Б
Блідий, як смерть, капітан жандармерії прослизнув до кімнати (він боявся бути підстреленим).
Клод Леон почув за лівим бортом труби ранкового будильника й прокинувся, щоб прислухатися уважніше. Втіливши задумане, він знову машинально заснув і так само мимоволі розплющив очі за п’ять хвилин. Він подивився на фосфоричний циферблат будильника, констатував, що пора, і скинув з себе ковдру. Проте та, ніжно пригортаючись, відразу ковзнула вгору по ногах й обгорнулася навколо нього. Було темно, неможливо розрізнити анічогісінько, крім світлого трикутника вікна. Клод погладив ковдру, що припинила ворушитися й погодилася дати йому встати. Він сів на край ліжка, простягнувши ліву руку, аби ввімкнути нічника. Переконавшись, що той праворуч, він простягнув праву руку й наштовхнувся, як це бувало кожного ранку, на поруччя ліжка.
— Відпиляю їх рано чи пізно, — процідив він крізь зуби. Натомість зуби розсунулися, і його голос несподівано різко пролунав у кімнаті.
— На тобі! — подумав він. — Так я увесь будинок розбуджу.
Він прислухався і, розчувши регулярний такт м’якого розміреного дихання підлоги і стін, заспокоївся. Навколо фіранок стали вимальовуватися сірі обриси дня... Надворі з’являвся блідий відблиск зимового ранку. Клод Леон зітхнув, поки його ноги шукали під ліжком капці. Він із зусиллям підвівся. Сон із жалем виходив з нього через розширені пори з тихим свистом, ніби то снила мишка. Він підійшов до дверей і перед тим, як увімкнути світло, повернувся до шафи. Напередодні він різко вимкнув світло якраз тієї миті, коли корчив ґримасу перед дзеркалом. Тепер він захотів знову її побачити перед тим, як іти на роботу. Рішучим жестом він увімкнув світло. Вчорашнє відображення нікуди не зникло. Побачивши його, він голосно розсміявся. Відображення розчинилося у світлі, і в дзеркалі з’явився вранішній Леон, що відвернувся, ідучи голитися. Він поспішав, аби прийти в контору раніше за свого начальника.
На щастя, він жив зовсім поруч з Компанією. Узимку це точно на щастя. Натомість влітку дорога була надто короткою. Йому потрібно було пройти лише триста метрів по авеню Жака Лемаршана[5], податкового інспектора від 1857-го до 1870 року, героїчного захисника, що самотужки обороняв барикаду від прусської армії. Зрештою її захопили, зайшовши з тилу: затиснутий у своїй височезній барикаді, яку він до останнього захищав від облоги, бідолаха двічі вистрелив собі в рота з ґвинтівки Шасспо. До того ж віддачею йому відірвало праву руку. Клод Леон страшенно цікавився мікро-історією, у шухляді свого стола в конторі він ховав повне зібрання доктора Кабанеса[6] в чорних полотняних палітурках на зразок бухгалтерських книг.
На узбіччі тротуару від холоду дзвеніли червоні крижинки, а жінки підгинали ноги під короткими бумазейними спідничками. Проходячи повз, Клод сказав: «Доброго ранку!» консьєржеві й сором’язливо наблизився до ліфта Но-Конкурбюзьє, перед яким чекали три машиністки й бухгалтер. Клод привітав їх усіх стриманим жестом.
— Добрий день, Леоне, — сказав начальник, відчиняючи двері.
Клод підстрибнув з несподіванки й посадив величезну чорнильну ляпку.
— Добрий день, пане Сакнуссем[7], — пробелькотів він.
— Який же ви розтелепа, — прогримів його співрозмовник. — Вічно плями лишаєте!..
— Перепрошую, пане Сакнуссем, але... — відказав Клод.
— Витріть це негайно! — перебив Сакнуссем.
Клод нахилився над ляпкою й заходився старанно її вилизувати. Чорнило гірчило й відгонило тюленячим жиром.
Здавалося, що Сакнуссем у гарному гуморі.
— Ну що, ви читали сьогоднішні газети? Конформісти готують нам солодкі деньки, чи не так?
— Гм. так, пане, — промимрив Клод.
— От негідники! — обурився шеф. — Час нам усім пильнувати. Крім того, знаєте, вони озброєні.
— А. — сказав Клод.
— Усі бачили, як під час Узвільнення вони завозили зброю цілими вантажівками, — розповідав Сакнуссем. — Натомість порядні люди, як ви чи я, беззбройні.
— Звісно, — погодився Клод.
— У вас же немає зброї?
— Ні, пане Сакнуссем, — відповів Клод.
— Ви можете мені дістати револьвер? — ні сіло ні впало запитав Сакнуссем.
— Та воно... — запнувся Клод. — Хіба, може, через свояка моєї квартирної господарки. Але не певен. бо.
— Чудово, — сказав шеф. — То я можу на вас розраховувати? І щоб був недорогий і з патронами? Ці негідники конформісти. Треба їх остерігатися, чи не так?
— Звісно, — відповів Клод.
— Дякую, Леоне. Я на вас покладаюся. Коли ви зможете мені його дістати?
— Спершу потрібно запитати, — відказав Клод.
— Звісно. Не треба квапитися. Якщо вам потрібно трохи раніше піти.
— Та ні. — відповів Клод. — Не потрібно.
— От і добре, — констатував Сакнуссен. — І вважайте на плями, гаразд? Пильнуйте вашу роботу, ми ж, чорт забирай, вам не за гарні очі платимо.
— Я пильнуватиму, пане Сакнуссен, — пообіцяв Клод.
— І приходьте вчасно, — нагадав на прощання шеф. — Учора ви спізнилися на шість хвилин.
— Але при цьому я прийшов на дев’ять хвилин раніше. — відповів Клод.
— Так, — погодився Сакнуссен, — але зазвичай ви приходите на чверть години раніше. Заради всіх святих, зробіть зусилля!
Він вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. До краю збентежений, Клод знову взявся за перо. Руки в нього тремтіли, тому він поставив ще одну ляпку. І то величезну. Вона розтеклася гасовою краплею в усміхнену ґримасу.
Він закінчував обідати. Від сиру лишався великий шматок, що ліниво бовтався в жовтій тарілці з бузковим бережком. На десерт він
налив собі повну склянку гідрату оксиду літію[8] з карамеллю й слухав, як рідина спускається по стравоходу. Крихітні пухирці повітря піднімалися проти течії і з металічним шумом лопалися в гортані. Він підвівся, аби відповісти на дзвінок, що саме прозвучав за дверима. Це прийшов свояк власниці квартири.
— Добрий день, пане, — сказав цей чоловік: чесна усмішка й руде волосся видавали його карфагенське походження.
— Добрий день, пане, — відповів Клод.
— Я вам дещо приніс, — сказав чоловік. Його звали Жан.
— А, так... ту річ, — відказав Клод.
— Саме так. — сказав Жан.
І витягнув з кишені цю річ. Це був симпатичний десятизарядний еґалізатор марки «Вальтер»: модель ППК[9] з ебонітовою основою маґазина, точно підігнаною до двох пластин руків’я.
— Якісний виріб, — збентежено, але зі знанням справи сказав Клод.
— Фіксоване дуло, — сказав співрозмовник. — Висока точність.
— Так, — підтвердив Клод, — і приціл зручний.
— В руку так сам і лягає, — додав Жан.
— Добре продумана зброя, — резюмував Клод, цілячись у горщик з квітами, що відхилився, аби в нього не влучили.
— Відмінний. Три з половиною тисячі, — сказав Жан.
— Трохи забагато, — відповів Клод. — Я не для себе беру. Я-то розумію, що він того вартий, але покупець не дає більше трьох тисяч.
— Не можу скинути, — сказав Жан. — Я сам за нього стільки заплатив.
— Знаю, — відказав Клод. — Це дуже дорого.
— Це недорого, — заперечив Жан.
— Я мав на увазі, що зброя дорога, — сказав Клод.
— А, ви про це. Безумовно, — відповів Жан, — такого еґалізатора, як цей, ще пошукати треба.
— Звісно, — погодився Клод.
— Три тисячі п’ятсот — моя остання ціна, — підвів риску Жан.
Сакнуссем не дасть більше трьох тисяч. Якщо зекономити на ремонті черевиків, Клод зміг би докинути п’ятсот франків з власної кишені.
— Може, снігопадів більше не буде, — сказав Клод.
— Можливо, — сказав Жан.
— Тоді і без нових підошов можна обійтися, — розмірковував Клод.
— Вважайте, — відповів Жан, — зима все-таки.
— Зараз я дам вам гроші, — сказав Клод.
— А я вам дам запасний маґазин безкоштовно, — сказав Жан.
— Люб’язно з вашого боку, — відповів Клод.
Якщо їсти трохи менше протягом п’яти чи шести днів, то можна назбирати п’ятсот франків. Можливо, Сакнуссем колись випадково про це дізнається.
— Дякую, — сказав Жан.
— Це я вам дякую, — відповів Клод, проводжаючи його до дверей.
— Тепер у вас буде відмінна зброя, — підсумував Жан на прощання.
— Це не для мене, — нагадав йому Клод, коли гість спускався сходами.
Клод зачинив двері й повернувся за стіл. Чорний і холодний еґа-лізатор поки нічого не казав. Він обважніло спочивав поруч з сиром, що з переляку терміново від нього відсунувся, проте не наважувався покинути рідну тарілку. Серце в Клода билося трохи частіше, ніж зазвичай. Він узяв до рук сумну річ і покрутив її в них, відчуваючи, як сила наповнює його до кінчиків пальців. За зачиненими дверима. Але потрібно було вийти й віднести еґалізатор Сакнуссему. Виходити на вулицю зі зброєю було заборонено. Він поклав його на стіл й у суцільній тиші прислухався, чи часом ніхто з сусідів не чув його розмови з Жаном.
Він відчував його вздовж свого стегна, ніби важкого й холодного мертвого звіра. Його вага відтягувала кишеню й пояс, а сорочка настовбурчилася з правого боку над штанами. Завдяки дощовику цього не було видно, проте під час кожного руху стегна він вимальовувався на тканині великою складкою, яку будь-хто міг помітити. Завбачливіше було б піти іншим шляхом. Тож, вийшовши з дверей будинку, Клод навмисне повернув ліворуч. Він крокував у напрямку вокзалу, не ризикуючи йти людними вулицями. Був похмурий день, холодний, як і напередодні. Він погано знав цей квартал. Спершу повернув праворуч, потім, завагавшись, що так він надто рано повернеться на свій звичний маршрут, відійшов на десять кроків далі і повернув ліворуч. Нова вулиця стікала пагорбом і перетиналася з попередньою майже під прямим кутом. Обабіч тулилися різноманітні крамниці, зовсім не схожі на ті, повз які звик проходити Клод, — нейтральні, без жодних особливостей.