– Ця невидима парасоля захистить підземний бункер не лише від грози, що ось-ось розпочнеться, – сказала президент ТТБ. – Головне – вона не дозволить Тюті та його помічникам надсилати й отримувати інформацію із зовнішнього світу.
– Треба скоріше сховатися до намету мами й тата! – вигукнув я, глянувши на велетенську чорну хмару, що нависла над нашими головами.
– Тепер зрозуміло, чому не було чутно пташок і комах. Вони поховалися, бо передчували наближення бурі. Біжи за мною, я знаю, як найшвидше пройти крізь кола кам’яного лабіринту.
Намагаючись утекти від дощу, ми щодуху мчали в бік наметового табору, обминаючи здоровезні каменюки. Я вже уявляв, як ми з бабусею зненацька заскочимо до намету батьків. І як вони зрадіють. А ми розповімо їм про зустріч із підступним Кактусом і про хитрого синьомордівського шпигуна Тютю, який прикидався дурником, а сам збирав секретну інформацію та готувався до чергового нападу. Як з’ясувалося, синьоморда перевиховати неможливо. Навіть тоді, коли за цю справу береться така видатна учена, як Соломія Джура.
Але найголовніше, що ми виявили фабрику з виготовлення людських копій, розташовану на другому рівні підземелля! Тепер, коли в лапах синьомордів опинився весь секретний архів з інформацією про членів ТТБ, усім нашим товаришам загрожує страшна небезпека. Синьоморди хочуть замінити справжніх людей їхніми копіями – штучними близнюками!
Саме цієї миті, коли ми з бабусею опинилися в самісінькому центрі кромлеха, небо розрізала вогняна блискавка, загуркотів грім і величезний камінь, повз який я пробігав, розколовся навпіл. Здавалося, у моїй голові вибухнув сліпучий феєрверк. Коли я прийшов до тями, то голосно вигукнув:
– Ти це бачила?!
Відповіді не було. Я почав розгублено озиратися і врешті зрозумів, що моя бабуся, вона ж президент ТТБ, зникла...
Розділ 9. Чи вірите ви у привидів?
Не пам’ятаю, як довго я блукав серед кам’яного лабіринту, розшукуючи бабусю Солю. Дощ не вщухав, і навіть мій похідний костюм, пристосований до будь-яких погодних умов, почав промокати. Врешті я покинув марні пошуки і, ледь переставляючи ноги, поплентався до намету батьків. Мабуть, якби я не був у такому розпачі через зникнення бабусі Солі, то одразу помітив би, що з наметів, по яких стікають потоки води, ще й досі ніхто не виходив. Це було дивно – жодна найстрашніша гроза не могла змусити членів оперативної команди ТТБ сидіти у щільно закритих наметах серед дня.
Глянув на годинник – з часу нашого прибуття на вершечок гори Треп минуло лише дві години. Тоді обережно потягнув за бігунок змійки і зазирнув усередину. Намет був порожній! Я кинувся до сусідніх наметів, але й там нікого не було.
«Невже мені доведеться самому розплутувати це загадкове зникнення?» – запитував я себе, озираючись на всі боки у пошуках хоч якихось слідів. І тут мені на очі потрапив добре знайомий знак. Я мало не скрикнув від радості – це була викладена з дрібних камінців стрілка, що закінчувалася двома хитро закрученими літерами: Д і Ж. Саме так виглядав герб нашого далекого предка – козака-характерника Андрія Джури. Стрілка вказувала на плаский камінь, з-під якого виглядав клаптик паперу. Я нахилився і витяг записку, надряпану кострубатим батьковим почерком:
Зробили сенсаційне відкриття. Секрет кромлеха на горі Треп розгадано. Через відсутність зв’язку змушені...
У цьому місці повідомлення було розмите дощовою водою, і хоч як я вдивлявся в записку, розібрати нічого не зміг. Ноги в мене підгиналися від утоми, я опустився на землю. Сів прямо на мокру траву, притулившись спиною до стовбура старої дуплавої модрини – єдиного дерева, що росло на вершечку гори Треп. Треба було зосередитись і вирішити, що робити. Заплющив очі, намагаючись викликати у пам’яті найекстремальніші ситуації, в які потрапляв, і раптом почув за спиною знайомий голос:
– Цікаво, коли він це написав?
Я рвучко обернувся і вражено запитав:
– Бабусю, куди ж ти поділася?! Я облазив увесь кромлех, заглядав під кожен камінь. Мало не повірив, що тут і справді існує якась таємнича сила. Навіть намагався зрушити з місця камінь, розколотий блискавкою так, наче його розрубали велетенським мечем...
– Прошу під час бойових операцій не називати мене «бабуся».
– Ну, гаразд, – ображено, пробурмотів я, – шановна пані Соломіє, скажіть мені, будь ласка, куди ж це ви так несподівано зникли?
– Припини ці порожні балачки! Я все поясню, але згодом. Зараз є важливіші справи! Нам негайно треба перенестися на гору Підстава. Ходімо до часольоту.
– А куди зникли тато й мама, тебе не цікавить? І чому на Трепі пропав зв’язок? І як тоді ти могла одержати повідомлення про двійників?! - від хвилювання я знову забув про правила і про те, як саме маю звертатися до бабусі під час виконання секретного завдання. Але, здається, саме в цю мить у мене виникли якісь підозри.
По-перше, бабуся Соля, навіть коли вона перебувала в ролі президента нашого Таємного Товариства, ніколи так спокійно не зреагувала б на зникнення не лише цілої оперативної групи, а й наших з нею найближчих людей. А, по-друге, погляд жінки, що стояла біля мене, був, ну як би це пояснити, якийсь... заморожений. У ньому не відбивалося жодних почуттів.
«Може, це мені просто здається? Надто багато неймовірних відкриттів упало на мою голову за останні кілька годин», намагався я себе заспокоїти і водночас не міг позбутися жахливого відчуття: все, що зараз відбувається, – несправжнє.
– Ти чув, що я сказала?! Ми вирушаємо негайно! Веди мене до часольоту, – промовивши це, істота, яку я ще кілька секунд тому вважав своєю бабусею, раптом затремтіла і на очах змінилася. Її обриси втратили чіткість, почали розпливатися, танути і врешті... розвіялися, мов ранковий туман. Від жаху в мене перехопило подих. А коли врешті я зміг вдихнути повітря, то прошепотів, дивлячись на мокрий клапоть паперу, який і досі стискав у руці:
– Ну і що мені тепер робити?
Невже я й справді чекав, що батько мені відповість, пояснить, чому цей привид щойно з’явився переді мною під виглядом бабусі Солі? І чому ця проява вимагала, щоб ми негайно перенеслися на часольоті на гору Підстава?
Саме в цю хвилину в моїй кишені завібрував айфон, виспівуючи пісеньку про байбачка. Я здригнувся, розплющив очі й полегшено перевів подих – виходить, я просто заснув і все це мені привиділося! Хоча видіння було таке реальне, що я й досі не міг отямитися. А як би ви це сприйняли? Адже на моїх очах людина, яку я знав і любив усе життя (точніше, її копія!), перетворилася на безформну масу і врешті розтанула в повітрі.
Розділ 10. Прості пояснення загадкових подій
Я витяг з кишені айфон, який продовжував вібрувати. Руки мене погано слухались, і я довго тицяв пальцями не в ті цифри, поки набрав правильний код. Невже бабуся знайшлася?! Але на екрані висвітилося повідомлення, яке остаточно збило мене з пантелику: «Куди ти пропав?!». Я пропав? Що за нісенітниця! Це ж мені довелося облазити навколо кожної мокрої слизької каменюки, розшукуючи бабусю! Добре, що запрацював супутниковий зв’язок, зараз я все з’ясую. GPS-трекер миттєво визначив місце, звідки надійшло повідомлення. Це була саме та маленька тераса біля вершечка гори Треп, де ми кілька годин тому лишили свій часоліт.
Від радості серце у мене закалатало як скажене – з’явилася надія, що марні пошуки, блукання серед кам’яного лабіринту й моторошні видіння врешті припиняться. Ми зустрінемося і разом спробуємо зрозуміти, що ж відбувається на цій горі, назва якої в перекладі означає «пастка». Уже вкотре я подумав, що ця назва дуже влучна. Адже щоразу, опинившись у цьому місці, я мушу визволяти когось із хитрої пастки або сам шукаю порятунку.
Проте зараз розмірковувати над таємницями гори Треп було ніколи. Я уявив, як у підземеллі лютує підступний синьоморд Тютя, шукаючи способу вирватись на волю. Він хоче здійснити свій план – підмінити членів оперативного загону ТТБ їхніми точними копіями-близнюками. А ще у підземній фабриці повно напівлюдей-напівсиньомордів, які слухняно виконують команди космічних прибульців. І зупинити їх можна, лише втрутившись у минуле і змінивши хід подій.
На те, щоб домчати до нашого старенького обшарпаного «Запорожця», мені знадобилося не більш як п’ять хвилин. Я рвучко розчахнув пом’яті дверцята, застрибнув усередину й нарешті переконався, що це не черговий сон чи галюцинація. За пультом керування часольотом, що був замаскований під старий автомобільчик, сиділа президент ТТБ Соломія Джура власною персоною. Від радості я був готовий кинутися їй на шию, але суворий погляд зупинив мене:
– Я повторюю своє запитання: куди ти пропав?!
– Це ти пропала! – вигукнув я обурено. – Я був певен, що з тобою сталося щось жахливе. Після того, як блискавка розколола камінь, що стирчав посеред кромлеха, ти ніби крізь землю провалилася!
Пані Соломія заперечливо похитала головою і співчутливо промовила:
– Климе, ти помиляєшся, блискавка розколола камінь, і, мабуть, якийсь уламок, відлетівши, влучив тобі в голову. А коли ти впав між камінням, у твоєму костюмі спрацював ефект хамелеона і ти став непомітним. Через те я й не могла тебе знайти, хоч обходила кам’яний лабіринт вздовж і впоперек.
– Але ж я отямився зовсім в іншому місці – під старим дуплавим деревом! А перед тим мені ввижалася всяка маячня. Просто якийсь містичний трилер! Добре, що вампірів із закривавленими іклами не було. Але ось тебе я бачив. Тобто, не тебе, зараз я розумію, що це була оптична ілюзія, твоя точна копія. І ти наказувала мені негайно йти до часольоту. А потім просто розчинилася в повітрі!
– Можливо, від удару в тебе затьмарилась свідомість, ти не розумів, що робиш. Блукав під дощем, мов сновида, аж поки наштовхнувся на ту стару модрину, впав і заснув під нею.
Бабуся співчутливо торкнулася мого чола, на якому надималася чимала гуля. Я тільки зараз відчув, як вона болить, і запитав:
– А куди поділися мама, тато й усі члени оперативної групи?