Він ішов швидко, прихована річ тисла на його стегно. Здалося, що чоловік, якого він щойно проминув, опустив погляд у напрямку його кишені. Клод завмер. Пройшовши ще два метри, він обернувся — перехожий теж дивився на нього. Опустивши голову, він рушив далі й на першому ж перехресті повернув ліворуч. Тут він так різко наштовхнувся на дівча, що малеча посковзнулася й сіла в купу брудного снігу, відгорнутого до узбіччя тротуару. Не насмілившись її підняти, Клод прискорив крок: руки тримав глибоко в кишенях і повсякчас крадькома озирався. Він прошмигнув повз озброєну шваброю матрону, що саме виходила з сусідньої будівлі. Та привітала його гучною лайкою. Він обернувся. Матрона не зводила з нього погляду. Клод прискорив крок і ледь не влетів у квадратну загорожу, яку дорожні працівники поставили над відчиненим каналізаційним люком. Зробивши різкий рух, аби уникнути зіткнення, він зачепився за ґрати загорожі, порвавши кишеню свого дощовика. Робітники обізвали його телепнем і вилупком. Розпашілий від сорому, він, не сповільнюючись, ковзав по замерзлих калюжах, починаючи пітніти у своїй вовняній жилетці. Переходячи дорогу, він раптом зіштовхнувся з велосипедистом, що повертав без попередження. Педаль відірвала йому низ штанини й порізала щиколотку. Скрикнувши від переляку, він витягнув поперед себе руки, аби не впасти, але звалився на брудну бруківку разом з велосипедистом. Поруч саме був поліцейський. Клод Леон вивільнився з-під велосипеда. Щиколотка страшенно боліла. У велосипедиста було вивихнуте зап’ястя й роз’юшений ніс. Він вилаяв Клода. Того переповнював гнів: його серце дуже билося, жар спускався вздовж його рук, кров швидко пульсувала, зокрема в щиколотці й у стегні, здіймаючи при кожному ударі еґалізатор. Раптом велосипедист запустив лівий кулак Кло-дові в обличчя, від цього в голові останнього все прояснилося. Рука пірнула в кишеню й витягнула еґалізатор. Клод розсміявся, тому що велосипедист щось пробелькотів, задкуючи. Наступної миті він відчув потужний удар по руці — поліцейська дубинка опустилася. Підібравши еґалізатор, схопив Клода за комір. Відчувши, що в правій руці більше нічого немає, він різко обернувся. Його права нога раптом розпрямилася, влучивши поліцейському в пах. Той склався навпіл і випустив еґалізатор. З переможним риком Клод кинувся за еґалізатором і розрядив його у велосипедиста, що двома руками схопився за пояс, м’яко осів, видавши тихе горлове «А-а-а-ах»... Дим від відстріляних гільз приємно пахнув. Клод подув в дуло револьвера, як це роблять у фільмах, засунув зброю назад до кишені й звалився на поліцая. Йому хотілося спати.
— Ну то що? — запитав адвокат, устаючи й збираючись іти. — Чому насправді у вас був револьвер?
— Я вам уже розповідав. — сказав Клод і вкотре переказав свою історію. — Я придбав його для мого директора пана Сакнуссема, Арна Сакнуссема.
— Він стверджує, що ні, — відповів адвокат, — вам це прекрасно відомо.
— Але це правда, — сказав Клод Леон.
— Знаю, але придумайте щось інше. У вас було на це достатньо часу, — відказав роздратовано адвокат, прямуючи до дверей. — Відкланююся, — сказав він. — Нам лишається хіба чекати. Я намагатимуся зробити все від мене залежне, але ви мені геть не допомагаєте!..
— Це не моя професія, — відповів Клод Леон.
Він ненавидів адвоката майже так само, як велосипедиста й поліцейського, що зламав йому палець у комісаріаті. Жар знову наповнив його руки й ноги.
— До побачення, — сказав адвокат і вийшов.
Нічого не відповівши, Клод сів на ліжко. Вартовий зачинив двері.
Охоронець поклав на ліжко листа. Клод дрімав. Упізнавши кашкет, він підвівся.
— Я б хотів... — сказав він.
— Чого? — запитав охоронець.
— Мотузку. Клубок.
Клод почухав голову.
— Це заборонено, — відповів охоронець.
— Я не збираюся зводити рахунки з життям, — пояснив Клод. — Для цього вистачило б і моїх підтяжок.
Охоронець зважив цей арґумент.
— За двісті франків я можу вам дістати десять або дванадцять метрів. Не більше! Я і так ризикую!..
— Домовилися, — відповів Клод. — Гроші візьмете в мого адвоката. Несіть мотузку.
Охоронець покопирсався в кишені.
— Вона в мене з собою, — сказав він.
І передав маленький моточок доволі міцної мотузки.
— Дякую, — сказав Клод.
— Що ви з нею робитимете? — запитав охоронець. — Без дурощів, я сподіваюся?
— Збираюся повіситися, — відповів Клод і розреготався.
— Овва! Отакої!.. — роззявив рота охоронець. — Це безглуздо, у вас же були ваші підтяжки.
— Вони надто нові. Шкода псувати, — пояснив Клод.
Охоронець поглянув на нього з захопленням.
— Маєте міцні нерви, — завважив. — Ви, певно, журналіст.
— Ні, але дякую, — сказав Клод.
Охоронець пішов до дверей.
— А за грошима зверніться-таки до адвоката, — додав Клод.
— Звісно, — відповів вартовий. — А він в курсі?
Клод ствердно кивнув, і замок тихо ляснув.
Складена навпіл і перекручена, вона майже сягала двох метрів. Цього достатньо. Якщо вилізти на ліжко, вийде зав’язати її навколо перекладини ґрат на вікні. Найскладніше буде відреґулювати довжину, адже потрібно, щоб ноги не торкалися підлоги. Клод перевірив мотузку на розтяжку. Тримає. Він піднявся на ліжко, схопився за стіну й дотягнувся до ґрат. Не без труднощів, але він таки прив’язав мотузку. Після цього він просунув голову в петлю й кинувся в порожнечу. Щось вдарило його в потилицю. Мотузка порвалася. Він приземлився на ноги, розлючений.
— Цей охоронець ще той негідник, — сказав він уголос.
Цієї миті охоронець відчинив двері.
— Ваша мотузка — непотріб, — сказав Клод Леон.
— Мені до того байдуже, — відповів охоронець. — Ваш адвокат мені за неї заплатив. Сьогодні в мене є цукор по десять франків за шматочок. Хочете?
— Ні, — відказав Клод, — я у вас більше нічого не попрошу.
— Попросите ще, — сказав сторож. — Місяців два-три почекаєте, а тоді... Та ні, то я перебільшую: ви і восьми днів не протримаєтеся.
— Можливо, — відповів Клод. — Це не змінює того, що ваша мотузка — непотріб.
Він зачекав, поки охоронець піде, й вирішив використати підтяжки. Вони були зовсім нові, зв’язані зі шкіри й ґуми й коштували йому двотижневої економії. Десь метр шістдесят з них буде. Клод Леон знову виліз на ліжко й міцно закріпив один кінець до ґрат. Потім зробив петлю на другому кінці й просунув у неї голову. Він кинувся вниз удруге: підтяжки розтягнулися до краю, і Клод м’яко приземлився під вікном. При цьому ґрати відокремилися від стіни й лавиною посипалися йому на голову. В очах забігали зірочки, і він вимовив:
— О, як в «Мартелі»[10]!
Його спина спустилася вздовж стіни. Він опинився на підлозі. Його череп повнився огидною музикою, а підтяжкам нічого не зробилося.
Абат Малжан[11] гарцював по коридорах в’язниці, а охоронець бігав за ним. Вони гралися у придиралки. Підбігши до камери Клода Леона, абат послизнувся на посліді дев’ятихвостого[12] кота й описав повне сальто в повітрі. Ґраційно розлетівшись навколо міцних ніг, його сутана так нагадувала Лої Фуллер[13], що охоронець, пробігаючи повз, сповнився до нього поваги й теж оголився — із ввічливості. Абат дзвінко впав на землю, а охоронець осідлав його спину. Той підняв палець угору: «во!».
— Я виграв, — сказав охоронець. — Ви платите за пригощання.
Абат Малжан неохоче погодився.
— Тільки без фокусів, — завважив охоронець. — Підпишіть папери.
— Я не можу підписувати лежачи, — сказав абат.
— Гаразд, я вас відпускаю... — відповів охоронець.
Щойно звівшись на ноги, абат розреготався й кинувся вперед. Піймати його не становило труднощів завдяки досить міцній стіні на шляху в абата.
— Та ви шахрай! Підписуйте розписку! — наказав охоронець.
— Може, домовимося? — запропонував абат. — Я вам видам ін-дульґенцію на п’ятнадцять діб.
— Ще чого! — відповів охоронець.
— Ну гаразд. Я підпишу, — здався абат.
Охоронець вирвав уже заповнений формуляр зі свого блокнота з відривними сторінками й дав олівця Малжанові. Той поставив підпис і наблизився до камери Клода Леона. Ключ заглибився в замок, що зробив свою частину роботи й відчинився. Сидячи на ліжку, Клод Леон медитував. Промінь сонця проникав у камеру через отвір, що лишився у вікні замість ґрат, пробігав кімнатою й губився в сортирі.
— Добрий день, отче, — сказав Клод Леон, помітивши прихід абата.
— Добрий день, мій маленький Клоде.
— Як ся має моя мати? — запитав Клод Леон.
— У неї все гаразд, — відповів Малжан.
— На мене зійшла милість Божа, — сказав Клод, проводячи рукою по потилиці. — От помацайте, — додав він.
Абат помацав.
— Чорт забирай. — сказав він. — Оце так рука Божа.
— Слава Тобі, Господи! — сказав Клод Леон. — Я хотів би висповідатися. Хочу постати перед Творцем з чистою душею.
— ...так ніби її випрали в «Персилі»! — закінчили вони в унісон згідно з католицьким каноном і перехрестилися найкласичнішим з можливих жестом.
— Але поки мова не йде про те, щоб смикнути вас на дибу, — завважив абат.
— Я вбив людину, — сказав Клод, — до всього ще й велосипедиста.
— У мене є новини, — сказав абат. — Я бачився з вашим адвокатом. Велосипедист був конформістом.
— Це не змінює того, що я вбив людину, — промовив Клод.
— Проте Сакнуссем погодився свідчити на вашу користь.
— Мені все одно, — сказав Клод.
— Сину мій, — сказав абат, — ви не можете не усвідомлювати, що велосипедист був ворогом нашої Святої Матері Церкви рогатої й апостослинної.
— Коли я його вбивав, на мене ще не зійшла благодать Божа, — сказав Клод.