявив Анжель.

— Поліпшало? — запитав Малжан. — Дозволите?

Абат дістав свою вервицю.

— Скільки ви бачили зірок?

— Триста десять, — відповів Анжель.

— Припустімо... чотири, — сказав Малжан.

З притаманною йому в подібних випадках віртуозністю він перебрав руками вервицю чотири рази.

— Це моя пляшечка? — раптом запитав Анжель.

Маленький коричневий флакон валявся на піску, під його горлечком розтікалася волога пляма. У цьому місці пісок починав чорніти, а над ним піднімався вкрадливий димок. Анжель звісив голову над розставленими колінами й кропив пісок темними краплями крові.

— Спокійно! — закликав Малжан. — Чи хочете ще?

— Мені байдуже, — відказав Анжель. — Є й інші способи померти.

— Так, — не став заперечувати Малжан. — Так само, як і дістати по фізіономії, попереджаю вас.

— Ох, ну ви ж не будете за мною стежити весь час, — сказав Анжель.

— Звісно, ні. Це марно.

— Рошель. — пробелькотів Анжель.

— Молодецький у вас вигляд, — сказав Малжан. — Шепотіти ім’я жінки, коли з носа юшить кров. Рошель більше немає. І досить. Навіщо, на вашу думку, я дав їй цей флакон?

— Не знаю, — мовив Анжель. — То що, я тут ні до чого? Знову?

— Вас це не влаштовує?

Анжель спробував замислитися. Різне миготіло в його голові: не надто швидко, але таким натовпом, що він не міг розпізнати думки.

— Чому ви не випили відразу?

— Я знову почну. — сказав Анжель.

— Давайте. Ось вам інший флакон.

Абат Малжан попорпався в кишені й витяг на світ Божий ідентичний до першого коричневий флакон. Анжель простягнув руку й узяв його, відкоркував і пролив кілька крапель на пісок. Там утворилася маленька пляма, і жовта ниточка диму виписала лінивий завиток у нерухомому повітрі.

Відкинувши корок, Анжель затиснув флакон в кулаку. Він витер рукавом носа й з відразою подивився на кривавий слід, що лишився на його руці. Кров перестала текти.

— Висякайтеся, — порадив Малжан.

— У мене немає носовичка, — сказав Анжель.

— Безумовно, маєте рацію, — схвалив Малжан. — Ви мало на що здатні, та ще й нічого не бачите.

— Я бачу пісок, — сказав Анжель. — Залізницю... Баласт... Готель, розрізаний навпіл. Усю цю марну працю.

— Можна й так сказати, — погодився Малжан. — Це вже щось.

— Я бачу. Навіть не знаю. Анну й Рошель. Ви зараз мені знову роз’юшите носа.

— Та ні, — пообіцяв Малжан. — Що ще ви бачите?

Здавалося, обличчя в Анжеля потроху роз’яснювалося.

— Там було море. — повільно розповідав він. — Коли ми сюди їхали. І двоє дітей на палубі. І птахи.

— А якби було лише це сонце, — запитав Малжан, — вам було б цього досить?

— Це вже непогано. — повільно промовив Анжель. — Ще там є відлюдник і негритянка.

— І Атанагорова подружка.

— Дайте мені самому шукати, — сказав Анжель. — Там ще є багато на що поглянути.

Він подивився на флакон.

— Так само там видно Анну й Рошель. — промимрив він.

— Ми бачимо те, що ми хочемо бачити, — сказав Малжан. — Крім того, бачити — це добре, але недостатньо.

— Можливо, можна було б щось робити. — припустив Анжель. — Допомагати людям.

Він посміхнувся.

— Нас відразу арештують, — сказав він. — Розумієте, вбити Анну й Рошель же теж можна.

— Безумовно, — підтвердив Малжан.

— І будувати нікому не потрібні залізниці.

— Звісно.

— І що ж тоді?

— Отже, ви більше нічого не бачите?

Малжан сів на пісок поруч з Анжелем.

— У такому разі пийте, — сказав він. — Якщо це все, на що у вас вистачає уяви.

Обоє замовкли. Анжель думав, і обличчя його витягнулося.

— Я не знаю, — сказав він. — Я можу знайти, на що подивитися, відчути, але поки не те, що можна робити. Не можу не знати, що я вже зробив...

— Як ви мені остогидли, — сказав Малжан. — Не тягніть. Пийте.

Анжель впустив пляшечку. Малжан навіть не ворухнувся, щоб її

підібрати, і вона швидко спорожніла. Анжель сидів, напружено зіщулившись. Потім його м’язи розслабилися, а руки безсило повисли. Він підняв голову і шморгнув носом.

— Я не знаю. — мовив він. — Для початку мені досить і просто бачити. Потрібно далеко бачити, коли вже нічого не хочеться.

— Ви певні, що бачите? — запитав Малжан.

— Я багато чого бачу, — відповів Анжель. — Є ще стільки всього, що слід побачити.

— Коли ми багато бачили, — сказав Малжан, — ми знаємо, що маємо робити.

— Знаємо, що маємо робити. — повторив за ним Анжель.

— Це просто. — додав Малжан.

Анжель нічого не відповів. Він щось обмірковував.

— Професор Жуйрук пішов у чорну зону, — мовив він.

— Це так само, якби ви випили вміст пляшечки, — зазначив Малжан. Бачите, це теж можна зробити.

— Але чи буде це краще? — запитав Анжель.

— На мою думку, це була б помилка, — відповів Малжан. — Зрештою, це слугує за приклад. Приклади помилок теж потрібні.

Малжан хвилинку збирався з думками.

— Може, прочитаємо маленьку молитву? — запропонував він. — Кицька здохла, хвіст обліз.

— .хто промовить.

— .той і з’їсть. Амінь, — завершив абат.

— Це треба заспівати для Амадіса, — сказав Анжель.

— Сину мій, — мовив Малжан, — а ви дотепник і злостивець.

Вони підвелися. Прямісінько перед ними розлігся на рейках майже готовий потяг. Водії вантажівок потужними ударами молотів били по жерстяних котлах, і чорна сталь дзвінко відгукувалася на сонці.

ХІ

Але мені здається дивним, що такому серйозному хлопчикові, як Борис, спалу на думку 1889-го переписувати такі нісенітниці.

Ш. Шассе, «Джерела «Короля Убю», видавництво «Флурі», с. 44

Директор Дюдю зібрав увесь персонал, що тепер тиснув своєю масою на тимчасову платформу, яку нашвидкуруч звели Марен і Карло. Потяг складався з двох вагонів. Там були й Карло і Марен зі своїми родинами, а ще цей покидьок Арлан, три водії вантажівок (один з який уже закидав вугілля в паливник), сам Амадіс і чорношкірий Атанагорів служник Дюпон, що отримав спеціальне запрошення й дещо нервувався, адже Амадіс зарезервував для нього спеціальне купе, де їм належало лишитися сам на сам. Почувся голосний свисток, і всі кинулися на штурм сходів потяга.

Анжель і абат Малжан споглядали це все з вершини дюни. Ата-нагор і його помічники захотіли, аби їх не турбували, а відлюдник мусив порати свою негритянку.

Директор Дюдю з’явився у дверях зарезервованого для нього купе й тричі махнув рукою, даючи сиґнал до відправлення. Гальма скрикнули, бризнула пара, і конвой потроху рушив, радісно гуркочучи. У вікнах замайоріли хусточки.