– Розумію, – похмуро озвався я, – сині кігті, що виросли у нас на руках, – перше свідчення того, що експеримент пройшов успішно. Звісно, не для нас із хлопцями.
Розділ 14. Найменш помітне те, що стирчить під самісіньким носом!
Після перегляду цього моторошного відео, яке більше скидалося на епізод із фільму жахів, нас наче заклинило. Найприкрішим було те, що огидна тварюка захопила нас, як останніх дурбеликів. Ми навіть не чинили опору, коли синьоморд вирубив нас. Хоча це можна було пояснити. Після того, як під час останньої операції «Антижаб» ми захопили і знешкодили підступного Тютю та його помічників – напівлюдей-напівсиньомордів, здавалося, що небезпека минула назавжди.
Не знаю, скільки б іще ми прокручували в голові щойно побачені кадри, якби нас не повернула до дійсності президент ТТБ. У такі хвилини з лагідної та співчутливої бабусі Солі вона перетворювалася на владну й рішучу пані Соломію Джуру.
– Гаразд, думаю, нам треба зникнути звідси, не прощаючись. Зараз надішлю Бакові повідомлення. Поясню, що мала негайно задіяти вас у спецоперації, бо знадобились акробатичні навички Жука та Зайця і надприродні властивості Клима. Тому без пояснень миттєво перенесла вас на місце події.
– А що Бак робитиме без нас із Зізі та купою її клонів? – здивувався Жук. – Ми ж наче мали готувати їх до виступу. Хоча я особисто дуже сумніваюся в їхніх акробатичних можливостях.
– І даремно сумніваєшся. Ти навіть не уявляєш, якими дивовижними властивостями наділені ці високорозвинені мислячі істоти. А завдяки тому, що Зізі потрапила до рук Луни, ще коли була ікриною, вона та її десять копій повністю позбавлені хижих інстинктів. На відміну від решти синьомордів. До речі, Жуче, у клоночок уже є готовий номер. Зізі його підготувала, коли ми мали перевезти групу синьомордиць через кордон під виглядом механічних ляльок до маєтку пана Мак-Бака. Клим бачив це на власні очі.
– Так, бачив і не забуду це видовище довіку! – перед моїми очима знову постала неймовірна картина: Зізі та її десять близнючок-синьомордиць, взявшись за лапи, починають ритмічно підстрибувати й дриґати перетинчастими лапами, виконуючи танець маленьких лебедів.
І раптом на мене напав дикий приступ сміху. Мабуть, це була реакція на жахливі події останнього часу. Я намагався затулити рота руками, кігті дряпали мене по щоках, і через це я досить швидко вгамувався. Тоді я ще не здогадувався, що сміятися наступного разу мені доведеться нескоро.
Тим часом пані Соломія визначила маршрут, приклала долоню до пульта керування, і не встигли ми оком змигнути, як опинилися біля дивовижної споруди. Це був науково-дослідний центр, розташований посеред заповідника «Мармет», що зовні нагадував велетенського Байбака. Так, пан Мак-Байбак, власник старовинного замку в горах Шотландії, голова Міжнародного Клану Байбаків, замовив у найкращих архітекторів проект, якого досі не існувало ніде у світі.
Я знав тут кожен закапелок, бо в цьому центрі вже не перший місяць працювала моя бабуся. Адже у місцевих лабораторіях проводилися експерименти, за допомогою яких Соломія Джура та її помічники намагалися повернути людську подобу колишнім прислужникам синьомордів. А от хлопці-циркачі потрапили сюди вперше. Я уявляв, скільки несподіванок чекає на моїх друзів у заповіднику «Мармет», але не мав нагоди їх про це попередити.
– Нічого собі байбачок! – вражено вигукнув Заєць, роздивляючись велетенську споруду.
– Мабуть, панові Мак-Байбаку справді нікуди мільйони дівати, якщо він може собі дозволити такі архітектурні приколи, – похмуро зауважив Жук.
– Справа не у приколах, а в тому, що ми хотіли замаскувати наш дослідний центр під парк розваг, – пояснила бабуся. – І, як бачите, недаремно. На жаль, ми недооцінили ворога. Лише тепер з’ясувалося, що агентурна мережа, яку хижі прибульці залишили на Землі, набагато потужніша, ніж ми припускали.
– Пані Соломіє, невже тут справді працюють атракціони, гральні автомати й американські гірки? – здивувався Заєць.
– І це – поруч із секретними лабораторіями – обурився Жук.
Бабуся усміхнулася й заспокоїла хлопців:
– Запам’ятайте, найменш помітне те, що стирчить у вас під самісіньким носом! Запевняю, агентам, які нишпорять по всіх усюдах, не спаде на думку шукати наш таємний центр всередині парку розваг, крізь який щодня проходять тисячі людей!
– Але ж тут нікого, крім нас немає, – озираючись на всі боки, заперечив Жук.
– Не хвилюйся, урочисте відкриття парку «Марметленд» відбудеться за три дні. А тим часом з вами попрацюють мої асистенти. У них вже є досвід роботи з жертвами імплантації синьомордівських стовбурових клітин. Незабаром ви самі у цьому переконаєтесь.
Ми піднялися широкими сходами до брами великої споруди, збудованої у формі байбака. Вхід до неї містився якраз посередині черева гігантського гризуна. Бабуся притулилася обличчям до біометричного замка, який ідентифікував її за сітківкою ока, і ворота безшумно розчинилися.
Розділ 15. Чудодійні властивості скрипки-четвертинки
Те, що ми побачили, увійшовши до «Марметленду», змусило нас забути, навіщо ми сюди прибули. Посеред величезної зали на високому постаменті сиділо величезне страховисько, яке чимось скидалося на чудисько озера Лох-Ойх: могутній тулуб, вкритий зеленою лускою, довга шия, страшна зубата морда та жовті очі, що світилися хижим блиском.
– Оце так розважальний центр! Уявляю, як відвідувачі тікатимуть звідси, щойно глянуть на це монстрило! – єхидно промовив Жук.
Раптом луската звірюка підняла догори хвіст, закрутила ним, мов пропелером, розгорнула крила, схожі на китайські віяла, і злетіла у повітря. Спершу чудисько, піднявшись під самісіньке склепіння, закружляло над нашими головами, потім роззявило пащеку і почало знижуватись. Я мимоволі замружився й затулив обличчя долонями, бо зрозумів – зараз цей дракон почне бурхати полум’ям. Однак замість язиків вогню на нас полетіла... ціла злива кольорових кульок. Вони падали на кам’яні плити підлоги, підстрибували і вмить перетворювались на маленьких різнобарвних дракончиків. Ці кумедні трансформери розбігалися на всі боки, лунко цокаючи по камінню кігтями й вигукуючи писклявими голосами: «Злови мене – злови мене – злови мене!»
– А що ти тепер скажеш? – усміхнувшись, запитала бабуся в Жука. – Втечуть наші гості чи кинуться ловити дракончиків? До речі, кожен пійманий дракончик – це квиток на черговий атракціон.
– Пані Соломіє, чому ж ви нас не попередили? – засмутився Заєць.
Він марно намагався спіймати за хвоста останнього дракончика – решта вже поховалися. Наш товариш лише встиг шкрябнути закрученими пазурами по стіні, коли механічне звірятко прослизнуло у невеличкий отвір.
– Ловитимете дракончиків за три дні, коли позбудетеся синіх пазурів та інших можливих мутацій. За цей час, обіцяю, у «Марметленді» з’явиться багато цікавого. А тепер не відставайте!
Ми наблизились до постаменту, бабуся витягла з кишені пульт, схожий на звичайний айфон, і натисла кілька кнопок. Прямокутна брила зсунулася, відкриваючи потайний вхід до вертикального тунелю, що вів у підземелля. Я помітив світло, яке швидко наближалося знизу, і за хвилину до нас піднялася прозора кабіна. Ми з хлопцями зайшли всередину, а пані Соломія перед тим, як приєднатися до нас, набрала на пульті потрібний код. Коли брила почала рухатися, затуляючи вхід до тунелю, механічний дракон підлетів і вмостився на своє звичне місце.
Опускалися ми хвилин десять. Було зрозуміло, що підземна лабораторія надійно захищена від нападу синьомордівських агентів та мутантів-перевертнів. Подумавши про це, я раптом вжахнувся. Адже зараз клітини космічних монстрів носимо в собі ми – я й мої друзі. І невідомо, які зміни з нами відбулися. Бабуся, ніби щось відчувши, подивилася з таким співчуттям, що жорсткий клубок підкотився мені до горла.
Звісно, плакати я не збирався, але мене страшенно діставало те, що я опинився у якомусь невизначеному становищі. З Жуком та Зайцем наче все зрозуміло. Їх залишать у дослідному центрі, вилікують, і за три дні вони вже ганятимуться за хвостатими дракончиками й розважатимуться на розкішних атракціонах парку «Марметленд». А от які плани має президент ТТБ Соломія Джура щодо свого онука, тобто мене, невідомо!
Але в цю хвилину кабіна зупинилася, і я облишив невеселі роздуми щодо свого майбутнього. Ми вийшли у просторий, яскраво освітлений хол, з якого в усі боки розходилися широкі коридори.
– Зараз ви побачите результати нашого найвдалішого експерименту, – сказала пані Соломія, і ми попрямували центральним коридором, у який виходили двері з прикріпленими до них номерами.
Проминувши дванадцять дверей, ми нарешті спинилися біля кімнати № 13. Я почув, що там хтось намагається грати на скрипці, і здивовано поглянув на бабусю.
– У вас що – примушують займатися музикою?
– Чому «примушують»? Цей пацієнт сам схотів навчитися грати. І вимагав, щоб йому дістали скрипку, – відповіла бабуся і прочинила двері до кімнати з нещасливим номером.
Я з цікавістю зазирнув туди, щоб побачити цього любителя музики. Він затято терзав смичком струни нещасного інструмента, видобуваючи страхітливі звуки, що нагадували пронизливе котяче нявчання. Придивившись пильніше, я обурено вигукнув:
– Бабусю, ти що, віддала цьому партачу мою скрипку?!
– Климе, заспокойся! Іншого виходу не було. Перед цим піддослідний об’єкт розтрощив кілька дорогих інструментів. А от твоя старенька скрипочка припала йому до душі. І результати відновлення людських рис та поведінки у нього щодня стають помітнішими. Без сумніву, на зворотне переродження – з синьоморда в людську істоту – впливають не лише медичні засоби, а й мистецтво.
Я підійшов до нездари-скрипаля ближче й зазирнув йому в обличчя. Кого б ви думали я побачив? Кактуса! Так, посеред яскраво освітленої кімнати стояв, притуливши до плеча скрипку-четвертинку, мій колишній сусід та найзапекліший ворог Сашко Смик. З нашої останньої зустрічі в ньому і справді відбулися разючі зміни. Якщо раніше тулуб і лапи в нього були як у велетенської бородавчастої жаби, то зараз Кактус мав цілком нормальні кінцівки й фігуру.