– Як ви звільнилися?
– Розумієш, ми із Зайцем уже досить давно тренуємося. Вирішили стати ілюзіоністами. А в мистецтві ілюзії потрібні миттєва реакція і вміння відволікти увагу того, хто за тобою спостерігає. Ось тому, коли гладун набирав код на замку, я на кілька секунд перевів його увагу на себе. Чхнув, і з мого носа почали вистрибувати й розлітатися на всі боки мильні бульбашки. Про всяк випадок, я прихопив мило з циркового туалету, коли нас туди відвели після виступу. Люте бурмило задивилося на них, а я тим часом підгледів порядок цифр, які він набирав на замку. На щастя, виявилося, що код підходить не лише для твоєї і для нашої клітки, а й до вхідних дверей. А просунути руку крізь грати й набрати потрібні цифри – мені раз плюнути!
Я відчув, що наш товариш Жук знов уявив себе суперменом, який сам може перемогти найстрашнішого ворога, і спробував трохи його присадити:
– Слухай, а чому ти не пішов шукати ведмедів і не спробував сам їх урятувати? У тебе ж так класно все виходить.
Жук стріпнув головою, ніби відганяв якусь неприємну думку, і вже не так хвалькувато сказав:
– Ти ж помічав, наш Заєць з усіма може домовитись...
– Так, варто йому показати в усмішці свої довгі передні зуби, як усі навколо починають усміхатися. Але невже ти вважаєш, що він і з цими нещасними замученими тваринами зможе порозумітися?
– Не знаю... – було ясно, що Жук сильно в цьому сумнівається. план... – Але у мене з’явився
Проте розповісти про свій план мій товариш не встиг, бо до вагончика обережно прослизнув Заєць і, ніби на підтвердження моїх слів, продемонстрував свій фірмовий заячий усміх. Та одразу після цього його обличчя спохмурніло, і він пробурмотів:
– Ці гади так залякали бідолашних тварин, що вони вже нікому не вірять і не підпускають до себе. Як ми їх виведемо звідси, якщо не вдасться зняти з них електронні нашийники?
– Дуже просто! – вигукнув Жук. – Я ж сказав – у мене є план! Це може зробити Музикант! Якщо він зумів пролізти в голови синьомордів і читати їхні думки, то невже не налагодить контакт з нашими земними ведмедями?
– А що, це ідея! – зрадів Заєць. – Музиканте, ти ж успадкував від свого предка козака-характерника всі ті мольфарські штучки. Ми на власні очі бачили, як ти загіпнотизував перший розвідувальний десант синьомордів! Вони, як слухняні першокласники, взялися за лапи й дружними рядами пішли до своїх капсул. Ходімо скоріше, поки наші садюги-наглядачі та їхній синьомордий шеф дають хропака! Я проведу вас до ведмежого трейлера!
Я все ще вагався, але нічого кращого, ніж план, який запропонував Жук, придумати не зміг. Просто ці мої, так звані, надприродні здібності проявляються не завжди, а лише в мить найбільшої небезпеки. Щось спрацьовує у мене всередині, ніби вмикається якийсь механізм, і раптом я переходжу на мову прибульців. Або подумки віддаю їм накази, і ці величезні хижі потвори слухняно їх виконують!
Ми з хлопцями крадькома пробиралися до величезного трейлера, що стояв посеред пустирища, оточений меншими цирковими вагончиками. Місяць уповні світив так яскраво, що нас кожної хвилини могли засікти. І що ближче підходили ми до місця, де тримали ведмедів, то більше я сумнівався. Чи спрацюють і цього разу гени, що їх передав мені у спадок козак-характерник Андрій Джура?
Розділ 6. Що було сховано у підошві лівої кросівки
– Стійте! – Заєць схопив мене за руку, я різко зупинився, і Жук, що йшов позаду, мало не збив мене з ніг.
– Чого ви гальмуєте?! – визвірився він. – Ми ж іще не дійшли до трейлера!
– Дивіться, в цьому вагончику світяться вікна – прошепотів Заєць.
Я підвів голову і помітив, що з-під фіранок, якими було затулене невеличке віконце циркового вагончика, і справді пробивається світло. Те, що ми побачили, зазирнувши всередину, нагадувало нашу першу зустріч із синьомордами. За круглим пластиковим столом сидів блакитний монстр, а перед ним стояв великий слоїк, повний мух.
По обидва боки столу завмерли руда агентка з довгим пінцетом у руці й гладун, що тримав напоготові носовичка. Час від часу синьоморд подавав знак лапою, жінка відкривала кришку і спритно хапала чергову комаху, що намагалася вилетіти з банки. Тієї ж миті велетенська бородавчаста потвора вистромляла довжелезного язика, злизувала з пінцета муху і, вдоволено плямкаючи, ковтала її. А гладун запопадливо вклонявся своєму господареві й витирав йому мордяку носовичком.
– Здається, цей мухожер ще довго бенкетуватиме, – прошепотів Заєць.
– Мабуть, збирається зжерти всіх упійманих комах, – погодився Жук. – Він так розжирів, що навіть не може сам на них полювати. Видресирував цих двох підлабузників, щоб вони пхали йому вечерю прямо до пащеки.
– А коли досхочу наїсться, то надовго зануриться в гіпнотичний транс, і я зможу прочитати його думки й вивідати плани. Але спершу біжімо до ведмедів!
За хвилину ми вже стояли біля трейлера, розмальованого веселими картинками, на яких були зображені ведмеді з баянами в лапах. Заєць швидко набрав потрібний код, замок клацнув, і двері відчинилися. Хлопці залишились назовні – пильнувати, щоб нас не заскочили зненацька, а я зробив крок усередину трейлера. Кілька тьмяних лампочок освітлювали ряди кліток, в яких лежали змучені тварини. У них навіть не було сил, щоб загарчати на мене.
Я зосередився і спробував налагодити з ними телепатичний контакт. Уявив, як відкриваю клітки, як ведмеді один за одним виходять з трейлера і слухняно йдуть за мною і хлопцями в бік лісу, що видніється за сусіднім пагорбом. На мить мені здалося, що ось зараз у мене все вийде, бо кілька тварин підвели голови, пильно глянули на мене і навіть спробували звестися. Але все було намарне – лапи їх не тримали, і вони знову падали на брудні підстилки.
Знадвору почувся тихий свист – так хлопці попереджали мене про небезпеку. Я зрозумів, що до трейлера хтось наближається і мені треба якнайшвидше ушиватися. Кілька секунд знадобилося для того, щоб вистрибнути назовні, двері за моєю спиною заклацнулися, я опустився навпочіпки і заліз під трейлер. Хлопці вже були там. Ми зачаїлися і чекали, що буде далі. Хто, крім агентів синьомордів, міг прийти сюди посеред ночі? Наскільки ми зрозуміли, цей пустир з цирковими вагончиками охороняли лише вони вдвох. А синьоморд, обжершись мухами, мав уже давно хропти.
Несподівано я почув голос, що тихо мугикав знайому мелодію. А коли той чоловік підійшов ближче, то вже можна було розібрати й слова пісеньки: «По світу я попобродив, і байбачок зі мною. Побачив я чимало див, і байбачок зі мною...»
– Хлопці, гаплик! Здається, у мене почалися слухові галюцинації, – поскаржився я друзям. – Чи ви також це чуєте?
Та хлопці не встигли мені відповісти, бо чоловік нахилився, зазирнув під трейлер і покликав:
– Климе! Ану швидко вилазь, я знаю, що ти там ховаєшся. Скоріше розповідай, в яку халепу ти знову вскочив?
Я полегшено видихнув повітря, обережно висунув голову з-під трейлера і побачив вусатого хлопця з довгим чубом-оселедцем, хвацько закрученим навколо лівого вуха. Так, це був мій давній друзяка Андрій Байбак на прізвисько Бак – водій-далекобійник, який вже не раз приходив мені на допомогу в найскрутніших ситуаціях. Ледь стримуючись, щоб не закричати від радості на все горло, я нарешті озвався:
– Слухай, а як ти мене знайшов? Синьоморд захопив мене зненацька так, що я не встиг передати бабусі жодного повідомлення.
– Знаю, тому пані Соломія мене й прислала. А знайшов я тебе дуже просто – у підошві лівої кросівки в тебе захований маячок! Ти що, забув?
Розділ 7. Рудоволоса тітка зеленіє, а я налагоджую контакт із ведмедями
– Хлопці, можете мені пояснити, що тут відбувається? – запитав Бак, коли ми всі троє вилізли з-під трейлера й обступили його.
– Зараз на це немає часу, треба рятувати ведмедів – вони ось тут, замкнені у клітках, – відповів я, показуючи на трейлер.
– А он у тому вагончику хропе пузатий синьоморд зі своїми двома агентами. Нам треба тікати, поки вони не прокинулися, – додав Жук, – і діяти дуже обережно, бо на ведмедів і на нас надягли електронні нашийники, а у рудої тітки, помічниці синьоморда, є дистанційний пульт, яким вона може послати такий електричний розряд, що нам голови повідриває.
– Оце так новини! Звідки ж беруться ці хижі прибульці? Ви ж наче всіх їх відправили додому, – здивувався мій друг-далекобійник. – Невже наша планета так припала їм до смаку?
– Це точно – припала до смаку! – сміючись сказав Заєць. – Наші комахи здаються їм найсмачнішими в цілому Всесвіті. Ці синьоморді потвори просто шизіють від комарів, ґедзів, метеликів, а найбільше – від мух! Але, здається, я знаю, що робити.
От за що я люблю Бака, то це за уміння миттєво включитися в найнебезпечнішу операцію. Він ненадовго відлучився, і незабаром ми почули шум мотора, що наближався. За хвилину з’явився потужний тягач, за кермом якого сидів усміхнений Андрій Байбак. Він визирнув з кабіни й сказав:
– Зараз я піджену свій тягач ближче, а ви, хлопці, спробуєте причепити до нього трейлер з ведмедями. Там дуже проста система, у вас вийде.
Ми саме закінчували прикріплювати трейлер до тягача, коли у нас за спинами пролунав наказ:
– Стояти! Повільно поверніться до мене обличчям і піднесіть руки вгору. Якщо хтось спробує поворушитись – умить перетвориться на курку-гриль!!!
Нам нічого не залишалося, як виконати наказ і завмерти з піднятими руками.
– Мадам дресирувальнице, я б не радив цього робити, – почувся спокійний голос Бака. – У мене теж є гарна цяцька. Нею можна приборкати навіть таких небезпечних хижачок, як ви.
Наш друг-далекобійник став навпроти рудоволосої, тримаючи напоготові дивну зброю, схожу на іграшковий водяний пістолет. Тітка ошкірила зуби в глузливій посмішці та вже замірилась натиснути на кнопку пульта, проте Бак випередив її. З його кумедного пластикового пістолетика вирвався потужний струмінь яскраво-зеленої рідини. За мить тітка завмерла з роззявленим ротом, схожа на статую гігантської сарани, готової пожирати все на своєму шляху. Але, на щастя, тепер вона вже не могла зашкодити жодній живій істоті.