– Як це – куди поділися? Їх викликали на Міжнародну конференцію дослідників мегалітів. У твого тата є сенсаційне повідомлення – він розшифрував стародавні написи на камені, що стояв у центрі кромлеха. Після грози супутниковий зв’язок відновився і ми з ним усе об. говорили.
– А хто ж буде стерегти Тютю, Кактуса й усіх тих недороблених синьомордів? Раптом вони вирвуться з підземелля і випустять механічних двійників?
– Не хвилюйся, поки над підземною галереєю висить силове поле, жодного зв’язку із зовнішнім світом Тютя та його помічники не матимуть. Та й вихід із підземелля я надійно заблокувала.
Я слухав бабусю і все ніби ставало на свої місця. Мабуть, і справді, якийсь час я перебував у відключці і блукав по вершечку гори Треп на автопілоті, як сновида. Хоча я не міг зрозуміти одного: якщо все це були якісь божевільні глюки, то чому я й досі стискаю у правій руці вологий клаптик паперу – все, що залишилось від татової записки... Я вже хотів розповісти про герб нашого предка Андрія Джури та стрілку, яка підказала мені місце, де тато залишив записку. Але в голові у мене макітрилося і я не міг розібратися – що ж зі мною сталося насправді, а що привиділося? Поки вагався, бабуся рішуче натисла потрібні клавіші на пульті керування і наш героїчний «Запорожець» приготувався до стрибка крізь час і простір.
Я кинув прощальний погляд на верхівку гори Треп і побачив велику пухнасту хмару, що повільно пливла небом. І раптом хмара почала змінюватись, набуваючи обрисів гігантської жаб’ячої мордяки з банькатими червоними очима і велетенською ротякою.
Зненацька ця мордяка ошкірилася в глузливій посмішці й показала мені довжелезного язика!
Розділ 11. І тут не обійшлося без Байбака...
Переміщення з верхівки гори Треп, із самого серця Шотландії, на Підставу, з якою в мене також були пов’язані не найкращі спогади, відбулося успішно. Наш старенький «Запорожець», як і було заплановано, опинився в невеличкій печері біля самої верхівки гори. Цю печеру я виявив ще під час мого першого перебування на Підставі, і вона стала для мене та моїх друзів-ботанів криївкою.
Ми з бабусею замаскували вхід до печери сухими гілками і піднялися на пласку верхівку гори, що нагадувала давню єгипетську піраміду. Її краї були стрімкі, кам’янисті й майже голі. Хоча я з подивом помітив, що за той час, поки мене тут не було, схили гори вкрили густа трава, кущі та молоді дерева.
Піднятися від підніжжя до вершини було страшенно важко. Я знав це з власного досвіду. Але вся команда моїх товаришів – тих, з ким рік тому ми об’єдналися в Таємне Товариство Ботанів, – вирішила знову зустрітися в цьому місці. Цього разу тут мали відбутися чесні змагання з екстремальних видів спорту. Ми мріяли про це цілий рік, перемовляючись по скайпу й обмінюючись короткими повідомленнями. Що не кажіть, але, при всій зручності новітніх технологій, ніщо не може замінити розмов біля багаття після важких підйомів на найвищі вершини, шалених сплавів по гірських річках та небезпечних переправ через глибокі провалля.
– Климе, що з тобою? Може, тобі варто повернутися додому? – почувся співчутливий голос бабусі.
– Та ні, все нормально, – я винувато стріпнув головою, потер лоба, на якому стирчала чимала гуля, і роззирнувся навкруги.
– Ти тільки не дивуйся, я тут трохи пофантазувала. Після того, що з Підставою зробили синьоморди, перетворивши її на інкубатор для вирощування ікрин та вигодовування пуголовків, хотілося, щоб гора ожила.
Я крутив головою на всі боки і не вірив своїм очам. Це місце неможливо було впізнати. Замість крихітних наметів, що стояли на витоптаній землі, в яких колись ночували учасники табору «Екстремал», на горі з’явилися дивні споруди. Вони були схожі на старовинні сільські хатки. Але, коли я придивився, то зрозумів, що ці будиночки були... живі. Так-так, не дивуйтесь, гілки рослин так щільно переплелися, що утворювали суцільні стіни. А їхні крони, вкриті густим листям, захищали від негоди краще за будь-який бляшаний дах.
– Але ж це неможливо! Таких дерев просто не існує в природі... Хіба можна змусити дерево рости за твоєю вказівкою?
Бабуся усміхнулася і похитала головою:
– Справді, змусити не можна, але я спробувала їх... переконати. Зробила так, що їм схотілося стати нашою оселею. Розумієш, вони нас полюбили.
– Нас? – здивувався я. – А тобі що, хтось допомагав?
– Так, сама б я не впоралась. І ти його добре знаєш. Пригадуєш, хто передав мені твоє повідомлення, коли ви з командою ботанів опинилися всередині Підстави і виявили там синьомордів та інкубатор з ікринами?
– Бак?! Водій-далекобійник Андрій на прізвище Байбак? Той, що співав зі мною пісеньку про сердешного гризуна? – я засміявся, бо не міг повірити, щоб цей відчайдушний хлопець, який підібрав мене торік на трасі і довіз аж до самої Підстави, насправді вирощував разом з моєю бабусею ці дивовижні дерева-будинки.
– Привіт, Музиканте! – почувся у мене за спиною знайомий голос.
Я озирнувся і побачив вусате усміхнене обличчя з довгим чорним чубом-оселедцем, закрученим навколо правого вуха, і веселими карими очима.
– Привіт! А я думав, що такі серйозні хлопці-далекобійники, як ти, садівництвом не займаються, – усміхнувся я у відповідь і міцно потис руку, яку простягнув Бак.
– Ще й як займаються! Особливо, коли під час довгої дороги нанюхаєшся смердючої солярки і надивишся, як на очах лисіють наші гори. Ніби якийсь скажений чортяка хапає в руки велетенську косу й під корінь викошує смерекові ліси, букові гаї й діброви, перетворюючи їх на мертві колоди. А може, то ваші хижі прибульці постаралися? Може, не всіх ви відправили до дідька? – промовивши це, він хитро підморгнув.
– Та ніби всіх, – понуро пробурмотів я і запитально глянув на бабусю – чи можна розповісти Бакові про фабрику двійників, про Тютю, Кактуса та решту напівлюдей-напівсиньомордів, яких ми виявили на горі Треп?
Я був певен, що можна. Не знаю, чи з вами таке траплялося, але у мене є кілька знайомих людей, котрі з’являються саме в той момент, коли без їхньої допомоги тобі кінець. Простіше кажучи – гаплик! І Бак належить саме до цієї категорії рятівників.
Хоча при нашій першій зустрічі він справив на мене враження балакуна, фантазера і хвалька. Я пригадав, як Андрій запевняв, що одного разу його мало не залоскотала справжня хвостата русалка. А ще казав, що особисто знайомий з чаклуном-мольфаром, який може викликати грозу, а потім, на замовлення глядачів, розігнати дощові хмари. Пізніше я зрозумів, що Бак навмисно вдає легковажного базікала, щоб незнайомий попутник, якого він підібрав на дорозі й посадив до себе в кабіну, втратив пильність і виявив свої справжні наміри.
Пані Соломія на хвилину замислилась, а потім кивнула головою. Це був знак, що Байбакові можна сказати про все. І я вже розкрив рота, щоб розповісти, як зустрів у підземній галереї свого колишнього ворога Кактуса і як, пожалівши недоробленого синьоморда, в черговий раз уклепався в страшну халепу. Та раптом відчув на собі чийсь пильний погляд.
А коли повернув голову, то побачив, що до нас наближається істота, яку я аж ніяк не сподівався тут зустріти. Це був, точніше, була синьомордиха, вбрана у квітчасту рожеву сукню, на голові в неї тріпотів модний мереживний капелюшок такого самого кольору, як її банькаті червоні очиська.
Розділ 12. Чому мене і Бака не допустили до секретного експерименту?!
Я потер ґулю на лобі, відчув біль і зрозумів, що мені це не ввижається. Так, до нас прямувала блакитна істота з синьою мордякою, яка належала до ворожої чужопланетної цивілізації. Колись ми, члени Таємного Товариства Боягузів, уперше зіткнувшись із цими хижими потворами, прозвали їх синьомордами. Але чому це чудисько натягло на себе рожеву сукню і червоний капелюшок з широкими крисами?! Хотіло замаскуватися? Але ж не побачити синю жаб’ячу мордяку, вкриту бородавками, та яскраво-блакитні перетинчасті лапи було неможливо. І зброї в лапах синьомордихи я також не помітив.
– Це що, якийсь розіграш? – запитав Бак, переводячи розгублений погляд з мене на бабусю – А може, тут знімається фантастичний блокбастер і ця чарівна незнайомка грає роль царівни-жаби? Цікаво, яку роль ви відведете мені – принца, який має поцілувати жабу, щоб вона перетворилася на красуню?
– Сподіваюсь, до цього не дійде, – усміхнулась пані Соломія. – Це наша вихованка Зізі, вона зовсім безпечна.
Бабуся помахала синьомордисі рукою, і та слухняно посунула в наш бік, притримуючи пазуристою лапою свій кумедний капелюшок, щоб його не здуло вітром. Картина була настільки безглуздою, що я не втримався і голосно зареготав.
– І не треба з неї сміятися. Зізі дуже вразлива і може образитись.
– Образитись? Оце синьопике чудовисько?
– Зараз я все поясню, – заспокоїла мене пані Соломія. – Але спершу представлю тих, хто допомагає мені здійснити цей важливий експеримент. Пробач, Климе, я не могла про це розповісти навіть тобі – надто відповідальною була ця робота, і будь-який витік інформації міг звести всі наші зусилля нанівець.
– Зажди, я нічого не розумію, звідки взялася ця Зізі? Адже рівно рік тому ми відправили всіх синьомордів та їхніх пуголовків додому. А секретну базу всередині гори, де вони вирощували свої ікрини, використовуючи космічну енергію кромлеха, законсервували.
Пані Соломія нічого не відповіла, вона лише усміхнулася й показала рукою на одну зі своїх «живих» хатинок. Звідти по черзі вийшли всі члени Таємного Товариства Ботанів.
Отож, це були:
Лі – вона ж Луна, своє справжнє ім’я Лілея дівчина не любила і забороняла себе так називати. Таких сміливих, спритних і розумних дівчат, як Лі, я ніколи не зустрічав.
Ромчик Гунька – він же Мамай, мій сусід по намету № 13. При нашій першій зустрічі рік тому в таборі «Екстремал» він вирубив мене майстерним прийомом, коли почув, як я розмовляю крізь сон мовою синьомордів.
Свинка Пеппа – вона ж принцеса Лея, примхлива, балакуча, кумедна, але дуже щира людина, котра за будь-яких обставин уміє досягати поставленої мети.