– Ну, як тобі мій фокус, сподобався? – пролунав у мене в голові гугнявий голос. – Невже не впізнаєш? І не пам’ятаєш, як я випробував на тобі пінобластер ще в першу нашу зустріч?
Синьоморд забулькав, заскреготав – так ці істоти сміялися – впритул наблизився до моєї клітки і шкрябонув пазурами по гратах.
– Але цього разу я знешкодив тебе не піною, а отруйною слиною, що миттєво відключає свідомість.
Я хотів відповісти, але думки плутались, у роті пересохло, і я не зміг вимовити жодного слова.
– А своїх друзів хочеш побачити? На них я теж не пожалів отрути.
Монстр ступив до сусідньої клітки, і з його пащеки вирвалися огидні переможні звуки: пронизливий скрегіт, металеве ляскання, дзижчання і свист. То була мова хижих прибульців, яку на Землі розуміла лише одна людина. І цією людиною був я. У перекладі на людську це означало:
– Цього разу нікчемні людські істоти будуть підкорені! Ми проковтнемо недобитків їхньої таємної організації, як мух, і наша могутня цивілізація запанує по всьому Всесвіту!
У клітці, яка спершу здалася мені порожньою, щось заворушилося, і з купи брудного ганчір’я визирнуло обличчя мого товариша Жука, а з іншого кутка клітки вистромилася розкуйовджена голова Зайця. Хлопці почали розгублено озиратися на всі боки.
– Музиканте, що сталося? – вигукнув Жук.
– Звідки взялося це банькате монстрило? – вражено запитав Заєць.
Здається, хлопці все ще перебували під дією отруйної слини синьоморда і не могли зрозуміти, що відбувається. Тим часом синьоморд підскочив до дверей і тричі різко свиснув. Тієї ж миті до циркового вагончика застрибнули огрядний чоловік і рудоволоса жінка, вбрані у блискучі циркові костюми. Чоловік тримав у руках шкіряну нагайку, а рудоволоса стискала в долоні невеличкий предмет, в якому я впізнав електрошокер.
– Ну що, любі діточки, – промовив дядько фальшивим солоденьким голосом. – Ось ми нарешті й зустрілися. Ти ж пам’ятаєш нас, Климчику? Чи, Музиканте, так, здається, тебе називають?
Раптом я з жахом зрозумів, що й справді колись уже зустрічався з цим огрядним дядьком та з його рудою супутницею. На березі Червоного моря, коли ці двоє намагались мене схопити, щоб передати в лапи синьомордів. У дядька на лівому плечі було тату у вигляді блакитної жаби. А руда тітка носила великого персня з синім каменем у формі червоноокої банькатої ропухи.
Вони були агентами синьомордів і пізніше, виконуючи завдання космічних хижаків, підготували для них розкішний прийом на головній площі нашого міста. Туди мали прибути капсули з бойовим десантом чужопланетних монстрів. Та після поразки своїх господарів вони, здавалося, назавжди відмовилися від співпраці з хижими космічними прибульцями.
– Кінчай базар! – вигукнула жінка. 3aлишилося зовсім мало часу! Треба їх видресирувати перед вечірньою виставою! Сьогодні в нашому цирку буде аншлаг!
Рудоволоса спрямувала на мене електрошокер, набрала кілька цифр на кодовому замку, у клітці відчинилися невеличкі дверцята, крізь які я ледве зміг вилізти назовні. Тим часом гладун відімкнув клітку, де сиділи Жук і Заєць. Усе це агенти синьомордів проробляли під пильним наглядом бородавчастого монстра. З усього було видно, що він, у разі потреби, не вагаючись плюне на нас отруйною слиною або застосує пінобластер. Шансів на втечу не було. Але найбільше мене мучила одна думка: «Чи знайшов синьоморд наш часоліт?!»
Розділ 4. Танці з ведмедями та інші несподіванки
Страшної наруги, яку нам довелося пережити того вечора, я не забуду довіку. І ніколи не пробачу цього синьомордам та їхнім прислужникам. Спершу нам зав’язали очі, а на руки начепили пластикові наручники. Потім повкидали, як мішки з картоплею, до кузова вантажівки і довго везли в невідомому напрямку. Час від часу ми чули писклявий голос гладкого дядька, який примовляв:
– Ви навіть не уявляєте, який сюрприз ми приготували для вас, любі діточки! А головне – для тієї відьми, яка посміла змагатися з Володарями Всесвіту! Якби не вона і не ваше кляте Таємне Товариство, Земля вже давно стала б колонією наймогутнішої цивілізації Квакожерів!
– Цить! – люто гаркнула рудоволоса тітка. – Не мели язиком, а швидше надягай на них електронні нашийники. Я купила найпотужніші, розраховані на бійцівських собак. Хай тільки спробують не виконати мою команду! Варто натиснути на дистанційний пристрій – і їх так вжарить струмом, що й крізь палаючі обручі стрибатимуть!
Я лежав скоцюрбившись на дні кузова і шукав вихід із цієї халепи.
Мені не раз доводилось рятуватися з ситуації, яка здавалася безнадійною, але вперше ми потрапили в пастку втрьох. Досі або я виручав своїх друзяк-циркачів Жука і Зайця, або вони приходили мені на допомогу.
– Ану, підніми головешку! – наказав підступний синьомордівський агент, відірвавши мене від сумних роздумів.
Я спробував перекотитися під борт кузова, та дядько щосили стусонув мене ногою під ребра, і за мить мою шию вже тісно облягав жорсткий нашийник. Те саме гладкий садюга проробив з моїми товаришами. Я чув, як вони викручувалися з його рук, але врешті ми всі були окільцьовані.
– Приїхали! – почувся з кабіни голос рудоголової. – Я мала телепатичний контакт з хазяїном і отримала точні інструкції. Ви будете виконувати всі мої вказівки, якщо не хочете, щоб ваші голови злетіли разом з нашийниками. Ану, підводьтеся і вистрибуйте з кузова!
Гладун грубо зірвав з наших очей пов’язки та відімкнув наручники. Я потер очі й побачив, що ми опинилися біля входу до величезного барвистого шатра, звідки лунала весела музика і чувся людський гамір. Над входом світився велетенський напис:
ЛЮДИ І ЗВІРІ – НАВІКИ БРАТИ! ВСІ ЗАВІТАЙТЕ У ЦИРК ДОБРОТИ!!!
– Хлопці, погляньте – свинки-скарбнички! – вражено вигукнув я.
– Пам’ятаєте, точнісінько такі стояли на головній площі нашого міста! – підтвердив Заєць. – Тоді, коли агенти синьомордів влаштували величезний карнавал. І так само збирали гроші, ніби для безхатьків, хворих дітей та безпритульних тварин. А насправді чекали прибуття з космосу своїх господарів...
– Ану, стули рота! – просичала люта тітка і піднесла руку з пультом керування нашийниками.
Але в цей час, заглушуючи її сичання, заспівала механічна свинка-скарбничка, яка стояла найближче до нас:
Любі друзі, слава вам –
Благодійникам-гостям!
Ваші грошики, ням-ням,
Я біднесеньким роздам:
Діточкам, старим, недужим,
До яких усі байдужі!
Безпритульним цуценяткам
Побудую теплу хатку.
Тож радійте, любі друзі,
Гроші тут –
У свинки в пузі!
– Ану, марш всередину! – перекриваючи спів механічної свинки, зарепетувала рудоголова.
А позаду ще лунала, наздоганяючи нас, весела пісенька:
Тож танцюйте і співайте,
І про нас не забувайте!
В кого зайві грошенята –
Треба хутко їх віддати.
В свинки пузо як барило –
Жертвуйте на добре діло!
Ми проминули парадний вхід, і опецькуватий наглядач у блискучому цирковому костюмі погнав нас до службового входу, час від часу шмагаючи нагайкою по ногах, щоб швидше бігли. А коли врешті ми опинилися в гримерній, з нас вмить познімали забруднений у клітках одяг, протерли обличчя вологими губками, накинули на плечі яскраві блискучі пелерини і натягнули на голови блазенські ковпаки з дзвіночками. А тоді тицьнули до рук маленькі клоунські гармошки і виштовхали на арену.
І тут ми зрозуміли, про який «сюрприз» говорила наша мучителька. Ми опинилися посеред цілого гурту бурих ведмедів, одягнених у куці піджачки та широкі смугасті штані. На головах у клишоногих стирчали строкаті ковпаки, а в лапах кожна нещасна тварина тримала гармошку.Я помітив, що на їхніх шиях, так само, як і в нас, були надягнуті тугі електронні нашийники.
У цю хвилину на сцену вибігла рудоволоса тітка, вбрана, як порцелянова лялька, – з великим бантом на голові, у пишній пачці та золотих черевичках. Вона змахнула рукою, в якій тримала дистанційний пульт керування електронними нашийниками (тепер він був схований у золотистий футляр), і оркестр заграв польку. Ведмеді, притискаючи до грудей гармошки й перевалюючись з лапи на лапу, закружляли по колу. Я відчув, як по моїй шиї пробіг поки що слабенький електричний розряд, і пішов навприсядки. Щойно я збивався зі скаженого ритму, як струм вдаряв мене сильніше. Жук та Заєць, які досі розгублено тупцювали на місці, теж смикнули головами і почали підстрибувати й вихилятися в такт музиці.
Публіка, нічого поганого не підозрюючи, шалено аплодувала. Нас засліплювали спалахи фотокамер та блиск прожекторів. Видно було, що у велетенському шатрі, крім публіки, зібралися кореспонденти з усіх найвідоміших телеканалів. Отже, вже сьогодні ввечері весь світ побачить виступ дресированих ведмедів-танцюристів, а головне нашу з хлопцями ганьбу! Що про нас подумають друзі з ТТБ і пані Соломія Джура?!
Розділ 5. Чи можуть стати у пригоді мильні бульбашки?
Прокинувся я від того, що хтось смикав мене за носа. Вже збирався обурено закричати:
– Що за дурні жарти?!
Але мені завбачливо затулили рота. Потім почувся тихий голос:
– Музиканте, це я, Жук. Мовчи і слухай. Заєць зараз до нас приєднається. Він уже відімкнув твою і нашу клітки, а тепер намагається пробратися до трейлера, де тримають тих нещасних ведмедів.
– А чому ти шепочеш? – так само тихо запитав я. – Судячи з огидного смороду, ми все в тому ж вагончику. А в ньому, крім нас, нікого не було. Хоча я не пам’ятаю, як нас сюди привезли...
– Ти що, хочеш, щоб я горлав на повний голос? Давно тебе струмом не били? – Жук покрутив пальцем біля скроні. – Ти ж не пам’ятаєш, як вирубився з незвички після тих скажених танців? І проспав усю дорогу в кузові вантажівки. А коли ми сюди повернулися, гладкий синьмордівський агент наказав перенести тебе до вагончика. Ми ледве запхали тебе в клітку крізь ці вузенькі дверцята. Той садюга ще й шмагав нас нагайкою, щоб ми швидше ворушилися, і після цього замкнув у сусідній клітці.