Голум – він же Фродо, дивакуватий хлопець, якого в школі дражнили Голумом за те, що він проковтнув перстень учительки. Дуже вірний і надійний товариш.
Саламандра – смаглява чорноока дівчина, яка у найнебезпечніших ситуаціях залишалась спокійною і приймала миттєві рішення. Вона так і не сказала нам свого справжнього імені.
Спінер – він же Котигорошко, хлопець, який рухався з шаленою швидкістю і при цьому перевертав і ламав усе, що траплялося на його шляху. Часом ламалося саме те, що нам у цей момент загрожувало.
Бетмен – він же Мікроб, який отримав це глузливе прізвисько через те, що був найменшим у класі. Але у критичних обставинах цей нерішучий і сором’язливий хлопець міг перетворитися на супергероя Бетмена.
Я кинувся назустріч друзям, з якими цілий рік обмінювався повідомленнями через фейсбук, навіть не здогадуючись, що вони проводили якісь секретні експерименти, не сказавши мені про це ні слова.
– Музиканте, привіт, – звернулась до мене Луна-Лі, за звичкою називаючи мене підпільним псевдонімом. – Зараз я все поясню. Це почалося через мене. Розумієш, торік я викрала з підземного інкубатора пуголовка. Просто відчувала, що мушу його залишити у себе. Він був зовсім не такий, як решта синьомордівських личинок – ніколи не намагався вкусити чи відірвати хвоста у сусіда, як це робили всі його родичі. А коли ми переправляли контейнер із синьомордівським молодняком на космічні капсули, в яких прибульці відлітали на свою планету, він сам стрибнув мені до рук.
– І ти нікому нічого не сказала? – обурено запитав я.
– Ну і щоб із того вийшло? Ви б з мене просто посміялися і змусили віддати його в лапи отим синьомордим монстрам. А от коли Зізі виросла і перетворилася на дорослу синьомордиху, я виявила у неї здібності до мов, математики та мистецтва. І тоді все розповіла пані Соломії.
– Цікаво, як ти це виявила? Мабуть, вчила Зізі грати на піаніно і читала їй вірші? А якою мовою ви з нею розмовляєте, чи вона у тебе поліглотка? – запитав я глузливо, але насправді мені було страшенно прикро через те, що Лі приховала від мене історію з викраденням пуголовка.
– Моя синьомордиха розуміє всі мови, бо вміє читати думки на відстані. – Лі не зреагувала на мій уїдливий тон і говорила дуже спокійно. – Пам’ятаєш, як ми вперше побачили контейнер з ікринами і я взяла до рук одну? Саме тоді між нами відбувся контакт. Як виявилося, ці істоти зчитують інформацію в ту ж мить, коли з’являються на світ. І стають назавжди залежними від того, хто доторкнувся до них першим. Саме тому, перетворившись з ікрини на пуголовка, Зізі схотіла залишитися зі мною.
– Розумію, – вже серйозно сказав я. – Тоді в мене останнє запитання. Чому вся команда Таємного Товариства Ботанів, крім мене, бере участь у цьому секретному експерименті? Ви що, не довіряєте мені?
– Климе, невже ти не розумієш? Усі, кого синьоморди заманили торік у табір «Екстремал», живуть зовсім поруч з горою Підстава. Лише ти приїхав іздалеку. Ми збиралися тут у вихідні й працювали разом з пані Соломією в підземній лабораторії. І при цьому зовсім не користувалися інтернетом, адже наші повідомлення могли перехопити.
– А тебе я залишала вдома стежити за Тютею, – долучилася до розмови бабуся, яка підійшла до нас разом із Зізі. – Я вже давно помітила, що наш слухняний помічник прикидається і навмисне підкидала йому дезінформацію. На жаль, Тютя виявився хитрішим, ніж я припускала.
Несподівано я помітив, що синьомордиха пильно дивиться на мене своїми банькатими червоними очиськами, і в моїй голові чітко прозвучали слова: «Я знаю, як обдурити Тютю!».
Розділ 13. Потвора баньката чи потвора вусата?
Скажу чесно, коли червоноока вихованка Луни-Лі передала мені телепатичне повідомлення, я не зрадів. Так, синьомордиха довела, що має надзвичайні здібності. Але мені було страшенно прикро. Розумієте, досі я вважав себе єдиною людиною у світі, яка може читати думки космічних прибульців, і, щиро кажучи, дуже цим пишався. Я навіть помічав, що дехто з дівчат із команди ботанів захоплюється мною. І цей «дехто» – Луна-Лі. Вона ще з першої зустрічі вразила мене, бо без вагання кидалась на допомогу кожному, хто цього потребував. Навіть, коли це була ікрина чи пуголовок хижого синьоморда. А крім того, у неї було класне почуття гумору.
– Климе, ти що, знову завис? – почув я стурбований голос бабусі.
Вона поторсала мене за плече й зазирнула в очі.
– Та ні, все ок, просто мені тут прийшло цікаве повідомлення...
– Яке повідомлення? Ти ж мені скаржився, що айфон розрядився ще на горі Треп, коли ти випав з реальності й тобі ввижався мій двійник. Той, що перетворився на привида і розтанув у повітрі, – промовивши це, бабуся усміхнулася, явно натякаючи на те, що з головою у мене проблеми.
– Навіщо про це згадувати, я вже в нормі, – зупинив я пані Соломію і швидко перевів розмову на іншу, цікавішу тему.
Мені дуже не хотілося, щоб Луна-Лі почула, що свою гулю я заробив не в героїчному двобої з синьомордом Тютею чи зрадником Кактусом, а просто тому, що мені на голову впав уламок кромлеха.
– Чому ж тоді ти стоїш із роззявленим ротом і застиглим поглядом? – допитувалась бабуся.
– Чому? Бо щойно отримав телепатичне повідомлення від вашої Зізі. Вона запевняє, що може обдурити Тютю.
– От бачиш, я ж казала! – вигукнула Луна-Лі й почухала синьомордиху за вушком. І ця огрядна бородавчаста істота раптом замружилась від задоволення і закумкала, як справжня болотна жаба.
– Це вона від місцевих жаб навчилася, – озвався рудоголовий Ромчик Гунька, підходячи до мене і простягаючи руку для привітання. – Зізі вміє абсолютно точно відтворювати будь-який звук: наслідує голоси не лише пташок і звірів, яких хоча б раз почула, а й імітує людські голоси.
– А ще вона дуже спритна і має блискучу реакцію, – додав Спінер, який не міг ні хвилини встояти на місці й намотував кола, прислухаючись до нашої розмови. – Зараз переконаєшся!
Промовивши це, Спінер високо підстрибнув на своїх цибатих, як у чаплі, ногах, і кинув убік Зізі маленьку скляну кульку. Синьомордиха, не припиняючи вдоволено кумкати, зробила блискавичний рух, і кулька опинилась в її правій лапі.
– Я ж тобі казав – просто феноменальна реакція! – Спінер різко змінив траєкторію руху і з розгону налетів на тендітного Мікроба-Бетмена, мало не збивши з ніг товариша, який ледве діставав довготелесому Спінеру до плеча. Але невеличкий хлопець спритно ухилився, відскочивши вбік, і крикнув навздогін бігуну:
– Котигорошку! Причепи собі клаксона! Будеш сигналити на бігу, попереджати про небезпеку! – видно було, що небезпечні пригоди на горі Підстава, учасником яких він був, примусили хлопця забути про зневажливе прізвисько Мікроб. Тепер він і справді був схожий на Бетмена. А його великі загострені вуха підкреслювали подібність до людини-кажана.
До нашого гурту приєднався Бак, він нарешті отямився після шоку, який пережив, побачивши гігантську синьоморду жабу в рожевій сукенці і з модним капелюшком на голові. Захриплим від хвилювання голосом далекобійник сказав:
– Пані Соломіє, пам’ятаєте, як я допомагав рік тому, коли ви попросили розвезти по домівках дітлахів, яких хитрощами заманили у табір «Екстремал»? Ви навіть запропонували мені стати членом якоїсь таємної організації, яка бореться з космічними монстрами.
– Звісно, пам’ятаю. Без тебе і твоїх товаришів-далекобійників ми б не змогли так швидко повернути викрадених дітей додому.
– А знаєте, я ж тоді не повірив, що тих дітей насправді захопили хижі прибульці. Подумав, може, вам загрожують члени якоїсь могутньої секти, котрі зомбують дітей і примушують їх працювати на себе. От ви й вигадали казочку про космічних монстрів. Тому жодного разу не прийшов на збори вашого таємного товариства. Думав, там якісь диваки зустрічаються. Ну, ті, що вірять у летючі тарілки або впарюють по телевізору різну дурню про те, як їх викрали космічні прибульці.
– Якщо ти вважав, що я тебе надурила, то чому ж допомагав мені вирощувати дерева-хатини? Привозив саджанці, які я замовляла, і наносив на вершечок Підстави цілі гори чорнозему?
– Та як же я міг не допомогти?! – обурився Бак. – Ви ж цими деревами можете цілий світ урятувати! А якщо не світ, то хоча б наші краї! Бо скоро тут буде гола пустеля. А серед неї стирчатимуть лисі гори. Але тепер я не знаю... Оця п-п-отвора баньката... Невже все це правда? Нас можуть захопити п-п-прибульці?! – від хвилювання Бак навіть почав затинатися.
Зненацька Зізі перестала кумкати, повернула синю мордяку в бік Бака і повторила приємним баритоном, точно копіюючи голос та інтонації водія-далекобійника:
– Сам ти п-п-отвора вусата!
Бак зойкнув, похитнувся і почав повільно осідати на землю.
Розділ 14. Коли сюрприз буває аж надто несподіваним...
У відключці Бак перебував лише кілька хвилин. Потім він розплющив очі, стріпнув головою, відганяючи неприємні спогади, і пружно скочив на ноги.
– Тепер я готовий! Після того, як ця велетенська жаба, ну, тобто, ця... Зізі, заговорила моїм голосом... у цьому житті мене вже нічого не здивує! Пані Соломіє, кажіть, що треба робити. Бо я відчуваю, що моя допомога знадобиться не лише у вирощуванні живих будинків.
Гаразд, у зв’язку з форс-мажорною ситуацією приймаю тебе до нашої таємної організації ТТБ без перевірки. Вважай, що ти її вже пройшов. А псевдо обереш собі пізніше, зараз на це немає часу. До речі, дерева, з яких ти допомагав мені вирощувати хатини, були призначені саме для того, щоб замаскувати нашу секретну лабораторію. Зараз ми всі побачимо результати цих багатомісячних експериментів.
Бак завмер в очікуванні. А бабуся взяла за лапу Зізі, яка, здавалося, сприймала все, що відбувається, як веселу гру, і вони попрямували до найбільшого дерева-будинку. Раптом до мене дійшло – цей живий будинок виріс саме на тому місці, де колись стояв намет № 13. Рік тому, потрапивши до табору «Екстремал», ми удвох з Ромчиком Гунькою в ньому спали, не підозрюючи, що під нами, у глибині гори, розташоване ціле підземне синьомордівське місто.