– Схоже, над ним проводили якісь експерименти, намагаючись перетворити на синьоморда. Проте, як бачиш, результат досить невдалий. Боюся, процес переродження зайшов надто далеко і від людини в ньому майже нічого не лишилося...
– Знаєш, як я ненавидів Кактуса, коли дізнався, що він став агентом синьомордів та допомагав прибульцям знищити ТТБ і заволодіти світом?! А тепер... мені його навіть шкода.
Я підійшов ближче, щоб краще роздивитися свого колишнього сусіда, і раптом помітив, що з його лівого ока викотилася велика блакитна сльозина. Покруч жалібно шморгнув носом і пустив ще одну сльозу... Аж раптом стріпнув головою, блискавично висолопив довгого синього язика і, вхопивши на льоту необачну муху, що кружляла над його головешкою, із вдоволеним бульканням проковтнув її...
Розділ 5. Сльозам зрадника вірити не можна!
Пізніше я намагався зрозуміти як це могло статися? Мабуть, несподівана зустріч із Кактусом, точніше з тим, у кого він перетворився, відволікла мою увагу. Я купився на його крокодилячі сльози, пожалів зрадника і потрапив у хитру пастку так само, як та нещасна муха, яку проковтнув мій колишній сусід.
Отямився лише тоді, коли відчув, що хтось боляче б’є мене по щоках. І вгадайте, кого побачив? Так, це був Кактус він задоволено шкірив зуби в глузливій посмішці й давав мені ляпаси своїми огидними перетинчастими лапами.
– Ну що, поганський Паганіні, нарешті я тебе впіймав! – язик у підступного покруча був явно задовгий, і слова він вимовляв повільно й невиразно. Але видно було, як приємно йому знущатися наді мною й називати цим прізвиськом. Колись, ще до вторгнення на Землю синьомордів, Сашко Смик саме так дражнився, лупцюючи мене й видираючи з моїх рук футляр зі скрипкою.
Я розгублено озирнувся навколо, намагаючись зрозуміти, де опинився. Я сидів на кам’яній підлозі, а мої руки й ноги були обмотані липкою гидотою. Рік тому, коли моїх тата й маму захопив синьоморд, що несподівано вийшов зі стану анабіозу й виліз зі своєї морозильної капсули, ми знайшли їх у цьому ж місці. Батьки були обмотані такою ж противною липучкою, яку не можна було відірвати без сторонньої допомоги. Я розумів, що й мені буде нелегко звільнитися, але зараз найбільше переймався питанням, куди поділася моя бабуся, вона ж пані Соломія, видатна винахідниця і президент ТТБ?
На щастя, проковтнувши муху, Кактус не заснув, а розбазікався. Адже тепер він майже повністю перетворився на синьоморда, а, як відомо, мухи, що їх так люблять хижі прибульці, вмить розв’язують їм язика.
– Ти що, думав я тебе не дістану? І твою бабку я теж вирубив, ги-ги! Коли ви розпустили соплі, побачивши, як «нещасна жертва нелюдських експериментів» плаче. – Кактус аж затрусився від нестримного реготу і вдоволено продовжив. – Я плюнув на неї отруйною слиною, і стара відьма гепнулася на підлогу так, що навіть свою пухкавку випустила з рук! Ги-ги, нічого, я з нею пізніше розберуся... Знаю, після того, як ваше галіме товариство змусило наш перший бойовий десант повертатися на свою планету, ви зі своєю скаженою бабкою розпитували у моїх батьків, куди я подівся.
– Але ж твоя мама сказала, що тебе відправили до родичів у село на перевиховання, бо ти останнім часом зовсім відбився від рук і зв’язався з поганою компанією...
– Ги-ги, «з поганою компанією»... Та що вона знає, ця примітивна людська істота, яка випадково народила мене, виконавця волі небесних прибульців?! Це вони, володарі Всесвіту, і справді мене пе-ре-ви-хо-ва-ли. – Кактус знову зайшовся реготом, і його велика блакитна пузяка заколихалася, як надута повітряна куля. – А з села я одразу ж утік, лишивши там свого двійника.
– Але ж торік ми знешкодили інкубатор синьомордів на горі Підстава і всіх дорослих прибульців разом з їхніми пуголовками відправили додому. Залишили одного з твоїх «володарів Всесвіту» – нещасного Тютю, який спершу прикидався начальником табору «Екстремал», натягнувши на себе маскувальний костюм лисого качка, вкритого жахливим тату. А потім синьоморди відмовилися брати його з собою, бо вважали зрадником. Та й сам Тютя не схотів вертатися з рештою синьомордівського десанту на свою планету. От його ми точно перевиховали. Він тепер допомагає бабусі по господарству. Шкода тільки, що він захворів на якусь дивну хворобу, довелося відправити його на лікування...
– Допомагає по господарству? – єхидно захихотів Кактус. – Які ж ви довірливі дурбелики! Та він весь цей час збирав інформацію: підслуховував усі ваші розмови, відстежував контакти та адреси ваших секретних груп. І всі відомості зливав нам!
Цієї миті двері рвучко розчахнулися, і на порозі з’явився вгодований синьоморд, в якому я ледве впізнав нашого, як нам здавалося, приборканого й перевихованого Тютю! Він наблизився до Кактуса і щосили шарпонув його за ядучо-блакитну чуприну. Потім роззявив пащеку, і з його горлянки вирвалися звуки, від яких будь-яка жива істота намагалася б утекти геть: скрегіт, металеве ляскання, дзижчання і пронизливий свист – це й була мова хижих прибульців. Її розуміла єдина людина у світі. І цією людиною був я.
Розділ 6. Я перекладаю з мови синьомордів на людську
Дослівно перекласти на людську мову те, що Тютя проскреготав-провищав-просвистів Кактусу, витягаючи його за волосся з комірчини, я не можу. У нашій мові таких слів і понять просто не існує. Дуже приблизно це можна переказати так:
- Ти, нікчемний продукте вторинної переробки! Недороблена запчастино лівої лапи напівздохлої мухи! Мерзенний людський покидьку зі сміттєвим контейнером замість голови! Як ти посмів розголошувати таємну інформацію представнику ворожої популяції, який підлягає перетворенню на зомбі, що виконуватиме волю володарів Усесвіту?!
Сашко, цей синьомордівський напівфабрикат, який щойно вихвалявся своєю суперсилою, винувато скавчав, виправдовуючись і розмазуючи сльози, що струмочками стікали по його синій пиці. Як у клоуна в цирку, який, розважаючи публіку, натискає на приховану під одягом помпочку з водою. Сцена була такою кумедною, що я не втримався й засміявся. У відповідь Кактус кинув на мене такий лютий погляд, що я зрозумів – він ніколи не пробачить мені того, що я став свідком його приниження.
Двері кам’яної пастки заклацнулися, я опинився в цілковитій темряві. Треба було негайно шукати спосіб порятунку, але що я міг зробити? Руки и ноги в мене були склеєні в’язкою пінистою гидотою, і хоча у потайній кишені я мав мікронабір для надзвичайних ситуацій, дістати його не було жодної можливості. Я пригадав, як колись мені вдалося вивільнити руки за допомогою фокуса, який я опанував після довгого тренування. Для цього треба було вивернути кисті під неймовірним кутом – так, що вони вислизали з липкої піни. Але тепер піна вже застигла, і фокус із викручуванням рук не годився.
«Якби ж тут була хоч крапля рідини!» – в розпачі думав я, намагаючись розліпити намертво склеєні долоні. Справа в тому, що перший синьоморд, з яким я колись зустрівся, вистрілив у мене з пінобластера такою ж липкою речовиною, що вмить застигла. А потім спокійно залишив без нагляду, впевнений, що я нікуди не втечу. Мабуть, я тоді скидався на велетенський кокон гусені-шовкопряда і звільнився лише через те, що, звиваючись, як вуж, доповз до найближчої калюжі. Виявилося, що липка піна розчиняється у воді...
– З безвихідних ситуацій є щонайменше два виходи! проказав я вголос улюблену примовку своїх друзів-циркачів Жука і Зайця. Вони часто це повторювали, готуючись виконати шалений трюк під куполом цирку, чи коли ми разом вирушали на чергову небезпечну операцію.
Тієї миті я не дуже вірив у це твердження, але згадка про товаришів із Таємного Товариства мене підбадьорила. Я почав гарячково обмірковувати спосіб порятунку. Раптом пригадав, як кілька хвилин тому Кактус заливався сльозами, коли Тютя тяг його за ядучо-блакитного чуба до дверей моєї камери. На кам’яній підлозі, певно, утворилася ціла калюжа з його солоних сліз!
Згадавши свій попередній досвід, я почав вигинатися, викручуватися, звиватися, потроху просуваючись у бік дверей. Здавалось, я ніколи туди не доберуся, часом сили зовсім полишали мене. Тоді я повторював слова синьоморда Тюті, адресовані падлючому Кактусу, й голосно вигукував:
– Продукт вторинної переробки!!! Недороблена! Запчастина! Лівої! Лапи! Напівздохлої! Мухи!
Уявіть собі – це допомогло. Нарешті я доповз до калюжі й відчув, як липка речовина, що склеювала мої руки, зашипіла і почала розчинятися. Раптом двері відчинилися, і я почув знайомий голос:
– Климе, що з тобою?! Яка вторинна переробка? Яка ліва лапа і напівздохла муха? Синьоморди не вводили тобі якихось препаратів? Чи, може, встигли вживити чіп?
На порозі камери стояла моя схвильована бабуся Соля. Було видно, що вона страшенно перелякалася за мене й на хвилину вийшла з ролі президента ТТБ, уявивши, що синьоморди встигли зазомбувати її улюбленого внука.
– Не хвилюйся, бабусю, все ок! – усміхнувся я. А куди ти зникла? Я так боявся, що Кактус захопив і тебе. Він вихвалявся, що плюнув на тебе отруйною слиною і що тепер ти у відключці.
– І ти повірив?
– Звичайно, ні! Я ж пам’ятаю, який він боягуз і брехло. Ти ж знаєш, у нашому дворі він бився лише зі слабшими хлопцями, а потім вихвалявся своїми перемогами. Хоча, поки тебе не було, різні дурниці лізли в голову і я вже почав хвилюватися.
– Спробував би він мене захопити! Справді, обслинив мене якоюсь гидотою. Але ж перед кожною бойовою операцією я обприскуюсь універсальним протиотруйним спреєм. Тому його отрута діяла лише кілька секунд. А мій похідний костюм миттєво набув кольору й фактури кам’яних стін підземної галереї. Я стала невидимою для Кактуса і мала час, щоб цілком відновити сили й розібратися з тим, що тут відбувається. А ось ти обприскатися спреєм забув! Через те й попався...
– Та цей твій спрей смердить, як освіжувач повітря в туалеті! І потім не вивітрюється ще цілий тиждень, хоч сто разів мийся! А у нас призначена зустріч з усіма членами Таємного Товариства Ботанів на горі Підстава! Якраз на 13 червня. Ти ж пам’ятаєш, рівно рік тому в цей день ми знешкодили синьомордів і відправили їх додому разом з вилупленими з блакитних ікрин пуголовками.