Те, що тривожить мерців — страница extra из 1

Т. КінгфішерТе, що тривожить мерців

Цю книжку присвячую «Іррегулярним дорсайцям»,[1]лави яких були б для Істона як рідні.

Shai Dorsai![2]

РОЗДІЛ 1

«Зябра» під капелюшком гриба були глибокого червоного кольору розірваних м’язів, майже фіолетового відтінку, що так жахливо контрастує з блідо-рожевими нутрощами. Не раз вони траплялися мені у мертвого оленя і смертельно поранених солдатів, але тут цей колір мене приголомшив.

Може, те відчуття не було б настільки тривожним, якби гриб не був такий схожий на людську плоть. Липкі на дотик роздуті бежеві капелюшки напиналися над темно-червоними «зябрами». Вони проростали поміж каменів довкола гірського озерця, ніби пухлини на хворій шкірі. Мене охоплювало сильне бажання відійти від них, але ще сильніше — тицьнути в них палицею.

Мене трохи мучила провина через цю зупинку дорогою, коли захотілося спішитись, аби роздивитися гриби, але втома таки здолала. Ба більше, мій кінь теж втомився. Лист Меделін ішов до мене понад тиждень, та хай би як вона просила поквапитися, зайвих п’ять хвилин нічого не змінять.

Гоб, мій кінь, був вдячний за можливість перепочити, але, схоже, це місце йому не подобалося. Він подивився на траву і перевів погляд на мене, наче хотів сказати, що це не зовсім те, до чого він звик.

—  Можеш попити, — кажу я. — Зовсім трішки.

Ми обидва подивилися на воду озерця. Темна і нерухома, вона віддзеркалювала гротескні гриби й хирляву сіру осоку, що росла вздовж краю берега. Озерце могло бути п’ять або й п’ятдесят п’ять футів завглибшки.

—  Мабуть, ні, — мені теж не дуже хотілося пити ту воду.

Гоб зітхнув, як ті коні, яким не до вподоби довколишній світ, і втупився кудись удалину.

Глянувши на дім за озером, я також зітхнув.

Видовище не з обнадійливих. То був старий похмурий маєток у старому похмурому стилі, кам’яна потвора, що її навіть найзаможнішому чоловікові Європи було б вельми тяжко привести до ладу. Одне крило обвалилося, перетворившись на гору каміння і поламаних кроков. Меделін мешкала там разом зі своїм братом-близнюком, Родеріком Ашером, який і близько не був найзаможнішим чоловіком Європи. Навіть за невисокими, дещо відсталими стандартами Руравії Ашери вважалися збіднілими дворянами. А за стандартами решти європейського дворянства вони були бідними як церковні миші, і дім це лише підтверджував.

Поблизу мені не вдалося побачити й натяку на якийсь сад. У повітрі вловлювався легенький солодкавий запах — певно, щось квітнуло в траві, — та цього було замало, щоб розвіяти загальну гнітючість.

—  На вашому місці я б цього не торкалася, — пролунав голос у мене за спиною.

Я озирнувся. Гоб підніс голову, подивився на гостю так само розчаровано, як на траву з водою, і знову опустив її.

Незнайомка була, як полюбляла казати моя мати, «жінкою певного віку». У цьому випадку вік сягав близько шістдесяти. Вона була в чоловічих чоботях і твідовій сукні для верхової їзди — напевно, ще старішій за маєток.

Жінка була висока й плечиста і мала на голові здоровенний капелюх, що робив її ще вищою та ще плечистішою. Вона несла записник і великий шкіряний заплічний мішок.

—  Даруйте? — сказав я.

— Гриб, — відповіла вона, зупинившись переді мною. У неї був британський, але не лондонський акцент — певно, щось притаманне сільській місцевості. — Гриб, молодий... — Вона опустила погляд, зачепилася за петлиці на моєму комірі, і я помітив на її обличчі спалах впізнання: «Ага!».

Ні, впізнання тут не годиться. Радше класифікація. Було цікаво, що вона робитиме далі — обірве розмову чи продовжить її.

—  На вашому місці я б цього не торкалася, офіцере, — повторила вона, вказуючи на гриб.

Я подивився на палицю у своїй руці так, ніби вона належала комусь іншому.

—  А-а... ні? Вони отруйні?

Жінка мала рухливе обличчя й театрально підібгала губи.

—  Це червонозяброві смердючі сироїжки. А.[3]foetida, не плутати з А. foetidissima. Хоча це малоймовірно в наших краях, хіба ні?

—  Ні? — висловив я здогад.

—  Ні. Foetidissima поширена в Африці. А цей вид обмежується нашою частиною Європи. Не те щоб вони отруйні, але... ну...

Вона простягнула руку. Здивований, я віддав їй палицю. Точно натуралістка. Тепер було зрозуміло, звідки взялося те відчуття класифікації. Мене розподілили до відповідної категорії, помістили до правильної клади  [4], і тепер можна вдаватися до належних проявів ґречності, поки ми займатимемося важливішими справами, як-от таксономією  [5] грибів.

—  Раджу притримати вашого коня, — сказала вона. — І затулити носа, — вона потягнулася до заплічного мішка, дістала носовичок, затулила ним носа і легенько вдарила смердючу сироїжку самим кінчиком палиці.

Удар справді був легенький, проте капелюшок гриба відразу набрав того червоно-фіолетового кольору нутрощів, що й «зябра». А за мить у наші ніздрі вдарив непередаваний запах — гнилої плоті з нотками зіпсованого молока, від якого пощипує язик, а ще, і це видавалося найжахливішим, з відтінком свіжоспеченого хліба. Він прогнав з повітря залишки солодкавості, й мені скрутило шлунок.

Гоб фиркнув і смикнув віжки. Я не міг його винити.

—  Фу!

—  То був маленький, — продовжувала жінка певного віку. — І ще не повністю достиглий, дякувати небесам. Великі можуть шокувати своїм запахом і навіть збити з ніг, — вона поклала палицю на землю, вільною рукою тримаючи біля рота носовичок. — Звідси й «смердюча» частина народної назви. «Червонозяберна», гадаю, не потребує пояснення.

—  Гидота! — відповів я, прикриваючи обличчя рукою. — То ви мікологиня?

Я не міг бачити захованого за носовичком рота, однак її брови насупилися.

—  Боюся, я лише любителька, як, вочевидь, і належить моїй статі.

Вона ніби відкушувала кожне слово, і ми обмінялися обережними, сповненими розуміння поглядами. Мені казали, що Англія не має клятвених солдатів, та навіть якби мала, вона, мабуть, обрала б інший шлях. Мені не було до цього діла, як і їй не було діла до мене. Ми всі самі торуємо свій шлях у світі — або не торуємо. Та однаково мені неважко було здогадатися, якого плану були деякі з перешкод на її шляху.

—  За професією я ілюстраторка, — сказала вона сухо. — Але завжди захоплювалася вивченням грибів.

—  То сюди вас привели гриби?

—  Ах! — Вона махнула носовичком. — Не знаю, що вам відомо про гриби, але це місце неймовірне! Стільки незвичних форм! Я знайшла білі гриби, раніше не відомі за межами Італії, й один, схоже, новий різновид мухоморів. Коли завершу свої малюнки, любительські чи ні, Мікологічному товариству доведеться його визнати.

—  То як ви його назвете? — запитав я. Мене тішили химерні захоплення, байдуже які незвичні. Якось під час війни мені довелося ховатися в хатині пастуха, і поки я прислухався, чи на наш пагорб не видирається ворог, пастух узявся виголошувати палку промову про тонкощі розведення овець, яка перевершила всі проповіді, що їх мені доводилося чути за життя. Наприкінці я вже кивав, сповнений бажання боротися з надмірно розплодженими отарами слабких овець, що піддаються різним пошестям і зараженням мушиними личинками, витісняючи по всьому світу овець доброчесних.

—  Личинки! — казав він, махаючи на мене пальцем. — Личинки в сечі та на їхній шкурі!

Мені частенько згадується про нього.

—  Назву його А. potteri, — відповіла моя нова знайома, яка, на щастя, не знала, куди занесло мої думки. — Мене звуть Євгенія Поттер, і я будь-що доб’юся, аби моє ім’я вписали до книжок Мікологічного товариства.

—  Гадаю, у вас усе вийде, — сказав я цілком серйозно. — Мене звуть Алекс Істон, — і вклонився.

Жінка кивнула. Не настільки впевнена в собі людина, мабуть, посоромилася б отак легко озвучити своє захоплення, та міс Поттер вочевидь не мала такої слабкості — або ж вона просто вирішила, що всі розуміють, як важливо залишити свій слід в анналах мікології.

—  Ці смердючі сироїжки, — поцікавився я, — вже відомі науці?

Вона знову кивнула.

—  Описані багато років тому. Здається, вперше знайдені якраз у цій місцині чи десь поблизу. Колись давно Ашери суттєво сприяли мистецтву, й один з них замовив ботанічну працю. Здебільшого про квіти, — її презирство мене розвеселило, — але було там і кілька грибів. Навіть ботанік не міг оминути увагою А. foetida. Утім, боюся, не зможу сказати вам його місцеву назву ґаллаційською.

—  Її може й не існувати, — якщо ви ніколи не зустрічали ґаллаційців, то найперше вам варто знати, що в Ґаллації живуть уперті, горді й грізні люди, які водночас нікудишні вояки. Мої предки мандрували Європою і вступали в сутички, в яких із них ледве дух не вибивали майже всі, хто траплявся на шляху. Врешті вони осіли в Ґаллації, значно меншому регіоні поряд з Молдовою. Імовірно, вони оселилися там, бо більше ніхто не хотів жити в тій місцевості. Османська імперія навіть не думала робити її своїм васалом, якщо це вам про щось каже. Тут холод і злидні, а якщо не провалитеся в яму чи не помрете від голоду, вами поласують вовки. Єдиний позитив у тому, що вас нечасто завойовують, — чи принаймні так було до попередньої війни.

Поки тинялися світом і програвали битви, ми витворили власну мову, ґаллаційську. Подейкують, що вона гірша за фінську, і це вражає. Щоразу, як поступалися в бою, ми тікали, запозичивши у своїх ворогів кілька слів. Як наслідок, ґаллаційська мова вельми своєрідна. (Приміром, у нас є сім наборів займенників, один з яких використовується для неживих предметів, а інший — лише для Бога. Мабуть, це диво, що у нас немає окремого набору для самих грибів.)

Міс Поттер кивнула.

—  По інший бік озера стоїть маєток Ашерів, якщо вам цікаво.

—  Ваша правда, — відказав я, — саме туди я й прямую. В юності ми товаришували з Меделін Ашер.

—  Ох, — чи не вперше в голосі міс Поттер пролунало вагання. Вона відвернулася. — Чула, що вона дуже хвора. Мені шкода.

—  Ось уже кілька років, — відповів я й інстинктивно торкнувся кишені, в якій лежав лист Меделін.

—  Може, все не так погано, як усі говорять, — сказала вона, явно намагаючись зробити свій тон підбадьорливим. — Самі знаєте, як у селах перебільшують недобрі новини. Чхнеш опівдні, а під вечір гробар уже знімає з тебе мірки.

—  Можемо хіба сподіватися, — я знову опустив погляд на озеро. Примарний вітерець збрижив його поверхню, хвильки накочували на берег. Поки ми дивилися, з будинку зірвався камінь і впав у воду. Навіть плюскіт видавався приглушеним.

Євгенія Поттер стрепенулася.

—  Ну, мені ще треба зробити деякі замальовки. Нехай щастить, офіцере Істон.

—  І вам, міс Поттер. Чекатиму звісток про ваші Amanitas.

Її губи смикнулися.

—  Якщо не вийде з Amanitas, покладаю великі надії на декотрі з цих білих грибів, — вона помахала мені й рушила галявиною, залишаючи на вогкій траві сріблясті сліди від чобіт.

Я вивів Гоба на дорогу, яка тягнулася вздовж краю озера. Видовище було невтішне, навіть попри наближення до завершення нашої мандрівки. Там було ще більше вицвілої осоки і кілька мертвих дерев, надто сірих і гнилих, щоб визначити їхній вид. (Міс Поттер, певно, знала, що то за одні, та я б ніколи не просив її опуститися до розпізнавання нікчемної рослинності.) Краї каменів поросли мохом, і ще більше смердючих сироїжок пнулися вгору невеликими химерними купками. Дім скоцюрбився над ними, мов найбільший гриб.

Саме тієї миті вирішив нагадати про себе шум у вухах, відлунюючи пронизливим скигленням у мене в голові, аж навіть заглушаючи легенький плюскіт води. Я зупинився зачекати, доки він мине. Це не загрозливо, однак часом моя рівновага ставала дещо непевною, а мені не хотілося падати в озеро. Гоб уже звик до цього, тому чекав із мужнім виразом мученика, якого піддавали тортурам.

На жаль, поки мої вуха оклигували, мені не було на що дивитися, крім самого маєтку. Господи, видовище було гнітюче.

Банально казати, що вікна будинку схожі на очі, адже люди здатні відшукати обличчя у будь-чому, і вікна, звісно ж, будуть очима. Дім Ашерів мав десятки очей, тож він або складався з численних вишикуваних в одну лінію облич, або був обличчям якоїсь істоти, що належала до іншої категорії живих організмів, — можливо, павука з рядами очей на голові.

Не можу сказати, що в мене багата уява. Залиште мене на ніч у найнаселенішому привидами будинку Європи, і я спокійнісінько спатиму й прокинусь уранці з гарним апетитом. У мене цілковито відсутня будь-яка чутливість до надприродного. Мене люблять тварини, хоча іноді мені здається, що я їх дратую, коли вони дивляться поперед себе і відсахуються від невідомих духів, а я тим часом кажу щось на кшталт «Хто тут гарний хлопчик?» і «Може, киця хоче смаколика?». (Послухайте, якщо не виставите себе дурнем з тваринами, бодай наодинці, вам не можна довіряти. Таким був один із принципів мого батька, і досі він ніколи мене не зраджував.)

Зважаючи на мою обмежену уяву, думаю, ви зможете пробачити мені, коли скажу, що це місце відчувалося як похмілля.

Що саме в маєтку й озері так мене гнітило? Поля битв, певна річ, похмурі, але ніхто не питає чому. Це просто ще одне понуре озеро, з понурим домом і понурими рослинами. Вони не мали б так сильно впливати на мій настрій.

Погоджуюся, всі рослини видавалися мертвими чи напівживими. Погоджуюся, вікна будинку дивилися вниз, наче очниці шереги черепів, — і що з того? Шереги справжніх черепів не справили б на мене подібного впливу. Один знайомий колекціонер у Парижі... ну, деталі тут не важливі. Він був найдобрішою душею, хоча й колекціонував доволі химерні речі. Та він, залежно від пори року, надягав на черепи святкові капелюхи, і всі вони мали вельми потішний вигляд.

Дому Ашерів святкові капелюхи не допоможуть. Я осідлав Гоба і спонукав його перейти на рись, аби швидше дістатися маєтку і залишити це видовище позаду. 

РОЗДІЛ 2

Дорога до маєтку зайняла більше часу, ніж можна було очікувати. Тамтешній ландшафт був із оманливих, коли здається, що треба пройти лише кількасот ярдів до цілі, та поки здолаєш усі западини і складки на землі, виявляється, що минула чверть години. Подібна земля не раз рятувала мені життя під час війни, але я досі її недолюблюю. Завжди здається, ніби вона щось приховує.

У цьому випадку вона приховувала тільки зайця, який, коли ми його минали, вирячився на нас із Гобом великими помаранчевими очима. Гоб його проігнорував. Зайці не достойні його уваги.

Щоб дістатися будинку, ми мали перетнути коротенький міст понад озером, який Гобу, як і мені, не сподобався. Я спішився і повів його за собою. Міст видавався добротним, але все довкола було таким занедбаним, що я мимоволі намагався не наступати всією своєю вагою, хай би як безглуздо це звучало. Гоб зміряв мене поглядом, до якого вдавався, коли його просили зробити щось, на його думку, надмірне, але пішов за мною. Цокіт його копит лунав якось глухо, ніби стишений підстеленою вовною.

Мене ніхто не зустрічав. Місток закінчувався невеликим подвір’ям, дещо віддаленим від головної будівлі. З іншого боку стіни нависали над самим озером, їхнє одноманіття подекуди розбавляли балкони. Парадні двері були явно готичні — як у прямому, так і в переносному сенсі: великі й громіздкі, поміщені в гостроверху арку, що пасувала би будь-якому празькому собору.

Я вхопив чималий залізний дверний молоток і постукав. Звук був такий гучний, аж я відсахнувся, почасти в очікуванні, що весь будинок завалиться від тої вібрації.

Довгий час ніхто не відповідав. Мене охопило незатишне відчуття... адже Меделін не могла померти за той час, поки лист ішов до мене? А може, мешканці дому були на похороні? (Що вкотре показує, як те кляте місце впливало на мої нерви. Зазвичай похорон не став би моїм першим припущенням.)

Нарешті, коли я вже втратив надію і дивився на дверний молоток, гадаючи, чи варто стукати вдруге, двері зі скрипом прочинилися. Літній слуга визирнув за двері й витріщився на мене. Не пихато, а радше спантеличено, мовби він не просто не чекав мене тут побачити, а взагалі не зустрічав нікого подібного.

—  Добридень? — сказав я.

—  Чим я можу вам допомогти? — сказав слуга водночас зі мною.

Ми обоє вмовкли, а тоді я спробував ще раз:

—  Я друг Ашерів.

У відповідь слуга врочисто кивнув. Я чекав, десь навіть припускаючи, що він зачинить двері. Та після дуже тривалої паузи він врешті сказав:

—  Хочете зайти?

—  Так, — відповів я, свідомий своєї брехні. Не хотілося заходити до того втомленого будинку, обліпленого грибами й архітектурними очима. Та Меделін покликала мене, і я прийшов. — Чи зможе хтось подбати про мого коня?

—  Якщо бажаєте зайти, я відправлю хлопця зайнятися вашим конем, — він відчинив двері, та однаково не дуже широко. Промінь сірого денного світла пронизав темряву всередині, проте нічого з неї не вихопив. Я зайшов за променем, переді мною виросла тінь, а тоді слуга зачинив двері і я опинився у темряві.

Хай якою сірою була довколишня природа, порівняно з внутрішньою частиною будинку вона ясніла, як охоплене полум’ям місто. За мить мої очі призвичаїлися, а тоді почувся шурхіт сірників і слуга запалив кілька свічок на столику біля дверей. Подав мені одну, ніби то цілком нормально, що в будинку за дня така темінь.

—  Істон? — Голос був знайомий, хоча його власника приховували сутінки коридору. — Істоне, що ти тут робиш?

Я обернувся до власника голосу якраз тієї миті, коли він ступив мені назустріч. У миготливому світлі свічки стояв мій давній друг Родерік Ашер. Ми потоваришували в юності, а згодом — так розпорядилася доля — він воював під моїм командуванням. Я знав його обличчя так само добре, як власне.

І можу заприсягтися: якби не його голос, то нізащо б його не впізнав.

* * *

Шкіра Родеріка Ашера була кістяного кольору, із землистим відтінком — неприємне забарвлення, наче в людини у стані шоку. Під глибоко запалими очима виднілися синці, і якщо десь на його щоках і був рум’янець, я його не побачив.

Та найгіршим був стан його волосся. Воно тріпотіло в повітрі, як павутина, і я переконував себе, що то через гру світла воно видавалося білим, а не білявим. Хай там як, воно складалося з невагомих пучків, схожих на клапті туману, що німбом здіймалися довкола його голови. Таке волосся мають дуже малі й дуже старі. Було моторошно бачити його в чоловіка, який на рік молодший за мене.

І Родерік, і Меделін завжди були доволі блідими, навіть у дитинстві. Пізніше, під час війни, Родерік радше згорав на сонці, ніж засмагав. Обоє мали великі водянисті очі, що їх поети називають «як у лані», хоча ті поети переважно ніколи не полювали на оленів, бо жоден з Ашерів не мав овальних зіниць, а білки були таки білими. Правду кажучи, у ту мить я бачив здебільшого білки Родерікових очей. Вони гарячково мерехтіли на його неприродно блідому обличчі.

—  Ашере, — сказав я, — маєш такий вигляд, ніби тебе за ноги протягнули через пекло.

Він здушено хихикнув і вхопився за голову.

—  Істоне, — повторив він, а коли підніс обличчя, я побачив у його виразі трохи більше від знайомого мені Родеріка. — О Боже, Істоне. Ти й гадки не маєш.

—  Доведеться тобі розказати, — відповів я. Обійняв його за плечі, поплескав — і майже не відчув плоті на його кістках. Він завжди був кістлявий, але це геть інше. Я відчував кожне ребро. Якби мій Гоб дійшов до подібного стану, на світанку я викликав би конюха на дуель. — Господи, Родеріку, певно, в тебе паршива кухарка, якщо ти дійшов до такого стану.

На хвилю він повис на мені, а тоді випростався і відступив.

—  Чому ти приїхав?

—  Медді надіслала листа, де писала, що занедужала... — я вмовк. Мені не хотілося казати, що Медді написала, що Родерік думав, ніби вона помирала. Це надто прямолінійно, а він мав вигляд розбитого чоловіка.

—  Справді? — Його очі ще дужче побіліли в кутиках. — Що вона написала?

—  Лише те, що ти хвилюєшся через її здоров’я, — Родерік просто дивився на мене, тому я спробував трохи розвеселити його. — А ще, звісно ж, про свою довгу невзаємну пристрасть до мене. Тож, певна річ, я приїхав підкорити її і забрати з собою, щоб ми разом жили в моєму величезному замку в Ґаллації.

—  Ні, — відповів Родерік, явно ігноруючи мій кепський жарт, — ні, вона не може поїхати звідси.

—  Я пожартував, Родеріку, — я змахнув свічкою. — Просто я хвилювався. Ми й далі стоятимемо в коридорі? Я весь день сидів на коні.

—  Ох... так. Так, звісно, — він втер долонею чоло. — Вибач, Істоне. Я так давно не приймав гостей, що вже й забув усі свої манери. Мати згоріла б від сорому, — він відвернувся і жестом покликав іти за ним.

Жоден з коридорів не освітлювався, в усіх було холодно. Та відсутність світла, схоже, зовсім не турбувала Родеріка. Довелося квапитися, щоб не загубити його, навіть зі свічкою. У сутінках підлога видавалася чорною, на стінах мигцем прозирали обшарпані гобелени, а стелю вкривало різьблення, що належало до того самого готичного стилю, що й вхідні двері.

Ми звернули до новішого крила будинку, і тоді вдалося трохи розслабитися. Замість гобеленів на стінах були дерев’яні панелі, деякі навіть мали шпалери. У поганенькому стані, надірвані й здуті від вологи, але принаймні вже не так відчувалося, ніби ми йшли древнім склепом. Небагато древніх склепів можуть похизуватися пухкенькими пастушками й стрибучими овечками на своїх стінах. Вважаю це недбальством.

Нарешті ми дісталися дверей, з-під яких струменіло справжнє світло. Родерік відчинив їх, і перед нами постала вітальня зі справжнім каміном; хоча вікна затуляли поїдені міллю штори, довкола їхніх країв теж пробивалися дрібки світла.

Кілька канап стояли близенько біля вогню, і вдруге за день я пережив шок, побачивши на одній з них Меделін.

Вона лежала, закутана в халат і ковдри, тому я не міг розгледіти, чи вона така сама змарніла, як Родерік, проте її обличчя було таке худе, що я майже бачив кістки під шкірою. Її губи мали фіолетовий відтінок, як у потопельниці. Я сказав собі, що це вона просто невдало підібрала косметику, а тоді вона простягнула до мене схожу на пташиний пазур руку, і не можна було не помітити, що її нігті були того самого синюшно-фіолетового кольору.

—  Медді, — я взяв її руку. Дякую Богу за весь той час, який пішов на втовкмачування офіцерам манер, бо я виключно рефлексивно схилився до її зап’ястя і промовив, доволі буденним тоном: — Ми так давно не бачилися.

—  Ти й на день не постарів, — відповіла вона. Її голос ослаб, та все ж звучав як у тієї Медді, яку я знав.

—  А ти стала ще вродливіша, — сказав я.

—  А ти зробився страшенним брехуном, — відказала вона, але при цьому всміхнулася, і її щоки ледь-ледь порожевіли.

Я відпустив її руку і Родерік вказав мені на іншу людину в кімнаті, яку я навіть не помітив у своєму збентеженні через Медді.

—  Дозволь відрекомендувати тобі мого друга Джеймса Дентона.

Дентон був довготелесим чолов’ягою з посрібленим волоссям, років п’ятдесяти або трішки старшим. Він носив одяг так, наче то було просто вбрання, а не символ рангу а його вуса були задовгі як на тодішню моду.

—  Як ся маєте? — озвався Дентон.

Ах, американець. Це пояснювало одяг і те, як він стояв, широко розставивши ноги і випнувши вбік лікті, мовби займав значно більше простору, ніж насправді міг. (Я ніколи не знаю, що думати про американців. Їхня зухвалість буває потішною, втім, коли вирішую, що вони мені таки подобаються, зустрічаю такого, що, думаю собі, краще би він повернувся до Америки й не зупинявся, аж доки дійде до її краю і шубовсне у море.)

—  Дентоне, це друг моєї сестри, лейтенант Істон, донедавна служив у Третьому гусарському полку.

—  Приємно познайомитися, сер, — сказав я.

І простягнув Дентону руку, бо американці тиснутимуть руки навіть столу, якщо дати їм волю. Він машинально потиснув її і невідривно дивився на мене, продовжуючи тримати мої пальці, допоки я не опустив руку.

Певна річ, я впізнав той погляд. Чергова класифікація, хоча й не така елегантна, як у виконанні міс Поттер.

Наскільки мені відомо, в американців немає клятвених солдатів, але скидається на те, що преса в них схильна перебільшувати. Найпевніше, Дентон думав, що клятвений солдат — це амазонка у сім футів заввишки з однією відрізаною груддю і гаремом заляканих чоловіків під широким підбором.

Малоймовірно, що він очікував побачити невисоку огрядну особу в запилюженій шинелі й з армійською стрижкою. Я більше не завдаю собі клопоту перев’язуванням грудей, хоча й ніколи не було потреби надто цим перейматися, а мій ординарець дбає про те, щоб мій одяг мав належний військовому стилю вигляд.

Схоже, Дентон не вмів швидко думати — або ж він замислився про те, що писали в пресі. Я бачив за його плечем Родеріка, який напружився в очікуванні можливої нетактовності з боку гостя. За якийсь час Дентон прокашлявся і сказав:

—  Лейтенанте Істоне, приємно познайомитися. Даруйте, моя країна не брала участі у нещодавній війні, тож, боюся, мені не випала честь служити пліч-о-пліч з вашими співвітчизниками.

—  Пощастило Америці, — відповів я сухо. — Ґаллаційська армія... що ж, нас якраз достатньо, аби зійти за полк, якщо не надто придивлятися. Я забрав свої гроші й пішов, коли стало очевидним, що вони більше зацікавлені наповненням особистих скарбниць розжирілих дворян, аніж відновленням війська... а зараз я маю перепросити у вас, сер Родерік, Медді, за лихі слова про людей вашого кола!

Родерік розсміявся, аж надто полегшено, і я взяв у слуги склянку зі спиртним.

—  Я залюбки пробачив би тобі, — сказав він, — якби було що пробачати. Те, що там сталося, — величезний злочин, і я вдячний, що ти досі бажаєш мати справу з такими, як ми, дворянами.

—  А як інакше? — здивувався я і відсалютував Меделін склянкою, яку тримав двома пальцями за обідок. — Але що це за біда, про яку ти писала?

Рум’янець Медді вже побліднув, а ці слова геть зігнали його залишки з її щік, і вони теж стали кістяно-білими.

—  Краще поговоримо про це пізніше, — пробурмотіла вона, опустивши погляд на свої руки.

—  Так, звісно, — відповів я. — Коли сама захочеш.

Дентон перевів погляд з неї на мене — і знову на неї. Я бачив, як у його голові оберталися коліщатка, силкуючись з’ясувати, які в мене стосунки з сестрою його друга. Це було водночас трохи смішно і трохи образливо.

Загалом мені більше сподобалася швидка класифікація Євгенії Поттер. У певному сенсі, це щось нове: коли до тебе ставляться так само, як до грибів, — хоча, певно, мої почуття були б інакші, якби вона наполягла на зборі відбитків спор чи визначенні кольору моїх синців.

—  Я втомилася, — раптом сказала Меделін. Родерік зірвався на ноги й повів її до дверей, а мені, коли побачив їх разом, знову подумалося, в якому вони кепському стані. Меделін перетворилася на тендітну худющу жінку з бляклим волоссям і мовби постаріла на років сорок, хоча я знав, що минуло менше двадцяти. Родерік постарів не так помітно, за винятком хіба волосся. А от його поведінка насторожувала. Меделін рухалася повільно, як немічна, а Родеріка переповнювала якась тремтлива нервова енергія. Він не міг заспокоїти свої пальці, вони гарячково ворушилися рукавом її халата, наче грали на музичному інструменті. Раз по раз він повертав голову вбік, ніби до чогось прислухався, та моє вухо не вловлювало жодного звуку.

Поки вони пленталися до дверей, заледве можливо було визначити, хто кого насправді вів.

Їх не було тільки мить, коли тихо озвався Дентон:

—  Шокує, правда?

Я різко глянув на нього.

—  Усе гаразд, — продовжив він, подавшись уперед. — Її покої далеко звідси. Маємо трохи часу.

—  Краще б вони були ближче, аби їй не доводилося так далеко ходити, — відповів я. — Вона нездорова.

—  Вони обоє нездорові, — сказав Дентон. — Однак у цій громадині небагато кімнат, які можна опалювати.

Це я розумів. Думки повернули мене до батьківського дому, до матері, яка заламувала руки через ціни на вугілля, до наполовину затулених простирадлами кімнат, щоб зберігати тепло.

—  Я не бачив Родеріка... ох, здається, вже чотири чи п’ять років, — сказав Дентон. — Не знаю, як давно не бачилися ви...

—  Довше, — відповів я, роздивляючись свій напій. Він відливав бурштином у світлі каміна, і я стримав бажання підійти до нього й загасити вогонь, щоб зекономити дрова. Це лише скривдить Родерікову гордість.

Надто довго ми з ними не бачилися. У Ґаллації вони мешкали неподалік від мене зі своєю матір’ю, яка завжди відмовлялася жити в родинному маєтку. Побачивши його зараз, я навіть здивувався, що вона затрималася тут аж до вагітності, або, може, вона завагітніла під час медового місяця, глянула на будинок і відразу втекла. Ми не бачилися з ними, відколи Родерік успадкував його.

—  Тоді повідомлю вам, що це нещодавнє погіршення, — сказав Дентон. — Він завжди був худий, але не настільки.

—  Його волосся, — пробурмотів я. — Пригадую, що воно було світле, як у його сестри, проте...

Дентон похитав головою.

—  Не таке, як зараз, — продовжив він. — Я грішив на якийсь харчовий розлад, але бачив те, що він їсть, — небагато, однак нічого нездорового.

—  Може, щось у довкіллі? Це місце... — вільною рукою я обвів кімнату, хоча й думав про озерце, про його темну воду і смердючі гриби. — Як на мене, вже цього достатньо, щоб занедужати.

Дентон кивнув.

—  Я пропонував поїхати звідси, але міс Ашер не може мандрувати. А він не поїде, поки вона жива.

Я випростався у кріслі.

—  У своєму листі вона каже, що Родерік вважає, ніби вона помирає.

—  А ви так не вважаєте?

Я осушив свою склянку, і Дентон повторно її наповнив.

—  Я провів тут не більш як годину. Ще не склав якогось враження, проте вигляд Меделін шокував мене. Помирає. Так. Це скидається на смерть.

Мені не було відомо, як упоратися з цим видом смерті, що приходить повільно й невідворотно і, вчепившись, уже не відпускає. Я — солдат, моя справа — гарматні ядра і стрільба з рушниці. Я розумію, як рана може загноїтися і вбити солдата, але в цьому випадку бодай є попереднє поранення, якого можна уникнути завдяки незначним навичкам і чималій удачі. Смерть, що просто приходить та оселяється в людині, — з таким у мене досвіду не було. Я похитав головою.

—  Він щось казав про кепський стан маєтку, однак... — Я безпорадно підняв руки. Можливо, є країна, де люди не соромляться своєї бідності, але в такій мені бувати ще не довелося. Родерік, звісно ж, не сказав би, що будинок у такому шокуючому стані. — Припускаю, це успадкований маєток, який не можна продати?

—  Він не може його продати, та я благав його поїхати звідси. Навіть запропонував зупинитися в мене. Але він продовжує повторювати, що його сестра не може мандрувати.

Я важко зітхнув. Схоже, це правда. Здавалося, що навіть від сильного вітерця Меделін просто розлетиться на друзки. Я дивився на свій бренді, не розуміючи, що мені в біса робити.

—  Даруйте, якщо був трохи грубий, — сказав Дентон. — Ніколи раніше не зустрічав клятвеного солдата.

—  Якого змогли розпізнати, — зауважив я, потягуючи бренді. — Не всі ми носимо значки.

Як мені вдалося з’ясувати, є два типи людей, які ставлять подібні запитання. Менш поширені — і значно стерпніші — переповнені цікавості про всіх і все. «Клятвений солдат! Справді? — кажуть вони. — Що це означає?» А через п’ять хвилин хтось згадує в розмові, що його кузен — винороб, і вони миттю перемикають увагу на ту людину й починають розпитувати про деталі виноробства.

Мені випало служити з таким чоловіком, Віллом Зелласом, якого однаковою мірою захоплювали зірки, трави, виготовлення взуття і тактична хірургія. Завжди було шкода, що його не було зі мною, коли пастух виголошував свою дивовижну промову про личинок і сечу. На той час Вілл, на жаль, отримав кулю в гомілку й перебував у шпиталі. Коли ми бачилися востаннє, він ходив із ціпком і неймовірно розлого розповідав про різьблення по дереву, занепад кухарських собак  [6] як породи та збір урожаю латаття в Індії. Іноді його перебивала дружина, щоб вставити «Їж, любий», і він встигав відкусити хіба три шматочки, а тоді знову відволікався на розмову.

І, звісно, другий тип. Вони ставлять запитання, та насправді їм кортить дізнатися, що у ваших штанях і, відповідно, хто у вашому ліжку.

Насмілюся припустити, любий читачу, що ви належите до першої категорії, і поясню — у тому разі, якщо вам ніколи не траплялися ґаллаційські клятвені солдати або ж ви тільки читали про нас у химерній періодиці.

Як я вже казав раніше, ґаллаційська мова... своєрідна. Більшість мов, які вам трапляться в Європі, мають такі слова, як «він» і «вона», «його» і «її». Наша теж їх має, хоча ми кажемо «та» і «тга», «тан» і «тган». Але ми також маємо «ва» і «вар», «ка» і «кан» та ще кілька особливих займенників для каменів і Бога.

«Ва» і «ван» вживаються до дітей передпубертатного періоду, а також священників і черниць, хоча вони «вар», а не «ван». У нас також є відповідники «хлопчика» і «дівчинки» й таке інше, однак вживати «та» або «тга» у звертанні до дитини — ознака вельми паскудних манер. (Якщо намагаєтеся вивчити ґаллаційську і випадково втрапили в таку халепу, відразу кажіть, що погано володієте мовою і не мали на думці нічого подібного, інакше матері заберуть від вас своїх дітей і дивитимуться як на збоченця.)

Зазвичай виявити ґаллаційця можна за його ваганням у вживанні «він» або «вона», «él» або «ella»  [7] чи якогось іншого лінгвістичного відповідника для неповнолітнього або священника. Щонайменше одного нашого шпигуна впіймали у такий спосіб під час війни. Часто й рідні брати і сестри все життя вживають одне до одного «ва».

А ще є «ка» і «кан».

Я вже казав, що ми грізні вояки? Навіть попри те, що воюємо не надто вправно? Але ми пишаємося нашими воїнами. Хтось же має це робити, й таке визнання поширюється на лінгвістичний факт, що у звертанні до воїнів використовують «ка» і «кан» замість «та» і «тан». Ви приходите на просте тренування — і вам вручають меча й нову пару займенників. (Страшенно неввічливо вживати до солдата «та». Через це вас не вважатимуть збоченцем, але можете отримати по пиці.)

Це не мало великого значення, за винятком хіба двох-трьох воєн до цієї. Ми вступали в різноманітні союзи, на тих союзників несподівано нападали, і ми мусили відправляти своїх солдатів їх захищати. А тоді одного дня склалася така ситуація, що напад міг загрожувати нам самим, і нам бракувало солдатів, і жінка на ім’я Марлія Саавендоттер прийшла до нашої військової бази і заявила, що тепер вона солдатка.

Бачте, в усіх офіційних документах нічого не зазначено про стать. Там є лише «ка». Звісно, всі знали, що жінкам не дозволялося бути воїнами, такого ніколи не траплялося, проте подібне ніде не було офіційно записано, а військо тримається на бюрократії. Не знайшлося документа, який би вказував їй, що вона не може вступити до армії. Сто років тому вони би просто висміяли кан, змусивши тим самим покинути казарму, однак їм дуже бракувало людей, а перед ними стояла сильна на вигляд жінка, яка вміла користуватися ґнотовим замком  [8], тож відповідальний офіцер вирішив, що вони таки відправлять Саавендоттер додому, але вже після того, як трохи більше новобранців поповнять їхні лави. Лишень інші новобранці так і не з’явилися, а Саавендоттер покликала своїх подруг — і несподівано ґаллаційська армія вже на третину складалася з людей, яких раніше до неї не допускали, а зараз на всіх рівнях мала жінок, і залишалася такою до закінчення війни.

На той час було вже надто складно спровадити їх усіх додому, хоча дехто направду намагався. Довкола цієї теми виникло кілька дискусій, на сходах капітолію виголосили низку дуже драматичних промов, зокрема й відому «Я не жінка, я — солдатка!», що про неї ви, певно, читали, навіть якщо більше нічого не знаєте про історію Ґаллації. У певному сенсі вплутали й закон про спадкування — про це мені відомо небагато, — а коли все втихомирилося, в Ґаллації з’явилися клятвені солдати. Тепер ви приходите, клянетеся, що ви солдат, на ваш бланк ставлять штамп, дають вам значок, аби люди правильно вживали у звертанні до вас «ка», вручають рушницю і відправляють до муштрового сержанта. Оце й усе. Вам голять голову, як і всім іншим. Форма теж для всіх однакова. (Була невеличка спроба зробити форму у вигляді звичайної сукні. Закінчилося не надто гарно.) У системі досі є чимало сліпих зон, а перекладати що-небудь на іншу мову тепер складніше, та це працює не гірше за будь-що інше в армії, хоча й, маю сказати, всупереч усьому.

Люди вступають до війська з різних причин. Є ті, хто направду не хоче бути жінками, і це — найкращий вихід. Є ті, хто хоче вибратися з гір, і тут вони отримують ліжко та м’ясні страви двічі на тиждень. А є я.

—  Ех, — я знизав плечима. — Хтось мав надсилати додому гроші моїй сім’ї. А ще мій батько за життя був солдатом, тому це, мабуть, у мене в крові.

—  Але ж війна, — сказав Дентон. — Вам не було страшно?

Часом важко визначити, чи чоловік вас ображає, чи то він просто американець. На щастя, тієї миті відчинилися двері, знаменуючи повернення Родеріка, і випала змога перевести питання на нього.

—  Страшно? Агов, Родеріку, нам було страшно в Бельгії?

—  До нестями, — відповів Родерік. Він видавався засмученим, коли зайшов до кімнати, а це запитання, схоже, розвеселило його. — Коли не нудьгували — а це було майже весь час.

—  То ви служили разом? — запитав Дентон.

Я широко всміхнувся.

—  Так, і Родерік добряче здивувався, коли прийшов і довідався, що його розподілили до мого підрозділу. Хоча й уміло це приховав.

—  Я вирішив, що залишу всі компрометуючі деталі нашої юності для шантажу. Та, зрештою, це мені не знадобилося, — він кивнув Дентону. — Я відслужив десь рік-два. Тоді помер батько, і мені довелося покинути армію. Істон був там значно довше.

—  Ти був розумніший, — сказав я. Війна погано вплинула на мої ноги, коліна і віру в людство. А тоді моя сестра вийшла заміж за доброго чоловіка і влаштувала своє життя, і більше не було потреби надсилати додому гроші, тож я відмовився від офіцерського звання. (До речі, коли йдете з армії, ви самі вирішуєте, як іншим до вас звертатися. Родерік повернувся до займенника «він». А я ж, після п’ятнадцяти років у військовій формі, цілковито перетворився на «ка».) — Що дали мені ті додаткові роки, крім болю в плечі та хорошого коня?

—  Плече досі тебе турбує?

—  Ага, — я знизав плечем, промовисто поморщився, вхопившись за нього, й усміхнувся Родеріку.

Дентон звів брови докупи.

—  Вас поранили?

—  Дентон — лікар, — пояснив Родерік. — Почасти саме тому я й попросив його приїхати.

Дентон заперечливо підніс руку.

—  Це далеко не так, — сказав він. — Я пройшов один рік навчання, а тоді Південь надумав відділитися — і мене виставили за двері з пилкою для кісток і клаптем паперу, де зазначалося, що я вмію нею користуватися.

—  Вам було страшно? — запитав я трішки злостиво.

Його очі смикнулися до мене, він розпізнав натяк, і вуса над усмішкою ворухнулися. Я чекав, що Дентон заперечить, але, на мій подив, він відповів:

—  Так, увесь час. Нам дуже часто доводилося ампутувати кінцівки, і я завжди боявся, що пацієнти помруть на столі. Я знав, що більшість із них однаково помре, але почувався значно гірше, якщо вони помирали на моїх очах.

Я скривився. Наша преса далеко не така ласа до брудних подробиць, проте до нас теж доходять похмурі історії про лікарів, які відрізають хворі кінцівки, заливають обрубки віскі й приймають наступного в черзі. Якщо Дентон стикався з чимось хоч трохи подібним, то він не раз пройшов пекло.

—  Ви применшуєте свої вміння, — сказав Родерік. — Я довіряю вам більше за половину паризьких лікарів.

—  Ох, ви кажете це лише тому, що я заливаю всі рани алкоголем, — він повернувся до мене. — Поранення в плече?

—  Мушкетна куля, можете в таке повірити? — сказав я. — Хтось відкопав на горищі дідусів мушкет і вистрелив навмання, коли ми наступали. Мені збіса пощастило, хоча тоді я так не думав.

Дентон скривився.

—  Поцілила в кістку?

—  Залишила тріщину, але не зламала. Перевага бути підстреленим з антикваріату.

Він кивнув.

—  Удача. Наскільки можна вважати удачею отримати кулю.

Родерік почав розповідати про нашого побратима, якому поцілили в «сімейну коштовність», а після війни у нього народилися троє дітей. Це гарна історія. Дентон кривився у належних місцях, ми пили, сиділи біля вогню й ділилися історіями з війни, наче все було цілком нормально і ніхто не помирав у цьому домі.

РОЗДІЛ 3

Коли ми засиділися вже так допізна, що я почав позіхати, Родерік провів мене до моєї кімнати. Цього разу він узяв свічку й рухався повільніше.

—  Дентон образив тебе? — запитав він, щойно ми достатньо віддалилися від вітальні. Я бачив, що він направду непокоївся. — Він хороша людина, але сам знаєш, що в Америці немає клятвених солдатів. Я поговорю з ним, якщо він тебе образив.

Я похитав головою.

—  Усе як завжди. Думаю, за день-два він призвичаїться.

Родерік зітхнув.

—  Вибач. Я знаю, як ти вже від цього втомився.

Я фиркнув. Це втомлювало мене з десяток років тому. А нині я дійшов до цілком іншого стану. Мабуть, уже переступив межу виснаження. І справа тут не так у докторі Дентоні, як у понад десятьох тисячах людей до нього.

—  Я не мав на меті заскочити зненацька ані тебе, ані твого гостя, Родеріку.

—  Ні, ні, — від тремтіння Родерікової руки на стінах застрибали тіні. — Раніше я повівся неґречно. Вибач. Звісно ж, ти захотів приїхати, подумавши, що Меделін... занедужала. Я мав би це збагнути.

—  Ми ж були колись друзями, — відказав я неголосно. — Сподіваюся, досі ними залишаємося.

—  Так. Так, — він повернувся до мене майже енергійно, а я намагався не відсахнутися, побачивши у світлі свічки глибокі тіні, що залягли в його очницях і западинах змарнілого обличчя. — Ми були друзями. Ми є друзями. Ти вів нас у наступи. Ти знав, що треба робити, і робив це. Я... я потребую цього зараз. Я більше не знаю, що треба робити.

—  Ми з усім упораємося. Це не може бути гіршим за ряд націлених на тебе рушниць.

—  Хіба? — Родерік кліпнув. — Це місце... це місце... — Він вказав рукою, в якій тримав свічку. Мої очі простежили за його рухом до місця, де шпалери облізли зі стін, висіли клаптями, оголивши заховану під ними плоть будинку. Вицвілими дошками ширилася пліснява, дрібні чорні цятки, що вкупі скидалися на сузір’я. — Тепер я чую різні звуки, — сказав він. — Усюди. Власне серцебиття. Дихання інших людей, воно скидається на грім. Часом мені здається, що я чую черв’яків у кроквах.

—  Це погади з часів війни, — відповів я, замислившись про власний шум у вухах. — Забагато обстрілів, забагато куль. Ми всі наполовину глухі й чуємо казна-що.

—  Можливо. Та я ненавиджу це місце, — продовжував він наче трохи сонно. — І я дуже боюся. Я ніколи так не боявся під час війни.

—  Тоді ми були молодші, — зауважив я. — І безсмертні.

Він силувано всміхнувся. Вийшло моторошно, тому я відвернувся до запліснявілих шпалер.

—  Може, й так. Але мене лякає це місце. Цей жахливий будинок. Я б радше стояв перед рядом рушниць, навіть зараз. Принаймні той ворог — людина.

Я й гадки не мав, як розуміти цю розмову.

—  Ми з усім упораємося, — повторив я рішуче.

—  Сподіваюся на це. Тепер усе мене лякає, — він похитав головою та розсміявся, і той сміх був такий самий моторошний, як його посмішка. — Я не той солдат, яким був.

—  Жоден з нас уже не той, ким був, — відказав я і пішов за ним до своєї кімнати.

Сніданок подали рано. На буфеті стояли яйця, тост, чорний чай і ще якісь дрібнички. Я взяв три яйця і відразу відчув провину за таке зловживання Родеріковою гостинністю. Чи був якийсь спосіб віддячити йому так, аби це не виглядало як милостиня? Може, принести оленя чи, скажімо, пару куріпок?

Я сів зі своїм чаєм і вмочив тост у яєчний жовток, замислившись, як можна не надто очевидно поповнити запаси комори, коли зайшов Дентон. Я кивнув йому. Він щось буркнув. Не ранкова людина. Жодних проблем, я й сам не такий. Зачекав, поки він наллє другу чашку чаю, і вже тоді перейшов до запитання, яке хотів поставити йому минулого вечора.

—  Чи знаєте ви, що трапилося з Меделін? — запитав я. — У медичному сенсі.

Дентон відірвав від чаю свої заспані очі.

—  А ви з самого ранку не церемонитеся зі словами, еге ж, лейтенанте?

Я почав був вибачатися, та він відмахнувся.

—  Ні, все гаразд. Навіть коли прокинуся, навряд чи знатиму більше, ніж зараз. Істерична епілепсія — певно, такий діагноз їй поставлять у Парижі, хоча від того й мало користі.

—  Істерія?

—  Так. І це, чорт забирай, нікудишній діагноз, — він налив собі чергову порцію чаю і запропонував мені те, що залишилося в чайничку. Я вилив решту собі, хоча на той час чай уже згіркнув. — З істерією те саме, що колись було з туберкульозом. У вас недуга, яку ми, схоже, не можемо вилікувати? Мабуть, туберкульоз. А тепер Кох виявив паличку-збудник туберкульозу, і ми більше не можемо списувати все на нього, тож доводиться визнавати, що люди помирають від якоїсь іншої хвороби, — він відсьорбнув чаю і скривився. — Та в нас іще є істерія, хоча мосьє Шарко  [9] cтверджує, що вона притаманна не лише жінкам, а й чоловікам. Чи відома нам причина? Ні. Чи знаємо ми, як її лікувати? Ні. Можливо, це з десяток різних розладів, зібраних під однією назвою? Майже напевне. Не питайте мене. Я добре володію пилкою для кісток і можу налити бренді вам у горлянку й на обрубок, проте нічого не тямлю в нервових розладах.

—  Дуже дивно, — сказав я. — Меделін ніколи не справляла враження нервової людини. Та й Родерік теж. Хоча він... — Мені пригадалися його вчорашня поведінка, його розмови про страх і жахливий будинок.

Дентон багатозначно кивнув, і я припустив, що Родерік і з ним ділився тими відчуттями.

—  Я не кажу, що ви помиляєтеся, — продовжував Дентон. — Зокрема щодо останнього часу. Але в Меделін точно каталепсія  [10].

—  Каталепсія!

Дентон похмуро кивнув.

—  Важка форма. Вона годинами перебуває в нерухомих позах, і стан її лише погіршується. Останнього разу це було кілька днів тому і тривало майже півтори доби. У неї зникли рефлекси, вона зробилася холодна, як шматок криги, і я ледве бачив на дзеркалі ознаки її дихання.

Я понурився на кріслі. Мабуть, це сталося після того, як Меделін написала мені. Не дивно, що Родерік думав, ніби вона помирає.

—  Я й гадки не мав.

—  Звідки ви могли знати? — Дентон потер вуса долонею. — Це, звісно ж, діагноз симптому, а не причини. А от причина... мені невідома. У неї анемія, і вона мало їсть.

Я оглянув розставлену їжу.

—  Певно, спробую щось вполювати, якщо Родерік не заперечує.

—  Я б і сам спробував, та стрілець із мене кепський.

Я всміхнувся.

—  Ну а я не вмію зашивати людей, яких підстрелили, тому, гадаю, тут усе склалося, — я встав з-за столу й пішов подивитися, з яким спорядженням доведеться мати справу.

І, певна річ, заблукав. Будинок був лабіринтом, а минулого вечора в мене не було нагоди добре його оглянути. Їдальню вдалося знайти, лише йдучи за запахом тостів. Зрештою мені показалася пара жалюзійних дверей, наполовину прочинених, які, схоже, вели на балкон. Можливо, якщо вийду надвір, вдасться визначити, в якій частині маєтку я перебуваю. А якщо не вдасться, може, спущуся вниз і піду до парадних дверей.

Утім, дійшовши до балкона, я побачив, що він був зайнятий.

У денному світлі вигляд Меделін шокував удвічі більше. Її волосся скидалося на безколірну пухнасту, як кульбаба, хмарку, а шкіра видавалася майже прозорою. Коли вона повернулася до сонця, я почасти чекав побачити, як світло пронизуватиме її, наче вітражне вікно, обрамлене кістками замість свинця.

—  Озерце — чарівне, правда ж? — сказала вона, дивлячись на воду.

—  Як і більшість гірських озер, — відповів я, і то була правда, навіть якщо конкретно це озеро не таке. Воно було темне і застояне. «Чарівне» — не те слово, яким я би його описував. Радше «потребує вогню і святої води». Чи можливо взагалі підпалити озеро? Знаю про річку в Америці, яка одного разу загорілася і потрапила до газет у якості кумедної статті про те, що янкі здатні підпалити навіть воду, проте я туманно пригадував щось про застосування певних хімікалій.

—  Любий Істоне, — продовжувала Меделін. — Пригадуєш, як ми разом спускалися до річки і намагалися впіймати рибу?

—  Я пригадую, що впіймав одну, — відказав я, — а твій жахливий кузен... як там ван звали? Себастіан?.. спробував її поцупити.

—  І ти зіштовхнув ван у річку, — вона наморщила носа і захихикала. Я намагався не показувати, як сильно мене шокував звук її сміху. Він був слабкий і тонкий, мовби якась комаха потирала лапками, — геть не такий, як мені пам’яталося.

—  Тоді було значно легше, — сказала Меделін сумовито. — Ми всі були разом. Такі молоді, і здорові, і сповнені надій. Подивись, яка я стала, — вона вказала на своє обличчя і тіло. — Не дивно, що Родерік думає, ніби я помираю, коли в мене такий вигляд.

—  Як ти почуваєшся? — запитав я, скориставшись нагодою.

—  Чи відомо тобі, що інколи я почуваюся доволі енергійною? Знаю, що маю страхітливий вигляд. Моє дзеркало не бреше. Ні, він має слушність. Мені недовго залишилося. Та я не думала, що мені буде так тривожно.

Я вивчав її обличчя. Вона досі була блідішою, ніж це припустимо для будь-якої живої людини, проте на її щоках, худих і впалих, виднілися дві плями рум’янцю. Мене вразила її майже прозора шкіра і відчуття, що якби стояти ближче, можна було би розгледіти кожнісінький крихітний, наповнений кров’ю капіляр. Її очі гарячково блищали, одначе, коли я раніше торкнувся її руки, вона була холодною, як води озерця.

Каталепсія. Анемія.

—  Тобі варто поїхати звідси, — сказав я раптово. — Це місце — нездорове. Нехай Родерік відвезе тебе назад до Парижа. Ми відвідуватимемо театри і музеї, гулятимемо парками і їстимемо лимонне морозиво.

Вона усміхнулася, хоча здавалося, що дивилася не на мене, а радше крізь мене, і всміхалася тому, що бачила десь удалині.

—  Лимонне морозиво. Пригадую його. Ми їли його, коли бачилися востаннє, перед тим як ти дав клятву і став кан.

Насправді я не пам’ятав, що ми їли того дня, та однаково погодився з нею.

—  І поласуємо ним знову.

—  Ах, Істоне, — вона поплескала мене по руці. Її долоня була холодною на дотик — навіть через рукав. — Ти добрий. Але моє місце тут. Я почуватимуся загубленою, якщо не зможу спуститися до озера і сповідатися у своїх гріхах.

—  Які в тебе можуть бути гріхи? — запитав я, намагаючись говорити жартівливим тоном, хоча й не надто вдало. — Ти завжди була бездоганною. Ти ж навіть не допомогла мені зіштовхнути свого кузена в річку.

—  Невже? — вона знову дивилася крізь мене. — Може, я грішу тільки у снах, — вона знову всміхнулася, але усмішка перетворилася на позіхання. — Даруй, любий Істоне. Я втомилася. Краще ненадовго приляжу.

—  Дозволь провести тебе до кімнати, — сказав я, пропонуючи свою руку. — Доведеться показати, де її шукати у цьому величезному будинку-лабіринті, але я проведу тебе.

Вона сперлася на мене. Вона була майже невагома. Я відвів її до кімнати, і вона мовби пропливла крізь двері, ніби земля більше не могла її втримати.

Коли нарешті повернувся до своєї кімнати, перед тим тричі помилившись дверима, які тільки здавалися правильними, я втішився зустрічі з новоприбулим. Врешті приїхав мій ординарець Анґус.

—  Анґусе! — я стиснув його передпліччя. — Ти тут!

—  Ага, — відповів він, свердлячи мене очима. — Нетривала мандрівка свіжими кіньми порожніми дорогами в пристойному стані. Я направду натерпівся. Сер.

Я широко всміхнувся без крихти каяття. До мене Анґус був на службі в мого батька і вже тоді мав багато лукавства, хоч і небагато років. Коли мій батько загинув у бою і я дав свою клятву він зміряв мене, недосвідченого чотирнадцятирічного підлітка з перев’язаними грудьми і тільки-но поголеною головою, поглядом і взяв під своє крило. «Нехай, — сказав він, — милосердний Господь і оберігає дурнів, проте не завадить мати ще одну пару допоміжних очей».

Коли я покинув армію, він пішов зі мною. На той час його борода та вуса повністю посивіли і він міг із прицільною точністю передбачати погоду на основі болю в різних частинах тіла, одначе я виставив би його проти будь-якого знайомого мені молодого солдата, зокрема й самого себе.

Він мав сильний провінційний шотландський акцент, коли йому самому хотілося ним позабавлятися, але міг умить перейти на бездоганну ґаллаційську, тому навіть мені не було відомо, звідки він родом. Анґус ніколи не виявляв бажання повернутися додому. Якось я запропонував йому — і він так образився, що я більше не пропонував нічого подібного.

—  Мені приймати цю кімнату, в яку вас поселили, за вияв неповаги, чи се найкраще, шо в них є? — запитав він.

Я роззирнувся кімнатою. За дня вона мала не кращий вигляд, ніж у світлі свічки. Шпалери здебільшого були на місці, камін працював, але в повітря просочувалася вогкість. Велике ліжко з балдахіном прогнулося, обшарпані штори більше скидалися на марлю. Роздуті двері до Анґусової кімнати застрягали в одвірку.

—  Думаю, це найкраще, що в них є, — відповів я. — І не розпалюй сильно вогонь, гаразд? Навряд чи вони можуть дозволити собі дрова.

—  То он воно шо, — Анґус кивнув. Він допоміг мені зняти піджак і насупився на кімнату. — Похмурий будинок, — сказав він. — Мені не подобається.

—  Мені теж, — мовив я втомлено. — Ти знаєш, що я не марновірний, Анґусе, але готовий закластися, що тут є якесь зло.

—  Ну а я — марновірний, — відказав Анґус, — і точно знаю, шо воно тут є. Се ж очевидно. Одне з тих місць, де чорти танцюють на болотах.

—  Тут немає боліт. Лише вересовище, озеро і божевільна англійка, яка малює гриби.

Він звів брову. Я описав грізну Євгенію Поттер.

—  Ох, із тих! — сказав він, ворушачи жарини й перевертаючи цеглини, щоб їх розігріти. — Одна з тих чудових затятих літніх леді Англії. Якщо треба, вони видеруться на гору і подадуть чай на її вершечку. Ми б значно краще дали собі раду з війною, якби замість солдатів до нас відрядили таких, як вона.

—  То вона не чортиця на болоті?

—  Ну, я ше не бачив її. Усе можливо, — Анґус принюхався. — То, кажете, гриби?

— Так, і ще й вельми огидні. Вона тицьнула в один палицею — і він засмердів, як розрита могила і скисле молоко. А вона казала, що він іще навіть не достиглий!

—  Подейкують, шо гриби виростають там, де ступає диявол, — сказав Анґус. — А також там, де танцюють феї.

—  Як гадаєш, може, їх плутають між собою? Диявол заявляється на бал фей або опиняється в оточенні юрби наївних ельфійок?

Він подивився на мене з-під брів.

—  Не варто жартувати про фей. Сер.

—  Ой, ну добре. Аби лише міг і далі жартувати про диявола.

Він забурчав: по-анґусівськи це означало, що він не схвалював, проте й не надто переймався, щоб мене зупиняти.

—  Селяни не люблять се місце, — сказав він.

Я проїздив через село, але мені воно видалося пересічним. Мало непоганий, але й не надто гарний вигляд. Звичайне село. Схоже на всі інші невеликі села в Руравії, які своєю чергою схожі на невеликі села в Ґаллації, хоча тут на віконницях вирізьблюють квіти, а в нас — ріпу. (Це узагальнене ми. Я ніколи в житті не вирізьблював ріпу.)

—  Не подобається будинок? Чи Ашери?

—  Будинок. Як на мене, вони відчувають до нинішніх власників жалість. Двоюрідний дідусь сера Родеріка, чи від кого він там успадкував сю громадину, продав землю назад людям до того, як по неї прийшли кредитори, тому вони згадують його з любов’ю. Називають його «Наш Ашер». А сера Родеріка — «Молодий Ашер».

—  А Меделін?

Він глянув на мене похмуро.

—  «Та бідолашна дівчина Ашерів».

Я зітхнув. Анґус звів брову.

—  Вона має кепський вигляд, — сказав я у відповідь на неозвучене запитання. — Я розумію, чому Родерік подумав, ніби вона помирає. Припускаю, що так воно і є.

Анґус — людина співчутлива, зокрема до жінок.

—  Ох, бідолашна дівчина, — сказав він щиро. — Хворобливій леді тут не місце. Кажу вам, се місце лихе, навіть без боліт.

—  Це тобі селяни сказали?

—  Ви смієтеся, але так, селяни. Я запитав, кого тут можна вполювати, і вони застерегли мене не робити цього. Сказали, шо тут повно зайців-відьмаків.

—  Зайців-відьмаків?

—  Ага. Вони знаються з дияволом. Застрелите одного — і наступного дня знайдете відьму з кулею в серці.

—  Співчуваю їй. Чи багато в цих краях маленьких бабусь із бородавками отримували кулю в серце? Гадаю, таким належить займатися поліції.

—  Аякже. Можете мені не вірити. Але кажуть, шо зайці тут таки поводяться дивно. Вони забули, як бігати. Чоловік у трактирі розказував, шо якось підійшов до одного, а той просто сидів і витріщався на нього так, наче ніколи раніше не бачив людини.

—  Припускаю, що відьмак уже бачив людей, тож не певен, що це підкріплює твою теорію.

Анґус випростався на весь зріст — невисокий — і набрав усієї своєї гідності, якої мав чимало.

—  Не мені говорити про звички відьом. Але я не полюватиму на тутешніх зайців, се вже точно. І на оленів — теж.

Я звів брову. Анґус, як ніхто, полюбляє ласувати усіма Божими створіннями, тому це скидалося на величезну жертву.

—  То чим же ти займеш свій час?

—  Я, — відказав Анґус, зберігаючи беззаперечну гідність, — планую порибалити.

РОЗДІЛ 4

Отакі справи. Родерік не чекав мене, хай би що воно означало — можливо, те, що він не вважав мене аж таким своїм другом, щоб приходити, коли він мене потребував, або ж не думав, що взагалі мене потребував. Може, й не потребував. Дентон не знав, як мене сприймати. А Меделін... так, помирала. Мені довелося бачити достатньо облич солдатів на порозі смерті, щоб знати напевне. Іноді люди дивують вас, іноді вони виживають, однак є якась особлива восковість людської шкіри, яка вказує, що комусь недовго лишилося у цьому світі. Шкіра Меделін починала набувати такої текстури. Якби наступного ранку я спустився до сніданку і дізнався, що вночі вона померла, мене це не шокувало б. Засмутило б, але аж ніяк не шокувало.

Коли мене опосідає тривога, я люблю гуляти. Сидячи я почуваюся повільним і дурним, а от під час прогулянки щось наче прокидається в моєму мозку. Мені ніколи не хотілося противитися, коли випадало ходити взад-вперед із рушницею на патрулюванні, бо так мені краще думалося. Мріялося навіть, якщо бути чесним. Здебільшого — про закінчення війни, про сценарії, в яких усі мої солдати залишилися живими і неушкодженими. Лише коли нас зупиняв ворожий вогонь і не було змоги вільно ходити, мені ставало важче підживлювати ті мрії.

Мені не дуже хотілося розгулювати коридорами маєтку Ашерів. Обшарпані шпалери, цяточки плісняви... нездорові очі й пасма білого волосся Меделін... нічого з цього мені не хотілося бачити. Тож я прокинувся раненько, осідлав Гоба і вирушив на кінну прогулянку.

Гоб зустрів мене привітніше, ніж зазвичай, — може, тому, що Дентонів кінь у сусідньому стійлі був жахливим співрозмовником, а може, річ у тім, що конюшня надто похмура. Там було чисто і доволі сухо, але панувала та сама понура атмосфера, що й в усьому маєтку.

Повітря на вересовищі було холодним і вогким. За нормальних обставин довколишня тиша могла би видатися мені гнітючою, та порівняно з тим, що ми залишили позаду, тут було відчуття свободи і простору. Туман липнув до поверхні темного озера і збирався у заглибинах на землі, проте Гоб проїздив крізь нього і розривав на шматки, ніби погані сни.

А от мої думки, на жаль, розірвати не так легко. Ашери занедужали, навіть дурень це розумів. Очевидно, що той будинок — геть негодяще місце для хворих. Шкідливі випари, сказала б моя прабабця. Так, надворі 1890 рік, і більше ніхто в таке не вірить. Нині — завдяки доктору Коху — в усьому винні мікроби. Але ж мікроби могли довго жити в будинку, хіба ні? Чи знайдеться у світі достатньо дезінфекційних засобів, аби очистити дім Ашерів?

Отож, чим я міг зарадити?

Цілком зрозуміло, що було неможливо викрасти Ашерів і під дулом револьвера відвезти до Парижа. Меделін не пережила б таку мандрівку. Родерік, мабуть, пережив би, і це пішло б йому на користь, але Дентон би точно заперечував. І вже точно не можна погрожувати людині застрелити її для порятунку життя. Анґус не стримував би свого сарказму, якби я спробував.

Спалення дому Ашерів — нехай це й приваблива ідея — теж передбачало схожі практичні проблеми. Я скривився. Гоб сповільнився, відчувши, як я засовався у сідлі, й запитально відстовбурчив одне вухо.

—  Вибачай, хлопче, — сказав я. — Сьогодні з мене поганенька компанія.

Гобові смикання вухами — кінський відповідник знизування плечима. Коні небагато розуміють про світ, утім, я помітив, що вони часом збіса добре розуміють певних людей. Мули багато розуміють про світ, але значно менше — про людей (а може, їм просто байдуже, що думають люди). Мені згодиться будь-яке пояснення.

Ми їхали полем риссю, оминаючи зграйки смердючих сироїжок. Їх поменшало, коли ми віддалилися від озера, а тоді знову побільшало, коли я повернув Гоба у напрямку маєтку.

Там, де й гриби, інколи можна знайти грізних англійських леді. Першою впадала в око парасолька, а вже тоді — міс Поттер, яка під нею сиділа. У неї на колінах лежав альбом, а сама вона уважно вдивлялася в буру грудку.

Я спустився з Гобової спини і перекинув його віжки через сідло.

—  Стій, — скомандував я. Гоб зміряв мене поглядом, який казав, що то було зайвим, адже на цій покинутій периферії не знайдеться місця, куди б йому хотілося піти.

Міс Поттер обережно промокнула аркуш альбому. Вона малювала зібраними в невеликій бляшанці пігментами, і я бачив, що сторінки альбому надималися хвилями під мазками акварельних фарб.

—  Якщо це не терміново, офіцере, дайте мені кілька секунд, — гукнула вона. — Фарба ще мокра, і я не хочу, аби вона висохла, доки я не закінчу цей етюд.

—  Звісно, не кваптеся, — відказав я. — Нічого настільки термінового, щоб я переривав вашу роботу.

Вона коротко заклопотано кивнула і схилилася над своїми акварелями.

Тимчасово вільний, я неквапом наблизився до озера. Його вода залишалася темною, а поверхня майже нічого не відбивала. Деякі клапті видавалися матовими, мовби й озеро теж вкривалося пліснявою. Будинок скоцюрбився на його дальньому березі.

Я підняв камінець і жбурнув його в один з матових клаптів. Він упав і потонув, вода ледве збрижилася.

Я спробував запустити камінець підстрибом. Перший пройшов непогано і залишив відповідні брижі, а другий камінець вочевидь приземлився на щось драглисте і пішов під воду.

—  Гадаю, це водоростева підстилка, — сказала міс Поттер, зупинившись біля мене. — В озері їх чимало. Як ваші справи, офіцере Істон?

—  Лейтенант Істон, якщо ваша ласка, — відповів я. — Або просто Істон, якщо хоче.

—  Лейтенант, — вона схилила голову набік. Я всміхнувся. Більшість знайомих мені англійок довелося б три дні засипати ворожим вогнем, доки вони погодилися б звертатися до знайомого просто «Істон», і навіть тоді б додавали титул, щойно поряд з’явився хтось інший.

Озерце розлилося в нас під ногами. Геть нерухоме. Мені було звично, що на водоймах такого розміру є бодай дрібненькі брижі, тому ця незворушність мене тривожила. Адже був навіть легенький вітерець, який мав би збрижити воду. Він смикав моє волосся і кружляв у танці зі стрічками на капелюсі міс Поттер.

—  Чи є гриби під водою? — запитав я несподівано.

І пожалкував про сказане, тільки-но слова злетіли з мого язика. Це запитання звучало якось по-дитячому. Одначе міс Поттер так не вважала.

—  Складне запитання. Проста відповідь — імовірно, ми не знаємо про жоден такий вид.

—  Імовірно? — я звернув погляд на неї. Вона трішки насупилася.

—  Імовірно. Мережа грибних міцеліїв не в захваті від цілковитого занурення під воду. Кілька людей вирощували гриби на занурених в акваріуми колодах, але маємо припустити, що гриб уже був на колоді, коли її помістили у воду. А ще... — її насуплений вираз змінився на те, що у випадку іншої жінки можна було назвати скривленими від огиди губами.

—  А ще?

—  Є американець, — сказала вона, вимовляючи те слово неприязно, — який стверджує, що бачив гриби із зябрами в річці на їхньому далекому заході. Проте його свідчення не підтверджені жодним гідним довіри спостерігачем.

Мабуть, страшенно дратувало не мати доступу до організації лише через відсутність правильних статевих органів, коли сумнівної репутації американцю дозволили до неї приєднатися і писати про підводні гриби. Мені траплялися англійки, які відчували щось схоже до військової служби. Одна з них навіть перебралася до Ґаллації і стала клятвеною солдаткою, ще дужче підсиливши кан.

—  Чи є якась причина, чому гриби не ростуть під водою? Окрім міцеліїв?

—  Спори плавають, — просто відповіла міс Поттер. — Вони можуть прибитися до берега, але не здатні опуститися на дно річки, аби там прорости. Це те саме, що вирощувати кокосову пальму на дні океану.

—  Ага.

Вона постукала кінчиком парасольки по камінцях на березі.

—  Тим не менш, їстівні гриби — не єдині гриби. У світі є багато, багато різновидів. Нас постійно оточують хмари їхніх спор, ми їх вдихаємо. Вони наповнюють повітря, воду, землю, навіть наші тіла.

Враз мене почало нудити. Певно, вона прочитала мій вираз, бо на її обличчі з’явилася рідкісна усмішка.

—  Не будьте таким гидливим, лейтенанте. Для пива і вина потрібні дріжджі, так само як і для хліба.

—  Ваша правда. То у воді теж є гриби?

—  О так. Дуже багато. Здебільшого ми виявляємо їх, коли вони починають паразитувати на чомусь іншому. Приміром, на рибі. Є чимало грибів, від яких потерпають власники акваріумів, бо вони утворюють нарости на їхніх рибах. Це не моя спеціальність, та я знаю три-чотири види. Вони переважно спричиняють виникнення шорстких плям, хоча я бачила гриби, що наростають на плавцях риб, ніби пучки вати, або проростають з їхніх ротів чи легень.

—  Яка прикрість, — сказав я.

—  Так, для риб — однозначно. Хоча не певна, що рибам вистачає інтелекту відчувати прикрість. Може, вони просто думають, що гриб — це частина їхнього тіла, а їхні плавці стали більшими.

Я похитав головой.

—  Чи є гриби тут, у цьому озері?

—  Безсумнівно. Утім, щоб їх розгледіти, мабуть, знадобиться мікроскоп.

—  Чи не маєте часом одного з собою, міс Поттер? Може, десь поміж вашими фарбами?

Вона знову всміхнулася, хоча й коротко.

—  Боюся, мікроскоп мені не по кишені. Мушу задовольнятися збільшувальним склом, — вона ще раз постукала кінчиком парасольки так, як хтось стукає ціпком. — Ви, певно, вважаєте мене божевільною через таку одержимість царством грибів, але це захопливий світ. Та ще й важливий. Наша цивілізація побудована на дріжджах.

—  Я аж ніяк не вважаю вас божевільною, — відповів я правдиво. — Я побіжно захоплюся пристрастями інших. Одним із найприємніших антрактів у моєму житті була промова літнього пастуха, у якій він пояснював мені неповноцінність інших видів овець, а от гриби — це тема для широкої публіки.

—  Висока похвала, — вона заховала за долонею в рукавичці здавлений смішок. Хотілося б мені повторити для неї промову про «личинок у сечі та на їхній шкурі!», але здалося за краще не псувати стосунки з грізною міс Поттер. Натомість мій погляд помандрував на інший берег і зауважив бліду білу фігуру, яка вийшла з невеликих дверей біля озера. Меделін? Це мала бути вона, хіба що хтось зі слуг носив біле.

Фігура повільно рушила до води, не зупиняючись, аж доки дійшла до краю берега. Мені не вдавалося розгледіти, чи вона торкалася озера. Однак з’явилося нестримне бажання застрибнути на Гоба і мчати галопом туди, аби завадити їй торкнутися води. Адже мокрі ноги не підуть на користь її стану.

Адже та вода нікому не піде на користь, байдуже, який у людини стан. Але що я міг вдіяти?

«Анемія», — сказав Дентон. Лікували анемію, наскільки мені відомо, ситним червоним м’ясом. А в домі Ашерів такої цінності було дуже мало.

Мені не було відомо, як вилікувати каталепсію, а от із червоним м’ясом змога підсобити була. Єдина притичина — як запхати його до комори.

Я попрощався з міс Поттер, перед тим зупинившись похвалити її малюнки. Вона вміло відмахнулася від компліменту.

—  У мене виходить непогано. Та ви не бачили робіт моєї племінниці Беатрікс. Удвічі талановитіша, та ще й має мистецьке око. І дуже приємний мені інтерес до мікології.

Я осідлав коня і повернувся до будинку, видивляючись Анґуса, щоб він допоміг втілити мій план.

—  Тому ми скажемо, що це ти її застрелив, — наполягав я, коли ми того вечора підійшли до маєтку.

—  Чорта з два, — відповів Анґус. — Я готовий затулити вас собою від кулі, як колись вашого батька, але, побий мене грім, я не дозволю ганьбити свої стрілецькі вміння перед сим франтом.

—  Він не франт, він — Родерік. Ми всі разом не раз наклали в штани в одному окопі.

—  Тепер він — лорд Ашер, і мені начхати, скільки лайна ми пережили разом, — я не братиму на себе сю провину.

Я вдихнув повітря для продовження суперечки, але він додав:

—  І се я вів переговори, хіба нє?

Я зітхнув. Його акцент робився відчутнішим, а це ніколи не віщувало нічого доброго.

—  Добре, добре. Ходи зі мною і поводься переконливо.

То був сміховинний план, однак доволі простий. Я зайшов до вітальні й побачив Родеріка, який самотою сидів за фортепіано і знічев’я натискав клавіші.

—  Родеріку, — сказав я, — боюся, маю в дечому зізнатися.

Він подивився на мене, його вицвілі брови зійшлися докупи.

—  Зізнатися? Ти про що?

—  Ну, ти знаєш, що ми з Анґусом сьогодні по обіді ходили на полювання.

Він кивнув.

—  На птахів, так.

—  Ну... — тягнучи час, я глибоко вдихнув, і таки сказав: — Родеріку, я підстрелив кляту корову.

Родерік витріщився на мене спантеличено.

— Я казав кан, шо то ніякий не олень, — додав Анґус із різкішим, ніж зазвичай, акцентом. — Чи послухав мене ка? Мене, того, хто навчив кан стріляти ше дитиною?

—  То одна з цих тутешніх маленьких бурих! — продовжував я роздратовано. (Мені не довелося вдавати роздратування, бо Анґус усе перебільшував.) — Вони такого самого окрасу як олені, а ця була невелика і стояла, опустивши голову...

—  Олень не міг мати таких стегнових кісток! А хіба я не вчив вас ніколи не стріляти, доки чітко не звидите свою ціль? Якби ви були новобранцем, я за таке надер би вам вуха. Краще так, ніж ви б уколошкали людину!

—  І все ж, я не вбив людину, — відповів я холодно. І повернувся до Родеріка. — Я заплатив власнику корови вдвічі більше її вартості, та мені дуже шкода, якщо через це у тебе виникнуть проблеми з твоїми людьми. Я направду думав, що то олень.

Анґус щось буркнув у свої вуса. Родерікові губи почали смикатися, він струснув плечима.

—  Отож, — сказав я, кинувши Анґусу суворий погляд, — за день-два отримаємо доставку від м’ясника.

—  Від м’ясника? — запитав Родерік високим здушеним голосом.

Я зсутулився. Анґус замахнувся рукою в мою потилицю.

—  Ну а ше я вчив кан: тре їсти те, шо сам застрелив! Ви ж не франт, аби полювати на маленьких тваринок для розваги — перепрошую, лорде Ашере — і залишати бідолаху там, де вона впала!

—  Він змусив мене випатрати корову, — сказав я Родеріку.

На цьому мій давній друг уже не витримав. Він вибухнув сміхом і припав до фортепіано, прикладаючи руки до грудей і хапаючи ротом повітря. Я своєю чергою схрестив руки на грудях і не зміг втриматися від усмішки.

—  Анґусе... — сказав Родерік, нарешті заспокоївшись. — Анґусе, старий чортяко, ти геть не змінився. Випатрати корову! — він знову розреготався.

—  Я йду, — озвався я, зібравши всю свою гідність, — змивати корову зі своїх чобіт. І штанів. І решти свого тіла, — я гордо рушив до дверей, залишивши Родеріка лежати на фортепіано. Анґус пішов за мною, бурмочучи негативні коментарі про те, як я випатрав корову, що, маю офіційно зазначити, мені вдалося зробити цілком пристойно.

—  Фух, — сказав я, коли ми відійшли на безпечну відстань. — Усе пройшло добре.

—  Ага, сміх піде йому на користь. А гарний шмат яловичини піде на користь вельмишановній леді, — Анґусів акцент повернувся до звичного стану. — Непоганий план.

—  То був збіса дурний план, — відказав я, — але він зробив свою справу. Я не міг просто замовити сюди доставку шматка яловичини.

—  Шкода, що не вдалося отримати молодшу, — відповів Анґус трохи сумовито. — Та корова, яку вони нам продали, буде жорстка, як чобіт.

—  Ми жуватимемо той чобіт зі щасливим серцем.

—  Ще б пак.

За вечерею мені довелося наслухатися чимало насмішок від Родеріка з Дентоном, але стерпіти їх було нескладно, бо вони веселили Меделін.

—  А оце, — сказав Родерік, вказуючи на курку на столі, — ніякий не олень, Істоне. Мав це сказати, аби не було жодних непорозумінь.

—  Твоя правда.

—  І я теж не олень.

—  Ні, звісно ж, ні, — я закотив очі на Меделін. — Олені — це ті, що мукають.

Вона захихикала. То був той самий слабкий сміх немічної людини, проте він був щирий, і вже цього мені було достатньо.

Вона пішла рано, ще навіть не стемніло. У мене була надія, що тільки-но м’ясник доставить нам принесену в жертву корову, Меделін їстиме вдосталь м’яса і їй стане краще. Я теж рано пішов спати, виправдовуючись утомою після пригоди з коровою.

Та дві години по тому сон усе ще не йшов до мене. У голові усе крутилися слова власника корови, які він сказав мені того дня. Було би розумно просто викинути їх з голови, одначе вони причепилися, ніби вія в кутику ока — дрібниця, яка, проте, не давала спокою.

Ми завершили розбирати тушу — попри всі мої скарги на патрання, у мене була допомога, адже корова значно більша за оленя, — і фермерові сини тачками повезли м’ясо до м’ясника. Фермер зі старшим сином, майже копією батька, стояли біля мене і спостерігали.

—  Молодий чоловіче, — озвався колишній власник корови і зупинився.

Я не завдавав собі клопоту виправляти його. Зрештою, не так уже й неприємно, коли плутають із чоловіком, а не жінкою. Може, тому, що ніхто не намагається поцілувати вашу руку чи заборонити вам вступ до Королівського мікологічного товариства. Мені знайомі люди подібного штибу, респектабельні чоловіки, які рухаються по тій самій геохронологічній шкалі. Я чекав.

—  Ви не цураєтеся роботи, — продовжив нарешті фермер, киваючи на залишки корови.

Я всміхнувся.

—  Нехай я й зупинився в маєтку але я не дворянин. Я не звик лежати без діла і їсти очищені від шкурки виноградини.

—  Гмм, — він зміряв мене пронизливим поглядом. — Ваш ординарець гарно про вас відгукується. Анґус.

То було приємно, та я сумнівався, що фермер відвів мене вбік, щоб лише передати Анґусову похвалу. Я продовжував чекати.

—  Казав, що ви говорили про полювання на зайців.

—  Я думав про це, — зізнався я. — Корова не була моїм першим вибором, і я вдячний, що ви погодилися нам її продати, — а ще я був вдячний, що Анґус знайшов цього чоловіка, який, за його словами, не з пліткарів і подбає, аби інформація про мою таємну угоду про купівлю яловичини для Ашерів не дійшла до Родерікових вух.

Він відмахнувся від моєї подяки і знову замовк. Я роздивлявся поле, воно мало значно здоровіший вигляд, ніж земля довкола маєтку. Чулося сюрчання комах у траві, пурхання пташок поміж низенькими кущами.

—  Зайці біля озера моторошні.

Я схилив голову набік.

—  Анґус казав, що чув про таке. Що вони поводяться неприродно, — я вирішив не згадувати зайців-відьмаків, щоб він, бува, не подумав, наче я глузую з нього.

Нарешті заговорив його син:

—  Тут вони не такі химерні. Та з наближенням до будинку вони стають дивними.

—  Дивними? — запитав я. — У якому сенсі?

—  Не тікають, — відповів син. — Якщо й рухаються, то повільно. Якось підійшов до одного, і коли він таки зрушив з місця, складалося враження, що він не знав, як працюють його лапи. Кілька разів падав.

—  Скидається на якусь хворобу, — припустив я. Будь ласка, Боже, нехай це не буде спалах сказу, тільки цього нам бракувало.

—  Це не сказ. Скажені зайці не стежать за вами, — фермер тицьнув у мене пальцем. — А ці стежать, постійно. Не так, як інші зайці, що стежать за вами й тікають, щойно ворухнетеся. Ці наближаються до вас і пильно дивляться. Моя дружина якось бачила тут одного: він підійшов до худоби, стояв і витріщався на неї. За тим, як він рухався, вона зрозуміла, що то один із тамтешніх.

Я хитався на підборах, спантеличений несподіваним потоком слів.

—  Одного разу я пішов за таким, — сказав син. — Він рухався доволі впевнено, а тоді перечепився, упав і почав хвицати лапами. Помітивши перешкоду, він зупинявся і думав, як її здолати. Він не завжди стрибав, часом просто переходив канаву. А я продовжував іти за ним: хотів побачити, куди він прямував.

—  І куди він прямував? — запитав я.

—  Не знаю, — відповів син. — Дістався озера і впав у нього. Мовби не міг докумекати, як плисти. Просто лежав на дні і тонув на глибині трьох дюймів.

То були химерні розповіді, та я нічим не міг тут зарадити. Якщо якась дивна хвороба косила місцевих зайців, це робота радше для ветеринара, аніж ветерана.

Коли мені вдалося заснути вже наполовину — і навіть наблизитися до поділки у три чверті, — почулося рипіння дошки в коридорі. Його можна було б і не помітити, лишень за мить рипнула друга дошка, відразу біля попередньої, а це означало, що той, хто рипів дошками, рухався направду повільно.

Хтось крався коридором. Я катапультувався до свідомості й потягнувся до револьвера на приліжковому столику.

Дехто спить із зарядженим револьвером під подушкою, і я не маю що на це відповісти, хіба що я сам нізащо не погодився б ділити з такими людьми ліжко. У дев’ятнадцять років, побувавши в кількох битвах і вважаючи себе загартованим та практичним, я теж спав із револьвером під подушкою. Так тривало до однієї ночі, коли клята штуковина вистрелила мені під вухом. Якби я спав головою на іншій частині подушки, то, мабуть, зараз не розповідав би вам цю історію, але тоді я залишився неушкодженим. Подушка розірвалася хуртовиною пір’я, а куля поцілила в лампу і загрузла у дверях шафи. Мені вистачило розуму забрати свою валізу, перш ніж мене викинула на вулицю господиня, яка кричала на мене цілісіньких п’ять хвилин. На жаль для неї, я цілком оглух, тому прослухав усі нюанси її промови, проте її жест рукою говорив сам за себе. Найпевніше, шум у вухах залишився у мене після того епізоду, тож не можу звинувачувати в цьому нікого, крім самого себе.

Я трішки прочинив двері і визирнув в обидва боки. Нікого... хіба що побіжно мені здалося, що я побачив білу фігуру, яка зникла з виду за рогом.

Як я вже казав вам, читачу, моя чутливість — десь на рівні болота. Мені не спало на гадку, що то могла бути галюцинація або що я міг побачити привида. Хтось ходив уночі коридорами, і той хтось мав бути справжнім і живим.

Утім, з урахуванням усього сказаного, маю визнати: щось таки лоскотало мені нерви, бо нащо тоді я пішов слідом із зарядженим револьвером у руці? Найімовірніше, це хтось зі слуг. Слуги весь час на ногах, дбають про те, аби у всіх були начищені черевики й наготовані дрова в камінах. Погоджуюся, донині я бачив тут тільки одного слугу, але припускав, що їх було більше. То чому я відразу вирішив, що то якийсь непроханий гість?

Я рухався так покрадьки, як тільки міг, та виходило не дуже. Чорні дошки рипіли і позіхали під моїми ногами. З таким самим успіхом можна було би найняти духовий оркестр, щоб він зіграв мені похідний марш. Я звернув за ріг, але там нікого не було.

Уздовж коридору тягнулися двері, а в кінці були сходи на нижній поверх. Та людина могла піти будь-куди. Я напружився, прислухаючись до рипіння дощок, а натомість на мене накотила чергова хвиля шуму і дзвону у вухах. (Прокляття, сам винен. Занадто сильно прислухаюся, напружую не той мускул у щелепі — і щоразу те саме. Здавалося б, до цього часу я вже мав би навчитися.)

Дзвін стихнув. Я постояв у темряві з націленим на порожнечу револьвером, а тоді, крадучись, повернувся до ліжка, почуваючись справжнім дурнем. 

РОЗДІЛ 5

Наступного дня я спав допізна. Розбирати корову — то вам не жарти. Я осідлав Гоба й поїхав на прогулянку і до мене приєднався Дентон на своєму мерині, який скидався на розжирілу канапу з вухами. Я мав приємність відрекомендувати Дентона грізній міс Поттер, що якраз збирала відбитки спор гриба.

—  Ах, — сказала вона і подалася вперед, спираючись на згорнуту парасольку. — То ви доктор?

—  Медицини, але, боюсь, не мікології, — відповів я. Дентонові вистачило манер показати присоромлений вираз. Міс Поттер великодушно вибачила йому і його помилку, і лиху вдачу народитися в Америці з її фальшивими заявами про підводні гриби.

—  Ви тут, щоб лікувати Ашерову сестру? — запитала вона.

Якщо Дентона й здивувала швидкість, із якою в цих краях ширилися плітки, він цього не показав.

—  Попри всі мої старання, — відповів він, — це в Божих руках, не в моїх. А може, й навіть не в Його.

Якщо таке нешанобливе ставлення до Бога й шокувало її, міс Поттер не подала виду. Вона похмуро покивала і змінила тему. Певна річ, вона перевела її на гриби, та я охоче прийняв цю зміну. Дентон і собі забажав демонстрації смердючих сироїжок, і цього разу я відійшов на чималеньку відстань і тримав коней.

Жоден актор пантоміми не зміг би зіграти краще: міс Поттер, непохитна, Дентон, який задкує і розмашисто затуляє рукавом обличчя, наче в нього хлюпнули кислотою. Я добряче насміявся.

Уже коли підводив до них коней, по тому як сморід розвіявся, я побачив у траві зайця.

Я подивився на нього, а той — на мене. Він видавався цілком пересічним зайцем, тобто напівголодним і з витрішкуватими помаранчевими очима. Якщо він і потерпав від якоїсь химерної недуги, на вигляд цього не скажеш.

—  То ти у нас відьмак? — напівжартома запитав я тварину.

Я не чекав відповіді й не отримав її. Заєць підвівся на задніх лапах, передні притиснув до грудей і просто спостерігав за мною.

—  Біжи, геть, — сказав я, махаючи на нього рукою. — Поки я не забув, що пообіцяв Анґусу не полювати на зайців.

Він не рухався.

Я тупнув ногою. Він однаково не рухався.

Звісно, всі березневі зайці несповна розуму, але тоді був не березень, а їхнє божевілля зазвичай проявляється активніше: вони стрибають, боксують і гасають на всі боки. А цей сидів так нерухомо, що якби вітерець не ворушив його хутро, я міг би подумати, що він неживий. Він навіть не смикав вухами. Не було помітно також, аби він бодай разок кліпнув.

Я ступив кілька кроків до нього, і він нарешті ворухнувся, але не так, як інші чотирилапі тварини, котрих мені доводилося зустрічати. Він виставляв уперед одну лапу й мовби підтягував до неї своє тіло, а далі виставляв іншу. Тоді переставляв одну задню, вирівнювався і підтягував іншу. Він скидався на людину, яка видирається на скелю, от тільки робить це на поверхні землі. Нарешті він розвернувся, знову сів і вирячився на мене.

—  Ти геть не маєш страху, зайцю? — запитав я.

У його незмигному помаранчевому оці не було відповіді.

Перш ніж я встиг зробити щось геть необачне, як-от застрелити його — а ця думка починала формуватися у моїй голові, — з’явилися міс Поттер із Дентоном.

—  Говорите самі до себе, Істоне? — запитав Дентон.

—  Говорю до зайця, — відказав я, вказуючи на тварину, та коли озирнувся, зайця вже не було.

М’ясник дотримав свого слова, і того вечора наш стіл прикрасила перша порція яловичини. Як і передбачав Анґус, м’ясо було жорстким, як чобіт, але кухарці вдалося приготувати з нього суп, і мені було приємно помітити, що Меделін з’їла його більше, ніж курки, якою ми харчувалися кілька попередніх днів.

Анґус щось буркнув, коли я зайшов. Він видавався сердитим, навіть за анґусівськими мірками.

—  Не пощастило нічого впіймати?

—  Ох, пощастило, ага, якщо це можна так назвати, — відповів він. Його вуса настовбурчилися, як голки розлютованого їжака. — Упіймав гарну рибину. Лишень вона виявилася не такою вже й гарною.

—  Щось я заплутався, Анґусе.

—  З неї витікало якесь багно, — сказав він. — Спочатку подумав, що то риб’яче лайно, а тоді прикинув, що то з неї вилазили тельбухи.

—  Святий Боже, чоловіче, що то в тебе за гачки, які розпорюють рибу?

—  Мій гачок, — відповів він з почуттям власної гідності, — був там, де й мав бути — у роті рибини. Я закинув вудку як належить і правильно її витягнув. Я розрізав рибину, і всередині вона вся була забита чимось схожим на слизьку повсть, а ще з її заду стриміла мотузка.

Це звучало вельми огидно, про що я і сказав Анґусу.

—  Так, — погодився він. — Щось коїться з клятою рибою. Я впіймав другу — і що ви думаєте побачив усередині?

—  Слизьку повсть?

—  Багнюку, — він схрестив руки на грудях.

—  Почнімо з того, що риби — це маленькі слизькі чортяки, — почав був я, але Анґус націлив на мене свій нищівний погляд і вуса, тому я замовк. Анґус міг відрізнити звичайний слиз від чогось дивного. Мені пригадалася розповідь міс Поттер про гриби, які нападають на рибу в акваріумі. — Можливо, це гриб. Якщо хочеш, можу запитати про це міс Поттер. Або можеш сам її запитати. Наскільки мені відомо, вона — єдина англійка, яка прочісує ці місця у пошуках грибів.

—  Ми якось махали одне одному, — сказав Анґус. — Я не хотів турбувати її, а вона не хотіла турбувати мене.

—  Махали, оце так! Від англійки це майже те саме, що міцно потиснути руку. Зі мною вона зволила заговорити лише тому, що я збирався тицьнути палицею гриб.

—  Милосердний Господь оберігає дурнів. У вашому випадку, Він, схоже, посилає на допомогу випадкових англійок.

—  А я думав, що Він послав тебе.

—  Молодь — за вами треба приглядати двом людям.

Мені сяйнула думка.

—  Ти ж не їв рибу, правда?

—  Святий гнівний Христе, ну звісно ж, ні. Ви маєте мене за недоумка?

Часом мені бракує тактовності, проте вистачило розуму не відповідати на це запитання.

—  Ніколи, — сказав я і пішов до своєї спальні, залишивши Анґуса бурмотіти й ремствувати про зайців-відьмаків та рибу на мотузках. (Я думав розповісти йому про свою зустріч із зайцем, але що я міг сказати? Він якось химерно на мене дивився? Він дуже моторошно рухався?)

У кімнаті було холодно, тому я лежав частково вдягнений, коли знову почув тихе рипіння дощок: хтось проходив біля моїх дверей. Цього разу я зірвався з ліжка і, начхавши на потайливість, рвучко відчинив двері.

Ага! Біла фігура тільки-но зникла. Я схопив свічку і помчав за нею, добіг до повороту, за яким її вчора загубив, і побачив у темряві бліду примарну постать. Вона не заходила в жодні двері, а цілеспрямовано йшла до сходів.

Фігура в білому, подумав я. Не слуга, хіба що Родерік видав своїм слугам схожу на поховальний саван форму. Вона не мала свічки, але човгала вперед, по-дивному затримуючи кроки, та однаково рухалася доволі швидко, не зважаючи на темряву.

Вона ніяк не відреагувала на моє наближення. Вона вже спускалася сходами, коли мені нарешті вдалося її наздогнати і роздивитися заховані під примарною блідістю риси. Біле волосся, біла тканина, що спадає додолу, бліда, аж майже прозора шкіра...

—  Меделін? — запитав я.

Вона була вдягнена в нічну сорочку з короткими рукавами. До того моменту я не усвідомлював, як сильно вона схудла. Сорочка висіла на ній, і виріз, який міг би вважатися скромним на жінці пишніших форм, опускався нижче її ключиць. Рукави видавалися надто широкими, крізь їхні отвори проглядали ребра. Я молився, щоб то через гру тіні вони так виразно випиналися під її шкірою.

Вона ступила ще один непевний крок униз, її руки безвольно повиснули вздовж тіла. Її очі були розплющені, вона водила ними з боку в бік, хоч мені й не вдавалося визначити, чи вони щось бачили. Невже вона ходила уві сні?

—  Меделін... — Я роззирнувся в надії, що більше ніхто не прийде сюди і не побачить її в самій нічній сорочці. Тільки не Дентон чи — тим паче — Анґус. — Меделін, ти чуєш мене?

Вона не відповіла. Здоровий глузд підказував, що не можна будити сновиду, але той здоровий глузд не враховував, що ця жінка розгулювала в темряві будинком із поганенькою підлогою, одним зруйнованим крилом і балконами на висоті тридцяти футів над озером, із яких можна шубовснути прямісінько у воду.

—  Медді, прошу, прокинься.

На цих словах вона подивилася на мене, хоч я не міг сказати напевне, чи бачила вона мене, а чи дивилася крізь мене. Меделін стиснула губи і видала звук, почасти схожий на свист, а почасти — на запитання.

—  Хтооо?..

—  Це Істон, — сказав я, хоча й не був певен, чи говорила вона до мене, а чи їй просто щось снилося. Вона ступила ще один крок. Я вхопив її руку і ледь не впустив. Її шкіра була не теплішою за повітря, і якби не знав, що вона жива, то подумав би, що торкнувся мерця. Може, тому я гукнув різкіше, ніж хотів:

—  Меделін!

Вона перечепилася. Я стиснув її руку, аби втримати її на ногах, відчуваючи під пальцями тендітну шкіру. Боже, а якщо у неї залишаться синці?

Я глянув на свою долоню на її руці й пережив черговий шок.

Як часто ви звертаєте увагу на тоненьке волосся на жіночих руках? Майже ніколи. Можливо, для жінок, які мають особливо густе і темне волосся, це й проблема, та мене ця тема вже чимало десятиліть не турбувала, а моя сестра ніколи про це не говорила. А в дуже старих людей волосся на руках, схоже, взагалі зникає.

У Меделін воно було яскраво-біле, кольору волосся на її голові, таке саме повітряне і тонке. Порівняно з ним її шкіра здавалася рожевою. На її тлі моя рука видавалася неймовірно засмаглою, а білі волосинки здіймалися над нею, ніби якийсь різновид блідих водоростей.

—  Ходімо, — сказав я, намагаючись приховати свій страх. — Ходімо, повернемося до твоєї кімнати. Тут надто холодно, — я подивився під ноги й побачив, що вона боса. Мої власні капці не надто рятували від холоду, яким тягнуло від кам’яних сходів. Я навіть не міг уявити, які в неї, певно, крижані ноги. Я міг би взяти її на руки і нести, але боявся, що зроблю тільки гірше. — Ходімо, Медді.

Вона видихнула щось схоже на слово, але я не розчув його. А тоді побачив у світлі свічки, як її очі закотилися, і подумав, що вона зараз упаде. Я спробував упіймати її вільною рукою, та вона випросталася і сказала:

—  Родерік?

—  Ні, це Істон.

—  Ох... — Меделін кліпнула великими за такого освітлення очима. — Ох, так. Звісно. Вітаю, Алексе, — вона піднесла тендітну руку до обличчя.

—  Ти ходила уві сні.

—  Справді? — вона роззирнулася. — Я... так, звісно, мабуть, мені щось наснилося.

—  Відвести тебе до кімнати?

Вона подивилася на сходи.

—  У цьому немає потреби.

—  Будь ласка, — сказав я. — Щоб я не хвилювався. Тут холодно, і я всю ніч не спатиму від думок, що ти заледеніла, а вранці тебе знайдуть схожою на одну зі скульптур Парфенону.

Вона легенько засміялася, як я й хотів.

—  Сподіваюся, не на одну з безголових.

—  Якщо впадеш зі сходів і твоя голова розіб’ється, я не винен. Ходімо, — я взяв її під руку й обережно повів сходами нагору.

Вона пішла, неохоче, озираючись назад.

—  Справді, Алексе, я в порядку. Вибач, що потурбувала тебе.

Я перехопив її погляд і помітив щось дивне та скрадливе у її виразі. Трішки міцніше притиснув до себе її руку, охоплений диким страхом, що вона може несподівано вирватися. Але я довів її до дверей кімнати, і весь цей час вона трималася біля мене.

—  Варто попередити твою служницю, що ти ходиш уві сні, — сказав я, відпустивши її.

—  Мою служницю... так... — вона перепливла через поріг у темряву. Мої власні ноги і серце обважніли, поки я йшов до своєї спальні.

Ніяк не виходило заснути. Враз повітря, хоча й було прохолодне, зробилося щільним і задушливим. Мені уявилося, що балдахін довкола ліжка — це величезні грибні «зябра», які сиплють мені на обличчя невидимі спори. Брр. Не дивно, що Медді ходить уві сні.

Я відсмикнув одну частину балдахіна і намацав свій халат. Може, трохи свіжого повітря піде мені на користь. Міс Поттер послужливо пояснила, що повітря наповнене спорами грибів, та якщо не доведеться бачити їх, зможу спокійнісінько це ігнорувати.

Я відчинив двері й рушив до балкона в кінці коридору, що виходив на озеро.

Озеро повнилося відображеннями зірок. Його дивна вода додавала їм блідо-зеленого відтінку, ледь-ледь поблискуючи, поки я дивився, — певно, від брижів. Хоча навряд те страхітливе озеро навмисне брижилося, коли я на нього дивився. Я перевів погляд угору, подалі від води, сподіваючись знайти розраду в знайомих сузір’ях.

Та зірок не було.

Здається, я витріщався з хвилину, поки отримана інформація повільно проникала в мій мозок. Тієї ночі темно-сіре небо затягнуло хмарами, поміж них лиш ледь визирав окраєць місяця.

Я опустив очі — на повне зірок озеро.

Якось — на кораблі в Середземному морі — мені випало побачити, як вода мерехтіла тисячами блакитних світляних цяток. Планктон, пояснив мені старший помічник капітана. Біолюмінесцентний планктон. Коли він пішов, один з матросів сказав:

—  Не слухайте його, сер. То в морських глибинах світять ліхтарями мерці.

Світіння в озері нагадувало світіння в морі, хоча й було зелене, а не блакитне. Сотні поодиноких світляних цяток без будь-якого видимого джерела походження. Мерехтливий планктон? Чи буває такий в озерах? Я й гадки не мав. Можливо, міс Поттер знала.

Я стиснув край балюстради. Роздивляючись воду, я почав розпізнавати певну схему світіння. Тьмяні зблиски були послідовністю, а не просто рухом води. Цятка спалахувала і гасла, те саме робила наступна, і складалося враження, наче світло стрибало вздовж якогось маршруту. А тоді все починалося спочатку.

Здавалося, те світло окреслювало численні пласкі нерівномірні шматки чогось по краях води. Я подався вперед, зазираючи вглиб озера, і мені привиділося, що там таки щось було і те щось відбивало світло трішки по-іншому, ніж решта води, хоча це мала бути прозора речовина. Шматки скла? Чи желатину? Що робило деякі частини водної поверхні матовими за дня?

Місяць визирнув з-за хмари, та мерехтіння не згасло. Навпаки, світляні цятки зробилися яскравішими і замиготіли ще жвавіше. Водорості, байдужно кинула міс Поттер. Чи мали водорості листя з желатину, яке увиразнювалося на світлі?

Світіння в Середземному морі було красиве. Може, якби побачити тутешнє з корабля, воно теж би здалося мені красивим. Проте в паскудному темному озері, на похмурій занедбаній землі воно було хіба черговим проявом непривабливого. Можливо, саме воно й було причиною недуги Меделін. Вона занурювала ноги у воду, а хіба самому Богу відомо, яку отруту ті світляні цятки виділяли в озеро.

Я відвернувся. Озеро за моєю спиною продовжувало пульсувати і танцювати у світлі стривоженого окрайця місяця.

РОЗДІЛ 6

Наступний день видався хорошим. Я кажу це, бо він різко виділявся на тлі всіх інших. Будинок залишався вогким та темним і розвалювався довкола нас, Медді з Родеріком усе ще мали вигляд двох покійників, що наближалися до могили, а Дентон досі не визначився, чи варто йому підводитися, коли я заходив до кімнати, проте... день був хорошим. Родерік грав на фортепіано, і ми фальшиво співали разом. Голос Медді звучав ледь чутно, а я сам міг прогорланити хіба приспів «Ґаллація житиме», якщо хтось інший проспіває решту тексту після п’ятого куплету. Дентон не знав більшості наших пісень, а ми не знали жодної його пісні. Та це не мало значення. Він співав щось про тіло Джона Брауна, і я запам’ятав достатньо слів, щоб у відповідні моменти викрикувати «Слава, слава, алилуя!».

Маю сказати, що Родерік грав пречудово. Коли ми вже втомилися спотворювати відомі пісні, він перейшов до драматичних творів знаних композиторів. (Моцарта? Бетховена? Мене не питайте. То була музика, вона звучала як дан-дан-дан-ДАН, що ще ви хочете від мене почути?)

Було весело. Люди одержимі щастям і радістю, але веселощі дарують не менше задоволення і зазвичай обходяться дешевше. Ми веселилися. Медді сміялася і плескала в долоні, її щоки порожевіли. Я достобіса сильно сподівався, що так на неї діяла яловичина, нехай навіть кухарці доводилося відбивати м’ясо гарматними пострілами.

Медді пішла спати, і я відкоркував пляшку лівриту. Ліврит — унікальний ґаллаційський напій, а це означає, що він так само унікально жахливий. Він дуже схожий на горілку, лишень горілці було б соромно визнати їхню подібність, адже ліврит підсолоджений морошкою, яка росте в горах. Правду кажучи, таке поєднання може непогано смакувати, а такого допустити ми не можемо, тому додаємо ще й лишайники. Виходить напій, що спершу скидається на сироп, далі робиться гірким і обпалює вам горло й нутрощі. Насправді ніхто його не любить, але за традицією ліврит готують вдови, аби заробити собі на життя, тому всі його п’ють, бо ж не можна дозволити бідолашним літнім леді померти з голоду, якщо натомість вони можуть видиратися на гори і зішкрябувати зі скель лишайники.

Кожен знайомий мені ґаллаційський солдат має при собі бодай одну пляшку лівриту. Цей напій нагадує нам, що ми — частина великої і славної традиції, коли люди вчиняють шляхетно, щоби прислужитися країні, яка не здатна знайти своє гузно навіть із малою в обох руках. Оскільки я офіцер, то ношу з собою три пляшки — на той випадок, якщо мені трапиться якийсь жалюгідний дурень, що вижлуктив свою єдину пляшку.

Ми підняли тост за Ґаллацію і Руравію, і Дентона ледь не знудило, а ми з Родеріком посміялися з цієї цілком звичної реакції на ліврит. Далі ми підняли тост за Америку та смакові рецептори, які того дня втратив її син. А потім випили за низку інших речей, серед яких — врода Медді, полеглі побратими та глупство армій.

Тоді розійшлися вкладатися спати, а той день виявився останнім відносно нормальним днем у маєтку Ашерів.

Я тільки-но сів на ліжко зняти чоботи, коли почув рипіння дощок за дверима. Невже справді так пізно? Ми пиячили кілька годин — якраз достатньо, щоб Медді заснула і знову почала ходити вві сні. Я запхав ногу назад у чобіт і відчинив двері.

—  Ох, — сказав я, спантеличений. — Це ви.

Дентон дивився на мене дещо здивовано.

—  А ви чекали когось іншого?

—  Подумав, що це Меделін, — запізно до мене дійшло, як це, мабуть, прозвучало — ніби я чекав, що вночі Медді навідається до моєї кімнати. — Побачив учора, що вона ходить уві сні.

—  Справді? — Дентон насупився. — Я цього не знав. Родерік щось згадував про її прогулянки коридорами, але я подумав...

—  Знаю, — сказав я, зачиняючи за собою двері. — Вона видається надто недужою, аби ходити далеко без допомоги. Я боявся, що вона знепритомніє або впаде.

—  Ви розбудили її?

—  Так. Знаю, що не слід будити сновид, та вона подякувала мені. Казала, що їй щось наснилося.

—  Це місце породжує кошмари, — відповів Дентон несподівано злостиво. — Треба свіжого повітря.

—  Я з вами, — сказав я. Ліврит потроху випаровувався, і мені не хотілося тверезіти у чотирьох стінах своєї кімнати. Балкон, що виходив на озеро, не надто приваблював, але в мене закралася думка, що Дентон теж зможе побачити дивне світіння. — Я й сам поганенько сплю.

Уже надворі, на свіжому повітрі, я запитав:

—  Що ви мали на увазі, коли сказали, що це місце породжує кошмари?

—  Родерік, — відповів Дентон, спершись на кам’яну балюстраду. — Він скаржиться на кошмари. Каже, що їх видихають стіни.

Не знаю як стіни, але я точно міг уявити, що це робило озеро. Байдуже, якою невинною видавалася тієї миті його вода, я не міг спекатися спогаду про ті дивні прозорі шматки та обриси збриженого світла.

—  А вам снилися кошмари? — Не те запитання, яке за нормальних умов варто було би ставити би такій малознайомій людині, як Дентон, однак є речі, про які двоє старих солдатів після пиятики можуть говорити в темряві, але ніколи не обговорюватимуть за дня.

—  Так, минулої ночі, — сказав Дентон, не дивлячись на мене. Озеро відбивало зірки, темне і нерухоме. — Я повернувся до хірургічного намету, проводив ампутації. Після битви... рушничні кулі роздроблюють кінцівки... ми відрізали їх десятками щодня. Один із санітарів відносив їх, але ми мали діяти швидко, доки пацієнти не стекли кров’ю, тому вони нагромаджувалися купою біля намету. Я дивився на ту купу, там було стільки відрізаних кінцівок, але всі вони були живі. Вони рухалися.

—  Святий Боже, — сказав я, нажаханий.

—  Вони були ще живі, і я зрозумів, що не варто було їх ампутувати. Якби я міг віднести їх власникам, то прилаштував би назад. Я міг знову зробити тих чоловіків цілими. Та їх було так багато, і цілий натовп солдатів благав допомогти їм, а я не знав, кому належала та чи інша рука і нога, бо чоловіків було так багато, і я не міг допомогти жодному з них...

Його голос стихнув. Я здригнувся.

—  Мені дуже шкода, — сказав я.

—  Мені майже не сниться війна, — відповів він. — То було давно. Значно давніше, ніж ваша війна для вас. Але вона не снитиметься вам постійно. Якщо це вас непокоїть.

Я кивнув. У моїх планах точно не було заперечувати це. Мені добре вдавалося бути солдатом. Краще, ніж будь-ким іншим. І я завжди в мене було переконання, що коли вже матимемо безглузді криваві війни, то краще нехай воюють ті, кому це добре вдається. Люди, які знали, чого чекати, коли ховатися і коли тікати. Люди, які знали, який вигляд має кульове поранення побратима і могли зупинити кровотечу замість стояти з розкритими ротами.

Проте вміння добре з чимось вправлятися має свою ціну. Війна — декорація більшості моїх снів. Будинок, у якому я виріс, — хатина моєї бабці — і війна, наче то було місце, в якому я жив. Не можу навіть сказати, що всі ті сни — кошмари. Часом це лише фон для подій у сні.

Дентон знав. Можливо, Родерік теж. Напевне сказати не можу. Він завжди був тривожним. У цьому немає нічого поганого. Тривожність означає виживання. А ще це означає, що ви швидше себе виснажите і доведете до сказу решту свого підрозділу, але всі долають труднощі по-своєму. Він ніколи не став би професійним військовим, і в цьому немає нічого поганого. Не всі мають бути військовими. В ідеальних умовах ніхто не мав би, та це значно більша проблема, ніж я можу нині подужати.

Я подивився на незворушну воду. Сьогодні без мерехтіння. Цікаво, чи вдалося би мені переконати себе, що то просто наснилося? Це місце породжує кошмари.

Ні. Я знаю, що бачив. У мене не дуже багата уява. (Якось француженка сказала мені, що в моїй душі немає поезії. Я продекламував їй сороміцький віршик, і вона кинула мені в голову лимон. Париж — чудесне місто.) Якщо я більше не міг відділити сни від реальності, щось зі мною було не так, і з Ашерами — теж.

—  Що ви думаєте про це озеро? — раптом запитав я Дентона.

—  Гнітюча водойма, — відповів Дентон. Якщо моя зміна теми й здивувала його, він нічого про це не сказав. — Чисте гірське озеро мало би бути мальовничим.

—  Ті, що в Ґаллації, саме такі.

—  Здається, одного разу я ненадовго перетинав ваш кордон. У вас там ріпа на віконницях, так?

Я пробурмотів щось на захист ріпи і втупився у воду.

—  Таке враження, що воно якось неправильно віддзеркалює.

—  Озеро? — Дентон перехилився через балюстраду і подивився вниз. — Можливо. Або те, що воно віддзеркалює, таке похмуре, що його й не видно. Не знаю. Нагадує мені деякі наші струмки у Штатах. У нього стікаються фантастичні кольори мінералів, але вода вас уб’є, якщо випити з такого, — він випростався. — Хоча воно, мабуть, уже б це зробило, бо, припускаю, саме з озера й береться вся тутешня вода.

Моє лице скривилося. Мені це навіть і на думку не спадало. Якщо щось у тому озерці отруювало Меделін, воно проникло й у наші вени. У мене трохи запаморочилося в голові, хоч і було зрозуміло, що то все витівки моєї уяви.

—  Мені здалося, що я бачив у ньому світіння минулої ночі.

—  Світіння? — він здивовано подився на мене. Краще б я нічого не казав. Певно, ліврит розв’язав мені язика.

—  Наче віддзеркалення зірок. Лишень небо було затягнуте хмарами і не видно було жодної зірки. Не знаю. А коли глянув на світло, воно почало пульсувати. Скидалося на світляні цятки, що іноді трапляються в морі, — я неабияк применшував побачене, та, сказане вголос, це прозвучало абсолютно божевільно. Варто було спершу поговорити з міс Поттер, отримати якісь наукові слова в якості талісмана. — Англійка, яка гуляє околицями і малює гриби, вважає, що у воді є якийсь різновид водоростей.

—  Гм, — Дентон вдивлявся у воду. — Гадаю, воно й не дивно. У тому озері може рости будь-яка клята штукенція, мене це анітрохи не здивує.

Я приєднався до нього у спогляданні озера. Воно залишалося темним, нерухомим і мовчазним.

—  Меделін мало не втопилася в цьому озері кілька місяців тому, — сказав Дентон буденно.

—  Що?!

—  Родерік вам не сказав? — На мить здалося, що він теж пожалкував про сказане. Тоді знизав плечима. — Вона стверджує, що не пам’ятає такого. У неї стався напад, і вона впала у воду. Родерік був переконаний, що вона втопилася, коли витягнув її, та, за іронією долі, її врятувала каталепсія. Річ у тім, що вода не потрапила в її легені.

—  Христова кров, — я пригадав білу фігуру Меделін на березі озера. Чому вона продовжувала ходити туди наодинці? Треба з нею про це поговорити. Хоча вона точно має розуміти небезпеку.

Я занурився у роздуми і ледь не прогледів зеленуватий зблиск у глибинах озера.

—  Отам! Ви бачили?

—  Я щось помітив... ось знову! Трясця, — Дентон так далеко перехилився через балюстраду, що я вже думав схопити його і затягнути назад. — Ого.

Ми обоє ще довго вдивлялися у воду, але світло більше не з’являлося. Зрештою ми попрощалися і розійшлися по своїх кімнатах. Не знаю як Дентон, а я ще довго не міг заснути.

Перед світанком я знову почув рипіння дощок. Христе, ті кляті дошки лунали гучніше за дверний дзвінок. Цього разу кроки були уривчасті й повільні, і я знав, що то не Дентон.

Насправді мені вдалося кілька годин поспати, і, соромно зізнаватися, на хвилю мені спало на гадку проігнорувати ті звуки й знову заснути. Ліврит кусає, як роздратований віслюк, навіть якщо ви вже до нього звикли. Однак шляхетство вимагало піднятися з ліжка, адже ті легкі боязкі кроки могли належати тільки Медді.

Поки я вдягав халат, вона вже пройшла коридор, але це байдуже. Я добре знав, куди вона прямувала. Я наздогнав її посередині сходів.

Її хода була незграбна і дивна, вона рушала і спинялася у незвичних місцях. Мені це дещо нагадувало, хоч я не міг зрозуміти, що саме. Та важливішим було те, як повільно вона ступала, і мені скрутило шлунок від думки, як легко вона могла впасти.

—  Меделін, ти знову ходиш уві сні.

Вона повернулася до мене з тими самими сяйливими невидющими очима.

—  Хтоооооо? — видихнула вона.

—  Це я. Істон. Пам’ятаєш?

Меделін покрутила головою з боку в бік. Не дуже схоже, щоб вона хитала головою. Бо рухалася вся її шия. Це нагадало мені, як Гоб смикав головою, відганяючи мух.

—  Надтооо... гааатооо... — ще раз химерно крутнула головою.

Надто гато?

А тоді до мене дійшло. Надто багато. Її губи рухалися так, наче заклякли, склад «ба» ледь вчувався, а решту слова вона розтягнула. Надто багато. Надто багато чого?

—  Хтооо? — вона простягнула руку, вказуючи на мене.

Надто багато слів? Я спробував спростити.

—  Істон. Іііс-тон.

Меделін мовби розслабилася, ніби я нарешті второпав, що вона питала.

—  Іііістон.

—  Так. Правильно, — це так проявлялася каталепсія? Дентон казав, що її паралізовувало до межі впадання у кому, а це, мабуть, черговий симптом? Може, її губи, а також верхній суглоб шиї не могли рухатися? Може, вона не могла сфокусувати погляд і побачити, хто я? Або ж вона досі ходила вві сні, й усе це — симптоми її сновидіння? Я взяв її за руку, щоб вона не впала. Я заледве торкався її шкіри, але відчував тоненькі мертві білі волосинки, які лоскотали мою долоню.

—  Один, — сказала вона. — Два... трррриии... отири... ять... шісссть... — вона вмовкла, наче замислившись. — Сіім... вісім... дееев’ять... де-сять, — вона подивилася на мене. — Дооообре?

—  Дуже добре, — відповів я, не розуміючи, що тут у біса відбувалося.

Вона закивала, різко закидаючи й опускаючи голову, ніби кінь, що потерпає від укусів.

—  Тяяяжжко, — сказала вона. — Тихати тяяяжжко.

«Дихати тяжко», — переклав я про себе після секундного спантеличення. То вона казала, що їй тяжко дихати? То вона рахувала подихи?

А тоді вона всміхнулася, і це було жахливо.

Губи Меделін смикнулися в кутиках у страхітливій пародії гарного настрою, її рот розтягнувся до болю широко, щелепа опустилася так низько, що це скидалося майже на крик. Її очі над тією жаскою усмішкою залишалися незворушними, як у покійниці.

Нема сенсу обманювати себе думкою, що мені доводилося бачити всі можливі варіанти виникнення поломки в людському мозку, проте довелося бачити сотні способів зламати солдатів і цивільних під час війни. Але ніколи не випадало бачити подібної усмішки.

Відпустивши її руку я, шпортаючись, позадкував. На пальцях мені відчувалося ледь помітне лоскотання. То було так незвично, що я опустив очі й побачив на своїй долоні тонке біле волосся з її руки. Святий Боже, невже я так сильно стиснув її руку, що вирвав з корінням волосинки?

Ні. Коли я нажахано глянув на її передпліччя, там виднівся відбиток моєї руки. Чіткий слід від кожного пальця, обриси великого пальця на зап’ясті, але синців не залишилося. Невже волосини так слабко трималися за її шкіру, що виривалися від найменшого дотику?

Новий страх замінив попередній. Я підніс голову й побачив, що з її обличчя зійшла та жахлива усмішка.

—  Ох, Медді... — промовив я сумовито, намагаючись стерти волосся об штани. Воно пристало до моїх спітнілих долонь, ніби котяча шерсть.

Вона знову похитала головою.

—  Не Едді.

—  Що?

—  Не Медді, — вона намагалася чітко вимовити ім’я, хоча з її «М» воно звучало радше як «В-едді». Вона стукнула зап’ястям у грудну клітку, і я скривився, очікуючи появи синців навіть від такого легкого удару.

—  Ні? — Що їй, чорт забирай, снилося?

Ще один різкий кивок.

—  Один, — сказала вона. — Медді один. Яааа один. Медді... Яааа... два.

—  Два, — погодився я.

Вона мовби ослабла.

—  Тихати тяяжжко, — пробурмотіла вона. Я не знав, що робити: спробувати втримати її чи краще більше її не торкатися.

—  Ти, певно, втомилася, — сказав співчутливо.

—  Втоооммлася, — погодилася Меделін.

—  Повернімося до твоєї кімнати, — запропонував я і взяв її за плечі — в тому місці, де їх прикривала тканина. Мені не хотілося знову торкатися її шкіри, щоб часом не висмикнути ще більше волосся. — Сюди.

Медді дозволила мені відвести її до кімнати. Дорогою вона вказувала на предмети й називала їх, ніби маленька дитина, що вчиться говорити.

— Стіінна. Сходи. Свііічка. Іііістонн.

Коли я відчинив двері спальні, всередині нас не зустріла покоївка. Прокляття. Я повів Меделін до ліжка, розмірковуючи, як укласти її в нього так, щоб не злякати й не залишити ще більше синців.

—  У ліжко, — сказав я, наче до собаки. — Лягай у ліжко.

—  У ліжжжко, — погодилася вона. Її постіль була розкидана. На простирадлах було ще більше волосинок, ніби вона линяла. Христова кров. Це завжди поганий знак, коли в людей випадає волосся. Треба розказати Дентону.

На жаль, коли вклав Медді в ліжко, я зрозумів, що й гадки не маю, де його кімната. У цій громадині сотні дверей. Мабуть, можна було би погукати його, але те, чим Дентон міг зарадити вночі, він міг зробити й завтра вдень.

Уже на півдорозі до моєї кімнати до мене дійшло, кого нагадувала мені та уривчаста хода Меделін.

Зайця.

РОЗДІЛ 7

Я знайшов Родеріка за сніданком швидше за Дентона.

—  Ти бачив сьогодні Медді? — запитав я. — Минулої ночі вона ходила вві сні. І видавалася вельми спантеличеною. Вона не впізнала мене і не могла нормально говорити, — я вирішив не розповідати про жахливу усмішку чи те, що її уривчаста хода нагадувала мені дивне плазування зайця.

— Таке часом буває, — відповів Родерік, втупившись у свою тарілку.

—  Невже покоївка не може завадити їй розгулювати ночами?

—  Її покоївка померла три місяці тому.

Це заскочило мене зненацька. Немає покоївки. Ну звісно, їм бракує грошей найняти нову. Який же я бовдур. Я спробував знову.

—  У неї випадає волосся. Вона... линяє. Це жахливо.

—  Її волосся. Так, — Родерік кивнув. За мить додав: — Воно випадає. Слуги намагаються підмітати, але...

—  Родеріку... — Поразка в його голосі злостила мене. Невже він не бачив, що його сестра помирала? — Ти маєш щось зробити!

—  Зробити що? — несподівано люто грюкнув він кулаком по буфету. — Ти справді думаєш, що я не знаю? Ти думаєш, що я б не вилікував її, якби міг? Відвіз її до Парижа... підірвав цей клятий будинок... засипав те бісове озеро...

Я закліпав. Одна частина мене казала, що підривання будинку не вирішить проблеми Меделін, проте інша вже взялася підраховувати, скільки для цього знадобиться динаміту.

Мабуть, він прочитав мій вираз обличчя, бо поникнув на стільці, його лють згасла так само швидко, як спалахнула.

—  Не спокушай мене, Істоне. Я вже знаю, куди піднесу сірника.

—  Припускаю, насправді лейтенант хотів сказати, що вам слід запросити іншого лікаря, — озвався з порога Дентон. Він кивнув мені. — Доброго ранку, Істоне.

—  Це не зовсім те, що я мав на увазі, — відповів я, хоча думка про те, аби викликати фахівця з Парижа, таки з’являлася у моїй голові.

—  Не розумію, чому ні, — сказав Дентон. — Навряд чи я міг вразити вас глибиною своїх знань щодо її стану, — його це, схоже, геть не ображало.

—  Ви, певна річ, знаєте про це більше, ніж я. Чи помічали ви, як випадає її волосся?

—  Так, — він не відривав очей від своєї чашки. — Нічого дивного за такої важкої хвороби. А тепер запитайте мене, звідки у неї досі стільки волосся.

Я завмер із чашкою в руці.

—  Не знаю, — продовжував він, сам відповідаючи на своє запитання. — Жодної клятої гадки. Якщо воно так сильно випадає, то не мало б відростати, але ж відростає.

—  Та ще й біле-білісіньке, — зауважив я.

—  Так. Моя найближча здогадка — це радше не саме волосся відростає, а зменшується кількість фолікулів і всихається шкіра, так само як коли у людей з’являється волосся після смерті... — він урвав себе на півслові й накинувся на сніданок.

—  Більше нікого, — сказав Родерік. — Більше ніяких лікарів. Це все вже й так зайшло надто далеко. Я не хочу, щоб Меделін штурхали й тицяли, ніби... ніби якусь тварину в клітці, — його раптове збудження, здавалося, вивітрилося. Він прихилився до буфета і почав утомлено погойдуватися.

Я опустив голову, відкланявся і рушив до конюшні.

—  Тут справжнісіньке сум’яття, хлопче, — сказав я Гобу.

Його вуха сигналізували, що він погоджувався, зокрема й тому, що не отримав ніякого частування. Тому я видобув із саков, що висіли поруч, яблуко. Біля підніжжя гори росли величезні сади, і я купив кілька мішків, про які зовсім забув. А от Гоб, схоже, ні.

—  Я починаю підозрювати, що в тій воді таки щось є. Щось згубне.

Гоб натякав, що відсутність яблук може виявитися не менш згубною.

—  Дентон не знає. Більше не знаю, кого питати, — лікарів мерин вистромив носа понад воротами стійла, і — хоч він не запропонував жодної корисної поради — йому я теж простягнув яблуко. За моєю спиною лунало задоволене хрумкотіння коней, коли я вирушив на пошуки бібліотеки Ашерів.

Кожен маєток неодмінно має бібліотеку. Правду кажучи, не знаю, що мені було там робити: не вважаю себе затятим читцем і розумію, що навіть у такому разі осягнути підручник з медицини, найпевніше, мені було б не до снаги, особливо іноземною мовою. Я непогано розмовляю руравійською, французькою та англійською і можу зрозуміти німецьку (здебільшого тому, що німці завжди миттю переходять на іншу мову, якою, так уже повелося, володіють краще за вас, і ввічливо просять повправлятися в ній разом із ними). А от читання цими мовами, зокрема технічної літератури, — то геть інша справа. Та однаково варто було спробувати. У моїй голові засіла думка, що зайці могли чимось хворіти і та недуга зачепила й Медді. Якщо не хвороба, то, може, якийсь паразит. Недопечена свинина й інше м’ясо могли погіршити здоров’я людини, то може, те саме стосувалося і зайців?

Проблема, звісно, полягала в тому, що в мене було виключно мисливське розуміння, який вигляд могли мати нутрощі зайця, тож якщо це щось менш помітне за «великий шмат, що чимсь кишить там, де цього не має бути», мені не вдалося би цього визначити напевне, просто застреливши і розрізавши зайця. Тому й довелося податися до бібліотеки.

З високих полиць на мене дивилися ряди шкіряних корінців. У каміні не горів вогонь, тому в повітрі, ніби імла, повисла прохолодна вогкість.

Поки роздивлявся всі ті фоліанти, моє серце опустилося. Що я взагалі там шукав? Може, книжку з назвою «Анатомія європейських зайців, з чітко описаними діаграмами для початківців»? Чи пише хтось узагалі такі книжки?

—  Ну, не завадило б написати, — пробурчав я собі під носа. — Вона була б значно кориснішою за половину книжок, які пишуть у наш час. Скільки творів про життя лорда Байрона нам насправді треба? — Я вийняв книжку навмання і розгорнув її.

Спробував розгорнути.

Набряклі сторінки склеїлися докупи. Мені вдалося розділити їх, встромивши нігтя поміж двох, от тільки одна розірвалася навпіл і більша її частина залишилася на сусідній сторінці. Книжка була не просто вогка: вона так довго втягувала в себе вологу, що майже перетворилася на паперову кашу.

Я забурчав і витягнув іншу книжку. У цієї сторінки повигиналися хвилями від того, що намокали й висихали, намокали й висихали, і хоча її вдалося розкрити, по краях виднілися смужки плісняви, такі темні, що їх можна було сплутати з декоративною облямівкою.

—  Христова кров, — пробурмотів сам до себе.

—  Ах, — сказав Родерік з порога. — Ти знайшов нашу велику бібліотеку. Гордість поколінь Ашерів, — певно, він помітив мій вираз, бо його губи вигнулися в невеселій посмішці. — Не хвилюйся, мій батько вже продав усі рідкісні книжки. Ми не втратили нічого цінного.

—  Вони тут усі такі? — запитав я, задерши голову на полиці, обтяжені зогнилими словами.

—  Кожнісінька. Слуги часом підсушують деякі, щоб використати для розпалювання. Вони горять у сильному вогні. — Його погляд пробіг полицями, ніби він уявляв їх у полум’ї.

Я не знав, що сказати. Як правильно висловити співчуття людині, чий маєток перетворюється на руїну? Натомість я спробував пожартувати.

—  Краще б ти залишився в Ґаллації, Родеріку. Тоді міг би піти до королівської громадської бібліотеки і взяти книжку звідти.

—  Краще б ми всі залишилися в Ґаллації, — відказав він, зігнорувавши мій пробний жарт. — Моя мати мала слушність.

—  Ба, та ви ж обоє можете зупинитися в мене, — сказав я. — Щоправда, це лише невеликий колишній мисливський будиночок і нам доведеться жити в тісноті, але там доволі затишно.

Родерік похитав головою.

—  Вона не поїде, — повторив він. — А я... — Він роззирнувся бібліотекою, як чоловік, що дивиться в обличчя своєму ворогу. — Я починаю думати, що це місце вбило нас усіх, по черзі. Може, й для мене вже надто пізно.

—  Це лише будівля, Родеріку.

—  Невже? — він відвернувся. — Я чую шашелів, які точать крокви, — пробурмотів він. — Заради Бога, краще б вони сточували їх швидше.

Не можу сказати, що ця розмова додала мені оптимізму. Я вийшов з бібліотеки і вирушив на пошуки Дентона.

—  Вітаю, — сказав він, відірвавши очі від книжки, яку саме читав (припускаю, він привіз її з собою). — У вас винятково зосереджений вираз.

—  Що ви знаєте про зайців? — запитав я.

Він кліпнув.

—  Даруйте?

—  Зайці. Тварини. Довгі вуха. Стрибають. Боксують навесні.

—  Ви про кроликів?

Господи, врятуй мене від американців.

—  Ні, вони більші. У вас немає зайців?

Він замислився.

—  Гмм... чому ж, здається, вони водяться на півночі. Там їх називають зайцями-снігоступами. А що?

—  Чи може якась хвороба зайців передатися Меделін? Чи могла вона десь щось від них підхопити?

— Мені не відомі такі хвороби.

—  Та чи можливо це? Чи здатне щось вражати і зайців, і людей?

— Ну звісно, можливо. Сказом можуть заразитися і тварини, і люди. Але, сподіваюся, ви не натякаєте на те, що у Меделін сказ?

—  Ні, ні, — я впав на крісло. — Довколишні зайці поводяться дивно. Усі місцеві мешканці кажуть, що вони чимось одержимі. Ні, я в це не вірю, — я підніс руку зупинити Дентонове заперечення. — Більшість із нас потрапляє до диявола і без його особистого втручання. Однак мені на вересовищі трапився заєць, котрий рухався дуже химерно, і те, як Медді ходила вві сні, нагадало мені про це...

Звучало це абсурдно. Я добре розумів, що хапався за рятівні соломинки. Та, до його честі, Дентон, схоже, був не проти хапатися за ті соломинки разом зі мною.

—  Гадаєте, тут є якийсь зв’язок?

—  Можливо? Медді ніколи не була хворобливою. А Родеріка це не зачепило, тож я подумав, що причина в якихось шкідливих випарах у повітрі чи воді...

—  Слуги сказали б, якби подібну недугу виявили в селі.

—  Так, певна річ, — я зітхнув. А втім, спомин про слуг нагадав мені... — Покоївка Меделін — ви знаєте, від чого вона померла?

—  Кинулася з даху будинку.

Я вирячився на нього.

—  Це недобрий будинок для будь-кого, — пояснив він, — тим паче для людей меланхолійного темпераменту.

—  Христова кров.

Дентон змилосердився наді мною, а може, то був його спосіб триматися за соломинку.

—  Ваше припущення непогане. Є хвороби, які вражають небагато людей. Приміром, проказа. Більшість із нас має імунітет, але є бідолахи, яким не пощастило.

Я завзято закивав.

—  То Медді може бути вразливою до певних недуг. Проблема в тому, що, застреливши зайця, я не зможу визначити, чи він нормальний, якщо не побачу чогось направду страхітливого. А ви змогли б визначити?

— Я не ветеринар, — відповів він. — І не кухар. Але, гадаю, міг би подивитися — може, щось і впаде в око.

Я кивнув.

—  Тоді завтра спробую вполювати вам зайця.

Зрештою це Гоб знайшов зайця, бо мало на нього не наступив. Він помітив його останньої миті, фиркнув, смикнувся вбік і підстрибнув на трьох копитах. Мене також неабияк спантеличило зокрема те, що заєць не рухався. Просто сидів і витріщався на нас парою лякливих порожніх очей.

—  Ну ж бо, — сказав я зайцю. — Трохи посунься, — адже мені жодної користі від зайця, якого не вразила та безіменна хвороба.

Він не послухався. Я зісковзнув з Гобової спини і витягнув револьвер, з яким полював на дрібних тварин (не корів).

—  Агов, тікай.

Заєць продовжував дивитися на мене. Я підступив на один крок, далі ще на один. Господи, невже мені таки доведеться підштовхнути ту істоту своїм чоботом?

Перш ніж мені вдалося його торкнутися, заєць розвернувся і почав ту свою повзучу ходу. Він рухався значно швидше, ніж можна було очікувати. Я прицілився, але встиг побачити лише, як він зник поміж групкою присадкуватих дерев, які або вже померли, або майстерно вдавали мертвих.

—  Сам винен, що такий повільний, — пробурмотів я. — Залишайся тут, Гобе, — Гоб став як укопаний, а я пішов за зайцем.

Зблизька мертві дерева мали ще гірший вигляд. Я зайшов у їхню гущавину і побачив зайця, що просто сидів і дивився на мене.

—  Гаразд, — сказав я. — Ти точно підхопив її, хай би що то була за недуга, — я почав цілитися в нього, хоча, певно, міг би легко покінчити з ним, ударивши по голові руків’ям револьвера.

Краєм ока я вловив якийсь рух і відволікся на нього. Повернув голову і побачив іншого зайця, що рухався так само химерно. Наче трохи по-павучому. Враз мені сяйнула абсурдна думка про відрізану руку, що пересувається на пальцях, чи живі кінцівки, відокремлені від їхніх власників. Дентонів страх явно засів і в моєму мозку.

Мій погляд знов перейшов на першого зайця, а біля нього вже сидів третій. Усі троє піднялися на задніх лапах і стежили за мною.

Волосинки на моїй потилиці насторожено здибилися.

Я вистрелив в одного. То міг бути перший, а може, вони помінялися місцями. Навіть дитина не могла промахнутися з такої відстані. Поміж дерев продзвенів постріл, і заєць упав.

Інші зайці не зрушили з місця. Вони навіть не здригнулися.

Після пострілу мені задзвеніло у вухах, і поки той дзвін ущухав, мені подумалося, що позаду могли зібратися нові зайці, а я навіть не чутиму їхнього наближення.

Та це нічого не означало, запевнив я себе. (Ненавиджу, як той дзенькіт у вухах заглушує ще й усі мої думки, викликаючи відчуття, наче я кричу всередині свого черепа.) Це просто зайці, не вовки. Заєць може добряче вкусити, якщо його схопити, але не вчепиться вам у горло.

Це мені було добре зрозуміло, втім, усі мої інстинкти почали сигналізувати про щось у мене за спиною. Щось небезпечне. Щось, що не було зайцем.

Я не сперечаюся зі своїми інстинктами. Вони допомогли мені вижити на війні. Я розвернувся і побачив на краю заростів ще більше зайців, які стежили за мною.

Мій слух потроху повертався, однак моторошне відчуття, що там було Іще Щось, ніяк не вщухало. Я знову обернувся — і замість трьох перших зайців уже було чотири, мовби новий вигулькнув із землі, ніби гриб.

—  Добре, — сказав я. Рушив уперед і підняв мертвого зайця. Ось І все...

Він заворушився у моїй руці.

Я щосили відкинув його, хоча в мене й було розуміння, що це конвульсії, що багато тварин навіть після смерті продовжують смикатися. Мій постріл поцілив йому в голову, він ніяк не міг вижити. Це лише м’язові судоми.

Я шпетив себе за безглуздий страх, коли це мертвий заєць почав відповзати.

Він не намагався втекти. Чомусь саме це було найжахливішим. Він доповз до свого місця у колі зайців і сів, попри відсутність половини голови. Він повернув свою голову так, що вціліле око втупилося в мене, і притиснув передні лапи до грудей, як його товариші.

Хай би що дивилося на мене крізь те око, воно не було зайцем.

Я піддався страху та втік.

Можливо, якби бути менш скептичним і трохи легковірнішим, мені жилося б значно легше. А в той час усі мої думки були про те, що я не міг бачити того, що, як мені здавалося, я побачив. Мерці не підводяться і не ходять.

Хоча іноді це роблять майже мерці. Мені довелося бачити чоловіків із жахливими ранами, які пробігали сотню ярдів і зіштовхувалися з ворогом. Чоловіків із кулями в черепі, які продовжували битися, бувало, навіть багато днів. Чорт забирай, та навіть Партридж, що був під моїм командуванням, думав, кан просто вдарили по голові, доки через тиждень лікар не знайшов у кан дірку від кулі. На щастя, кан вистачило розуму не намагатися вийняти її самотужки. Наскільки мені відомо, Партридж досі живий, хоча й скаржиться, що відтоді ка не відчуває смаку.

Цілком можливо, що той заєць був як Партридж. Може, мій постріл не вбив його. Може, те, що мені здалося відсутністю частини голови, було лише закривавленою шерстю, яка гротескно відвалювалася клаптями. Ті зайці були такими ж бляклими й сіро-бурими, як осока, хіба ні? Може, то якісь витівки мого зору? Бог свідок, у той час я був тривожний і знервований. Ні, з мене вийшов ненадійний свідок.

Я прокрутив ті події в голові, намагаючись скласти якусь веселу самоглузливу історію, і зрештою розповів її Дентону.

—  Ті кляті створіння вирячилися на мене, мої нерви не витримали, і я втік від зграйки не вищих за мої чоботи тварин. Можете в таке повірити? Усі груди завішані медалями за мужність під ворожим вогнем, а я закудкудакав, як курка, бо не поцілив і бісова істота смикнулася у моїй руці, — я витиснув із себе винувату усмішку. — Якщо взяти оцей трафунок на додачу до корови, то кепський з мене виходить стрілець.

Дентон, попри мої найкращі спроби розважити його, не сміявся. Він склав руки на колінах, між його густими бровами утворилася зморшка.

—  Це вельми тривожно.

—  Для гордості Ґаллації — безперечно.

—  Ні, я не про це, — він насупився. — Родерік каже, що ви не з фантазерів.

—  Хотілося б так думати, хоча після сьогоднішнього вечора можна засумніватися, — я знизав плечима. — Ну, ви знаєте не гірше за мене. Часом найхимерніші речі розхитують нерви.

—  Ваша правда, — погодився Дентон. — Солдатське серце — так ми називали це після війни. Якось зі мною трапився схожий випадок, бо вздовж вулиці розвісили прапори, налетів вітер і почав їх усі шарпати... той звук не скидався на гарматний вогонь, але трохи його нагадував, розумієте?

Я кивнув. Я справді розумів.

—  А тоді один із прапорів зірвався і полетів на мене,— він пирхнув. — Я опинився під сходами аж за дві вулиці звідти. — Його голос мав той легенький наліт гумору, який з’являється в усіх, бо коли не вдаватимемо, що сміємося, доведеться зізнатися, які ми насправді розбиті. Це як розповідати в барі історію про свій найгірший у житті біль. Ви смієтеся і хизуєтеся ним, і біль перетворюється на те, за що вас пригостять випивкою.

—  Ну от, бачите? — я безтурботно розводжу руками. — Névrose de guerre[11], як називають це французи. Звучить ніби клята випічка. Проте я таки жалкую, що промахнувся. Слід було залишитися і прикінчити його. Сподіваюся, невдовзі його знайде лисиця, сокіл чи якийсь інший хижак.

Дентонів гарний настрій вивітрився. Він зробив чималий ковток напою, що стояв біля нього.

—  Може, ви й не промахнулися, — сказав він, не дивлячись на мене.

—  Ну звісно, промахнувся. Він підвівся і пішов собі, — я не розповів йому, що заєць сів і дивився на мене. Це виходило далеко за межі névrose de guerre.

Він нічого не відповів.

—  Мерці не ходять, — сказав я, підвищуючи від роздратування голос. — Якраз ви це добре знаєте.

Дентон довго-довго дивився на мене, вишукуючи щось на моєму обличчі. Мабуть, не знайшов, бо відвернувся і сказав:

—  Не зважайте на мене. Я вже починаю вірити в химерщину, як Родерік. Я більше не знаю, що я знаю.

Сердитий, я пішов і вечеряв того дня у своїй кімнаті. Анґус спостерігав, як я повернув крісло, аби сидіти спиною до стіни, але нічого не сказав.

РОЗДІЛ 8

За іронією, тієї ночі мені вдалося заснути миттєво. Може, тому, що вся напруга знову підступала до поверхні. Засинати швидко, коли випадає така нагода, — третє правило, якого навчаєшся в армії. (Перше правило — стулити пельку і дозволити сержантам гострити зуби об тих, хто цього зробити не може. Друге — ніколи не впускати можливості відлити.)

Я прокинувся лише раз, коли здалося, ніби почув крик. Голос скидався на чоловічий, низький і хрипкий. Я сів на ліжку, схопив револьвер, але більше нічого не почув.

«Військовий невроз», — сказав я собі. Після пережитого дня воно, мабуть, не дивно. Я уважно прислухався й уже збирався підвестися і прокрастися в коридор, коли почув із сусідньої кімнати Анґусове хропіння. Мені вже, звісно, були звичні ті звуки, що їх видає Анґус, та його хропіння — просто легендарне, й, цілком можливо, воно могло проникнути в кошмар і розбудити мене. Я поклав револьвер на приліжковий столик і знову заснув.

Удруге мене розбудила музика.

То була прекрасна багатошарова композиція, наполовину похоронна, наполовину радісна мелодія, її ноти кружляли й перепліталися, наче парочка птахів у польоті. Мені одразу стало ясно, що це Родерік. Більше ніхто з нас не грав, та й сумніваюся, що знайдеться багато людей, здатних отак грати. Ноти, які Родерік видобував із фортепіано, сягали так далеко за межі мого куцого розуміння, що я заледве можу вам щось пояснити. Це як потягувати витримане вино і знати, що в ньому є такі складні відтінки, яких вам ніколи не розсмакувати, заховані глибини, яких вам не осягнути. Родерікова музика була геніальною, і в мене якраз вистачало знань, аби розуміти, що мені не до снаги оцінити, яка вона насправді неосяжна. Я пішов на звуки до музичної кімнати і прихилився до одвірка, поглинаючи мелодію.

Коли він нарешті закінчив, розтягуючи останні ноти, що пролунали радше як флейта, а не фортепіано, я заплескав у долоні.

—  Браво! Браво!

Родерік скрикнув і, вхопившись за груди, підстрибнув, мало не злетівши з фортепіанної лавки. Я вилаяв себе за те, що знову його сполохав.

—  Вибач! Вибач, друже, я не мав наміру тебе налякати. Просто не хотілося тебе перебивати.

—  Ні. Ні, все добре, — він опустився на лавку. — Тобто не все добре, але ти в цьому не винен. От прокляття.

Я обережно зайшов до кімнати.

—  З тобою все гаразд?

—  Меделін мертва, — сказав він.

Я витріщився на нього. Я розумів слова, які він вимовив моєю мовою, але й далі намагався віднайти у них інше значення, просто зі схожим звучанням. Медді не могла померти. Вона була жива два дні тому. Я говорив із нею в коридорі. Ми співали пісень довкола фортепіано.

— Я... ти впевнений?

То було безглузде запитання. Ну звісно, він впевнений. Він любив сестру так сильно, що був готовий залишатися з нею в цьому мерзенному будинку. Але смерть дозволяє ставити безглузді запитання й казати всі непрощенні слова, бо їх відразу пробачать.

—  Упевнений, — відповів він. — Дентон перевірив. У неї стався черговий напад. Вона припинила дихати, — він опустив очі на клавіші й нерішуче торкнувся однієї, наче забув, як грати.

—  Родеріку, мені дуже шкода, — я підійшов, поплескав його по спині й зробив усі ті речі, якими втішали один одного солдати, адже більшість із нас забула, як плакати.

—  Це було жахливо, — сказав він неголосно. — Я ніколи не хотів...

—  Знаю.

—  Я розумів, що мав, але...

—  Знаю, Родеріку. Знаю.

Він випростався і відвернувся, його плечі зсутулилися.

—  Я чув, як вона ходила коридорами, а тепер... тепер... — він різко захитав головою.

Я протяжно зітхнув. Медді померла, це було неминучим, та чомусь у це однаково не вірилося.

—  Вона не страждала, — сказав Дентон з порога. — Чи радше її страждання скінчилися.

Я вже хотів був перепитати, чи він не припустився помилки, якщо каталепсія може скидатися на смерть. А тоді нагадав собі, що він — лікар, а я — солдат, і смерть, яка була відома мені, — не така делікатна справа.

—  Чи можу я її побачити? — запитав натомість. — Меделін?

Дентон із Родеріком перезирнулися. За мить Родерік сказав: — Вона у склепі.

—  Не бачу причин забороняти вам, — рішуче відповів Дентон.

—  Так, — погодився Родерік. — Так, звісно. Принесу ліхтаря.

Дорога до склепу була довга і звивиста, вела вузькими кам’яними сходами вниз у дальній частину маєтку. Неприємна вогкість перетворилася на справжній холод, а втім, на глибині повітря чомусь видавалося сухішим, мовби ми занурилися під шари в’язкої атмосфери, що міцно стискала будинок у своїх кігтях.

—  Я не знав, що склеп під самим будинком, — сказав я, поки ми йшли.

—  Тутешня земля тверда, її важко копати, — просто відповів Родерік. — Вони підірвали її, щоб зробити погріб. Гадаю, було зручніше відразу додати й склеп.

—  Ніби церкву.

Він щось буркнув. Сходи донизу, оздоблені готичним різьбленням, лише підтвердили мою думку. Древні лорди Ашери не шукали простоти.

Двері зі старого дерева, які теж розміщалися в гостроверхій арці, були замкнені й закладені брусом. Родерік передав ліхтаря Дентону і вийняв із тримачів брус із такою силою, яка не поєднувалася з його слабкими руками. Він поклав брус на підлогу, і ми зайшли до склепу.

Холодно, там було холодно. Довгий, грубо висічений коридор вів, найпевніше, углиб склепу, а в тій кімнаті, де стояли ми, була тільки кам’яна плита із вирізьбленими на ній хрестами і процесією плакальників.

Меделін лежала накрита саваном, безлика і безбарвна. Родерік стояв над нею, ніби охоронець, усе його тіло напружилося. Мені хотілося підійти ближче, подивитися востаннє на обличчя Меделін, та Родерік мав такий загрозливий вигляд, що я передумав. «А яка насправді від цього користь? Невже ти свого часу не надивився на тіла? Може, це допомагає іншим людям, а для тебе це лише чергове обличчя, що переслідуватиме у снах».

Замість того я опустився на одне коліно і прочитав молитву. «Отче наш», яку підкинув у мої думки давній спогад про церковну службу. Коли я закінчив, Дентон, почекавши якусь хвилю, торкнувся моєї руки і забрав мене зі склепу й від худенької білої фігури на плиті.

До мене дійшло, вже коли ми підіймалися сходами нагору, що будь-хто міг лежати під тим саваном. Не було змоги визначити напевне, що то була Медді. І чи то взагалі була людина.

За вечерею Родерік поводився так знервовано, що мене мало не полишило самовладання. Він постійно зривався на ноги й озирався через плече, ніби з-за дерев’яних панелей на стінах вигулькне ворог і нападе на нього ззаду.

—  Спокійно, старий друже, — сказав я. — Ще трохи — і я ховатимуся під стіл.

—  Я чую хробаків, — пробурмотів він. — Невдовзі вони доберуться й до неї. А може, ні.

Мені довелося нагадати собі, що це не моя сестра, тож у мене, чорт забирай, нема причин ображатися. Родерік припинив смикатися, але взявся викручувати руки. Він мав бліді довгі пальці, та коли переплітав їх один над іншим, вони потроху червоніли. Я стежив за ним стурбовано, та це принаймні не викликало в мене бажання шукати укриття. Дентон монотонно їв свою їжу, мовчки. Годі зрозуміти, про що він думав.

Після вечері мене занесло до бібліотеки в компанії другої пляшки лівриту. Смакує жахливо, але похмілля видавалося чудовою перспективою. Головний біль завжди кращий за сердечний, а якщо намірилися не блювати, то не думатимете про друзів юності, що помирають довкола вас.

Неясно, чому мене так сильно зачепила смерть Медді. У дитинстві ми бачилися з Ашерами хіба кілька разів на рік. Якщо бути чесним, не можу сказати, що мої думки часто зверталися до них до того, як надійшов той лист від Медді.

Можливо, це оте нещасне місце так псувало мій душевний стан і робило мене вразливим. А може, річ у тім, що вона була першою людиною мого віку, яка померла від недуги, а не в гострих і кривих зубах війни.

Я хильнув лівриту прямісінько з пляшки. Моє горло більше не обпікало, але від присмаку сиропу досі зводило від болю щелепу. Кімната смерділа запліснявілою шкірою і мертвими книжками, та я вже не відчував жодних інших запахів, крім лівриту.

Зрештою, мене знайшов Анґус. Він закоркував пляшку і витягнув мене з крісла.

—  Ходіть, дитино, — сказав він. — Я надто старий, щоб вас нести. Переставляйте ноги.

У мене вирвалося якесь буркотіння про те, щоб мене облишили на підлозі з моєю випивкою і горем.

—  Кроком руш! — гаркнув Анґус. Рефлекси взяли гору, скеровуючи мене у правильному напрямку, і я помарширував.

Певна річ, уранці мені було збіса паскудно. У тому й суть. Мене вернуло від думок про їжу, та якщо не поїсти, стане ще гірше. Я хлюпнув в обличчя водою і, спершись на руки, вдивлявся у миску. Ця вода з озера? Христова кров. Мабуть, краще вже триматися лівриту.

Одна з речей, яких мене навчили британці, котрі служили зі мною, — коли почуваєтеся жахливо, полегшає, якщо гарно вдягнутися. Я дістав свіжий одяг. У роті було таке відчуття, ніби язик треба поголити. Зайшов Анґус, глянув на мене, буркнув і простягнув щойно начищені чоботи.

—  Нічого не кажи, — пробурмотів я.

На хвилю він стиснув моє плече, та не промовив жодного слова. Я запхав ноги в чоботи і пішов снідати.

Моя рука вже була на півдорозі до дверної ручки, коли мені зачувся голос Родеріка.

—  Я чув, як вона стукала минулої ночі.

Дентон щось відповів, але надто тихо.

—  У двері склепу, — вів далі Родерік. — Намагалася вибратися. Але такого не могло бути, правда? Вона мертва. Вона справді померла, хіба ні?

—  Так, померла, — сказав я, відчиняючи двері. — Це все твої нерви, воно й не дивно за таких обставин. — Я подивився на Дентона в очікуванні підтримки.

—  Так, звісно, — сказав він. — Лише нерви.

—  Так, — повторив за ним Родерік. — Звісно. Ти, певно, вважаєш мене божевільним, Істоне.

—  Зовсім ні. Névrose de guerre. Ми всі від цього потерпаємо. Було б значно дивніше, якби ти не засмутився.

Він знову взявся викручувати руки. Кісточки його пальців так почервоніли, що, здавалося, от-от виступить кров.

—  Заради Бога, чоловіче, вгамуйся, — сказав я втомлено. — Ти як леді Макбет. «Геть, проклята плямо! Геть, кажу!» [12]

Родерік скрикнув, ніби пес, який отримав копняка, і вирячився на мене великими очима. Я відразу відчув провину.

—  Вибач, Родеріку. То... то через оце все, — я відкинувся на спинку стільця. — Може, нам краще поїхати? До Парижа? Це піде тобі на користь.

—  Ні! — вигукнув він майже надривно. — Ні, я... — він важко ковтнув, аж здригнулося горло. — Ні, я не можу. Доки вона не... доки не... — його голос стихнув. — Не зараз, — врешті прошепотів він і втік з-за столу.

—  Подумай про це, — гукнув я йому вслід. Перевів погляд на Дентона. — Якби ж ви змогли допомогти мені переконати його.

—  Зараз він не поїде, — відказав Дентон. — А вам, мабуть, краще поїхати. Порядним людям тут не місце.

—  Як гадаєте, коли Родерік може захотіти поїхати?

—  Нескоро, — сказав він. — Допоки не... ох... впевниться, що його сестра як слід упокоїлася.

Я поставив лікті на стіл і поклав обличчя на долоні.

—  Трикляте безглуздя, — сказав я. — Мертві залишаються мертвими. Їм байдуже.

—  То в Ґаллації не бояться привидів? — запитав він. Я чув насмішливу нотку в його голосі, але розумів, чого той сміх йому коштував.

—  Ні, ми такі ж марновірні, як і всі інші, — визнав я. — Хтось мусить три дні сидіти біля тіла і стежити, щоб ним не заволоділи мандрівні духи. Та мені ніколи не вірилося, що мерці справді переймаються подібним, — я опустив руки. — Та годі вам, лікарю. Скільки ви бачили смертей? Чи хтось із них повертався поскаржитися на те, як його поховали?

—  Жоден, — погодився він. — Проте я не чекав би, що Родерік зараз поїде. Доки не впевниться.

—  Не впевниться у чому?

—  Що мерці не ходять, — відповів Дентон, стулив губи і більше нічого не казав.

Мерці не ходять.

Ця думка пульсувала в моїй голові, як уривок пісні, й дзвеніла у вухах нескінченним повтором. Я навіть спеціально напружив щелепу, аби викликати шум у вухах, та щойно він минув, знову залунали ті слова. «Мерці не ходять. Мерці не ходять».

Але ж справді не ходять. Мені трохи не пощастило як слід влучити в зайця. До цього часу він точно помер — стік кров’ю де-небудь або його знайшла і прикінчила лисиця. А може, куниця чи сокіл. Мені не було відомо, які тут водилися хижаки, але можна було припустити, що ті самі, що й у Ґаллації. Собака, який зірвався з ланцюга, кіт із села. У маєтку Ашерів котів не було.

«Кота заводять, щоб ловив пацюків, — подумав я, — а тут пацюків теж немає. Чому тут немає пацюків? Невже Родерік так зубожів, що його комора не привабила б навіть пацюка?»

Цілком можливо. Хоча й пригадалося, що довкола будинку з вікнами-очима мені не траплялося жодної тварини, крім коней у конюшні та зайців з ошалілим поглядом на вересовищі... і мої думки знову повернулися до зайців.

Мерці не ходять.

Я виїхав верхи на Гобі, навіть попри легенький дощик. Звук його копит вибивав ритм, що мовби вторив тим словам. Цок-цок цок-цок. Мерці-не-ходять. Мерці-не-ходять. Цок-цок.

Христова кров, якщо це продовжуватиметься, мені доведеться відкоркувати третю пляшку лівриту.

Вечеря не принесла полегшення. Родерік і далі бездумно переплітав пальці й сам себе зупиняв. Дентон був іще більшим американцем, ніж зазвичай. Якби мав іще сильніший акцент, то міг би заспівати «Зоряний прапор» [13], розмахуючи скатертиною.

Мерці не ходять. Лишень ви маєте три дні сидіти біля покійників, аби впевнитися, що таки не ходять. А Родерік казав, що чув, як вона стукала у двері склепу. Та ні, це безглуздо.

Я пішов до своєї кімнати й допив залишки другої пляшки лівриту — під осудливим поглядом Анґуса.

—  Не треба так супитися. Тут не вистачить, щоб викликати похмілля навіть у комахи.

—  Як довго ми ще будемо тут залишатися? — запитав Анґус.

—  Не знаю, — я злизав з губ присмак сиропу. Чи надовго ми залишимося? Допоки Родерік не погодиться поїхати, та коли це буде? Чи була від мене якась користь, а чи на мене лише витрачалися харчі й дрова, що їх він і так заледве міг собі дозволити?

—  Три дні, — сказав я несподівано, поставивши порожню пляшку на стіл. — Ще три дні. А тоді поїдемо.

Опівночі я спустився до склепу.

То було не вельми розважливо. Мені це було зрозуміло. Попри мій хвалений скептицизм, мною заволоділа думка: якщо ніхто не стежитиме за тілом, може статися щось жахливе. А може, воно вже сталося? Мерці не ходять, та як щодо людей з каталепсією? Ви ж чули історії про заживо похованих, про відкриті домовини з подряпаними зсередини віками.

Зі свічкою в руках я прокрався слизькими кам’яними сходами, намагаючись не видати жодного звуку. Двері склепу були закладені брусом, але не замкнені. Сам брус виявився чималеньким, завтовшки з моє зап’ястя. Він видавався дивно новим, з блідими краями в тих місцях, де ще не стерлася деревина.

Я поставив свічку й обережно підняв брус, затамувавши подих, коли він черкнув металеві тримачі. Кожен найменший звук відлунював сходами нагору. «Принаймні зможу почути, як хтось наблизиться ззаду, — подумав я. — Сподіваюся».

У мене не було ані найменшої ідеї, що сказати, якби хтось таки надійшов. Мабуть, можна було би виправдовувався горем. Сказати, що хотілося прийти й востаннє її побачити. Нагадати Родеріку забобон, що за покійниками треба стежити протягом трьох днів. Це не надто мене хвилювало. Людям у жалобі дозволено робити всіляку химерщину. А це було вельми химерно з мого боку. Медді померла, в цьому не було сумнівів. Вражало те, що мені взагалі ще вдалося застати її живою. Навряд чи вона змогла би прожити більше кількох днів. Це мені було добре зрозуміло.

А ще було зрозуміло, що треба її побачити. Кожен інстинкт, відточений проведеними на полі бою роками, кричав: щось тут є не тим, чим видається. Це відчувалося. Мерці не ходять.

Я підняв свічку й відчинив двері. Шумова хвиля піднялася в моїх вухах, і довелося чекати, доки вона вщухне, роздивляючись, як світло миготіло на вкритій саваном фігурі на плиті, а в моєму черепі пульсував пронизливий дзенькіт.

Коли він нарешті затих, мені вдалося підійти ближче. Над вкритою саваном фігурою Меделін Ашер, коли моя рука вже була занесена над тканиною... мене здолало вагання.

Уже навіть виникла думка облишити цю безглузду затію. Навіщо я тут? Чому захотілося прокрастися Родеріковим маєтком, ніби злодій, тривожачи спокій його сестри? Я їхній давній друг, це правда, але моя поведінка суперечила всім правилам гостинності та дружби. Це не мій дім.

Одначе було тут щось дуже, дуже неправильне.

Я стягнув саван і заціпенів.

Там лежала Медді. Здавалося, за два дні вона зовсім не змінилася. Холодне повітря склепу могло вберегти її від розкладання, хоча, як на мене, там було не так уже й холодно. А може, це тому, що перед смертю вона мала такий шокуючий вигляд, що навіть розкладання не здатне його погіршити. Її волосся приставало до савану, а кам’яну поверхню там, де я його зрушив, всипали тонкі білі волосинки.

Та приголомшило мене не це.

У неї була зламана шия. Тіло розмістили акуратно, так, щоб саван приховував жахливий кут вигину горла. Хоч вона померла ще до появи синців, на шиї виднілися синюваті сліди від пальців.

Так минуло досить часу, щоб віск перетік за стінки свічника і крапнув мені на руку. Болісний опік привів мене до тями, я відхилив свічку, аби віск не потрапив на саван, чи плиту, чи шкіру мертвої жінки.

По тому я обережно знову накрив Меделін саваном, забрав свічку й покрався сходами нагору, пересуваючись так тихо, як розвідник на патрулюванні. Я опинився на ворожій території, і хтозна — можливо, наші з Анґусом життя висіли на волосині.

РОЗДІЛ 9

Вельми неприємно сідати за стіл, коли намагаєшся визначити, хто з твоїх сусідів за сніданком — убивця. Я пив свій чай і нікому не дивився в очі, а думки тим часом випереджали одна одну й торохтіли в моєму черепі.

Дентон був очевидним варіантом. Адже він — лікар. Оглядаючи Медді, він точно не мігне помітити зламану шию. А втім, як лікар, він мав би знати сотню способів убити людину, не вдаючись до такого грубого методу.

Та цього було однаково замало, щоб зняти підозру. Іноді люди панікують. Можливо, то був злочин через пристрасть, через невзаємний потяг до Меделін. Мені не впали в око жодні ознаки чогось подібного, але чоловіки вміють це приховувати. То мав бути Дентон.

Чи ні?

Якраз коли вже цілковито переконав себе у вині Дентона, я зиркнув краєм ока на Родеріка. Ще ніколи не бачив, щоб відчуття провини гнітило людину так сильно, як Родеріка Ашера. Він здригався від будь-якого звуку, постійно крутив головою, наче боявся, що до нього хтось підкрадеться. Коли слуга приніс свіжий чай, він скрикнув і з брязкотом впустив виделку на підлогу. А ще він якось дивно відреагував, коли я назвав його «леді Макбет». Навіть якщо закрити на все це очі, він точно допомагав покласти свою сестру на плиту. І мав би помітити її зламану шию.

Ні, найлогічніша відповідь — вони співучасники, і хай би хто з них убив Меделін, інший допомагав замести сліди.

Чи справді Родерік покривав би вбивцю своєї сестри? Та й навіщо взагалі її вбивати? Вона й так уже була на порозі смерті. Яка могла бути вигода від пришвидшення її кончини?

Як з’ясувалося, мені легше було повірити, що Дентон покривав би Родеріка, але не навпаки. Я бачив Ашера під вогнем, в окопах. Мені було відомо, якого він штибу людина. Він мав удосталь хоробрості, проте мало рішучості, а ще він щиро любив свою сестру. Мені не спадала на гадку жодна причина, через яку Дентон міг би змусити його покривати такий злочин. Навряд чи лікар міг шантажувати Ашера, який більше не мав жодного цінного майна, а Родерікові гріхи, хай би що то було, не могли бути такими страшними, щоб він стояв осторонь і дивився, як сестрина шия ламається, ніби... ніби...

«Ніби заєць», — подумав я, знову згадавши вирячене око зайця-відьмака. Я щосили встромив виделку в яйце, аж зубці скреготнули по тарілці. Родерік скрикнув.

—  Вибач, — сказав він, затуляючи обличчя руками. — Вибач. Це все ті кляті нерви. Я чую... здається, я чую...

—  Усе добре, — відповів я машинально. І відсунувся від столу, втративши апетит. — Мабуть, прогуляюся верхи.

Погода анітрохи не проясніла. Далі мрячило, а небо набувало неприємного зеленкувато-сірого відтінку. Не встиг я перетнути місток, як помітив якийсь рух у траві й побачив зайця, що витріщився на мене.

Я вилаявся на нього і пришпорив Гоба. Він не заслужив такого поводження, тому кілька разів брикнув, аби показати мені: він теж вважав, що то було незаслужено. Я не озирався, але відчував за спиною зайця, що, ніби ворожий вартовий, стежив, аби я не зайшов на спірну територію. Мені здавалося, що тільки-но я зникну з його очей, він поповзе попередити інших зайців про мою присутність.

Зайці, звісно ж, такого не роблять. Зайці — не кролі, які справді розставляють біля своїх нір вартових і сповіщають один одного про небезпеку. А втім, кляті тутешні створіння могли робити що завгодно. Може, була моя правда і це дійсно якась хвороба. Може, від неї зайці робилися такими самими параноїками, як Родерік.

Щось клацнуло в моїй голові. Враз спогади повернули мене до хатини того пастуха у горах, де я слухав його монолог про хвороби овець. «Ага, гідрофобія, — пояснював він. — Ага, в них буває. Не тако, як у собак, нє. Собаки стають злі. Вівці стають дурні».

Припустімо, була якась хвороба і мала вона дві форми. Одна — як у Меделін. Але Родерік теж у кепському стані. Страх. Підвищена чутливість до звуків. Чи могли це бути симптоми не стресу, а патології?

Гоб уповільнився. Вирваний із задуми, я підніс голову й побачив на краю дороги ще одного зайця, що сидів виструнчившись. Мій кінь обійшов його, тримаючись на чималій дистанції, а мені й не хотілося скерувати його ближче. На мить навіть стало трохи лячно, що та істота могла кинутися вперед і вкусити Гоба за ногу.

Мені трапилися ще двоє зайців, перш ніж я нарешті розгледів значно приємніший силует міс Поттер, яка сиділа на невеликому табуреті з розкритою над головою парасолею і обережно промокала малюнок гриба. Зненацька мене охопив страх, що зайці могли стежити й за нею. Стежити і готуватися... що зробити? Вкусити? Напасти? Якось поширити свою хворобу?

Міс Поттер перехилилася над мольбертом, явно роздивляючись трубчасті чи якісь інші з безлічі грибів, що запрудили Ашерові землі.

Гриби.

Щось вдруге клацнуло в моїй голові. Гриби. Я смикнув голову догори. Навіть подальший вибух шуму у вухах не зміг заглушити ту думку. Гриби. Ну звісно. Пліснява, яка вкривала шпалери і проникла до бібліотечних книжок, гриби, які випиналися із землі, напасть, яка вразила Анґусову рибу?

Що міс Поттер казала за нашої першої зустрічі? «Не знаю, що вам відомо про гриби, але це місце неймовірне... стільки незвичних форм».

Може, то не хвороба, а гриб? Чи й навіть гірше — якийсь унікальний, що росте лише тут? Може, тому Дентон не зміг його розпізнати?

—  Ви казали, що є гриби, здатні заражати живих істот, — сказав я, спішуючись. — Ви згадували риб. А як щодо людей?

—  Звісно, — відповіла вона так, наче ми вже якийсь час розмовляли і мене не примчав до неї тільки-но галопом кінь, мовби за мною гнався сам диявол. Гоб, завше втішений компанією, вдавав, що наша різка зупинка була його ідеєю, і взявся гарцювати довкола, аби підкреслити, що міс Поттер мала би бути цим вражена. — Стригучий лишай — це грибкова хвороба. Молочницю в немовлят спричиняє дріжджоподібний грибок, що трапляється у багатьох видів. Є й інші, деякі з них — рідкісні.

—  Чи є серед них смертоносні? — Я підвів Гоба ближче. Він закотив очі, явно розмірковуючи, що ми йшли, бігли, зупинилися, тепер знову йшли, тож його вершнику, чорт забирай, уже пора вибрати щось одне.

Міс Поттер постукала пальцем по губах.

—  Так, хоча не впевнена, чи їх такими класифікують в усіх належних випадках. Люди повертаються з Індії з невеличкими ґулями на обличчі та шиї, і це вважається грибком. Люди помирали від нього. А ще є пліснява, що утворюється в будинках, — раніше думали, що вона підсилює шкідливі випари. Нині, звісно, ми маємо мікробів, тому випари більше не в моді, та я не можу стверджувати, що пліснява не здатна погіршити стан людських легень, які згодом можуть захопити мікроби, — вона промовисто здвигнула плечима. — Якщо коротко — так, гадаю, є смертоносні гриби, здатні вразити людину. Вони точно вбивають риб. А є ще й ті, які полюють на хробаків, і хоча це не те саме, що інфекція, проте...

—  Даруйте, що? — я підняв руку. — Ви сказали, що є гриби, які полюють на хробаків?

—  О так. Минулоріч ця звістка добряче збурила Товариство. Німець на прізвище Цопф [14] відкрив гриби, які активно вишукують нематод [15].

То було свідченням, наскільки сильно розхиталися мої нерви, адже мені не вдалося отримати ані найменшої втіхи, коли міс Поттер вимовила слово «нематоди» з таким британським акцентом, що більш по-британському, певно, не буває. Мені уявлялися лише зграї грибів, які стрибали вересовищами в пошуках своєї здобичі. Це мало б викликати сміх. Я рішуче спробував переконати себе, що це смішно.

—  Як саме полюють?

—  В’яжучі властивості, — сказала міс Поттер. — Вони виділяють липку павутину гіфів, і коли в неї потрапляє хробак, клітини павутини проростають у нього, ширяться тілом і пожирають його.

—  Це вбиває хробака?

—  Зрештою — так, — вона відвела погляд. Я зрозумів, що це не надто приємний досвід для хробака.

Я облизав губи.

—  Гіфи?

—  Багатоклітинні нитки. Якщо узагальнено, саме вони відрізняють плісняву від дріжджів.

У закутках мого мозку почала формуватися ідея. Вона анітрохи мені не подобалася.

—  На що вони схожі, ці гіфи?

—  Вони можуть мати різноманітні форми, — відповіла міс Поттер. — Та найпоширеніші — білі ниточки.

—  Ниточки, — я подумав про Анґусів опис риби. — Як слизька повсть?

—  Так, вони можуть скидатися на повсть, якщо утворять пласт достатньої товщини, — вона безтурботно всміхнулася мені. — Однак у невеликій кількості вони більше схожі на білі волосинки.

—  Лейтенанте Істоне, куди це ми йдемо?

—  До склепу, — сказав я. — Це... це важко пояснити. Мені треба, щоб ви просто подивилися на дещо під збільшувальним склом.

—  Це гриб?

— Це волосся мертвої жінки.

Міс Поттер зупинилася посеред коридору. Сподіваючись, що ніхто цього не помітив, я затягнув її до маєтку і намагався відвести до склепу. Було б легше, якби вона не зупинялася раз-по-раз, вимагаючи пояснень.

—  Насмілюся припустити, що йдеться про міс Ашер? Лейтенанте, я мала вас за розсудливу людину, але є в цій ситуації дещо вельми неприємне.

Слово «неприємне» видалося мені таким кричущим применшенням, що я аж реготнув.

—  Знаю. Це просто-таки обурливо. Але, міс Поттер, присягаюся вам своєю солдатською честю...

—  Мені, — перебила вона невеселим тоном, — випало знати забагато солдатів.

Із цим мені не випадало сперечатися. Якщо бути відвертим, це було сказано, бо мені здавалося, що подібна клятва могла справити враження на англійку нарівні з їхніми «па-па», «ваше здоров’я», «Боже, бережи королеву» й таким іншим. Я вперся долонею в облізлі шпалери і глибоко вдихнув.

—  Міс Поттер, — сказав я, — присягаюся могилами солдатів, яких довелося поховати своїми руками, що не бажаю зла ані вам, ані будь-кому іншому в цьому домі. Та якщо спробую пояснити, ви подумаєте, що в мене цілковито з’їхав дах. Простіше показати. А якщо ви скажете, що я помилився, проведу вас до міста і в усьому зізнаюся господарю цього маєтку.

Євгенія Поттер зміряла мене маленькими розумними очима і коротко кивнула.

—  Гаразд. А спробую, Макдуфе! [16]

Від страху, що дорогою до склепу ми могли зустріти Дентона, чи Ашера, чи когось зі слуг, серце підстрибнуло до горла, та бодай цього разу величина будинку зіграла мені на руку. Ми нікого не побачили. Поки ми йшли щораз темнішими коридорами, прийшло усвідомлення, що в мене не було ані ліхтаря, ані свічки.

Я неголосно вилаявся ґаллаційською. Міс Поттер зиркнула на мене підозріливо.

—  Не розумію, що означають ваші слова, лейтенанте, але маю певні припущення.

—  Даруйте, міс Поттер.

—  Гм. Якщо потримаєте мою парасолю, дістану нам світло, — вона запхала руку у свою здоровенну сумку і видобула з неї невеликий ліхтар із заслінками. Цього разу вже я здивувався.

—  Міс Поттер! Це ліхтар зломщиків?

—  Не моя справа, як інші використовують цей пристрій, — відказала вона суворо. — Заслінки дуже зручні, якщо треба спрямувати світло в певному напрямку, зокрема коли я довго працюю над малюнком і сонце змінює своє положення. — Вона запалила свічку всередині ліхтаря і, поправивши заслінки, подала його мені.

—  Мадам, — сказав я палко, — ви просто чудо.

—  Угу!

З допомогою ліхтаря ми спустилися сходами до склепу. Я вийняв брус і відчинив двері. Світло ліхтаря впало на порожню плиту, на покинутий на підлозі саван і... більше ні на що.

Меделін зникла. 

РОЗДІЛ 10

—  Лейтенанте. Лейтенанте.

У моїх вухах дзвеніло так голосно, що не було чутно слів, тільки видно було, як ворушилися губи міс Поттер. Я стояв на колінах. Вогкий холод склепу просочувався у мої кістки. Мої плечі тремтіли.

Меделін зникла. Її тіло зникло. Хтось мав його винести. Так, звісно. Певно, Ашер — аби замести сліди свого злочину. Вона померла три дні тому, тож для цього трохи запізно, та це було єдине пояснення. Адже це маячня — думати, що вона сама сіла на плиті, відкинула саван, ніби ковдру, і пішла. Мерці не ходять.

—  Лейтенанте.

Мені було ледве чутно її голос. У ньому лунали наказові нотки, тому я мимоволі випростався.

—  Так, — сказав дещо заголосно. — Вибачте. Тут мало бути тіло. Це був шок.

Міс Поттер допомогла мені підвестися.

—  Лейтенанте, боюся, після втрати подруги у вас трохи розгулялися нерви.

То був англійський спосіб ввічливо сказати, що вона вважала мене крикливим божевільцем, і тут мені не було чим заперечити. Принаймні залишився саван. Я підняв його і розстелив на плиті, вишукуючи білі волосинки, які бачив раніше.

Мені добряче полегшало, коли вдалося знайти одну. Бодай це було правдою. Я вказав на неї.

—  Ось. Це гіфи?

Вона глянула на мене, примружившись — мабуть, тому, що вплутав її мікологію до свого божевілля, — але витягла збільшувальне скло і поставила ліхтар на плиту. Я чекав, наляканий, і зиркав на відчинені двері. Тихенький голос шепотів, що хтось їх зачинить, ми почуємо, як брус стане на місце, й опинимося в пастці. Я ступив кілька обережних кроків до дверей, розмірковуючи, чи встигну вчасно добігти, якщо почую рипіння завіс.

—  Гмм, — озвалася міс Поттер.

—  Що там?

Вона роздратовано махнула рукою.

—  Дайте мені час.

—  Вибачте, — я повернувся до своїх сентиментальних роздумів. Невже це був Родерік Ашер, який замислив приховати свій злочин? Або щось гірше? А може, це була фігура в білому, яку оживила якась страхітлива сила? Сила, яка рухала зайцем без частини голови, змусила його підвестися і дивитися на мене?

Мерці не ходять. Мерці не ходять. А якщо й ходять, то... то... Навіть не знаю. Щось жахливе. Мені довелося вбити так багато людей і побачити так багато смертей — а що як жоден із них не знайшов спокою під землею? А що як вони блукали світом? А що як мені доведеться зустрітися з ними і давати пояснення?

—  Це таки гіфи, — сказала міс Поттер, опускаючи збільшувальне скло. — Мені потрібне сильніше скло, щоб точно визначити, чи вони перегородчасті, чи ні, й не можу сказати напевне, що це не псевдогіфи, які бувають у дріжджах. Та це, безперечно, не людське волосся і не текстильні нитки.

—  А що як я скажу вам, що вони росли на людській шкірі?

Міс Поттер ґречно повела підборіддям — те саме, що для іншої людини знизати плечима.

—  Сапрофітні гриби — гм, тобто ті, які харчуються органічним матеріалом, що розкладається, — дуже поширені. Можливо, непривабливі на вигляд, однак не становлять загрози живим істотам.

—  У той час Меделін ще була жива, — сказав я, дивлячись їй в очі, — і їх було так багато на шкірі, що я подумав, ніби її волосся побіліло.

Англійці — знаю зі свого досвіду — зчиняють величезний галас через найменші незручності, та коли перед ними постає те, що здатне перевернути їхній світ, вони навіть не кліпнуть. Міс Поттер кліпнула, лише раз, а тоді подивилася на збільшувальне скло і сказала:

—  Зрозуміло.

—  Чи могло це спричинити її хворобу? — запитав я.

—  Якщо гриб такий поширений, що ниточки проникнули до її шкіри... так. Однозначно, — мене вразила її холоднокровність. — Але що сталося з її тілом?

«Мерці не ходять. Найпевніше, Родерік переніс тіло, аби остаточно приховати свій злочин. А Дентон знав, що з Родеріком щось не те, і допоміг йому замести сліди, але не здогадувався про причину. Якщо йому відомо, що це, він, можливо, здатен це вилікувати».

—  Не знаю. Але маю повідомити Дентону.

—  Ваша правда, — сказала вона. — Маєте повідомити всім. Якщо цей гриб може поширюватися на живих істот, це треба негайно спинити, — вона запхала руку до сумки і вийняла маленьку сіру флягу, з якої вилила щось на свої долоні. Навіть на відстані я відчував різкий запах алкоголю. — Простягніть свої руки, лейтенанте. Ви торкалися савану.

—  Я торкався Меделін, — відповів я похмуро. — Кілька разів. Гіфи потрапили мені на руки.

Вона подивилася мені в очі.

— То будемо сподіватися, що це допоможе навіть за таких умов.

Я прислухався до крапання алкоголю на підлогу склепу, коли вона хлюпнула віскі мені на пальці й, склавши мої долоні докупи, взялася їх розтирати. Цікаво, чи зайці теж заразилися? Як це можна було визначити? Хіба можна помітити кілька додаткових білих волосинок у їхньому хутрі?

Риба. «Як слизька повсть», — казав Анґус. То може, той гриб таки походив з озера? Може, він передався від риби зайцям, коли ті прийшли пити воду?

Чи торкався його Анґус?

І куди в біса поділося тіло Меделін?

—  Дентоне, — крикнув я, увірвавшись до кабінету. — Меделін немає!

Він довго дивився на мене, а тоді його обличчя злагідніло і він торкнувся моєї руки.

—  Знаю, — сказав Дентон м’яко. — Знаю. Але вона більше не страждає, і...

—  Ні, ну ви справжній дурень, — гаркнув я, струшуючи його руку. Клята англійська: більше слів, ніж можна запам’ятати, а вони використовують те саме на позначення трьох різних понять. — Я знаю, що вона померла! Я кажу вам, що немає її тіла!

Дентон кліпнув.

—  Що?

—  Її немає у склепі. Плита порожня. Habeas corpus[17] — не варіант. Так зрозуміліше?

(Мабуть, я поводився далеко не так шанобливо, як вимагала ситуація, але такий уже в мене ґандж: вмикається сарказм, коли дратуюся.)

—  Ви серйозно?

Міс Поттер ввічливо кашлянула у мене за спиною.

—  Можу вас запевнити, молодий чоловіче, що лейтенант каже правду.

—  Міс Поттер? Що ви?.. — Дентон явно збирався з’ясувати, чому вона тут, а тоді так само явно облишив це задля важливіших справ. — Ні. Пізніше. Це жахливо.

—  Як гадаєте, це Родерік кудись її переніс? — запитав я.

Я чекав, що Дентон винувато відвернеться, одначе він подивився мені прямо в очі.

—  Можливо.

—  Ви знаєте, що з ним щось не те, — сказав я неголосно. — Ви знаєте, що він зробив...

Дентон обірвав мене різким змахом руки.

—  Зараз не час.

—  Ну то знайдімо Родеріка і...

—  Він спить, — сказав Дентон.

—  То ми розбудимо його і...

—  Я дав йому снодійні пігулки, — сказав Дентон. — Він ще кілька годин не прокинеться. Ні, не дивіться так на мене, лейтенанте. Він каже, що взагалі не може заснути, що чує, як його сестра ходить склепом. Сумніваюся, що він спав бодай годину, відколи вона померла.

—  Саме це я й намагаюся вам сказати. Ця його химерна недуга — те саме, чим хворіла Меделін.

Дентон кліпнув.

—  Що?

—  Це не хвороба! Це гриб! Я... ох, заради Бога, міс Поттер, поясніть йому.

Міс Поттер відвела Дентона вбік і пояснила, як мені здалося, англійською, про сапрофітні гриби і гіфи. Поки мій погляд блукав по стіні, мене мучили питання, чи Родерік переніс тіло Медді через почуття провини, а чи, може, думав, що більше не чутиме, як вона ходить, якщо забрати її зі склепу. Христова кров! Тепер, коли ми знаємо, що воно таке, чи зможемо ми ту недугу вилікувати?

—  Можливо, — сказав Дентон. — Цілком можливо. Мені таке не спало б на гадку, та жоден респектабельний лікар ніколи не скаже, що бачив усе на світі. Проте не розумію, як ми можемо це довести. Адже саван міг просто запліснявіти.

—  Це покаже розтин тіла Медді, — сказав я коротко.

—  Тіла, якого, ви кажете, у нас немає. А я вже точно не збираюся розрізати Родерікову шкіру, щоб знайти ті гіфи!

Я зціпив зуби.

—  Тоді це має бути заєць. І цього разу я не промахнуся.

Це Анґус дістав нам зайця. Довелося проковтнути свою гордість і звернутися по допомогу до нього.

—  Не для їжі, нізащо! — відповів він, та коли я пояснив, що ми хочемо зробити розтин, схилив голову набік і сказав: — Наскільки свіжий вам потрібен заєць?

—  Тобто?

—  Є один, десь за сотню футів від містка. Схоже, впав у озеро. Бачив його, коли повертався вранці з села.

Ми пішли шукати зайця. Як і казав Анґус, він лежав наполовину у воді, на животі. Скидалося на те, що він просто підійшов до озера і заснув.

На мені були рукавиці для верхової їзди, але здалося кращим повернутися до купи дров, щоб узяти палицю, і витягнути його, не торкаючись води. Анґус звів брови, але від коментарів утримався.

Цього разу довкола сніданкового столу нас зібралося четверо, проте лежало на ньому дещо вельми неапетитне. Тут було найкраще в будинку освітлення, а на більше ми й не сподівалися. Ми позносили зі своїх кімнат ліхтарі та свічки й порозставляли їх на столі, заливши його світлом. Дентон приніс свою лікарську сумку і відкрив її чорний шкіряний рот, що виблискував зубами-скальпелями.

—  Міс Поттер, — сказав Анґус, торкнувшись кашкета. — Приємно знову вас побачити.

Маю зауважити, що міс Поттер трішки зашарілася.

—  Містере Анґусе. Не думала, що так скоро побачуся з вами.

—  То ви двоє вже зустрічалися? — Якщо подумати, останнім часом Анґус не скаржився, що йому нема чим зайнятися, та мене надто опосіли клопоти, щоб звернути на це увагу.

—  О так. Нещодавно містер Анґус люб’язно тримав мою парасолю під необхідним кутом, коли я малювала винятково красиву Amanita phalloides[18].

Я намагався вигадати жарт про «phalloides», який би не закінчився тим, що міс Поттер ударила мене своєю парасолею, аж тут Дентон прокашлявся і повернув нас до реальності.

—  Я роблю перший надріз, — сказав він.

—  Заждіть! — міс Поттер роззирнулася кімнатою, знайшла стосик полотняних серветок і швиденько роздала їх нам. — Прикрийте рота і носа. Якщо там є спори, а це направду небезпечний гриб, нам не варто їх вдихати.

Я зав’язав кінчики серветки на потилиці. Дентон буркнув щось про відчуття, наче він збирався обікрасти диліжанс, але знову взявся за скальпель. Ми мовчки дивилися, як лезо розітнуло хутро і шкіру й занурилося глибше.

Важко сказати, де там могли бути гіфи. Зв’язки, що з’єднували шкіру з плоттю, були тонкі й бліді. Та тільки-но він розрізав ножицями зайцеві груди, стало очевидно, що з твариною щось геть не те.

—  Липка повсть, — сказав Анґус. — Як та падлюч... Даруйте, мадам. Як та паскудна риба.

Дентон обережно торкнувся косматої поверхні кінчиком скальпеля. Це справді виглядало, ніби щось пристало до органів, щось в’язке і волокнисте, хоча й було воно темно-червоного кольору, а не яскраво-білого, як гіфи на руках Меделін. Та червона штуковина скидалася на водорості, які сохнуть на каменях біля моря, утворюючи поверх усього липку мембрану.

—  Це самка, — сказав Дентон байдужно. «А якби вона була людиною, їй теж поставили б діагноз “істерична каталепсія”?» — подумав я.

Міс Поттер узяла збільшувальне скло і схилилася над твариною. Якщо її і непокоїла така маленька відстань у шість дюймів від нутрощів зайчихи, вона не подала виду.

—  Це гриб, — підтвердила вона.

—  А цього достатньо, щоб убити тварину? — запитав я.

—  Важко сказати напевне, — відповіла вона, ховаючи збільшувальне скло до футляра. — Нам нічого не відомо про цей гриб, про його згубність і скільки знадобилося часу, щоб він аж так розрісся. Деякі плісенні грибки поширюються неймовірно швидко, а ця зайчиха, схоже, померла давно.

—  Скидається на те, що вона втопилася, — припустив Анґус.

—  Якщо так, то її легені мали б наповнитися водою, — сказав Дентон, майже машинально розрізаючи скальпелем ліву легеню.

Тканина розійшлася — і звідти вивалилася в’язка біла маса. Схожа на вовну, вона випиналася з грудної порожнини, наче її забагато туди втрамбували. Вилаявшись, Дентон відсахнувся.

—  Насмілюся припустити, — сказав я, — що це не притаманно для потопельників.

—  Святий Боже, — сказав Дентон. Він розрізав другу легеню, і звідти теж вивалився вовняний грибковий клубок. Він схопив зі столу виделку і взявся копирсатися всередині. Я відчув, як до горла підступила нудота. Свого часу я білував чимало тварин і не бриджуся нутрощів, але то було зовсім інше.

Дентон повільно похитав головою і відклав виделку.

—  Легені набиті цією субстанцією. Це неможливо. Легені не порожнисті, вони як медові стільники, але ця штука проникла всередину і... мовби якось там усе виїла.

—  Вогке середовище, — сказала міс Поттер, — сприятливе для росту безлічі грибів.

—  Так, але як могла тварина жити?..

Зайчиха поворухнулася.

Довкола столу зібралися троє ветеранів, загартованих боєм солдатів, які з честю служили своїм країнам не в одній війні... і всі троє закричали, як маленькі діти, й нажахано відскочили.

Зайчиха двічі смикнулася, схоже, геть не переймаючись, що її нутрощі ледь не вивалювалися назовні, і спромоглася перевернутися. Анґус заступив собою міс Поттер. Я позадкував, наштовхнувся на крісло і, перекинувши його, упав слідом. Цей трафунок виявився для мене щасливим, бо Дентон відвів руку зі скальпелем убік і вже б устромив його в мене, якби я не валявся на підлозі.

Коли я підвівся, зайчиха вже повзла столом, залишаючи на скатертині широку рожеву смугу. Дентон забився в куток і тремтів, Анґус видавався напівпритомним.

Міс Поттер перевернула парасолю і її кінчиком пришпилила тварину до столу.

—  Джентльмени, — сказала вона, — я потримаю, якщо хочете її вбити. Знову.

Рухаючись майже машинально, мені вдалося дотягнутися до Дентонової сумки і витягнути чималого ножа, схожого на сікач для м’яса. Зайчиха смикалася і перебирала лапами. На язиці мені відчувся легенький присмак жовчі.

Один важкий удар сікачем перерубав їй хребет, і тварина обм’якла. У мене не було бажання зупинятися, доки тіло повністю не відділилося від голови, і мої удари могли би тривати і далі, якби Анґус не відібрав у мене ножа.

—  Досить, — сказав він.

—  Ще ні, — сказала міс Поттер. — Голова досі ворушиться. Від погляду на пришпилену кінчиком парасолі голову і видовища того, як відкривався і закривався рот, як гострі зуби чіплялися за скатертину, мене здолав напад нудоти, і довелося розвернутися й побігти до вбиральні.

Позбавившись навіть спогадів про їжу, я поплентався назад до вітальні. Вони накрили зайчиху, що досі смикалася, скатертиною, і згорнули її в безформний клубок. Дентон, білий, як серветка, що затуляла його обличчя, стояв і складав до своєї сумки інструменти.

—  Найбільший наріст гриба розмістився поверх хребта, — сказав він відстороненим, але чітким голосом. — Він повністю обліпив хребці й проникнув до черепа.

—  Але розрубаний хребет убив тіло, — сказав я. Труп Меделін із викривленою шиєю непрохано постав у мене перед очима.

—  Ні, — він різко закрив сумку. — Ця зайчиха померла багато днів тому. Не знаю, що то за чортівня, але вона рухала тілом тварини, як маріонеткою. Ми лише обрубали головні мотузки.

—  Однак вони не залишаться обрубаними, — зауважила міс Поттер. Серед нас чотирьох вона говорила найспокійніше. — Темпи росту деяких грибів, як я вже казала, — неймовірні. Підозрюю, якщо дати цьому екземпляру достатньо часу, він відростить усі зв’язки і знову рухатиметься.

—  Христова кров, — я обхопив голову руками. Мерці не ходять. Хоча, як бачимо, іноді таки ходять. — То Меделін...

—  Не треба, — Дентон мало не викрикнув ті слова. За мить він додав: — Слід позбутися цієї істоти. Я не можу... я не можу думати про інше. Не зараз.

—  Може, викинемо її в озеро? — запропонував я.

—  Не раджу це робити, лейтенанте. Якщо вступить у контакт із джерелом води, ця зараза може передатися будь-кому, хто її питиме.

Анґусові вуса поникнули. Як і він сам.

—  Міс Поттер, — озвався він неголосно, — вона вже в озері. Вона в рибі. Уся наша питна вода з озера. Усі ми — ми троє — ось уже кілька днів пили її і вмивалися нею.

—  А я — навіть тижнів, — сказав Дентон.

Міс Поттер, до її честі, не відсахнулася від нас нажахано. Вона повільно кивнула і сказала:

—  Тоді боюся, джентльмени, що ви всі могли її підчепити.

Дентон теж кивнув. Я подивився на свої руки, уявляючи під одягом власну шкіру з тонкими чорними волосинками. Якщо засукаю рукави, чи побачу, як із-під неї випинаються довгі білі ниточки?

—  Спалимо зайчиху, — сказав я, вхопивши зі столу той згорток. Мені здавалося, що всередині мене досі було легке дрижання. — Анґусе, принеси гас.

Конюшня пустувала, коні заховалися у своїх стійлах. (Господи, невже та бридота проникла і в Гоба? Невже через мене він виявився приречений на смерть?) Ми перетнули конюшню і вийшли до занедбаного саду, де лежала купка дров. Жалюгідно маленька. Кожнісіньку галузку, якою можна було опалювати будинок, вже поскладали на ту купку.

Скатертина і її вміст полетіли на потемнілі камені стежки, Анґус вилив на неї гас із однієї з ламп, опустився на коліна і підпалив. Ми стояли півколом, плечем до плеча, так близько, що відчували жар вогню, відмовляючись іти, допоки від тварини не залишиться самий попіл. Іноді Анґус перевертав її палицею, а ми, не жаліючи, доливали Родерікового гасу, аби вона швидше згоріла.

Ця справа забрала трохи часу, і вже почало вечоріти. Повертаючись до маєтку, ми всі заціпеніли від наляканого скрику міс Поттер.

—  Що то за світло?

Моторошне зеленувате випромінювання оточувало найближчий до нас ріг будинку. Воно було неяскраве, і на фоні світлішого неба ми його, мабуть, і не помітили б, але в темряві бачили чітко.

—  Вогонь? — припустив Дентон, сам собі не вірячи. — Якийсь... хімічний вогонь?

Ми пройшли ще трохи, показався край озера, і ми отримали відповідь на це запитання, водночас зіштовхнувшись із безліччю нових.

Озеро світилося.

Те саме я бачив кілька днів тому: пульсівні світляні цятки, що мовби ганялися одна за одною вздовж країв невидимих форм, але значно яскравіші, ніж минулого разу. Те мерехтіння чіплялося за легенький туман, що стелився над озером, і перетворювало його на хмару страхітливого світла. Сама вода, здавалося, теж пульсувала, як серцебиття, але значно швидше за будь-яке людське серце. Мені подумалося про частоту серцебиття зайців, але тоді довелося озирнутися.

Недалечко, з відблисками зеленого мерехтіння в очах, стояв заєць і стежив за нами.

—  Анґусе...

—  Я бачу його.

Ми четверо разом повільно обійшли край озера. Світло спалахнуло яскравіше. Заєць не пішов за нами, а довкола було надто темно, щоб розгледіти його товаришів. Мою шкіру поколювало від напруги.

Нарешті ми дісталися містка, що вів до будинку.

—  Ну, — сказала міс Євгенія Поттер, роздивляючись мерехтливу воду, — можу запевнити, що нічого подібного не зареєстровано в анналах мікології.

—  Як нам знищити цей гриб? — запитав я її. — Швидше! Від чого він може померти?

Вона відірвала очі від озера і глянула на мене спантеличено.

—  Щось протигрибкове? — сказала нарешті. — Є дерева з протигрибковими властивостями... якісь порошки... можливо, пероксид водню?..

—  Ви не знаєте?

—  Я гриби малюю, лейтенанте! Зазвичай я намагаюся зберегти їх живими.

Я обхопив голову руками.

—  В армії ми лікували грибок ніг алкоголем, — озвався Дентон. — Замочували в ньому ноги.

—  Це могло би спрацювати, але скільки тут знайдеться алкоголю? — запитала міс Поттер. — Чи вдасться залити все озеро?

— Я маю пляшку лівриту, — відповів я. — А в погребі, припускаю, мало би бути вино, якщо все не випили.

Вираз міс Поттер натякав, що погребу з вином недостатньо.

—  Забудьте, — сказав я, дивлячись на пульсацію світла. — Забудьте, забудьте. Ми розберемося з цим. Я розберуся з цим. Анґусе... — я обернувся. — Анґусе, я хочу, щоб ти забрав звідси міс Поттер. Візьми Гоба. Якщо знайдеш воза, залиш його в конюшні, і якщо хтось із нас виживе... Ох, Христова кров. Обоє наших коней заразилися.

—  Я дам собі раду, — відповів Анґус. У мене не було й найменших сумнівів. Він побудував кар’єру на організації значно складнішої за двійко коней логістики.

—  Лейтенанте! — почала міс Поттер, випроставшись на весь зріст, який був вищим за мій, і подивилася на мене згори вниз. — Запевняю, я не якась там тендітна квіточка, що потребує супроводу, бо інакше зомліє від страху!

—  Міс Поттер, — сказав, — я ніколи так про вас не думав. Але ви — єдина людина, яка має бодай якесь уявлення — з наукового погляду, — із чим ми можемо мати справу, і здатна принаймні спробувати пояснити це органам влади так, аби воно не звучало геть божевільно. А якщо є якась інфекція, чи зараження, чи... хай би як це називалося... владу слід попередити. Анґус піде з вами — упевнитися, що вас сприймають серйозно, бо... ну... — я здався і сказав упівголоса: — Ви ж знаєте, як поводяться чоловіки, коли жінки намагаються їм щось розповісти.

Вираз міс Поттер злагіднів. Вона важко зітхнула і взяла парасолю.

—  Тут ви не помиляєтеся, лейтенанте. Гаразд, — вона кинула на мерехтливе озеро останній похмурий погляд.

Вони зникли у конюшні, та вже за хвилю знову з’явилися. Міс Поттер сиділа верхи на Гобі, який видавався дещо приголомшеним, але показував свої найкращі манери.

—  Ти везеш англійську леді, — наставляв я його. — Можливо, п’ятнадцяту в черзі на престол. Поводься ґречно.

—  Радше сто п’ятнадцяту, — відказала міс Поттер, — і від цього мені значно спокійніше, — вона погладила Гобову шию. — Будь ласка, лейтенанте, дуже ретельно записуйте, що відбувається з озером. Мені так не хочеться все пропустити.

—  Я проведу дослідження, яке сколихне Королівське мікологічне товариство, — пообіцяв я. — Анґусе, стережіться зайців.

—  Слухаюсь. А ви бережіть свою шкуру. Я вже застарий, щоб навчати нового офіцера.

Вони помчали дорогою — так швидко, як дозволяла безпека в такій темряві. Я провів їх поглядом і повернувся до Дентона.

—  Що тепер? — запитав він, вдивляючись в озеро. Світлове шоу потроху тьмяніло, хоча світляні цятки досі, з певними паузами, стрибали наввипередки водою.

—  Гаразд, — сказав я суворо. — Вони поїхали. Тепер поговоримо. 

РОЗДІЛ 11

—  Я знаю, що в неї зламана шия, — сказав я. — Припускаю, це зробив Родерік?

Дентон різко втягнув повітря.

—  Звідки ви знаєте? — запитав він.

—  Я спускався до склепу подивитися.

—  Ах, — він скривився. — То не було вбивство, якщо ви на це натякаєте. Ну, тобто було, але не... це не... — Дентон потер обличчя. — Мені треба випити.

—  Я наллю. А ви мені все розкажете.

Задля такої важливої справи було нескладно пожертвувати останню пляшку лівриту, та, на щастя, Дентон привіз із собою бренді. Його кімната не надто відрізнялася від моєї, лишень у нього не було ординарця.

—  Родерік викликав мене місяць тому, — почав він, опускаючись у крісло. У повітря здійнялася хмарка пилюки і, можливо, спор плісняви, але на той час це вже не мало жодного значення.

—  Через каталепсію.

—  Не зовсім, — він хильнув бренді. — Його турбувало божевілля.

—  Яке ще божевілля?

Дентон застогнав, підвівся, обнишпорив свої речі й дістав пошарпаний конверт.

—  Ось. Нема потреби відповідати на купу запитань, якщо ви можете самі прочитати.

Відкривши листа, я впізнав тоненький почерк Родеріка. Він не марнував часу на привітання.

Дентоне,

Я потребую вашої допомоги. З Меделін коїться щось лихе: це більше за каталепсію, від якої вона потерпає ось уже кілька років. Відколи вона ледь не втопилася, Меделін потрапила під вплив якогось дивного божевілля, від чого вона починає говорити ніби сама не своя. Буває, вранці вона поводиться цілком звично, а по обіді я бачу, як вона говорить зі слугами наче мала дитина. Вказує на предмети, питає їхні назви і видається приголомшеною. У неї дуже дивний голос. Коли я кажу їй про це, вона відразу стає сама собою, але продовжує поводитися химерно і скрадливо, запевняючи, що то побіжне спантеличення.

Її поведінка лякає слуг. Та й навіть гірше: раніше я вже чув, як точнісінько так само говорила інша людина, її покоївка Аліса. Іноді я підслуховував під дверима сестриної кімнати. Тоді я думав, що Аліса просто імітувала той голос, аби розсмішити Меделін.

Ви можете подумати, що я геть звихнувся, Дентоне, та коли чую, як вона говорить тим голосом, у голову лізуть історії про одержимість демонами, а не хвороби. Дуже страшно таке бачити.

Знаю, що ви раціональна людина, і я теж намагаюся таким бути, хоча цей жахливий маєток погано впливає на мої нерви. Прошу, благаю вас, якщо у вашому серці ще знайдеться бодай трохи доброти до когось із нас, приїздіть і допоможіть мені.

Підпис належав Родеріку. Я двічі перечитав листа, пригадуючи, як дивно Меделін розмовляла тієї ночі, коли я застав її за ходінням уві сні, як вона рахувала. Не Медді, казала тоді вона.

Якщо вона не Медді, то хто?

—  Ви, звісно ж, не вірите в одержимість, — сказав я, піднісши голову.

—  «Більше явищ є на небі та землі, Гораціо» [19]... але ні, якраз у таке я не вірю, — він умовк, а тоді дуже тихо додав: — Не вірив у таке.

—  А тепер?

Дентон похитав головою.

—  Більше не знаю, у що вірити. Коли говорив із Меделін, вона була така, як завжди. А тоді змінилася.

—  Поясніть.

—  Не можу. Принаймні не раціонально. Здавалося, що з нею трапилася якась психічна переміна, від якої змінилося її мовлення. Ніколи раніше такого не бачив, — він підняв очі до стелі. — Нерозбірливі слова, часткова втрата мовлення — такий самий малокорисний діагноз, як і каталепсія. Чорт забирай, таке буває у більшості з нас, коли вип’ємо зайвого. Я простий хірург, Істоне, я відрізаю кінцівки. Я не алієніст, — він насупився. — Я вже казав вам, що вона мало не втопилася? — Я кивнув, і він продовжив: — Родерік думав — і я почав із ним погоджуватися, — що там не було ніякого мало. Він сказав мені, що вона кілька годин пролежала у воді, доки він її знайшов.

Я витріщився на нього, намагаючись зрозуміти його слова, але не міг.

—  Що?

—  Я подумав, що він збожеволів, — відповів Дентон грубо. — Адже час уповільнюється, коли панікуєш. Родерік витягнув її на берег і подумав, що спізнився. Тому відніс її до склепу і пів ночі оплакував.

Я важко ковтнув.

—  І?

—  І вона прокинулася. І почала говорити з ним тим химерним голосом.

—  Як таке можливо? Невже вона справді втопилася? — мені самому було неясно, навіщо ставити такі запитання, якщо ми на власні очі бачили, як смикалася зайчиха. Хоча зайці ж відрізняються від людей, хіба ні?

Дентон похитав головою.

—  З утоплениям не все так просто, — визнав він. — Часом люди оживають, навіть коли минуло багато часу і їх уже вважали покійниками, особливо якщо були в холодній воді. Принаймні саме це я сказав Родеріку, коли він стверджував, що вона провела під водою більше кількох хвилин, — він знову опустився у крісло. — Тому я вирішив, що Меделін просто ослабла після пережитого страху, а Родерік у паніці подумав, що вона пролежала у воді довше, ніж це було насправді.

—  І вже після того у неї почала проявлятися ота... інакшість.

Дентон кивнув.

—  Я думав, що втоплення тут ні до чого. Імовірнішою видавалася версія, що це — наслідок самогубства її покоївки. Вони були близькі. Може, у такий спосіб вона намагалася продовжувати їхню спільну гру.

—  А зараз?

Він фиркнув.

—  Це ж очевидно, хіба ні? Усе через той гриб. Він якось призводить до таких внутрішніх перемін. Спершу це сталося з покоївкою, далі — з Меделін. Може, це такий галюциногенний вплив або звичайнісіньке отруєння.

—  Навіщо вбивати її? — то було свідченням, як далеко я вже зайшов, що зміг поставити це запитання без особливого осуду.

—  Родерік каже, що не збирався вбивати її саму, а лише ту сутність, яка заволоділа її тілом.

—  То гриб проник у неї в озері, почав на неї впливати і змусив дивно поводитися...

—  Схоже на те, — Дентонове обличчя посуворішало. За мить він сказав рівним тоном: — Коли він убив її, я не знав, що робити. Я не розумів, що відбувалося, але Родерік сказав, що то було щось лихе, і воно пожирало Медді, і... Нехай помилує мене Господь, я не можу сказати, що він помилявся.

Мені згадалася усмішка Медді тієї ночі, її порожні очі й те, як тоді захотілося відсахнутися від неї. «Лихе» — не зовсім годяще слово, та було зрозуміло, як Родерік дійшов до нього.

—  То ви його покриваєте.

—  Так. Я розумів, що це неправильно, але... — він підняв руки, тоді опустив їх. — Родерік теж помирає. Навряд чи він довго протягне у цьому маєтку.

—  Добре, — сказав я. — Добре, — намагання сформулювати наступні слова нічого не дало, і натомість просто довелося мовчки допити свій бренді. Мені б хотілося напитися до безпам’ятства. Мені б хотілося сісти на коня й тікати звідси так швидко, як тільки могли б нести нас його копита, одначе Гоба не було, а з ним — і Анґуса. Ми з Дентоном обоє знали правду, але озвучена вголос вона ставала реальністю, а я — Бог свідок — не хотів, щоб це було реальністю.

Я відставив склянку і глибоко вдихнув.

—  Тепер Меделін схожа на тих зайців, — продовжив я сумовито. — Тому вона зникла з плити. Її рухами керує та напасть.

Жоден з нас не зміг би сказати, як довго ми просиділи в кімнаті, підкріплюючи свою хоробрість алкоголем. Мабуть, задовго. Та рано чи пізно доводиться або діяти, або геть відмовлятися що-небудь робити.

—  Ми маємо знайти її тіло, — сказав я, підводячись.

—  Вона мусить бути в склепі, — озвався Дентон. — Воно ж не може рухати нею швидко.

Я дивився на нього, а тоді до мене дійшло, що він не бачив інших зайців і їхнього моторошного однобокого плазування, а тільки ту зайчиху на столі, якій вдалося проповзти кілька футів.

—  Гадаю, вона здатна на дещо більше, — сказав я.

Дентон узяв пляшку й осушив її.

—  Не можна допустити, щоб Родерік побачив її в такому стані, — сказав він. — Доведеться спалити тіло.

Я кивнув і взяв ліхтар. Дентон зробив те саме. У мене був при собі револьвер, та чим нам допоможе постріл у тіло Медді? Зайця це не зупинило.

Сходи до склепу були холодні й темні, а ми з Дентоном страшенно нервувалися. З кожним кроком тіні, що їх відкидали ліхтарі, здригалися, а коли якась робилася надто великою, ми обоє відсахувалися.

—  Може здатися, що ми двійко дітей, а не солдати, — пробурмотів я. Дентон буркнув щось під носа, та я не розчув.

За десяток сходинок до кінця я зупинився. Дентон мало не наштовхнувся на мене. Я підніс ліхтар вище, освітлюючи двері склепу.

Не закладені брусом двері склепу.

Відчинені навстіж.

—  Чому ви зупинилися? — прошепотів Дентон.

—  Двері відчинені.

—  А ви їх зачиняли?

—  Думав, що зачинив, — але не закладав брусом. Навіщо забарикадовувати порожній склеп? — Чи міг туди спускатися Родерік?

—  Родерік не мав би вставати з ліжка навіть до вечірнього горщика, — відповів Дентон. Він умовк, а тоді ображено додав: — Але я, звісно, від самого початку припустився помилки, тож мої медичні висновки не варті навіть ламаного шеляга.

У мене не було й гадки, що таке той ламаний шеляг, але питати було не на часі. Я здолав останні сходинки і посунув двері.

Плита й далі пустувала.

—  Медді? — гукнув я. Відлуння шугонуло, ніби зграйка птахів, і мені став чутний власний голос, що приглушено дзвенів коридором у дальньому кінці склепу, котрий вів до катакомб, де лежали, розкладаючись, покоління Ашерів.

Жодної відповіді. Я прислухався до всього: шелестіння савану чи звуку, з яким тіло повільно волочиться, підтягуючи по одній нозі за раз.

Нічого.

—  Тут її немає, — сказав я.

—  Вона мусить тут бути, — заперечив Дентон. — Ви ж не думаєте, що вона подужала ці сходи.

—  Чому ж ні?

Уже не першу годину в закапелках мого мозку формувалася підозра, від якої вперто хотілося відмахуватися. Якщо не складу її у слова, то зможу вдавати, що взагалі про це не думав.

—  Бо вона мертва! І це гриб, а не... а не... — він силкувався підібрати слова. — Це просто унікальний гриб! Може, він і здатен ворушити тілом, але не більше! Певно, вона просто скотилася з плити...

Я підніс ліхтар, заливаючи світлом кути.

—  Роззирніться, Дентоне. Ви десь її бачите?

Він рушив уперед і обійшов плиту, явно очікуючи побачити по інший бік тіло. Можна було би образитися, що він подумав, наче ми з міс Поттер не помітили цілісінький труп, але відчував, що в нього теж були думки, яких він намагався уникнути.

Не знайшовши тіла, він знову обійшов плиту і на кілька кроків наблизився до коридору в катакомби. А тоді, вочевидь передумавши, зупинився.

—  Ви впевнені, що зачинили двері? — запитав він.

—  Так. Я міг забути про брус, але ми точно зачинили двері, — я підніс руку. — Знаю, знаю, що для гриба відчинити двері — надто складна задача. Але ви самі все бачите.

—  То мав бути Родерік. Або хтось зі слуг. Ваш Анґус, якби ви сказали йому...

—  Це не Анґус.

—  Тоді слуга.

Я просто дивився на нього. Він рикнув і з ліхтарем у руці сердито покрокував до коридору. Я рушив за ним: не хотів, аби він заглиблювався до катакомб наодинці. А що як Меделін там? Вичікує?

Я подивився вниз і з сичанням зупинився.

—  Що? — Дентон озирнувся, помаранчеве світло підкреслювало досаду в його очах.

—  Гляньте на підлогу. Гляньте на пилюку.

Роками ніхто не тривожив ту пилюку. Може, й десятиліттями. Мені не вдавалося пригадати, скільки часу минуло від смерті Родерікового батька. Пилюка встеляла підлогу товстим килимом.

Серед пилюки різко виділялися дві смути слідів. Не так давно тут прочовгав хтось із маленькими ступнями. Та людина тягнула ноги, залишаючи змазані лінії, та щокілька кроків чітко виднілися відбитки босих великих пальців. А далі сліди поверталися до склепу.

Дентон судомно ковтнув.

—  Туди хтось ходив.

—  Хтось. Так. А тоді повернувся, — я відступив на крок, до головного склепу. На Дентоновому обличчі промайнула вдячність, і ми обоє поквапилися назад. (Ми не бігли. Якби бігли, то мали би визнати, що від чогось утікали. Якби бігли, то маленька дитина, що мешкає в серці кожного солдата, зрозуміла б, що монстри можуть нас упіймати. Тому ми не бігли, хоча й ледве стримувалися.)

Двері залишалися відчиненими. Тут на підлозі сплуталися надто багато слідів, щоб ми могли визначити, хто ходив і куди. Силкуючись думати, я підійшов до дверей склепу. Важке дерево, оздоблене залізними завитками в тому самому готичному стилі, що й решта клятого маєтку. Меделін трохи нижча за мене. Якщо вона потягнулася до дверей...

—  Дентоне.

—  Що?

Я мовчки вказав. Біля залізного кільця, в тому місці, якого торкалася рука, якщо навалитися усім тілом на двері, був металевий хрест. До його країв пристали десятки тонких білих волосинок.

Мені здавалося, що Дентон заперечуватиме, казатиме, що то, мабуть, саван зачепився за двері. Проте він довго-довго дивився на волосини, а тоді різко видихнув і розправив плечі.

—  Бачу.

—  Вона самотужки зайшла до катакомб. І вийшла звідти, — і зробила це на обох ногах, і спромоглася відчинити двері.

Він коротко кивнув, не відриваючи очей від дверей.

—  Дентоне, — сказав я, — гадаю, маємо розглянути можливість, що Меделін... — Я перебирав слова і врешті зупинився на: — ...свідома.

—  Це неможливо, — відповів він, майже незворушно. — Але досі це її не спиняло, правда ж?

—  Чому неможливо?

—  Бо вона мертва. А гриби не мають свідомості.

—  А що як вона не мертва? Ні, послухайте. Ви казали, що іноді потопельники оживають, навіть якщо провели під водою багато часу, адже так?

—  Я говорив про години, лейтенанте. Не дні.

—  Припустімо, її врятував гриб. Він росте у воді, хіба ні? Значить, він міг пережити утоплення. Може, він зробив так, що тіло хазяйки теж вижило?

Нарешті Дентон подивився на мене, розкрив рота, але потім закрив. Можна було майже бачити його мисленнєвий процес.

—  Мозок відмирає від нестачі кисню, — сказав він повільно. — Якщо цей гриб здатен у якийсь спосіб забезпечити його киснем... поглинути і передати його мозку... так, це можливо. Це абсурдна ідея, і я не мав би марнувати на неї навіть секунди, утім, якщо гриб таки проникнув до стовбура головного мозку, чом би й ні?

—  Меделін прокидається кілька днів по тому, як їй зламали шию, — сказав я. — Підводиться і йде до катакомб. Ми з міс Поттер спускаємося сюди і йдемо геть, а вона повертається до склепу й виявляє, що двері не забарикадовані. Відчиняє їх і виходить, — я вказав на сходи.

—  А це означає, що вона десь у будинку, — здавалося, це насмішило Дентона, та мені була знайома та насмішкуватість — така траплялася в людей, які бачили, як на позиції викочували шерегу гармат. «Ха, ну звісно, ворог має гармати, а як інакше? Ох, а в нас, кажете, скінчилися набої? Ха!»

—  Так.

—  Куди вона могла піти?

—  Самі як думаєте? — я почав підійматися сходами. — Куди б пішли ви, якби хтось зламав вам шию? Вона шукає Родеріка.

Цього разу ми таки побігли. Затупотіли сходами. Дентон показував дорогу до Родерікової кімнати. Наші ліхтарі підстрибували, наповнюючи коридори тінистими велетнями. Якби не були обережні, то порозливали б гас і спалили б цей проклятий будинок.

У горішньому коридорі було світло, але не від свічок, а бліде і моторошне, що проникало крізь вікно у його дальньому кінці. Господи, вже почало світати. Як довго ми просиділи, заливаючись алкоголем і намагаючись у всьому цьому розібратися? Скільки часу ми провели у склепі?

Як довго Меделін була сам на сам зі своїм безпомічним братом?

Родерікові двері були відчинені навстіж у коридор. Ми з Дентоном обмінялися нажаханими поглядами й одночасно спробували протиснутися до кімнати. Я виявився трішки швидшим і першим опинився всередині, з револьвером в одній руці й ліхтарем в другій, — і побачив там Меделін.

Вона сиділа на Родеріковому ліжку. 

РОЗДІЛ 12

Її голова вигнулася під жахливим кутом, шия страхітливо викривилася. Їй доводилося обертатися всім тілом, щоб побачити двері, а голова западала набік. Вона підпирала її одним плечем, аби хоч трохи вирівняти, і було в цьому маленькому жесті щось таке моторошне, аж мене охопило заціпеніння.

—  Алексе, — сказала вона. Її голос був здушений і захеканий, наче вона не могла вдихнути достатньо повітря. Може, її легені теж набиті грибом, як у зайчихи? А може, це тому, що в неї зламана шия? Та яка насправді різниця?

—  Меделін.

Родерік лежав на ліжку, на боці. Я не бачив, чи він дихав. Невже вона його вбила?

«Якщо так, то це було вбивство чи відплата?»

—  Застрелити... мене... нічого... не дасть... — прошепотіла вона. Розпущене волосся падало їй на очі, біле на тлі шкіри кольору кісток. Вона піднесла руку прибрати його, і стало видно, що в неї фіолетово-чорні пальці, а внутрішньою стороною рук тягнулися довгі смуги. Таке буває у покійників, коли кров збирається в одному місці. Не певен, що робив із нею той гриб, але серце Меделін уже давно не билося.

Вона кашлянула, і її голос окріпнув.

—  Але припускаю... що мені не буде приємно, — вона сумовито всміхнулася тією знайомою мені з дитинства усмішкою.

—  Господи, Медді, — сказав я. І опустив револьвера. Невже я справді думав, що можу в неї вистрелити? — О Боже. Що з тобою сталося?

—  Поламана шия була... проблемою, — відповіла вона замислено. — Озеро було лише в моєму... мозку... і шкірі. Тепер ван довелося прорости донизу... повз зламане місце. Це зайняло... дні, — вона похитала головою, закидаючи її з боку в бік. Я бачив гострий кут її трахеї. На мене накочувала нудота. — Розумно... з боку Родеріка. Він ніколи не розумів... озера.

До мене підійшов Дентон, він прикипів очима до ліжка.

—  Родерік живий, Меделін?

—  Я не... вбила його, — вона знову кашлянула, голова зісковзнула з її плеча і повисла в повітрі. Мені довелося відвернутися. Коли я знову подивився на неї, вона піднесла руку до рота і витягувала з нього довгі білі нитки, які обкрутила довкола зап’ястя й недбало спустила собі на коліна. — Отак, — сказала вона твердішим голосом. — Отак, тепер трохи краще. Ва заповнив мої легені, розумієш? Щоб мене врятувати, але надто розрісся, — вона знову поклала голову на плече.

—  Ва? — про кого це вона говорила як про дитину?

—  Озеро, — вона усміхнулася мені. — Це завжди було озеро.

Дентон підступив на крок.

—  Чи можу я оглянути Родеріка? — запитав він. Так, звісно, це треба зробити, однак мені відчайдушно хотілося дізнатися, про що говорила Меделін і чому вона називала озеро як дитину.

—  Так.

Дентон обійшов ліжко так обережно, ніби то був нерозірваний снаряд. Меделін не зважала на нього. Цікаво, як швидко вона могла рухатися? Я помітив, що потирав пальцем спускову скобу револьвера, і спинився. Жахлива звичка. Анґус накричав би на мене.

—  Медді, — сказав я, сподіваючись утримати її увагу. — Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що це завжди було озеро?

—  Ва вже давно нас кликав, — відповіла вона тужливо. — Ва міг проникати у тварин. Саме так ва опанував органи чуття. Не можу уявити, як воно було — відчути таке вперше. Тільки подумай: якщо не маєш ані зору, ані розуміння про його існування, як таке можна осягнути? Легше було зі слухом. Ва розумів вібрації, а це якраз і є слух. А про запах ва вже знав, — вона вказала на свої очі. — Хто б міг подумати, що ці два круглі драглисті мішечки на щось здатні? Але озеро впоралося з цим!

Я важко ковтнув. За спиною Меделін Дентон підняв угору великий палець. Родерік живий. Дякувати Богу.

—  Ти хочеш сказати, що озеро розумне?

Вона знову всміхнулася.

—  Розумніше й за тебе, й за мене. Тільки подумай, що ва спромігся вивчити.

—  І... — Дентон узяв Родерікове зап’ястя і потягнув, певно, намагаючись підняти його з ліжка. — Озеро говорить з тобою? Спілкується у якийсь спосіб? — Одна частина мене думала, що вона збожеволіла. Та інша нагадувала, що цей діалог був із мертвою жінкою. «Гриби не вміють думати. Так, а ще мерці не ходять».

—  Найважче було з мовленням, — сказала Меделін. Вона витягла з рота черговий пучок гіфів. — Спершу мені довелося навчити ван певної жестової мови. Ва геть не розумів нашої усної мови, — вона знову хихикнула, хрипким і тонким сміхом, від якого мені зводило щелепу, а в поєднанні з неймовірним кутом вигину її трахеї це прозвучало ще моторошніше. — Коли подумати про це, ми говоримо, викашлюючи повітря і ворушачи у цьому процесі губами. Як таке можна зрозуміти, якщо з цим не народитися? Але ван таки вдалося це опанувати!

«Дихати важко. Не Медді. Медді один, і я один...»

«Господи, це ж тоді говорило озеро. Вона навчила гриб розмовляти».

Переді мною були підказки, та як було можливо розгадати за ними правду? Звідки мені було знати, що, називаючи стіну, свічку і рахуючи, Медді вчила озеро слів?

Звідки мені було знати, що вона ставитиметься до озера як до дитини?

Дентон підняв Родеріка з ліжка. Останній чоловік роду Ашерів ледве тримався на ногах й опирався на Детона, але рухався. Почулося, як він пробурмотів якесь запитання, а Дентон шикнув на нього.

Меделін почала обертатися, і мені довелося гарячково підступити на крок, щоб її відволікти.

—  Ти навчила... ван... озеро... ходити?

Це спрацювало. Вона задоволено всміхнулася.

—  Коли ва зрозумів, що ми спілкуємося за допомогою звуку, ва фактично сам себе навчив. Такий розумний! Ми з моєю покоївкою... ва заволодів Алісою, і я навчила ван усього, чого змогла. А тоді Аліса вбила себе — дурне створіння — і стало важче, — щось промайнуло її обличчям: смуток, лють чи розчарування — цього я сказати не міг.

—  Вона вбила себе?

—  Вона не розуміла, — Меделін почала підводитися. Одна її рука поповзла до стовпчика ліжка так, ніби взагалі не кріпилася до решти тіла. — Вона не розуміла, що ва намагався зробити, а тоді її недоумкуватий брат забрав її тіло і спалив його, можеш таке уявити? І вона вже не могла повернутися!

«То його можна зупинити вогнем», — подумав я, і мене накрило хвилею невимовного полегшення. Навіть якщо воно заволодіє мною, Анґус спалить моє тіло, і на цьому все скінчиться. «Може, мерці й ходять, та я не стану одним із них».

—  Але ти розумієш, Істоне. Ти можеш перейняти від мене навчання озера. Ва не зможе довго підтримувати моє тіло. Боюся, я починаю зношуватися. Деякі речі з часом ламаються, — вона знову сумовито всміхнулася і підступила на крок.

Вона рухалася, як зайці, і врешті мені стало зрозуміло.

Медді контролювала своє тіло лише до шиї. Нижче того місця, де її було зламано, озеро керувало тілом, ніби маріонеткою.

Я надто довго простояв мов укопаний, спостерігаючи за її наближенням.

—  Меделін, — почав я обережно, — ця істота... хай що воно таке... вона вбивала тебе. Пожирала заживо, — я не називатиму гриб ва. Ніколи. Це — жахіття, яке з’їло мою подругу.

—  Знаю, знаю, — відказала Меделін і закотила очі. — Так, звісно, ва це зробив. Але ва цього не хотів. Ва, наскільки міг, уповільнив процес, але ва довелося трохи мною похарчуватися. І згодом я справді померла.

Ми з Дентоном перезирнулися над її головою. Я сподівався, що моє обличчя не показало жодного виразу. На відміну від Дентонового.

—  Ти знаєш, що мертва, — сказав я.

Усмішка Меделін видавалася блаженною.

—  Істоне, — сказала вона так лагідно, ніби зверталася до дитини, — я щонайменше місяць як мертва.

Озеро простягнуло одну з її рук, і я відсахнувся. З-під її нігтів, схожі на пучки вати, проростали гіфи, яскраво-білі проти її синцево-чорної шкіри. Її дотик приголомшив мене ще кілька днів тому. А тепер, коли я дізнався про це... «Христова кров. Принаймні тут може зарадити вогонь. Якби вдалося вилити на неї гас... ні, цього може не вистачити. Щоб спалити зайчиху, знадобилося дуже багато гасу». Господи, ну чому людські тіла такі мокрі?

Дентон почасти вів, а почасти ніс на собі Родеріка, обходячи ліжко. Я трохи посунувся, намагаючись стати між ними і Меделін.

—  Як таке можливо? Ти дихала. У тебе було серцебиття.

—  Озеро підтримувало моє серце так довго, як могло. Моє тіло знало, що робити, ва лише давав йому накази. Та коли Родерік зламав мені шию, накази більше не доходили, — вона знову вирівняла голову. — Та це пусте. Ким я була за життя? Нікому не було від мене користі, тим паче мені самій. Я була гарненькою лялькою, яку мати наряджала, щоб на мене дивилися чоловіки, а тоді вона померла і я опинилася тут, де не було чоловіків, які би мною милувалися. Та я нарешті знайшла мету, — вона всміхнулася. У кутиках її рота виднілися білі ниточки, а коли вона говорила, я іноді бачив її вкритий блідим пушком язик. Я відступив іще на крок.

«Щось лихе», — казав Родерік. Лишень тут мені відкрилося не лихе, а чужорідне, і таке страхітливо далеке від мого розуміння, що кожнісінька клітина мого тіла кричала покинути його, втекти, віддалитися...

—  Любий Алексе, — сказала вона, а між її бровами утворилася зморшка. — Ти ж розумієш, так? Ти маєш розуміти. Ти маєш допомогти мені врятувати ван.

—  Медді, я...

—  Ти мусиш.

—  Я ніколи не допомагатиму тому, що тебе вбило, — це прозвучало краще за правду, яка полягала в тому, що мені хотілося пристрелити ту істоту, якою вона стала, а тоді спалити тіло і посипати землю сіллю.

—  Ти допомагаєш Родеріку.

Мої нутрощі скрутило від сорому. А вона мала слушність.

—  Озеро нікого не скривдило, — продовжувала вона. — Принаймні не навмисно. Ва не відчуває болю, то як ва може зрозуміти? Але тепер ва знає більше, — вона підступила ще на крок. — Тепер не болітиме. А якби я не була така слабка, то навіть не зважала б на ті крихти, якими ва був змушений харчуватися.

Дентон майже довів Родеріка до дверей.

—  Медді, ти просиш мене дозволити тій штуці заразити мене?

—  Не заразити, — її це слово, схоже, образило. — Лише дати ван притулок. Ва — як дитина, ва потребує, щоб про ван піклувалися, а я знаю, що ти захистиш ван і дбатимеш про ван, як завжди дбав про мене.

Вона рушила вперед, а я позадкував. У мене були револьвер і вогонь, а ще значна — десь на сотню фунтів — перевага у вазі, але однаково довелося відступити.

—  Алексе...

Дентон простягнув руку до моєї спини і вхопив за піджак. Він потягнув — я, шпортаючись, вивалився з кімнати й востаннє подивився на Меделін, коли двері зачинилися перед її обличчям.

По інший бік дверей не було замків. Я навалився на них усім тілом.

—  Принесіть щось, аби заблокувати двері, — сказав я Дентону. Родерік стояв, спершись на стіну, ніби пияк у барі. Доктор побіг коридором.

—  Алексе? — Медді стукала у двері.

—  Той самий звук, — пробурмотів Родерік. — Той самий звук. Вона досі ходить. Я чую її в склепі. А ти чуєш?

—  Чую, — запевнив я його.

—  Алексе, випусти мене. Ти маєш мені допомогти.

Двері дрижали від її ударів, і мене таки відкинуло на дюйм. Довелося втиснути ноги в підлогу і впертися спиною у двері. Озеро виявилося значно сильнішим за Меделін.

—  Алексе, благаю тебе!

—  Це не вона, — сказав Родерік. Він завалювався набік, та не було змоги відійти від дверей, щоб спіймати його. — Істоне, сер, це насправді не вона.

—  Знаю, — відповів я. — Знаю, що не вона.

—  Алексе, ти маєш допомогти мені врятувати озеро!

—  Сер... я чую її...

—  Я теж, Ашере.

Удари сипалися на двері. Як воно могло бути таким сильним? Я уявив, як тендітні зап’ястя Меделін гатять по дереву. Її шкіра точно тріскалася від такої напруги. Та озеру, звісно, начхати. Навіщо грибу перейматися розірваною плоттю? Він не відчував болю, а тепер не відчувала й вона.

—  Алексе!

Шум гуркотів у моїх вухах, заглушаючи все інше. Мене він потішив. Та протривало це недовго.

—  Вибач, Медді, — сказав я, не впевнений, чи вона почула.

—  Голос схожий на її, — сказав Родерік, — але це не вона. Це та штука всередині.

—  Знаю.

Гучне скрипіння сповістило про повернення Дентона з великою лавою.

—  Ось, — сказав він. — Довжини мало би вистачити, щоб сперти до протилежної стіни.

Вистачило. Ледве. Двері трішки прочинилися, поки ми встановлювали лаву, і я побачив, як у ту щілину просунулися синьо-чорні пальці Меделін. Клапті гіфів зачіпалися за шорстке дерево. Від ударів тильна сторона її долоні обдерлася, з неї звисали шматки мертвої плоті й довгі білі нитки.

Її рука вхопила двері й посунула їх. Лава врізалася в стіну, і я почув рипіння дерева, але вона витримала.

—  Ііііістоннне... — протягнув голос за дверима, він більше не належав Медді. — Ііііістонне?..

—  Виведіть із дому слуг, — сказав я Дентону. Чи то пак, єдиного слугу. А сам узяв Родеріка попід руки і підняв на ноги. Моя спина крикнула, що я вже не молодий і доведеться за таке поплатитися. «Пізніше, — відповів я їй. — Пізніше я можу розвалитися аж до колін».

Родерік повис на мені.

—  Я знав, що доведеться її вбити, — прошепотів він. — Я знав. Я не чекав, що ти приїдеш.

—  Усе гаразд, — сказав я йому. — Усе гаразд.

Ми якось спустилися сходами. Родерік почав більше покладатися на власні ноги. Моя спина була вдячна — навіть попри те, що рухався він повільно.

—  Я хотів, щоб Дентон відвідав нас і поїхав, — сказав він. — Якби він побачив, у якому вона кепському стані, нікого згодом не здивувало б, що вона померла, — він підніс тремтливу руку до обличчя. — Вибач, Істоне. Вибач. Я мав із цим покінчити.

Я кивнув. Це видавалося немислимим, та після всього, що побачив, я більше не сумнівався в його мотиві.

—  Усе гаразд, Родеріку. Я розумію, — я поплескав його по спині, ніби пса, якого треба заспокоїти. На диво, йому начебто полегшало. — Усе буде добре, — то була брехня, але ми обоє її потребували.

Поки ми спускалися, Дентон уже зібрав слуг на подвір’ї, їх було тільки двоє: усюдисущий чоловік і жінка, напевно, кухарка.

—  Я відправив конюха на своєму коні до заїзду, — повідомив він, і я кивнув.

Родерік стояв самотужки, але похитувався. Він кивнув обом слугам.

—  Аароне. Мері. Все скінчилося. Будь ласка, повертайтеся до села. Я... — він важко ковтнув. — Я наздожену вас, коли зможу.

Мері незворушно розвернулася. Аарон затримався.

—  Сер... чи міг би я вам допомогти? — він дивився на мене з тривожною недовірою, явно не впевнений, чи це я довів Ашера до такого стану, а чи навпаки — рятував його.

—  Не цього разу, — Родерік знесилено всміхнувся. У ранковому світлі його шкіра мала мертвотно-блідий відтінок. — Будь ласка, йди з Мері. Щоб я не хвилювався.

—  Як скажете, сер, — Аарон виструнчився, вклонився і пішов слідом за кухаркою, подалі від будинку.

Тож залишилися тільки Дентон, Родерік і я — ми стояли на подвір’ї і, задерши голови, дивилися на той проклятий маєток, на вікна, що стежили за нами, ніби чужинницькі очі. В озері миготіло світло, воно відбивалося на склі.

—  Як гадаєте, чи скоро вона зможе вибратися? — запитав Дентон.

Я важко ковтнув, пригадуючи ті сильні удари, наче у двері гатили молотом.

—  Скоро. Якщо воно не розламає у спробах її тіло, — і навіть це його, мабуть, не зупинить. Та й не мало б. Я оглянув арку, що вела до саду, вишукуючи зайців.

—  Усе просто, — сказав Родерік. — Ашери дозволили цій страхітливій істоті розростися. Останній Ашер подбає про те, щоб вона звідси не вибралася, — він коротко кивнув сам собі.

—  Ти не можеш піти туди сам, — втрутився я.

—  Таки можу, — Родерік стиснув моє плече. — Я досі чую її, — додав він. — Я чую її зараз. Вона там. Вона не мертва. Вона недостатньо мертва. І я чую, як та штука з озера говорить із нею.

—  А що як...

Він по-ангельському всміхнувся мені.

—  Йди, Істоне. Ти останній з моїх друзів, і найкращий. Зроби це для мене.

Я важко ковтнув. Востаннє поплескав його по спині й відійшов. Ми з Дентоном, похитуючись, віддалялися від того проклятого будинку, а Родерік повернувся всередину.

Ми вже здолали половину шляху, але ще бачили маєток, коли перші язики вогню дісталися даху. 

РОЗДІЛ 13

Будинок горів два дні. Ми з Дентоном, хоча й страшенно втомлені, по черзі вартували його і спроваджували всіх, хто хотів загасити пожежу. Може, десь поміж тим мені вдалося й поспати, але, правду кажучи, вже не пригадаю.

З ревінням вогню на тлі мені пригадалися Родерікові слова: «Я вже знаю, куди піднесу сірника».

Якби озеро могло горіти, помаранчеве полум’я поглинуло б і його.

Нарешті, коли стало зрозуміло, що ані будинок, ані те, що всередині, не врятувати, ми пішли до сільського заїзду. Я проспав вісімнадцять годин поспіль, прокидаючись лише попити холодного чаю і видзюрити його. Безпечніше, звісно, пити гарячий чай. Звісно.

Коли мені нарешті вдалося остаточно прокинутися, то передовсім мене цікавило оглянути у дзеркалі свій язик — чи не було там білих волокон. Не було жодного.

Нетвердим кроком я спустився до вітальні, де знайшов біля вогню Дентона.

—  Виглядаєте так само, як я почуваюся, — сказав я йому.

—  Який збіг, — відповів він. — Почуваюся так само, як ви виглядаєте.

Я опустився в інше крісло біля каміна. Господар заїзду приніс мені чашку якоїсь рідини. Вона була гарячою. Це все, що мене цікавило.

Ми сиділи, я пив те, що було в чашці, й поволі знову відчув себе людиною. То було приємне, але дещо змішане відчуття. До мене повернулася здатність думати, та думки мої були кошмарними. Судячи з темних кіл під Дентоновими очима, його думки були не кращі.

—  Я постійно думаю про те, що воно могло зробити, — сказав Дентон.

—  Маєте на увазі заволодіти нами?

—  Не тільки це, — Дентон підсунув своє крісло трохи ближче. — Воно могло рухати людьми. Воно вчилося говорити. А якби навчилося? І говорило так добре, що не викликало ні в кого підозри? А якби поширилося ще далі?

Здавалося, що холод моїх кісток просочувався назовні.

—  Воно могло б піти куди завгодно, — сказав я неголосно. — Відтворювати себе. Воно керувало б нами. Ми стали б лише його відростками, як ті зайці.

Дентон кивнув.

Меделін казала, що озеро не хотіло нікого кривдити. Як, напевно, і сказ. Ми не могли ризикувати людством, покладаючись на доброту немовляти-чудовиська, яке здатне керувати мерцями.

Намагаючись зігрітися, я взяв кочергу й поворушив колоди.

—  Як дізнатися, що воно вже не проникло всередину нас?

—  Не знаю. Гадаю, якщо наші легені не наповнені озерною водою, то все в порядку. Скидається на те, що все починається з легень. І Меделін постійно ходила до води, можливо, щоб... не знаю, можливо, щоб істота всередині неї могла поговорити з озером. Хтозна, якби нам якось вдалося знищити те, що у воді... — він умовк. Я замислився, чи знайдеться в селі достатньо алкоголю, аби очистити озеро, чи, трясця, для цього нам не вистачить і всього алкоголю, що є в Ґаллації?

—  Як нам, чорт забирай, знищити те озеро? — запитав я, коли відчинилися вхідні двері.

—  Ну, — сказав Анґус, витираючи ноги об килимок, — ми привезли повний віз сірки, можемо почати з неї.

—  Тисяча двісті фунтів сірки? — я переводив погляд з Анґуса на міс Поттер і назад. — Де ви дістали... як ви дістали?!

Міс Поттер явно довелося задля сірки здолати чималу дорогу і добряче натерпітися. Її волосся перетворилося на сплутаний сивий клубок, а під очима з’явилися темнющі кола. Та спина однаково залишалася рівнісінькою, а вираз — холоднокровним, і я вельми зрадів їй та Анґусу.

Анґус був як Анґус. Анґус — завжди як Анґус.

—  Сірку, — сказала міс Поттер поважно, — використовують для лікування парші [20], іржі [21] та деяких інших грибкових захворювань фруктових дерев. Коли остаточно зрозуміли, що влада не збиралася нас слухати, ми навідалися до кількох садів у долині. Це, як мене запевнили, найкраща сицилійська сірка, яка вважається дієвішою за американський різновид.

—  Мадам, — мовив Дентон, — за інших обставин я б узявся захищати честь своїх співвітчизників, але зараз готовий розцілувати і вас обох, і сицилійську сірку.

—  Не смійте таке робити, — буркнув Анґус, — інакше пошкодуєте, лікарю, — а міс Поттер направду зашарілася.

—  Де Гоб? — запитав я, коли ми вийшли надвір.

—  У долині, ручається за те, що повернемо віз і упряжку, — Гоб вартував утричі більше за пару запряжених у воза тяглових коней, та в нас не було часу на суперечки. Двоє легкохідних силачів могли тягнути чималеньку вагу, в цьому жодних сумнівів. На возі лежала гора мішків, та коні не крутили носом, навіть коли туди сіли ще й ми четверо. Анґус узяв віжки.

На мій подив, до нас приєднався Аарон. Анґус кивнув йому. Він мав худе обличчя й видавався таким самим втомленим, як і ми.

—  Ми збираємося отруїти озеро, — сказав Дентон прямо.

—  Що, справді?

Я заплющив очі, поки Дентон пояснював про грибкову хворобу озера, яка спричиняла божевілля. То було цілком прийнятне пояснення, та ще й близьке до правди.

Аарон замислився.

—  Я не здивований, сер. Ще мій дід казав, що те озеро — лихе.

—  Вам із Мері варто подбати про себе, — сказав Дентон обережно. — Ту заразу можна підчепити, якщо випити озерної води.

Я почув недовіру в чоловіковому голосі.

—  Ніхто не п’є ту воду, сер.

Дентон спантеличився.

— Але ж у будинку?..

— Там є криниця. Доволі глибока.

Я відвернувся, щоб ніхто не бачив сліз полегшення, що покотилися моїми щоками.

Анґус і міс Поттер умовкли, коли ми наблизилися до руїн. З румовища досі завитками підіймався дим. Озеро мовчало, оманливо спокійне.

Ми позносили мішки. Порошок посипався на поверхню води, і на мить мені стало лячно, що він не потоне, але тоді гранули почали осідати, змішалися з водою, утворюючи темні коловерті, що тягнулися углиб озера.

Мені треба було відвернутися, взяти другий мішок — аж раптом довкола нас спалахнуло зелене світіння. Воно виникло якраз біля воза, і незворушні коні враз сполошилися. Анґус узяв їхні морди й почав шепотіти щось заспокійливе.

—  Насмілюся припустити: воно розуміє, що на нього напали, — пробурмотіла міс Поттер.

—  Ага, — відгукнувся Аарон.

Озеро горіло моторошним світлом. У його глибинах пульсували бліді драглисті пласти, та до нас вони дотягнутися не могли. Вміст наступного мішка шубовснув у воду, за ним — ще одного, мої руки вимазалися сіркою. Озеро все ніяк не вмирало. Мені навіть стало сміливості вийти на місток, на потріскані камені, що досі виділяли тепло, і жбурнути пригорщу так далеко у воду, як сягала моя рука. «Господи, — подумав я, — чи цього вистачить?»

Поволі-поволі світло пригасло. Я пішов по черговий мішок, та Анґус зупинив мене.

—  Ми вже все висипали, — сказав він.

—  Нам треба більше.

—  Ні, погляньте, — міс Поттер вказала на озеро. Світло майже зникло. Поки ми дивилися, воно ще кілька разів зблиснуло і... все.

Ми прочекали понад годину, доки сонце не сіло за обрій; але нічого не змінилося. З води не підіймалося ніяке світло. Драглисті пласти зникли в темних глибинах, а довкола стелився важкий запах чогось горілого.

—  Це кінець? — прошепотів я.

Вона кивнула мені, ця славна сувора жінка з лев’ячим серцем.

—  Гадаю, лейтенанте, це кінець.

—  Я приглядатиму за ним, — запропонував Аарон. — Якщо з’явиться нове світло, ми зробимо що треба.

—  Гаразд, — сказав я. Мій хрипкий голос скреготів у вухах. — А якщо побачите тут зайців... чи будь-яких інших тварин, які приходять пити з озера воду... застрельте їх і спаліть їхні тіла. Це важливо.

—  Слухаюся, сер. Так і зробимо, — він стиснув моє плече. Невже в мене був такий паскудний вигляд, що він намагався втішити мене, навіть коли його дім лежав у задимлених руїнах?

Невдовзі ми поїхали, залишивши позаду мертве озеро і тліючі балки упалого дому Ашерів. 

ПРИМІТКА АВТОРКИ

Деякий час тому я перечитала «Падіння дому Ашерів», як і належить усім, особливо коли твоя кар’єра авторки жахастиків передбачає перечитування класичних творів. Я читала це оповідання в дитинстві — я з тих дітей, — але майже нічого не пам’ятала.

Перше, що я помітила, — По направду захоплювався грибами. Він присвячує більше слів проявам грибів, аніж Меделін.

А друге — оповідання коротке. Може, тому, що воно займає таке значне місце в культурі, я чекала, що воно буде набагато довшим. Але ні, воно коротке, й хоча тут можна довго розводитися про лаконічність оповіді, мені хотілося більшого. Мені хотілося пояснень (мені завжди хочеться пояснень). Мені хотілося дізнатися про хворобу Меделін, чому Родерік просто не переїхав і чому оповідач не завдав собі клопоту перевірити в обох пульс, перш ніж із криком вибіг з дому.

Ну, я ніяк не могла зарадити тому, що не перевірили пульс, та мені було цілком очевидно, що хвороба Меделін якось пов’язана з грибами, які траплялися повсюдно.

Я дістала чистий аркуш й узялася писати про гриби — і зненацька на сторінці вигулькнув образ Алекса Істона, що вів кан коня і зустрівся з вигаданою тіткою Беатрікс Поттер (яка й сама була знаною мікологинею). Я намагаюся не поводитися надто манірно зі своїм письменництвом, боячись ступити на слизьку стежку, що закінчується зітханням, втратою свідомості й таємничими згадками про Музу, але це справді так: час до часу герої просто падають, повністю сформовані, до мого черепа, мовби лише чекали, коли їх покличуть. Так було й з Істоном.

Це приємне, але дещо змішане відчуття, коли таке трапляється. Це втіха для автора, одначе такі герої схильні закручувати весь сюжет навколо себе. На щастя, Істон здебільшого поводився добре — за винятком хіба упередженого ставлення до американців — і люб’язно супроводжував кан пригоди історіями про Ґаллацію.

Багато років руританський роман був основою жанру, історією про невеличку вигадану європейську монархію, яка посправжньому розкрилася у «Бранці Зенди» [22]. (За іронією, Істон теж міг прочитати «Бранця Зенди», позаяк наукові досягнення спокійнісінько зараховують «Те, що тривожить мертвих» до 1890-х років.) Та я не так цікавлюся монархами, як втомленими солдатами й відчайдушними людьми, що стали бранцями старих напівзруйнованих будинків, тому, хоч назва Руравія — данина тим видатним попередникам, не певна, чи це можна вважати моїм доповненням тієї великої традиції, а чи мені краще відійти вбік і ввічливо помахати рукою.

Ну, я присвятила близько десяти тисяч слів вишуканому стилю опису, розповідаючи про Істонів шум у вухах, Дентонові хиби у світських бесідах, погіршення стану Родеріка, клятвених солдатів та вирізьблювання ріпи на віконницях у Ґаллації, а тоді мені випало прочитати пречудовий роман «Мексиканська готика» Сільвії Морено-Ґарсії, і я подумала: «О Боже, що ще я можу зробити з грибами в напівзруйнованому готичному маєтку, чого Морено-Ґарсія не зробила в десять разів краще?!» — зрештою я заховала всю цю справу до віртуальної шухляди і зазирнула в чарку. (Я серйозно, відкладіть цю книжку і купіть оту. А тоді, певна річ, знову візьміть цю — не дай Боже, хтось із вас не дочитає «Примітку авторки», — але спершу додайте «Мексиканську готику» до вашого читацького списку.)

Але.

Ну добре.

Письменники полюбляють казати один одному: «Так, це вже було написано, але ти про це ще не писала». Отак знайшов своє місце Істон, у якому вдало поєднувалися снобізм кінця дев’ятнадцятого століття, відвага, втома від світу і проникливість, а мої гриби, чорт забирай, були зовсім інші, бо, як одного разу написав друг у твітері, проблема багатьох історій про «гриби, які захоплюють мозок» полягає в тому, що інтерфейси фундаментально несумісні, і я замислилася про те, як із цим упорався б розумний гриб. Яке це було б відчуття — уперше усвідомити, що істоти, якими ти керуєш, спілкуються не в якийсь сприйнятливий чи прямий спосіб, як-от за допомогою хімічних сигналів чи навіть фотофорів, а шляхом виштовхування повітря і контролювання його потоку? Світлові рецептори в суцільних кулях із рідиною — гаразд, це не так уже й дивно, але все передається у зворотному напрямку й згори вниз, і вам треба зрозуміти, як зламати цей шифр?

Святий Боже. Треба бути генієм, аби з усім цим розібратися. Генієм, який має вдосталь вільного часу.

Звісно ж, перевага прийому з грибами — у тому, що більшість їхніх клітин недиференційовані, тож якщо більшість клітин фактично мозкові... це може дати дуже розумний гриб... а якщо протягом кількох століть практикуватися на місцевій фауні...

Чесно кажучи, мені трохи сумно, що їм довелося вбити озеро. Я знаю, чому вони мали це зробити, однак частинка мене каже: «А що якби ви зберегли зайця, облаштували стерильну кімнату і вирощували гриб у тому середовищі? Може, ви б навчилися з ним спілкуватися? Потоваришували? Він не лихий; звідки йому знати, що люди дуже, дуже не люблять, коли хтось примушує мерців ходити...». Але з урахуванням доступних у 1890-х роках технологій та кричущих атавістичних страхів, на жаль, не можу нікого звинувачувати.

(До попередньої думки маю додати, що в блискучому романі серії «Зоряний шлях» під назвою «How Much for Just the Planet» герой, обговорюючи кіноверсію «Ашерів», каже: «Насправді тоне в темному озері. Та коли треба, поблизу ніколи немає озера». Ті слова ніяк не йшли мені з голови.)

Гаразд! Переходжу до подяк! Величезне дякую моїм редакторкам Ліндсі Голл та Келлі Лонсом, які почули, як я сказала: «Не знаю, є одна історія, яку я обмірковую, — про “Дім Ашерів” і лихі гриби», — і мало не вирвали її з моїх рук через телефонну слухавку; моїй агентці Гелен, яка організувала той дзвінок і робить багато іншого, щоб я могла спокійно писати; моєму другові Шеперду за бета-вичитування книжки і коментар «Гарно, але що з тобою не так?!»; і докторці Кетрін Кель, яка допомогла мені напрацювати ідеї про макроводорості та природу озера, котрі, на жаль, не помістилися до книжки. (Серед них були біоплівки на грибковій підстилці, що симбіотично накладаються на макроводорості, а також біоплівки, що формували шари та мікроскладки й функціонували як мозок із електрохімічними сигналами! Це було дуже кльово! Але наприкінці дев’ятнадцятого століття ніхто не міг про таке знати! Зітхання.)

І, звісно, як завжди, дякую своєму чоловікові Кевіну, якому найкраще вдається мене підбадьорювати, коли я досягаю тієї стадії написання книжки, на якій уже не впевнена, що це щось вартісне, і переконана, що навіки осоромила своїх предків. Жоден чоловік не любить свою дружину більше за мого.

Т. Кінгфішер

Липень 2020 року

Піттсборо, Північна Кароліна

Т. КІНГФІШЕР — псевдонім Урсули Вернон, американської письменниці та ілюстраторки. Твори авторки були відзначені найпрестижнішими літературними нагородами, зокрема Nebula, Locus і Hugo. Серед її доробку — горор, епічне фентезі, ретелінги казок, комікси і чудернацькі оповідки про ельфів та гоблінів. Вернон мешкає в Північній Кароліні в будинку з величезним садом, повним підозрілих грибів.