– Ти що, вбив її? – вражено запитав Заєць.
– Та ні, просто на деякий час виключив цю крокодильшу в людській подобі з активного життя. Вона кілька тижнів перебуватиме у напівсонному стані. А коли дія цього заспокійливого засобу, винайденого пані Соломією Джурою, ослабне, то її шкіра все одно залишатиметься ядучо-зеленою. Це такий маркер, щоб нормальні люди, побачивши її, остерігалися і не підходили надто близько.
– Здорово! – зрадів Жук. – Виходить, ця садюга більше не зможе мучити ні людей, ні тварин!
– Сподіваюсь, так воно й буде. А тепер швидко в машину! – вигукнув Бак, сідаючи за кермо, а ми з хлопцями миттю зайняли місця у просторій кабіні потужного тягача. Виїхавши на трасу, Андрій розвинув таку швидкість, що нам довелося міцно триматися за поруччя, прилаштовані біля сидінь. За ведмедів я не боявся. Після того, що їм доводилося виробляти в цирку, така шалена гонитва не могла завдати їм шкоди, а, певно, видавалася лише легеньким погойдуванням. До того ж, їхні клітки були приварені до підлоги.
Нарешті Бак звернув з головної траси на бічну дорогу, а потім по широкій просіці ми заїхали на простору лісову галявину. Там стояла фура, яку він залишив, коли мусив терміново нас розшукати.
– Треба вирішити, що робити з ведмедями. На них досі ті нашийники. Не уявляю, як ми їх знімемо, – захвилювався Заєць, коли ми вилізли з кабіни.
– Спершу тварин треба заспокоїти, нагодувати й напоїти, – заперечив Жук. – І зробити це мусить Музикант, у нього має вийти.
Бак замислився, похитав головою, покопирсався в ящику з інструментами і дістав класну штуку, яку досі я бачив лише в кіно. Це були величезні обценьки із загнутими всередину загостреними кінцями і довжелезними ручками.
– Спробуємо перекусити ті кляті нашийники ось цим, – сказав наш рятівник. – Але спершу звільнимо від цієї погані вас.
За кілька хвилин Бак обережно розрізав остогидлі нашийники, що намуляли нам шиї. Після цього настав час зайнятися нещасними тваринами.
– До речі, он там стоїть фура, по вінця набита собачим кормом, – сказав Бак. – Я саме віз цей вантаж до одного собачого притулку, коли подзвонила пані Соломія. Так що ваші ведмеді не залишаться голодними.
– Добре, тоді я пішов на перемовини з клишоногими артистами, – пожартував я, підморгнув Бакові та хлопцям, і ми рушили до дверей трейлера.
Заєць набрав шифр на кодовому замку, двері безшумно відчинилися, і я обережно ступив усередину. Як же переконати нещасних звірів, що небезпека минула і їх більше ніколи не будуть мучити? Раптом я зрозумів, що треба робити, зосередився і почав уявляти, як наш товариш Андрій Байбак наставляє пістолет на агентку синьомордів, як вона шкіриться і підносить дистанційний пульт.
Ведмеді заворушилися у клітках і загарчали. Тоді я відчув – телепатичний контакт встановлено! І одразу ж подумки показав ту сцену, коли з Бакового пістолета вирвався ядучо-зелений струмінь і вкрив з ніг до голови підступну дресирувальницю. У відповідь я отримав таку хвилю полегшення і радості, що не зміг стримати щасливої усмішки.
Я ходив між клітками і гладив волохаті ведмежі голови, і шепотів у їхні вуха якісь заспокійливі лагідні слова. А вони тихенько скавчали, ніби хотіли розповісти про все, що їм довелося пережити у цьому жахливому Цирку доброти.
Зробити решту справ було зовсім нескладно. Бак та хлопці ходили між клітками, наливали воду в пластикові миски і насипали виснаженим звірам цілі гори собачого корму. Коли ж ведмеді вгамували спрагу і голод, я взяв до рук обценьки й звільнив їх від жахливих електронних нашийників.
А після цього виникло найскладніше питання – що тепер робити з цілим трейлером ведмедів?
Розділ 8. Що насправді трапилося в цирку-шапіто
Наші ведмеді поснули. Можливо, вперше відтоді, як потрапили до цього страшного цирку, вони спали, не боячись, що їх у будь-який момент можуть вдарити струмом або відшмагати нагайкою. А я ходив навколо трейлера і думав – що робити далі? Де вони житимуть, і як їх переправити у безпечне місце? Наш тягач із причепом викличе підозру в першого ж зустрічного поліцейського. І що ми йому скажемо? Що трейлер належить нам, а ведмеді, які сидять у клітках, – наші актори? У це зроду ніхто не повірить. Тоді що – просто відкрити клітки і випустити їх на волю у незнайомому лісі?..
Я все ще ламав голову над цією проблемою, коли в небі над нашими головами почувся гуркіт вертольота. Він покружляв над галявиною, а потім пішов на посадку.
– Ну, нарешті! – вигукнув Бак. – Це пані Соломія! Ми домовились зустрітися саме на цій галявині.
І не чекаючи, коли велетенський гвинт зупиниться, побіг до вертольота.
Коли гвинт перестав гнати повітря, дверцята кабіни розчахнулися, і по маленькій драбинці на землю швидко спустилася моя бабуся, вона ж Соломія Джура, президент ТТБ. За нею слідом вийшов пан Мак-Байбак, на ходу знімаючи шолом пілота.
– Ну що, хлопці, нарешті я дізнаюся, що сталося? – навіть не привітавшись, запитала бабуся. – Чому ваш чудовий план провалився з таким тріском? А ще, як мені повідомив Бак, ви потрапили у полон до синьоморда та його агентів. Хто почне?
Наперед вийшов Заєць і усміхнувся бабусі своєю безпрограшною «заячою» посмішкою, виставивши довгі передні зуби.
– Добре, ми готові все розповісти, але ті садюги за весь час жодного разу нас не нагодували. А їсти собачий корм, якого у нас тут повна фура, мені чомусь не хочеться...
Я бачив, що бабуся Соля намагається стриматись, та все ж вона розсміялася і сказала зовсім іншим тоном:
– Невже ви думали, що я прилечу з порожніми руками? У мене в кабіні вертольота ціла торба пиріжків з м’ясом.
Після того, як ми з шаленою швидкістю ум’яли всі пиріжки, кожен з нас розповів свою версію подій останньої доби. Жук і Заєць говорили по черзі, але раз у раз перебивали одне одного. Виявилось, що прем’єру їхньої нової вистави, на яку хлопці покладали стільки надій, зірвав пузатий синьоморд.
Першим, ще дожовуючи останній пиріжок, заговорив Заєць:
– Розумієте, саме в той момент, коли ми показували свій коронний номер, то зникаючи, то знову з’являючись на очах у враженої публіки, і чекали на прибуття Музиканта, раптом по всьому залу прокотився крик жаху.
– Hi, – перебив його Жук, – спочатку всі завмерли, і кілька секунд панувала мертва тиша! А потім зарепетували і кинулися навтьоки, збиваючи одне одного з ніг і гублячи речі.
– Ми нічого не розуміли, а коли озирнулися, то побачили, що посеред арени стоїть і шкірить зуби величезна бородавчаста блакитна потвора з синьою мордою!
– Ця баньката тварюка спрямувала на нас свій пінобластер, і я ніби кудись провалився...
– І я так само – ніби полетів у бездонну прірву, – підтвердив слова Жука Заєць.
– А отямились ми вже у клітці, коли почули, як синьоморд про щось верещав своєю жахливою мовою. Як же огидно це звучало! – Жука аж пересмикнуло від згадки про вищання, скрегіт, свист та інші нелюдські звуки, що виривалися з пащеки чужопланетного монстра.
– З моєї голови наче хтось витер шматок пам’яті, – пробурмотів Заєць. – Щойно я хотів пригадати, як потрапив у цей смердючий вагончик, думки починали плутатись і я впадав у якийсь ступор.
– Гм, схоже на амнезію, – задумливо промовила пані Соломія. – Ну, тепер майже все зрозуміло, за винятком окремих деталей. Залишилося знайти кілька частинок пазла, щоб я могла скласти всю картину. Але найбільше мене хвилює доля часольота, – бабуся скрушно похитала головою і поглянула на мене. – Якщо мій винахід потрапив до лап тієї підступної істоти, це може призвести до непередбачених наслідків.
– Думаю, часоліт залишився в цирку-шапіто, – пробурмотів я. – Синьоморд та його агенти, мабуть, вирішили, що жовта машинка – частина циркового реквізиту, – говорячи це, я дуже хотів, щоб саме так і було.
– Гаразд, скоро все з’ясується. А зараз, коли ви наїлися і розповіли про свої небезпечні пригоди, на вас чекає несподіванка.
Бабуся обернулася до вертольота і голосно сплеснула в долоні. Тієї ж миті у пасажирській частині гелікоптера відчинилися двері й звідти вистрибнула Зізі – вихованка Луни, нашої товаришки з ТТБ. Цю дивовижну істоту дівчина викрала з інкубатора прибульців, коли та ще була ікриною, виростила і передала їй деякі риси своєї вдачі.
Точніше, виявилося, що від того, хто першим доторкнеться до сяючої блакитної кулі-ікрини, майбутній пуголовок переймає частину свідомості та емоцій, хоча Зізі мала багато власних талантів. Як завжди, синьомордиха була вбрана у квітчасту сукенку, а її голову прикрашав елегантний капелюшок. Зізі була страшенною модницею, чим відрізнялася від своєї виховательки Луни.
– Рада вітати вас, друзі! – промовила синьомордиха й усміхнулася. – Разом зі мною прилетіли й десять моїх подружок-клоночок.
Зізі кокетливо змахнула лапою, в якій тримала мереживну хусточку, і з вертольота на землю почали вистрибувати блакитні жабоподібні створіння – точні копії свого прототипа Зізі.
Розділ 9. Блазень чи байбак – ось у чому питання...
Поки наші ведмеді спали, ми зібралися на оперативну нараду. Пан Мак-Байбак, незважаючи на те що був мільйонером, володів старовинним замком у Шотландії і купував найсучасніші моделі вертольотів та літаків, зовсім не хизувався своїм багатством. Він радо приєднався до нашої команди, разом з Баком вони швидко обладнали штаб, з якого Соломія Джура мала керувати операцією «Антижаб-5».
Під широким тентом нашого оперативного штабу зібралася класна компанія. Навколо «столу для засідань», за який правив стовбур старого поваленого дуба, на кріслах, які перенесли сюди з салону вертольота, сиділи: президент ТТБ пані Соломія Джура, мої друзі-циркачі Жук та Заєць, я, Клим Джура (таємне псевдо «Музикант»), пан Мак-Байбак, а також його далекий родич, член Міжнародного Клану Байбаків Андрій Байбак (на прізвисько Бак). Доповнювала нашу оперативну групу синьомордиха Зізі, зі своїми десятьма клонами.
– По-перше, у зв’язку із зміною діяльності нашого ТТБ, вважаю, що його слід перейменувати з Таємного Товариства Близнюків, на Таємне Товариство Блазнів.