Рошель спустилася перша, потім Анна, а Анжель замикав процесію, аби новоприбулі теж могли скористатися проходом. Буває, що хтось з головою у хмарах залишить процесію відкритою, а ґарсон розбиває собі мармизу, бо за тацею йому нічого не видно.
На півшляху вони відчули, як їх захопило серцебиття ритм-сек-ції. Трохи нижче їхні вуха заполонили комбінації звуків кларнета й тромбінета, що поступово наростали, підганяючи один одного і таким чином розвиваючи шалену швидкість. Ще далі, біля підніжжя сходів, вони почули невиразний шурхіт схвильованих підошов, зім’ятих торсів, приховані смішки й інші, набагато менш скромні, голосні відрижки й нервові розмови під дзенькіт склянок та шепіт газованки, що становили звичну атмосферу пристойного бару. Анна пошукав очима вільний столик і вказав на нього Рошель, що пробилася до нього перша. Вони замовили кучерявого портвейну.
Музика не спинялася через стійкість вушних вражень. Анна скористався млосним блюзом, щоб запросити Рошель. Чимало танцівників пішло посидіти, знуджені повільністю мелодії. Натомість усі вар’яти попіднімалися, бо вона їм нагадувала танґо. Вони ловили мить, щоб вставляти викрутаси й кроки-вагання поміж класичними корте[15] ортодоксальних танцюристів, яким вважав себе й Анна. Анжель дивився на них протягом двох секунд, потім відвів очі, відганяючи нудоту. Анна вже збився з ритму й танцював не в музику. Рошель слідувала за ним, не переймаючись.
Вони повернулися за столик. Тепер Анжель запросив Рошель. Вона усміхнулася, сказала «так» і підвелася. Знову грала повільна мелодія.
— Де ви познайомилися з Анною? — запитав Анжель.
— Зовсім нещодавно, — відповіла вона.
— Місяць-два, якщо не помиляюся?
— Так, — сказала Рошель, — під час вечірки-сюрпризу.
— Може, вам неприємно зі мною про це говорити? — запитав Анжель.
— Мені подобається про нього говорити.
Анжель знав її лише трохи, але від її слів робилося боляче. Йому було б складно пояснити чому. Щоразу, як він зустрічав красиву дівчину, у ньому прокидалося бажання власності. Хотілося мати на неї права. Але Анна був його другом.
— Це винятковий хлопець, — сказав Анжель, — і дуже обдарований.
— Це відразу видно, — сказала Рошель. — У нього неймовірні очі й гарна автівка.
— У школі в нього виходило без найменших труднощів те, на що інші витрачали години.
— Він дуже сильний, — сказала Рошель. — Багато займається спортом.
— За три роки він не провалив жодного іспиту.
— Крім того, мені подобається, як він танцює.
Анжель намагався її вести, але вона, здавалося, стійко порішила танцювати не в такт. Йому довелося тримати її менш міцно, давши їй біситися самій.
— У нього лише один недолік, — сказав Анжель.
— Так, — погодилася Рошель, — але це не має значення.
— Він зможе його виправити, — запевнив Анжель.
— Він потребує, щоб про нього піклувалися, щоб біля нього постійно хтось був.
— Певно, ви маєте рацію. Та й біля нього завжди хтось є.
— Мені б не хотілося, щоб біля нього було забагато людей, — замислено сказала Рошель. — Лише вірні друзі. Наприклад, ви.
— А я вірний друг?
— Ви той тип людини, чиєю сестрою хотілося б бути. Саме так.
Анжель потупився. Вона не лишала йому шансів. Він не вмів усміхатися так, як Анна. Ось вам і причина. Рошель і далі танцювала не в такт, насолоджуючись музикою. Так само й решта танцівників. Було спекотно й накурено, ноти протискалися поміж сірими кільцями диму від недопалків, які агонізували в попільничках у формі мініатюрних нічних суден та іншого обладнання для хворих, що рекламували фірму «Дюпон» (ту, що на вулиці Отфей).
— Чим ви займаєтеся? — запитав Анжель.
— Як це: чим я займаюся?
— У житті?
— Я часто танцюю, — сказала Рошель. — Отримавши ступінь вак-халоравра, я вчилася секретарської справи, але ще не працюю. Мої батьки вважають, що важливіше навчитися поводитися в суспільстві.
Музика закінчилася. Анжель хотів би лишитися і далі танцювати, щойно музиканти заграють нову пісню, але ті заходилися налаштовувати інструменти. Він пішов за Рошель, що поспішала повернутися за стіл і вмоститися поближче до Анни.
— Ви подаруєте мені наступний танець? — запитав Анна.
— Так, — сказала Рошель. — Мені подобається з вами танцювати.
Анжель зробив вигляд, що не чує. В інших дівчат теж може бути таке гарне волосся, але такий самий голос? Форми теж мали значення.
Найбільше Анжель не хотів завдати клопотів другові. Врешті-решт, Рошель була Анниною знайомою, і це була його справа. Він узяв пляшку з відерця з зеленим льодом і наповнив свого келиха. Жодна з дівчат навколо його не цікавила. Крім Рошель. Але Анна був у пріоритеті. Анна — це друг.
Вони збиралися піти повечеряти. Не можна ж гуляти цілу ніч, коли вранці на роботу. В машині Рошель сіла попереду біля Анни, а Анжель вмостився позаду. Анна чемно поводився з Рошель. Він не обіймав її за талію, не нахилявся до неї, не брав її за руку. Анжель робив би все навпаки, якби перший познайомився з Рошель. Але Анна заробляв більше за нього; він заслужив те, що має. Танцювати не в такт — не такий уже й невиправний гріх, коли не чуєш музики. На це можна заплющити очі. Час від часу Анна говорив нісенітниці, і Рошель сміялася, погойдуючи своїм блискучим волоссям над коміром яскраво-зеленого костюма...
Анна спробував щось сказати Анжелеві, але той думав про інше. Це природно. Тож Анна повернувся до Анжеля, мимоволі зачепивши кермо. Хоч як це сумно, але поруч саме йшла людина: заскочивши переднім правим колесом на тротуар, автівка сильно вдарила правим крилом перехожого у стегно. Пан з гуркотом повалився на землю, схопившись за стегно. У нього почалися конвульсії. Анжель відчинив дверцята й кинувся з машини. Страшенно занепокоєний, він нахилився над пораненим. Той здригався зі сміху, час від часу зупиняючись, щоб видати протяжний стогін, а потім знову починав на веселощах кататися по асфальту.
— Ви страждаєте? — запитав Анжель.
Рошель не дивилася в їхній бік. Вона лишилася в машині, обхопивши голову руками. Анна спав з лиця. Він геть зблід. Думав, що чоловік у передсмертній агонії.
— Це ви мене збили? — запитав, гикаючи, чоловік в Анжеля.
Його полонив напад божевільного сміху. Сльози бігли по його обличчю.
— Тільки спокійно, — сказав Анжель. — Вам, певно, дуже погано.
— Я по-звірячому страждаю, — спромігся вимовити пан.
Ця фраза занурила його в такий несамовитий стан, що він зробив кульбіт. Анна розгублено стояв поруч. Він обернувся й побачив Рошель. Вона плакала, бо їй здавалося, що чоловік скаржиться, і вона злякалася за Анну. Він підійшов до неї. Простягнув руки через відчинені дверцята авто, взяв голову дівчини у свої величезні долоні й поцілував її в очі.
Анжель мимоволі все це бачив. Проте коли руки Рошель зімкнулися на комірці Анниного піджака, він знову почув пана. Той намагався дістати з кишені гаманець.
— Ви інженер? — запитав він Анжеля.
Його сміх трохи заспокоївся.
— Так... — промимрив Анжель.
— У такому разі ви мене заміните. Я не у стані гідно виконати свої обов’язки й поїхати в Екзопотамію з розбитим на п’ять шматків стегном. Якби ви знали, який я радий!..
— Але. — сказав Анжель.
— Це ви були за кермом, чи не так?
— Ні, Анна.
— Шкода. — відповів співрозмовник.
Його обличчя нахмурилося, рот тремтів.
— Не плачте, — сказав Анжель.
— Не можна відправляти замість мене дівчину.
— Це хлопець. — сказав Анжель.
Поранений пожвавився.
— Привітайте його матір.
— Неодмінно. Але вона вже звикла.
— Тож в Екзопотамію ми відправимо Анну. Мене звуть Корнеліус Онт.
— Мене — Анжель.
— Попередьте Анну, — сказав Корнеліус. — Треба, щоб він підписав папери. На щастя, замість мого імені в контракті пропуск!
— Чому? — запитав Анжель.
— Думаю, вони мені не довіряли, — сказав Корнеліус. — Покличте Анну.
Анжель обернувся. Йому було зле, але він зробив два кроки й поклав руку Анні на плече. Анна нічого не тямив, а його очі. страшно дивитися. Очі ж Рошель були заплющені.
— Анно, — сказав Анжель. — Потрібен твій підпис.
— Що підписувати? — запитав Анна.
— Контракт на роботу в Екзопотамії.
— На будівництво залізниці, — уточнив Корнеліус.
Промовивши це, він знову застогнав, тому що шматки його стегна стукалися один об одного, створюючи неприємний для вух звук.
— Ви туди поїдете? — запитала Рошель.
Анна знову нахилився до неї і попросив повторити. Після цього сказав «так». Він понишпорив у кишені й витягнув ручку. Корнеліус простягнув йому контракт. Анна заповнив порожні графи й поставив внизу свій підпис.
— Дозвольте ми покладемо вас в машину й відвеземо в лікарню, — запропонував Анжель.
— Не турбуйтеся, — відповів Корнеліус. — Скоро приїде швидка. Віддайте мені контракт. Я справді страшенно задоволений.
Він взяв контракт і знепритомнів.
— Я не знаю, що робити, — сказав Анна.
— Доведеться їхати, — констатував Анжель, — ти підписався.
— Але я там страшенно нудитимуся, — відказав Анна. — Я буду там сам-один...
— Ти бачився з Корнеліусом?
— Він телефонував. Я маю їхати післязавтра.
— Це тебе дуже діймає?
— Та ні, — відповів Анна. — Це дасть мені змогу побачити країну врешті-решт.
— Ти не хочеш зізнаватися, — сказав Анжель, — але це тебе діймає через Рошель.
Анна здивовано поглянув на Анжеля.
— Правду кажучи, я про це не думав. Як уважаєш, я їй буду потрібен, якщо поїду?
— Не знаю, — відповів Анжель.
Він подумав, що якщо Рошель лишиться, то вони могли б бачитися час від часу. Очі в неї блакитні. А Анна скоро поїде.
— Знаєш що. — сказав Анна.
— Що?
— Ти маєш поїхати зі мною. Їм точно знадобиться кілька інженерів.
— Але я нічого не тямлю в залізницях, — заперечив Анжель.