— Я не можу поворушити ногами, — сказала вона, — але це не боляче. Навіть приємно.
— Ви любили Анну? — запитав Анжель.
— Так, любила. І вас люблю, — вона злегка поворухнулася. — Я важка.
— Ні.
— Я любила Анну... але не надто, — пробелькотіла вона. — Яка я дурна.
— Ви не дурна, — пробелькотів Анжель так само тихо, як вона.
— Досить дурна. Ви скоро будете пити?
— Скоро вип’ю.
— Тримайте мене. — закінчила вона на одному подиху.
Її голова впала на груди Анжелеві. Згори йому було видно її тонке тьмяне волосся й світлу шкіру поміж важкими прядками. Поставивши флакон, який він досі тримав у лівій руці, він узяв молоду жінку за підборіддя. Він підняв її голову й забрав руку. Помалу голова впала назад.
Він із зусиллям звільнив руку з-під тіла Рошель і поклав її на ліжко. Її очі були заплющені.
Він поглянув у вікно, перед яким безшумно махала оранжевими квітами гілка гепатролю, розкидаючи по кімнаті сонячні плями.
Анжель взяв коричневу пляшечку і став біля ліжка. Він дивився на тіло Рошель, обличчя сповнене жаху, відчуваючи в правій руці зусилля, якого доклав, аби підняти її на ліжко. Зусилля, якого доклав, аби зіштовхнути Анну в порожнечу.
Він не чув, як зайшов абат Малжан, але піддався тискові пальців, що взяли його за плече й спрямували в коридор.
X
Вони спустилися по рештках сходів. Анжель досі тримав маленький коричневий флакон. Малжан мовчки йшов попереду. Аромат червоних квітів заповнював отвір між двома половинами готелю. Остання сходинка тепер упиралася в рейки, і вони один за одним стали перечіпатися, крокуючи по гострому камінні. Анжель намагався йти по шпалах, бо їхня гладенька поверхня була зручніша для ходи. Потім Малжан зіскочив з залізничного полотна на пісок дюн, Анжель попрямував за ним. Він бачив усе навколо всією своєю головою, а не лише очима: він потроху прокидався. Він відчував, як заціпеніння зосереджується всередині, готове вивільнитися, щойно хтось проб’є оболонку. Малжан неодмінно це зробить. Тоді він вип’є решту маленької пляшечки.
— Що ви збираєтеся робити? — запитав Малжан.
— Зараз ви мені поясните... — відповів Анжель.
— Це ви маєте з’ясувати самі, — заперечив Малжан. — Коли знайдете відповідь, я охоче її підтверджу, але знайти її ви маєте сам.
— Я не можу її знайти, не прокинувшись, — зазначив Анжель. — Тепер я сплю. Як Рошель.
— Щойно хтось помирає, як у вас виникає непереборна потреба філософствувати, — резюмував Малжан.
— Це природно, зважаючи на те, що я причетний до цих смертей.
— Ви вважаєте, що ви до них причетний?
— Звісно, — відповів Анжель.
— Ви можете когось убити, а прокинутися не можете.
— Це не те саме. Я їх убив уві сні.
— Зовсім ні! — заперечив Малжан. — Ви неправильно формулюєте. Вони померли, аби ви прокинулися.
— Знаю, — відказав Анжель. — Я розумію. Мушу випити решту пляшечки. Але тепер я спокійний.
Малжан зупинився, повернувся до Анжеля й увіп’явся поглядом йому межи очі.
— Що ви сказали?
— Що я вип’ю решту, — повторив Анжель. — Я любив Анну й Рошель, і вони померли.
Малжан подивився на свою праву руку, кілька разів стиснув і розтиснув кулак, потім засукав рукава й мовив:
— Обережно!
Тут Анжель побачив чорну масу, що прямувала йому прямісінько в ніс. Він похитнувся й осів на пісок. Голова дзвеніла чисто, неначе срібний дзвін. З носа струменіла кров.
— Дідько! — прогугнявив Анжель.
— Поліпшало? — запитав Малжан. — Дозволите?
Абат дістав свою вервицю.
— Скільки ви бачили зірок?
— Триста десять, — відповів Анжель.
— Припустімо... чотири, — сказав Малжан.
З притаманною йому в подібних випадках віртуозністю він перебрав руками вервицю чотири рази.
— Це моя пляшечка? — раптом запитав Анжель.
Маленький коричневий флакон валявся на піску, під його горлечком розтікалася волога пляма. У цьому місці пісок починав чорніти, а над ним піднімався вкрадливий димок. Анжель звісив голову над розставленими колінами й кропив пісок темними краплями крові.
— Спокійно! — закликав Малжан. — Чи хочете ще?
— Мені байдуже, — відказав Анжель. — Є й інші способи померти.
— Так, — не став заперечувати Малжан. — Так само, як і дістати по фізіономії, попереджаю вас.
— Ох, ну ви ж не будете за мною стежити весь час, — сказав Анжель.
— Звісно, ні. Це марно.
— Рошель. — пробелькотів Анжель.
— Молодецький у вас вигляд, — сказав Малжан. — Шепотіти ім’я жінки, коли з носа юшить кров. Рошель більше немає. І досить. Навіщо, на вашу думку, я дав їй цей флакон?
— Не знаю, — мовив Анжель. — То що, я тут ні до чого? Знову?
— Вас це не влаштовує?
Анжель спробував замислитися. Різне миготіло в його голові: не надто швидко, але таким натовпом, що він не міг розпізнати думки.
— Чому ви не випили відразу?
— Я знову почну. — сказав Анжель.
— Давайте. Ось вам інший флакон.
Абат Малжан попорпався в кишені й витяг на світ Божий ідентичний до першого коричневий флакон. Анжель простягнув руку й узяв його, відкоркував і пролив кілька крапель на пісок. Там утворилася маленька пляма, і жовта ниточка диму виписала лінивий завиток у нерухомому повітрі.
Відкинувши корок, Анжель затиснув флакон в кулаку. Він витер рукавом носа й з відразою подивився на кривавий слід, що лишився на його руці. Кров перестала текти.
— Висякайтеся, — порадив Малжан.
— У мене немає носовичка, — сказав Анжель.
— Безумовно, маєте рацію, — схвалив Малжан. — Ви мало на що здатні, та ще й нічого не бачите.
— Я бачу пісок, — сказав Анжель. — Залізницю... Баласт... Готель, розрізаний навпіл. Усю цю марну працю.
— Можна й так сказати, — погодився Малжан. — Це вже щось.
— Я бачу. Навіть не знаю. Анну й Рошель. Ви зараз мені знову роз’юшите носа.
— Та ні, — пообіцяв Малжан. — Що ще ви бачите?
Здавалося, обличчя в Анжеля потроху роз’яснювалося.
— Там було море. — повільно розповідав він. — Коли ми сюди їхали. І двоє дітей на палубі. І птахи.
— А якби було лише це сонце, — запитав Малжан, — вам було б цього досить?
— Це вже непогано. — повільно промовив Анжель. — Ще там є відлюдник і негритянка.
— І Атанагорова подружка.
— Дайте мені самому шукати, — сказав Анжель. — Там ще є багато на що поглянути.
Він подивився на флакон.
— Так само там видно Анну й Рошель. — промимрив він.
— Ми бачимо те, що ми хочемо бачити, — сказав Малжан. — Крім того, бачити — це добре, але недостатньо.
— Можливо, можна було б щось робити. — припустив Анжель. — Допомагати людям.
Він посміхнувся.
— Нас відразу арештують, — сказав він. — Розумієте, вбити Анну й Рошель же теж можна.
— Безумовно, — підтвердив Малжан.
— І будувати нікому не потрібні залізниці.
— Звісно.
— І що ж тоді?
— Отже, ви більше нічого не бачите?
Малжан сів на пісок поруч з Анжелем.
— У такому разі пийте, — сказав він. — Якщо це все, на що у вас вистачає уяви.
Обоє замовкли. Анжель думав, і обличчя його витягнулося.
— Я не знаю, — сказав він. — Я можу знайти, на що подивитися, відчути, але поки не те, що можна робити. Не можу не знати, що я вже зробив...
— Як ви мені остогидли, — сказав Малжан. — Не тягніть. Пийте.
Анжель впустив пляшечку. Малжан навіть не ворухнувся, щоб її
підібрати, і вона швидко спорожніла. Анжель сидів, напружено зіщулившись. Потім його м’язи розслабилися, а руки безсило повисли. Він підняв голову і шморгнув носом.
— Я не знаю. — мовив він. — Для початку мені досить і просто бачити. Потрібно далеко бачити, коли вже нічого не хочеться.
— Ви певні, що бачите? — запитав Малжан.
— Я багато чого бачу, — відповів Анжель. — Є ще стільки всього, що слід побачити.
— Коли ми багато бачили, — сказав Малжан, — ми знаємо, що маємо робити.
— Знаємо, що маємо робити. — повторив за ним Анжель.
— Це просто. — додав Малжан.
Анжель нічого не відповів. Він щось обмірковував.
— Професор Жуйрук пішов у чорну зону, — мовив він.
— Це так само, якби ви випили вміст пляшечки, — зазначив Малжан. Бачите, це теж можна зробити.
— Але чи буде це краще? — запитав Анжель.
— На мою думку, це була б помилка, — відповів Малжан. — Зрештою, це слугує за приклад. Приклади помилок теж потрібні.
Малжан хвилинку збирався з думками.
— Може, прочитаємо маленьку молитву? — запропонував він. — Кицька здохла, хвіст обліз.
— .хто промовить.
— .той і з’їсть. Амінь, — завершив абат.
— Це треба заспівати для Амадіса, — сказав Анжель.
— Сину мій, — мовив Малжан, — а ви дотепник і злостивець.
Вони підвелися. Прямісінько перед ними розлігся на рейках майже готовий потяг. Водії вантажівок потужними ударами молотів били по жерстяних котлах, і чорна сталь дзвінко відгукувалася на сонці.
ХІ
Але мені здається дивним, що такому серйозному хлопчикові, як Борис, спалу на думку 1889-го переписувати такі нісенітниці.
Директор Дюдю зібрав увесь персонал, що тепер тиснув своєю масою на тимчасову платформу, яку нашвидкуруч звели Марен і Карло. Потяг складався з двох вагонів. Там були й Карло і Марен зі своїми родинами, а ще цей покидьок Арлан, три водії вантажівок (один з який уже закидав вугілля в паливник), сам Амадіс і чорношкірий Атанагорів служник Дюпон, що отримав спеціальне запрошення й дещо нервувався, адже Амадіс зарезервував для нього спеціальне купе, де їм належало лишитися сам на сам. Почувся голосний свисток, і всі кинулися на штурм сходів потяга.
Анжель і абат Малжан споглядали це все з вершини дюни. Ата-нагор і його помічники захотіли, аби їх не турбували, а відлюдник мусив порати свою негритянку.
Директор Дюдю з’явився у дверях зарезервованого для нього купе й тричі махнув рукою, даючи сиґнал до відправлення. Гальма скрикнули, бризнула пара, і конвой потроху рушив, радісно гуркочучи. У вікнах замайоріли хусточки.