— Витягайте скоріше!.. — віддав наказ Жуйрук.
— Господи!.. — вигукнув інтерн.
Ртутна кулька роздулася, ще й лопнула біля основи: бризки палючої ртуті впали на ліжко. У цих місцях простирадла стали іржавими. На білому тлі склалися паралельні лінії, що врешті-решт сходилися до маленької ляпки ртуті.
— Переверніть стілець і вкладіть його в ліжко, — скомандував Жуйрук. — Покличте мадемуазель Гонгурдуй.
Прибігла старша медсестра.
— Виміряйте тиск цього стільця, — наказав Жуйрук.
Він спостерігав, як інтерн обережно вкладав стілець у ліжко.
— Цікавий випадок, — пробурчав професор. — Та не смикайте ви його так, кінець кінцем!..
Розлючений інтерн поводився зі стільцем грубо, видавлюючи з нього болючий скрип. Спіймавши на собі Жуйруків погляд, він заходився біля стільця підкреслено делікатними жестами професійного поїдача яєць.
— Я б зробив передній край з того самого матеріалу, — сказав Крюк.
— Ні, — заперечив Жуйрук, — краще класична обшивка з бальзо-вого дерева завтовшки в 15 десятин. Тоді він буде легший.
— З таким мотором, якщо він наштовхнеться на щось, то йому кінець, — сказав Крюк.
— Ми оберемо місце, — відказав Жуйрук.
Вони працювали разом над великоґабаритним планом «Пін-ґа-903», якого Жуйрук модифікував під мотор.
— Це буде небезпечно, — зазначив Крюк. — Краще буде не стояти перед ним.
— Який ви зануда, Крюку. Менше з тим. Урешті-решт, я лікар.
— Гаразд. Я зберу деталі, яких нам бракує.
— Купуйте якісні, добре? Я заплачу скільки треба.
— Братиму, як для себе.
— О ні!.. Беріть, як для мене. Я так хочу. У вас поганий смак. Я виходжу разом з вами. Мені треба навідати хворого.
— Ходімо, — сказав Крюк.
Вони підвелися й вийшли з кімнати.
— Послухайте, — сказав Корнеліус Онт.
Він говорив ледь чутним сонним голосом, його повіки мимоволі падали. Жуйрук зробив втомлений вираз обличчя.
— Евіпан вас уже не бере? І ви знову хочете розпочати ваші славетні пропозиції?
— Та ні!.. — сказав Корнеліус. — Це... цей стілець...
— І що не так? — запитав Жуйрук. — Він хворий. Його лікують. Ви знаєте, що таке лікарня, чи не так?
— Ох!.. — застогнав Корнеліус. — Заберіть його звідси!.. Він скрипів цілісіньку ніч...
Інтерн, що стояв біля Жуйрука, теж, здавалося, був на межі нервового зриву.
— Це правда? — запитав його професор.
Інтерн ствердно кивнув.
— Ми могли б його викинути, — сказав інтерн. — Це старий стілець.
— Це стілець епохи Людовіка XV, — повчав Жуйрук. — Крім того, хто з нас сказав, що в нього гарячка?
— Я, — погодився інтерн.
Його дратувало, коли Жуйрук заходився біля стільця.
— Ну то лікуйте його.
— Але я від того божеволію!.. — застогнав Корнеліус.
— Тим краще, — сказав Жуйрук. — Так ви мене більше не дійматимете своїми пропозиціями. Зробіть-но йому ще укол, — додав він, повернувшись до інтерна й вказуючи на Корнеліуса.
— Ой-ой-ой. — залементував Корнеліус. — Я вже власних сід-ниць не відчуваю!..
— Це означає, що ви одужуєте!
Цієї миті стілець вибухнув жахливим залпом кістяного тріскоту. Навколо його ліжка поширювався гидкий сморід.
— І так цілісіньку ніч. — пробелькотів Корнеліус. — Переведіть мене в іншу палату.
— Ми вас і так поклали у двомісну, а вас ще щось не влаштовує?.. — запротестував інтерн.
— Ліжок-то тут два, але стілець так смердить, — сказав Корнеліус.
— Та ну, — відповів інтерн. — Думаєте, від вас добре пахне?
— Будьте ввічливим з моїм хворим, — зробив йому зауваження Жуйрук. — Що з цим стільцем? У нього перфораційна оклюзія?
— Здається, — відповів інтерн. — Та ще й тиск сорок дев’ять.
— Гаразд, — сказав Жуйрук. — Самі знаєте, що лишається робити. До побачення.
Він міцно натиснув Корнеліусові на ніс, щоб його розсмішити, і вийшов. На нього чекав Крюк з «Пінґом-903».
Крюк нервово кусав губи. Перед ним лежав аркуш паперу, помережаний розрахунками й рівняннями двадцять шостого ступеня. Нерозв’язними й сумнівними. Жуйрук крокував туди-сюди кімнатою: щоразу, як він доходив до стіни синьо-канцелярського кольору, задкував від неї, щоб не розвертатися.
— Тут нічого не вийде, — констатував Крюк після довгої мовчанки.
— Крюку, — сказав Жуйрук, — а ви панікер.
— Тут недостатньо місця. Він пролітатиме чотири міри за хвилину. Ви це розумієте?
— Ну і що тепер?
— Треба знайти пустелю.
— Але я вимушений лишатися біля своїх хворих.
— Влаштуйтеся лікарем у колонію.
— Ідіотська ідея. Мені доведеться без упину мотатися селами, і я не матиму часу займатися «Пінґом».
— То візьміть відпустку.
— Неможливо.
— Ну то нічого не вийде!..
— Схоже на те!.. — сказав Жуйрук.
— Так і є!.. — відгукнувся Крюк.
— Ой, дідько! Я в лікарню... Продовжуйте ваші розрахунки.
Він спустився сходами, перетнув циліндричний вестибюль і вийшов на вулицю. Автівка чекала на нього біля тротуару на решітці. Після смерті однієї зі своїх улюблених пацієнток[19] він майже не приймав, обмежившись роботою в лікарні. Зайшовши до палати Корнеліуса, Жуйрук застав там високого міцного блондина. Той сидів на ліжку стільця й підвівся, побачивши професора.
— Мене звуть Анна, — сказав він. — Добрий день, пане.
— Тепер не час відвідувань, — зауважив інтерн, заходячи за професором у палату.
— Він увесь час спить, — сказав Анна. — Мені доведеться лишитися, поки він не прокинеться.
Жуйрук повернувся до інтерна.
— А з вами що?
— Та нічого, минеться. Руки в інтерна тремтіли, як дверні молотки, чорні кола на півобличчя обвели очі.
— Ви не спали?
— Ні... Це стілець...
— Так? Не ведеться з ним?
— Ну й вилупок!.. — сказав інтерн.
Стілець ворухнувся, заскрипів, і в палаті знову засмерділо. Розлючений інтерн зробив два кроки вперед, але Жуйрук поклав йому руку на плече.
— Заспокойтеся, — сказав він.
— Я більше не можу!.. Він наді мною знущається!
— Ви давали йому судно?
— Він не хоче ним користуватися! — залементував інтерн. — Лише скрипить, тріщить, має гарячку й знущається наді мною.
— Будьте коректним, — сказав Жуйрук. — Ми зараз ним займемося. А ви що? — продовжив він, звернувшись до Анни.
— Я б хотів поговорити з паном Онтом. Це з приводу мого контракту.
— Можете мені не розповідати. Я все одно не в курсі.
— Хіба пан Онт не робив вам жодних пропозицій?
— Пан Онт такий балакучий, що я даю йому снодійне, аби він спав з ранку до ночі.
— Перепрошую, — втрутився інтерн, — але це я даю йому снодійне.
— Нехай так, — погодився Жуйрук. — Ви даєте. якщо вам на тому важить.
— Я в курсі його пропозицій, — сказав Анна. — Можу вам їх переповісти.
Жуйрук поглянув на інтерна й зробив йому знак. Той став порпатися в кишені й причаївся в Анни за спиною.
— Справді? Дуже цікаво, — сказав Жуйрук. — Розповідайте!
Інтерн витягнув з кишені величезний шприц і повністю всадив
голку Анні в біцепс. Той намагався відбитися, але майже відразу заснув.
— Куди його покласти? — запитав інтерн, оскільки Анну було важко тримати.
— Викручуйтеся самі, — відповів Жуйрук. — Мені пора на обхід. Онт скоро прокинеться.
Інтерн розвів руки, і Анна ковзнув на підлогу.
— Я можу покласти його на ліжко замість стільця... — запропонував він.
Стілець відповів серією глузливих вибухів.
— Дайте стільцеві спокій, — сказав Жуйрук. — Якщо ви не припините діймати.
— Добре, — відгукнувся інтерн, — ну то я його тут лишаю.
— Як хочете.
Обсмикнувши свій білий халат, професор вийшов м’якою безшумною ходою і зник у полакованому коридорі. Залишившись сам, інтерн повільно наблизився до стільця й кинув на нього поглядом, з якого точилася злість. Він був таким втомленим, що його повіки раз по раз опускалися. Зайшла медсестра.
— Ви давали йому судно? — запитав інтерн.
— Так, — відповіла медсестра.
— І?
— І в нього глисти — оксіури деревні. А ще він одного разу сам підвівся. Він ходить інохіддю. Страшно дивитися. Це мене шокувало.
— Зараз я його огляну, — сказав інтерн. — Дайте мені чисте простирадло.
— Прошу, — відгукнулася медсестра.
У нього навіть не було сил засунути їй руку між ніг, хоча вона розкрила, як завжди, свій халат. Розчарована медсестра дала йому рушник і пішла геть, грюкаючи емальованими посудинами. Інтерн сів на ліжко й відкинув стільцеву ковдру. Він силкувався не дихати, бо стілець скрипів від душі.
Коли Жуйрук повернувся з обходу, інтерн спав поперек Анни біля підніжжя Корнеліусового ліжка. Зауваживши щось незвичне на сусідньому ліжку, професор спритно відкинув ковдру. Стілець епохи Людовіка XV лежав з туго натягнутими ніжками. Він постарів на двадцять років. А ще був холодним, інертним і вже епохи Людовіка XVI. Криві лінії його напруженої прямої спинки свідчили, якою болісною мала бути його передсмертна агонія. Професор помітив блакитно-білий відтінок деревини. Обернувшись, він ударив інтерна ногою по голові, але той навіть не поворухнувся. Він хропів. Професор опустився біля нього на коліна і став його трусити.
— Що тут у нас? Ви що, спите?.. Що ви зробили?..
Інтерн завовтузився і розплющив жилаве око.
— Що тут у вас трапилося? — повторив Жуйрук.
— Уколовся... — пробелькотів інтерн. — Теж евіпан. Дуже сонний.
Він заплющив око під супровід носового хропіння. Жуйрук струснув його сильніше.
— А зі стільцем що?
Інтерн уповільнено гигикнув.
— Стрихнін.
— Негідник!.. — скрикнув Жуйрук. — Нічого не лишається, крім як поставити його на ніжки й поміняти оббивку.
Він підвівся з ображеним виразом обличчя. Інтерн спав солодким сном. Анна теж, і Корнеліус теж. Жуйрук позіхнув. Він обережно підняв стілець і поставив його біля ліжка. Стілець видав останній, м’який і мертвий скрип, і професор вмостився на нього. Його голова хиталася з боку на бік: щойно вона знайшла зручне положення, у двері постукали. Професор не почув, і, постукавши ще раз, Анжель зайшов до палати.